Петров Євген Вікторович



Сторінка23/52
Дата конвертації04.12.2016
Розмір8.95 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   52

956.Отже, є підстави для невтішного висновку, що українське адміністративно-господарське законодавство не відповідає як очікуванням суб’єктів господарювання, так і реальним потребам національної економіки, відтак потребує ґрунтовного реформування. 102

957.Аналіз чинних нормативних актів, які регулюють форми та порядок участі суб’єктів публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах, огляд практики діяльності останніх, а також вивчення наукової літератури дозволяє прийти до висновку про можливість зарахування до переліку прямих (адміністративних) механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах такі інститути: антимонопольного регулювання; регулювання природних монополій; планування та прогнозування економічного розвитку; регулювання цін та тарифів; господарського нагляду (контролю). Зупинимося на розгляді їх сутності більш докладно. 102

958.Інститут антимонопольного регулювання 102

959.Антимонопольне регулювання є невід’ємним елементом забезпечення економічної безпеки держави, у зв’язку з чим нині воно здійснюється в усіх розвинутих країнах світу. Зазначений інститут бере свої витоки у США, де він функціонує з кінця ХІХ ст. Дещо пізніше, у середині ХХ ст., його було запроваджено у країнах Західної Європи [160]. 102

960.З огляду на те, що даний інститут, з одного боку, розвивається вже протягом багатьох років, а з іншого, – формується під впливом соціально-економічних та політичних особливостей кожної з країн, у межах якої він функціонує, стає зрозумілою наявність різних варіантів його назви. Так, на сьогодні у науковій літературі, а також нормативних актах зустрічаються такі дефініції як «конкурентне регулювання (законодавство)», «антитрестове регулювання (законодавство)», «антимонопольне регулювання (законодавство)». Аналіз названих понять підтверджує думку тих вчених, які вважають, що усі зазначені категорії є синонімічними, за тією лише відмінністю, що кожна з них формувалася у різні історичні періоди [373]. У нашій країні поширення набув термін «антимонопольне регулювання», який тлумачиться вітчизняними авторами по-різному. Так, К. Ю. Тотьєв під антимонопольним регулюванням розуміє цілісну державну діяльність, яка реалізується на підставі та у межах, визначених чинним законодавством, спрямовується на встановлення і реалізацію правил ведення економічної діяльності на товарних ринках з метою захисту добросовісної конкуренції та забезпечення ефективності ринкових відносин [401, с. 19]. Л. М. Бадалов під названою категорією розуміє комплекс здійснюваних державою економічних, адміністративних та законодавчих заходів щодо забезпечення умов ефективного функціонування конкурентного ринку та недопущення його надмірної монополізації [25, с. 4]. 102

961.Тлумачення цього поняття можна зустріти і на офіційному рівні, зокрема у Державній Програмі демонополізації економіки та розвитку конкуренції [247], де під антимонопольним регулюванням розуміється процес обмеження монопольної діяльності, що передбачає безпосереднє державне регулювання на конкретних монополізованих ринках, або діяльності конкретних монопольних утворень шляхом централізованого встановлення кількісних та якісних показників. 102

962.Аналіз наведених визначень показує, що вони не зовсім точно відображають описуване явище. Їх головний недолік полягає у тому, що головним та єдиним суб’єктом антимонопольного регулювання визнається держава. Такий підхід вже є дещо застарілим, оскільки нині доволі активно відбувається процес делегування державою частини своїх повноважень іншим, тобто недержавним суб’єктам. І якщо у сфері антимонопольного регулювання такий процес ще не розпочався, то це не означає, що для нього у даній сфері немає місця. У цьому плані ми підтримуємо думку тих науковців, які наголошують на необхідності зміни правового статусу Антимонопольного комітету України з метою деконцентрації покладених на нього функцій. Справа у тому, що нині у переважній більшості розвинених країн антимонопольне регулювання здійснюється мінімум двома органами, повноваження між якими чітко розмежовані з метою недопущення дублювання діяльності та посилення взаємного контролю між ними [160]. Вважаємо, що саме за такою схемою мало б здійснюватися і реформування Антимонопольного комітету України, який міг би функціонувати паралельно з недержавною інституцією, покликаною виконувати, скажімо, спостережні функції, тоді як Антимонопольний комітет України реалізовував би виконавчі та каральні повноваження. Необхідність такого кроку доволі чітко випливає хоча б з того факту, що Антимонопольний комітет України є складовим елементом системи центральних органів виконавчої влади, покликаним одночасно здійснювати контроль за діяльністю інших органів, що входять до цієї ж системи, у сфері дотримання ними антимонопольного законодавства. Зазначений підхід, на наш погляд, не дозволяє забезпечити повну об’єктивність та неупередженість функціонування Антимонопольного комітету України щонайменше у даній площині. 102

963.Ще більш яскраво зазначена проблема проявляється у сфері функціонування національних комісій з регулювання природних монополій, які також є об’єктами нагляду Антимонопольного комітету України. Зазначені інспекції, як випливає з Закону України «Про природні монополії», фактично очолює Президент України, який одночасно з цим призначає та звільняє за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України. На наш погляд, подібна схема керівництва діяльністю названих органів не гарантує їх незалежного функціонування, без якого навряд чи можна сподіватися на реалізацію в Україні ефективної антимонопольної політики. 103

964.Отже, з огляду на викладене, під антимонопольним регулюванням слід було б розуміти правотворчу та правозастосовну діяльність суб’єктів публічної адміністрації, у тому числі і суб’єктів делегованих повноважень, спрямовану на формування в Україні конкурентного середовища, розвиток і захист чесної конкуренції й боротьбу з порушеннями антимонопольного законодавства. 103

965.Нині правова база інституту антимонопольного регулювання складається з величезної кількості нормативних актів, яких, за інформацією Г. Лозової, станом на 2000 р. нараховувалося близько 600 [160]. Зрозуміло, що на сьогодні ця цифра вже значно зросла. Основними правовими актами у даній сфері є: Закони України «Про антимонопольний комітет України» [226], «Про захист економічної конкуренції» [295], «Про захист від недобросовісної конкуренції» [294], Господарський кодекс України, Указ Президента України «Про Національний план дій на 2012 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» [314], Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення ефективності реалізації Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» [298] тощо. 103

966.Чільне місце серед правових актів, які закладають правову базу функціонування суб’єктів антимонопольного регулювання, посідають також і міжнародні правові акти, зокрема міждержавні угоди про узгодження антимонопольної політики. Такими є Договір між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Вірменія про співробітництво в галузі конкурентної політики [84], Договор между Правительством Российской Федерации и Кабинетом Министров Украины о сотрудничестве в области развития конкуренции [86] тощо. 103

967.Доволі активно збільшується зазначений сегмент правових актів також і під дією євроінтеграційної політики України, яка відповідно до Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» узяла на себе зобов’язання узгодити вітчизняні правила конкуренції з відповідним законодавством Європейського Союзу [162]. 103

968.Не можна не згадати також і про нормативні акти, які видаються Антимонопольним комітетом України. Зазначених актів нараховується також доволі багато і, на наш погляд, саме вони здійснюють найбільший негативний вплив на ефективність функціонування даного інституту. У даному випадку мова йде про те, що усупереч положенням ч. 2 ст. 19 Конституції України діяльність Антимонопольного комітету України часто визначається не законами, а його «власними» правовими актами. Так, наприклад, Антимонопольний комітет України власним розпорядженням затвердив порядок отримання та розгляду ним заяв суб’єктів господарювання про попереднє отримання ними дозволу на концентрацію [275], тобто у даному випадку Антимонопольний комітет України самостійно конкретизував положення Законів України «Про захист економічної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України», «Про оренду державного та комунального майна», «Про промислово-фінансові групи в Україні». Такі правові акти, на жаль, далеко не завжди відповідають принципам ринкової економіки, оскільки часто у органів виконавчої влади на першому плані знаходяться відомчі інтереси, а не потреби суб’єктів господарювання. 103

969.З огляду на це, необхідно підтримати висловлену у літературі пропозицію щодо кодифікації антимонопольного законодавства України, спрямовану на розробку Антимонопольного кодексу України [160]. Позитивним є той факт, що над зазначеною проблемою працюють не лише науковці, але й представники влади, хоча й надто повільно. Йдеться про роботу над Конкуренційним процесуальним кодексом України, концепція якого була схвалена ще у 2002 р. відповідним Розпорядженням Кабінету Міністрів України [340]. На думку розробників названого проекту, завдання цього кодексу має полягати у визначенні порядку провадження у заявах і справах про надання дозволу на узгоджені дії та концентрацію, порушення вимог конкуренційного законодавства. 103

970.Ми ж переконані, що потреби у створенні кількох кодексів немає. Більш логічною і послідовною була б розробка одного кодексу, котрий містив би у собі як матеріальні, так і процедурні аспекти інституту антимонопольного регулювання. 103

971.Розвиваючи думку про розбудову кодифікованого антимонопольного законодавства, необхідно обов’язково визначитися з його правовою природою, оскільки саме вона є одним з тих чинників, що впливатиме на формування структури та змісту цього кодексу. 103

972.Як вже зазначалося, сучасні автори продовжують розглядати інститут антимонопольного регулювання, а відповідно і його правову базу, крізь призму господарського права. Відносини, що виникають між державою та суб’єктами господарювання з приводу застосування до останніх антимонопольних заходів, називаються ними організаційно-господарськими. Спори ж, які виникають у межах таких відносин, на переконання авторів цієї концепції, належить розглядати у порядку господарського судочинства [407]. Така позиція обґрунтовується, зокрема тим, що нібито господарське законодавство відносить державний контроль за господарською діяльністю до сфери господарських, а не публічних відносин, що, як наслідок, виключає можливість розгляду таких спорів за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. 104

973.З такою аргументацією погодитися не можна, оскільки авторами повністю ігнорується концепція публічно-правових відносин, яка знайшла доволі ґрунтовну розробку у науковій літературі [181; 129]. Аналіз правовідносин, які виникають між Антимонопольним комітетом України та суб’єктами господарювання (за їх суб’єктним складом, метою виникнення, їх предметом тощо), крізь призму згаданої концепції показує, що ці відносини являють собою підвид публічно-правових відносин, тому спори, які виникають у даній сфері, можуть і повинні розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Цей висновок настільки очевидний, що його ігнорування може пояснюватися лише неготовністю окремих вітчизняних дослідників відмовитися від так званої неорадянської концепції господарського права. 104

974.Отже, можна зазначити, що сьогодні інститут антимонопольного регулювання поступово набуває ознак окремої підгалузі права, що може призвести до необхідності виділення її як самостійного елемента системи національного права. 104

975.Інститут регулювання цін та тарифів 104

976.Державне регулювання цін та тарифів являє собою невід’ємний компонент господарської системи, оскільки за його рахунок досягається низка надзвичайно важливих цілей, а саме: 104

977.- забезпечується спрямованість форм і методів державного регулювання цін на реалізацію стратегії економічного та соціального розвитку країни; 104

978.- здійснюється запобігання руйнівного впливу цін на економіку; 104

979.- стримується інфляція; 104

980.- створюються рівні економічні умови розвитку в ринковому середовищі суб’єктам різних форм власності та організаційно-правових форм функціонування; 104

981.- створюються рівні економічні умови придбання продукції споживачами різних регіонів країни; 104

982.- забезпечується ефективна протидія монопольним тенденціям ціноутворенням ціноутворення виробників продукції на окремих ринках; 104

983.- здійснюється збалансування розвитку окремих видів товарних ринків за елементами попиту та пропозиції у процесі зростання їх ємності; 104

984.- розширюється сфера застосування вільних цін у процесі збалансованого просування до цивілізованої ринкової економіки; 104

985.- стимулюється випуск нових високоякісних товарів, створених за новітніми технологіями; 104

986.- створюються стимулюючі умови виробництва продукції для вітчизняних виробників у межах, що не суперечать міжнародному законодавству щодо незадовільного протекціонізму; 104

987.- створюються мінімально необхідні соціальні гарантії для окремих верств населення, перш за все для низькооплачуваних та малозабезпечених громадян; 104

988.- забезпечується гарантований захист суб’єктів господарювання та споживачів від протиправних дій з боку недобросовісних партнерів та прямого ошукування окремих осіб; 104

989.- захищається внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції; стримується монополізм та забезпечується конкурентне середовище на ринку [421; 130, с. 21–22; 374]. 104

990.З огляду на наведений перелік цілей, які досягаються за рахунок інституту регулювання цін та тарифів, стає зрозумілим, що виконання цієї діяльності може бути доручено виключно суб’єктам публічної адміністрації, оскільки від результативності цієї діяльності залежить фінансово-економічний стан держави. Інакше кажучи, регулювання цін та тарифів здійснюється у межах одного з різновидів публічних правовідносин, яким є адміністративно-господарські правовідносини. 104

991.Теоретичне обґрунтування необхідності доповнення ринкового механізму ціноутворення системою державного регулювання цін уперше було докладно зроблено відомим економістом Дж. Кейнсом у його праці «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей». Він довів, що для забезпечення стабільного, безкризового розвитку економіки держава має здійснювати певні функції у сфері ціноутворення щодо регулювання окремих видів цін, та окреслив коло таких функцій [421]. З огляду на це, зазначений інститут знайшов своє застосування в усіх сучасних економіках, де прямому регулюванню піддаються ціни на майже 20 % видів товарів [415]. 104

992.У межах цього інституту вживаються дві основні категорії: ціна та тариф. Так, наприклад, у ч. 2 ст. 12 Господарського кодексу України зазначається, що одним із засобів державного регулювання господарської діяльності є регулювання цін та тарифів, тобто регулювання цін та регулювання тарифів являють собою окремі складові елементи названого інституту. Але цей висновок певним чином суперечить ст. 190 цього ж Кодексу, де поняття «тариф» вживається як синонім до категорії «ціна». Закономірно постає питання, що ж все-таки розуміється під названими термінами? 104

993.Поняття ціни та тарифу є категоріями економічної науки, у межах якої відомі численні спроби з’ясування їх сутності. Так, наприклад, під ціною розуміється сума грошей, за яку продавець бажає продати товар, а покупець здатен його придбати [408, с. 124]; погоджений між покупцем та продавцем грошовий або інший майновий еквівалент, який покупець згоден платити за переданий йому товар, роботу чи послугу [169, с. 246] тощо. До речі, подібним чином тлумачиться названа категорія і у Господарському кодексі України (ст. 189), де під ціною розуміється форма грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання. 105

994.Між наведеними вище визначеннями є певні відмінності, пов’язані з тим, що одні автори поняття «ціна» поширюють лише на товари, тоді як інші, – зв’язують ціну також і з послугами. Ми схильні підтримати перших, погоджуючись, що ціна відображає грошову вартість товару, тоді як тариф являє собою грошове вираження видатків на виробництво (надання) робіт чи послуг. У цьому плані слушними виглядають слова О. М. Кононець, яка наголошує на тому, що ототожнення ціни та тарифу є неправильним з огляду на економічну сутність цих категорій. Так, серед особливостей тарифів вона відмічає те, що послуги на відміну від товарів (як матеріальних цінностей) є не речами, а результатом людської діяльності і тому не можуть накопичуватися. Надана споживачу послуга, як зазначає автор, завжди є «вичерпною», що ускладнює діяльність щодо контролю за її якістю. Наприклад, для оцінки якості наданих послуг з залізничного перевезення пасажирів, вантажу та багажу необхідно задокументувати порушення правил цих перевезень, зокрема, скласти акт про порушення прав, знайти свідків, тоді як для доведення факту продажу неякісного товару за завищеною ціною достатньо зберегти товари, товарно-касовий документ і у встановлений законом строк звернутися до відповідного суб’єкта з метою захисту порушеного права [345]. 105

995.Викладене дає підстави стверджувати про необхідність внесення змін до назви та змісту Глави 21 Господарського кодексу України, спрямованих на розмежування державного регулювання ціноутворення, з одного боку, та державної тарифної політики, – з іншого. Отже, на наш погляд, названа глава має називатися «Ціноутворення та тарифна політика у сфері господарювання», що, у свою чергу, викликає необхідність доповнення її щонайменше однією статтею, присвяченою визначенню основних засад тарифної політики держави у сфері господарювання. 105

996.Проте це не єдині зміни, яких, на наш погляд, має зазнати інститут регулювання цін та тарифів. Доволі суттєві зауваження є у нас також і щодо його назви. Проте, перш ніж пояснити свою позицію, стисло проаналізуємо правову базу, на підставі якої, власне, і відбувається регулювання цін та тарифів. 105

997.Протягом існування української держави було видано доволі багато актів, які мали своїм завданням регулювання цін та тарифів на певні види товарів чи послуг. Такі правові акти можна згрупувати у певні підсистеми залежно від їх юридичної сили: 105

998.- акти законодавства (Закон України «Про ціни та ціноутворення», Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо стабілізації цін на ринку нафтопродуктів» [230] тощо); 105

999.- акти Президента України (Указ Президента України «Про заходи щодо врегулювання цін/тарифів на житлово-комунальні послуги» [297]; Указ Президента України «Питання реалізації державної політики з контролю за цінами» [214] тощо); 105

1000.- акти Кабінету Міністрів України (Постанова Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів) [236]; Постанова Кабінету Міністрів України «Про забезпечення єдиного підходу до формування тарифів на житлово-комунальні послуги» [257] тощо); 105

1001.- акти центральних органів виконавчої влади (наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України «Про затвердження цін реалізації борошна» [293]; наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Порядку розрахунку граничного рівня оптово-відпускних цін на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою та порівняльних (референтних цін) на такі засоби» [282] тощо); 105

1002.- акти місцевих органів виконавчої влади (Розпорядження голови Харківської обласної державної адміністрації «Про граничні торговельні (постачальницько-збутові) надбавки на окремі види продовольчих товарів» [238] тощо). 105

1003.- акти органів місцевого самоврядування (Рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради «Про затвердження тарифів вартості послуг паркування на майданчиках для платного паркування транспортних засобів у м. Дніпропетровську» [289] тощо). 105

1004.Отже, повертаючись до питання про уточнення назви інституту регулювання цін та тарифів, зазначимо, що ми не можемо погодитися з законодавцем, а також з тими авторами, які здебільшого ведуть мову про державне регулювання цін та тарифів [103; 75], тобто регулювання, яке здійснюється державою в особі органів державної влади. Але ж в такому разі можна припустити, що ці вчені не бачать жодної різниці між органом державної влади та органом місцевого самоврядування. Гадаємо, мова повинна йти не про державне, а про публічне регулювання цін та тарифів, тобто таке регулювання, яке здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування, а також іншими суб’єктами у разі делегування їм відповідних повноважень. 105

1005.Не можна не вказати також і на недосконалість визначення правового статусу суб’єктів регулювання цін та тарифів. Так, наприклад, ситуація, яка склалася на вітчизняному ринку фармацевтичних препаратів, коли багато ліків коштують в Україні у два-три рази дорожче, ніж у європейських державах [403] демонструє, що існуючий у нашій державі інститут регулювання цін та тарифів є нежиттєздатним, оскільки не в змозі забезпечити виконання більшості з тих цілей, заради яких він створювався. 106

1006.Основними проблемами, які знижують ефективність функціонування названого інституту, є наступне. 106

1007.Центральним суб’єктом, покликаним здійснювати публічний нагляд за реалізацією політики регулювання цін та тарифів, є Державна інспекція України з контролю за цінами. Аналіз нормативних актів, які визначають правовий статус даного органу виконавчої влади, показує, що керівництво країни є доволі непослідовним у своїх рішеннях щодо організації її діяльності. Так, Постановою Кабінету Міністрів України № 346 від 28.03.2011 р. Державну інспекцію з контролю за цінами було ліквідовано [308]. Проте через рік на підставі Указу Президента України її діяльність було поновлено [214]. Таким чином, протягом року в Україні не було органу, який би контролював дотримання суб’єктами господарювання законодавства про ціни та тарифи. 106

1008.Проте відновлення функціонування Державної інспекції України з контролю за цінами само по собі не здатне вирішити усі проблеми, які накопичилися у даній сфері. Адже й правовий статус інспекції не є досконалим. Інспекція для реалізації покладених на неї завдань уповноважена лише скликати наради, утворювати комісії та робочі групи з питань, що належать до її компетенції, та отримувати від центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання незалежно від форми власності документи та матеріали, необхідні для виконання покладених на неї завдань. Зазначених повноважень, як нам здається, замало для її ефективної діяльності. Посадові і службові особи інспекції повинні мати право здійснювати перевірки на предмет дотримання відповідними суб’єктами законодавства про ціни та тарифи, а також припиняти порушення законодавства. Без цього діяльність названої інспекції не може бути ефективною. 106

1009.Не можна не звернути увагу також і на необхідність удосконалення процедур публічного регулювання цін та тарифів. Нині, як відомо, форми публічного регулювання поділяються на прямі та опосередковані. До перших з них, які несуть у собі прямі (адміністративні) елементи впливу на суб’єктів господарювання, зараховуються: 106


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   52


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал