Петров Євген Вікторович



Сторінка24/52
Дата конвертації04.12.2016
Розмір8.95 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   52

1010.- встановлення фіксованих цін (тарифів) на продукцію. Це найбільш жорсткий метод адміністративного регулювання цін з боку публічних суб’єктів, бо він не залишає окремим суб’єктам господарювання жодних альтернатив урахування впливу ринкових факторів; 106

1011.- встановлення граничного рівня цін (тарифів) на продукцію. В основі застосування цього методу регулювання цін покладено ідею встановлення їх верхньої межі; 106

1012.- встановлення граничного рівня рентабельності реалізації продукції. Цей метод державного регулювання цін використовується з метою боротьби з надприбутками окремих монопольних утворень або для зниження рівня цін на окремі соціально значущі види продукції; 106

1013.- встановлення граничного рівня торгівельної надбавки або постачальницько-збутової націнки. Цей метод застосовується у процесі ціноутворення на продукцію у сфері обігу; 106

1014.- встановлення граничних коефіцієнтів зміни цін (тарифів) на продукцію. Цей метод спрямований на нейтралізацію інфляційного очікування або очікування падіння курсу національної валюти; 106

1015.- встановлення мінімального рівня цін на продукцію. Цей метод стосується, як правило, імпорту продукції з метою захисту вітчизняних виробників [421; 52; 415]. Отже, застосування кожної з названих форм публічного регулювання цін та тарифів має отримати чітке процедурне забезпечення у вигляді окремих статей оновленого Закону України «Про ціни та ціноутворення». Суб’єктів господарювання не задовольняє, так би мовити, постановка перед фактом про застосування до них одного із названих методів регулювання, оформлена у вигляді нормативного акта. Принцип правової визначеності вимагає від суб’єктів публічної адміністрації передбачуваних процедур та правових рішень, кожне з яких має бути зрозумілим суб’єкту господарювання. А досягти цього можна бути лише за рахунок нормативного визначення передумов та порядку застосування кожної з названих вище форм публічного регулювання цін та тарифів. 106

1016.Проте у чинному Законі України «Про ціни та ціноутворення» слово «принцип» навіть і не згадується, то ж годі й сподіватися, що суб’єкти публічного регулювання цін та тарифів у своїй діяльності будуть на них орієнтуватися та керуватися ними під час прийняття відповідних рішень. З огляду на це, майбутній закон має бути доповнений переліком принципів публічного регулювання цін та тарифів. Такий перелік має складатися із загальних (принципів належного урядування) та спеціальних принципів. На думку Л. Чорної, яку повністю поділяємо, основними принципами, за якими має формуватися та реалізовуватися публічна політика цін та тарифів, є: 106

1017. - вибір найбільш важливих напрямів цінового регулювання з боку суб’єктів публічної адміністрації, що забезпечують найбільш ефективну реалізацію цілей державної загальноекономічної та соціальної політики; 107

1018. - диференціація форм і методів публічного регулювання цін та тарифів на окремих товарних ринках (ринках послуг) відповідно до умов та рівня їх розвитку; 107

1019. - забезпечення необхідної пропорційності інтересів держави, окремих суб’єктів господарювання та покупців під час здійснення публічного регулювання цін та тарифів; 107

1020. - забезпечення достатнього рівня самостійності господарюючих суб’єктів у прийнятті ними цінових (тарифних) рішень шляхом надання їм можливості вибору альтернативних механізмів публічного регулювання; 107

1021. - урахування накопиченого світового досвіду формування правових основ регулювання цін та тарифів; інтегрування вітчизняних правових норм публічного регулювання цін та тарифів у міжнародну систему правовідносин [421]. 107

1022. Цілком очевидно, що стан та перспективи розвитку інституту публічного регулювання цін та тарифів, його ефективність буде багато у чому залежати від рівня володіння відповідними знаннями усіма суб’єктами, які задіяні у даному процесі. Сьогодні, як свідчить викладене вище, зазначений інститут базується на величезній кількості правових актів, які мають бути належними чином систематизовані. 107

1023.Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю 107

1024.Правовою основою інституту державного контролю та нагляду за господарською діяльністю є, насамперед, ст. 19 Господарського кодексу України, в якій зазначено, що держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання у таких сферах: 107

1025.- збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин – за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності; 107

1026.- фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни; 107

1027.- цін і ціноутворення – з питань додержання суб’єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги; 107

1028.- монополізму та конкуренції – з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства; 107

1029.- земельних відносин – за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства – за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів; 107

1030.- виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності; 107

1031.- споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг; 107

1032.- зовнішньоекономічної діяльності – з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки. 107

1033.Розвиток наведених положень знайшов місце у Законі України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» [322], у ст. 1 якого, зокрема, подано визначення державного нагляду (контролю), під яким розуміється діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб’єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища. Аналіз визначення, а також порівняння його з визначеннями, запропонованими у наукових працях, присвячених вивченню інституту державного контролю [18; 55; 221] показує, що воно, у цілому, сформульовано доволі вдало. Мова йде про те, що у наведеному формулюванні відображена необхідна кількість елементів, які дозволяють отримати уявлення про явище, яке описується. Але виникає питання, чому до суб’єктів державного контролю та нагляду віднесено органи місцевого самоврядування, які не є елементами держави, а про суб’єктів делегованих повноважень (громадські організації, громадські інспектори тощо), які також виконують певні контрольні функції у даній сфері, немає й згадки. Зважаючи на вказане, більш точно було б говорити про інститут публічного контролю та нагляду за господарською діяльністю. 107

1034.Вивчення названих вище нормативних актів, а також наведених положень дозволяє зробити декілька висновків. Так, по-перше, стає очевидною наявність доволі розгорнутої системи суб’єктів контрольно-наглядової діяльності. По-друге, реалізація контрольно-наглядових повноважень має забезпечуватися необхідною правовою базою, яка, виходячи з положень ч. 4 ст. 19 Господарського кодексу України, повинна бути представлена лише актами законодавчого порядку, тобто законами. По-третє, обов’язковою виглядає наявність механізмів, які б захищали суб’єктів господарювання від незаконного втручання в їх діяльність з боку контрольно-наглядових органів. 107

1035.Поглиблений аналіз цих аспектів інституту державного контролю та нагляду за господарською діяльністю свідчить, що у даній сфері нині накопичилося доволі багато проблем, які негативно позначаються як на функціонуванні самого інституту, так і на діяльності суб’єктів господарювання, підданих контрольно-наглядовому впливу. Зупинимося на цьому детальніше. 108

1036.Найменш проблемною ділянкою у сфері організації та здійснення державного контролю та нагляду за господарською діяльністю є та, що пов’язана з формуванням системи його суб’єктів. Наразі не існує такого напрямку функціонування суб’єктів господарювання, в якому б не було спеціалізованого суб’єкта контрольної або наглядової діяльності. Такий стан справ є зрозумілим, оскільки держава зацікавлена у належному та безпечному для суспільства функціонуванні суб’єктів господарювання. Проте, з іншого боку, не можна не зауважити, що в окремих випадках створення інституцій, покликаних здійснювати контроль (нагляд), не завжди супроводжується одночасним затвердженням положень про них. Типовим прикладом тут може бути діяльність згаданої вище Державної інспекції України з контролю за цінами або Національних комісій з регулювання природних монополій, які розпочинали свою діяльність без офіційно затверджених положень про них. 108

1037.Інша проблема пов’язана з юридичною силою правового акта, яким затверджується положення про орган контролю (нагляду). Так, із проаналізованих тридцяти законів України, які регулюють діяльність двадцяти чотирьох контролюючих органів, більш-менш врегульовані питання контрольної діяльності лише в чотирьох законах. Іншими законами лише проголошене право відповідного органу здійснювати державний контроль (або нагляд – Закони України «Про відходи», «Про пожежну безпеку») у вигляді перевірок, обстежень і таке інше. В основному правове врегулювання контрольних функцій державного органу проводиться за допомогою документів Кабінету Міністрів України, відомчих та інших підзаконних актів» [223]. Подібний стан справ не відповідає положенням ч. 2 ст. 19 Конституції України, яка, нагадаємо, вимагає виключно законодавчої регламентації умов та процедур діяльності суб’єктів публічної адміністрації. 108

1038.Таким чином, правове забезпечення державного контролю та нагляду за господарською діяльністю має розвиватися у напрямку виключно законодавчого закріплення правового статусу суб’єктів його здійснення. Це завдання могло б бути вирішено не шляхом розробки окремих законодавчих актів, а через внесення змін, у вигляді додаткової глави чи глав, до базових законодавчих актів, якими визначаються загальні умови та правила здійснення того або іншого виду господарської діяльності. 108

1039.Доволі проблематичною залишається ситуація і з процедурним забезпеченням контрольної діяльності, що негативним чином позначається як на законності функціонування суб’єктів контролю, так і, відповідно, на рівні дотримання останніми прав та законних інтересів суб’єктів господарювання. 108

1040.Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» було зроблено спробу врегулювати відносини між суб’єктами контрольної діяльності та суб’єктами господарювання, проте її можна вважати лише першим кроком до упорядкування названих відносин. Значна кількість аспектів діяльності суб’єктів публічної адміністрації, наділених контрольними повноваженнями, залишилася або не врегульованою, або врегульованою не належним чином. Найбільш суттєвими недоліками зазначеного закону, на наш погляд, є таке: 108

1041.- орієнтуючись на необхідність зменшення адміністративного тиску на суб’єктів господарювання, законодавець прийняв рішення про оптимізацію кількості перевірок останніх. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» всі суб’єкти господарювання, що підлягають нагляду (контролю), відносяться до одного з трьох ступенів ризику: з високим, середнім та незначним. Залежно від ступеня ризику органом державного нагляду (контролю) визначається періодичність проведення планових заходів державного нагляду (контролю). 108

1042.Зазначена ідея, у цілому, є обґрунтованою, проте її реалізації викликає певні нарікання. Критерії, за якими оцінюється ступінь ризику від здійснення господарської діяльності, затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням відповідного суб’єкта державного контролю (нагляду). Зрозуміло, що у сучасних умовах функціонування держави, коли одним з найважливіших джерел наповнення бюджету країни є податки, збори та штрафи, навряд чи варто сподіватися на об’єктивний та неупереджений підхід суб’єктів контролю (нагляду) до визначення названих вище ступенів ризику господарської діяльності. Отже, у даному разі наочним є конфлікт публічних та приватних інтересів, який вирішується далеко не завжди на корись суб’єктів господарювання. Тому у процесі визначення ступенів ризику господарської діяльності повинні брати участь незацікавлені суб’єкти, наприклад, спілки чи об’єднання суб’єктів господарювання, неурядові аналітичні центри тощо. Лише подібним чином вдасться, з одного боку, забезпечити прозорість та неупередженість зазначеного процесу, а з іншого, – залучити громадськість до прийняття управлінських рішень, що, звісно ж, сприятиме підвищенню якості державного управління [69, с. 33–34]; 108

1043.- одним з найважливіших принципів належного урядування визнається принцип недискримінації, своєрідним проявом якого у сфері, що аналізується, є принцип рівності прав і законних інтересів усіх суб’єктів господарювання, який знайшов своє офіційне закріплення у ст. 3 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності». Проте, на наш погляд, держава не бажає будувати свої відносини із усіма суб’єктами господарювання за одними правилами. Дане твердження чітко випливає з положення ч. 2 ст. 2 названого Закону, в якій визначено сфери господарювання, виключені з-під його дії. Порядок організації та здійснення державного контролю (нагляду) у таких сферах регламентується окремими правовими актами. У цьому плані ми цілком і повністю підтримуємо тих авторів [346], які вважають, що тут має місце політика подвійних стандартів, яка свідчить про небажання держави забезпечити дійсну демократизацію публічного управління взагалі, та контрольної (наглядової) діяльності зокрема. 108

1044.З огляду на викладене, обґрунтованим виглядає внесення змін до Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», спрямованих на поширення його дії на усі без винятку сфери господарювання; 109

1045.- не досить чітко визначено у Законі України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» процедури організації та проведення контрольних заходів. Законодавець лише перераховує права та обов’язки учасників контрольної процедури, документи, необхідні для проведення перевірки, форми завершення перевірки тощо. Що ж до стадій контрольної діяльності, проміжних процедурних дій та рішень, порядку фіксації виявлених порушень тощо, то вони залишилися не деталізовані. 109

1046.Ведучи мову про організацію та здійснення державного контролю за сферою господарювання, необхідно наголосити також і на потребі посилення судового контролю за діяльністю суб’єктів господарювання. У даній сфері, на наш погляд, є дві основні проблеми: теоретична та практична. 109

1047.Під теоретичною проблемою ми розуміємо небажання деяких науковців, представників судової влади визнавати, що судовий контроль за рішеннями та діями суб’єктів державного контролю (нагляду) у сфері господарювання мають здійснювати адміністративні суди [69, с. 425]. Обґрунтовуючи таку свою позицію, автори зазвичай посилаються на ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України [119], де вказано, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Як такі особливі випадки, вони наводять положення тих законодавчих актів, де наголошується, що спори між органами державної влади та суб’єктами господарювання підлягають вирішенню у порядку господарського судочинства. Так, наприклад, у ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [295] зазначено, що «заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення». 109

1048.Коментуючи подібний підхід, зазначимо наступне. По-перше, переважна більшість нормативних актів, які встановлюють подібний до названого вище порядок оскарження рішень суб’єктів державного контролю (нагляду), прийнятих у сфері господарювання, була прийнята до набуття чинності КАС України, яким, як відомо, закладено принципово інші підходи до визначення підвідомчості подібних категорій справ. По-друге, прихильниками «господарської юрисдикції» не враховується сутність та зміст категорії «публічно-правові відносини», які, як вже не раз наголошувалось [72], далеко не завжди носять владний характер, проте не втрачають від цього своєї публічно-правової природи. По-третє, повністю ігноруються також і тенденції реформування господарського права України щодо його розкладання на публічне господарське право (адміністративно-господарське право) та приватне господарське право [183; 210; 209]. 109

1049.Тож є всі підстави стверджувати, що за сучасних умов розвитку правової науки, а також практики здійснення адміністративного судочинства більше немає аргументів для відстоювання думки про необхідність віднесення спорів органів державної влади із суб’єктами господарювання з приводу реалізації першими з них своїх контрольних (наглядових) повноважень до компетенції господарських судів. 109

1050.Що стосується проблеми практичного характеру, то вона полягає у необхідності доповнення Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» положенням про те, що такі рішення суб’єктів державного контролю (нагляду), які спрямовуються на заборону, обмеження або припинення діяльності суб’єктів господарювання, мають пройти судову перевірку на відповідність їх закону. 109

1051.Насамкінець зазначимо, що інститут державного контролю та нагляду за сферою господарювання, як і інші розглянуті вище механізми адміністративного впливу на суб’єктів господарювання, представлений нині значною кількістю правових актів різної юридичної сили. Користування даними актами, особливо для суб’єктів господарювання, є ускладненим, що й обумовлює необхідність їх систематизації. Зазначене завдання, переконані, буде реалізоване швидко й ефективно у разі визнання інституту публічного контролю та нагляду за сферою господарювання як одного з елементів особливої частини адміністративно-господарського права. Такий крок, у свою чергу, призведе до формування нової навчальної дисципліни, і напевне, окремої спеціалізації у сфері підготовки юристів у вищих навчальних закладах України. 109

1052.Підсумовуючи, варто підкреслити, що нині в Україні сформовано чимало прямих (адміністративних) механізмів участі публічної адміністрації у адміністративно-господарських відносинах, проте їх правове забезпечення не можна визнати задовільним. Одним із засобів виправлення даної ситуації є подальша диференціація норм адміністративного права, спрямована на виділення адміністративно-господарського права як самостійного елемента системи національного права, з подальшим вивченням та систематизацією правових актів, які складають окремі інститути названої галузі права. 110

4.2. Організаційні інструменти участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах 110



1053.Найперше слід підкреслити, що головними відмінностями організаційних інструментів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах від прямих (адміністративних) механізмів участі публічної адміністрації у таких відносинах те, що вони: по-перше, застосовуються не за ініціативою публічної адміністрації, а внаслідок відповідного звернення суб’єкта господарювання; по-друге, їх вплив на суб’єктів господарювання є опосередкованим, він не тягне за собою примушення їх до певної діяльності (рішень чи бездіяльності); по-третє, наслідком застосування організаційних інструментів є розширення сфер (можливостей) функціонування суб’єктів господарювання. Інакше кажучи, вони носять для їх правового статусу не обмежувальний, а навпаки, розширювальний характер. 110

1054.Організаційні інструменти діяльності публічної адміністрації складають зміст публічно-сервісної діяльності останньої, якій останнім часом у літературі приділяється доволі багато уваги. Так, наприклад, В. Б. Авер’янов з цього приводу писав, що у сучасних умовах саме публічно-сервісна діяльність публічної адміністрації набуває особливої ваги, оскільки, з огляду на положення Конституції України, основне завдання публічної влади полягає в утвердженні та забезпеченні прав приватних осіб [72, с. 240–248]. Із такою думкою необхідно погодитися і визнати її орієнтиром для розвитку національної публічної адміністрації. Проте у виведенні публічно-сервісної діяльності, так би мовити, на перший план треба діяти доволі обережно й дуже виважено. Адже названа форма діяльності може бути реалізованою далеко не у всіх галузях публічного управління. Її запровадження доцільне лише у тих сферах, які не належать до стратегічних, тобто тих, з якими безпосереднім чином пов’язана державна та національна безпека. Держава не може дозволити, щоб реалізація її основних функцій здійснювалась залежно від бажання чи небажання приватного сектору. Мова у даному разі йде про необхідність чіткого поділу функцій держави на ті, що мають реалізовуватися у владно-управлінському порядку та ті, реалізація яких може здійснюватися через залучення приватних осіб або взагалі передаватися на виконання останнім. І лише після цього доречно ставити на обговорення питання про те, де і у яких межах може бути використана публічно-сервісна діяльність. 110

1055.Аналіз правових актів, які регламентують взаємовідносини публічної адміністрації та суб’єктів господарювання, дозволяє до переліку організаційних інструментів діяльності останньої віднести: реєстрацію суб’єктів господарювання; ліцензування; патентування; стандартизацію та сертифікацію. Зупинимося на розгляді названих інструментів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах більш докладно. 110

1056.Реєстрація суб’єктів господарювання 110

1057.Інститут реєстрації суб’єктів господарювання розпочав своє функціонування одразу після набуття Україною статусу незалежної та самостійної держави. Але оскільки наша держава не мала досвіду у цій сфері, його розбудова здійснювалася часто непослідовно, а іноді й непрофесійно. У результаті цього в Україні було прийнято велику кількість нормативних актів з питань реєстрації суб’єктів господарювання, якими запроваджувалися різні реєстраційні процедури. За даними А. Ластовецького, станом на кінець 2003 р. таких актів було 110 [157]. Зрозуміло, що подібний підхід до організації реєстраційної справи не сприяв ані розвитку підприємництва, ані становленню конструктивної співпраці публічної адміністрації із суб’єктами господарювання. 110

1058.Аналіз відповідної наукової літератури показав, що вчені, які аналізували реєстраційні процедури, висловлювалися за необхідність їх суттєвого удосконалення. Так, наприклад, О. В. Прудивус свого часу писав, що наприкінці 90-х рр. підприємці з метою реєстрації юридичної особи мали «відвідати» як мінімум 11 установ, що, як наслідок, невиправдано ускладнювало процедуру, збільшувало залежність підприємців від посадових осіб. З огляду на це, автор висловлювався за необхідність відмови від дозвільного та переходу до заявницького (інформативного) способу реєстрації суб’єктів господарювання, тобто такого, який дозволяв би при створенні нового суб’єкта господарювання лише повідомляти відповідні державні органи про своє заснування, сплативши при цьому певні кошти за реєстрацію [350]. 110


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   52


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал