Перелік запитань з географії на ІІ семестр



Сторінка4/7
Дата конвертації10.12.2016
Розмір1.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Глава держави:президент (обирається парламентом на 5-річний термін)

Адміністративний устрій: унітарна держава (19 областей)

Поширені релігії:християнство (католики, кальвіністи)

Член ООН, НАТО, ЄС

Державне свято:День національно-визвольної боротьби і революції (15 березня), День революції 1956 і проголошення Угорської республіки в 1989 (23 жовтня), День Святого Стефана (20 серпня)

ЕГП та природно-ресурсний потенціал. Угорщина – континентальна держава Центральної Європи, що межує з Україною, Словаччиною, Австрією, Словенією, Хорватією, Сербією та Румунією і не має безпосереднього виходу до моря. Частково цю проблему компенсує Дунай, який перетинає країну в центральній частині.

Велику частину території займає Средньодунайська рівнина, в західній частині країни знаходиться горбиста рівнина Дунантуль, на схід від Дунаю – низовина Альфельд. На заході та півночі Угорщини розташовані відроги Альп і Карпат, де в масиві Матра знаходиться вища точка країни – г. Кекеш (1015 м). Клімат помірно континентальний, м’яка хмарна і волога зима (-20 – +20С) та спекотне літо (+220 – +230С). Середня кількість опадів досягає 600 – 700 мм, але навіть за цих умов окремі території країни страждають від засух.



Річкова мережа Угорщини входить в басейн Дунаю – головної водної артерії країни. Найбільші притоки: Тиса, Кереш і Драва. Озеро Балатон є найбільшим не тільки в Угорщині, а й в Центральній Європі.

Шоста частина країни покрита дубовими й буковими лісами, значні площі займає пушта (різнотравні степи) та сільськогосподарські угіддя з родючими ґрунтами. Країна небагата на мінеральні ресурси. Промислове значення мають лише родовища газу, бокситів, вугілля, залізної руди, міді та каоліну.



Населення. Угорщина – однонаціональна держава, 97 % населення складають угорці, які вважають угорську мову рідною. Угорська мова не схожа на жодну з мов сусідніх країн, адже належить до фіно-угорської групи уральської мовної сім’ї. Національні меншини – німці, румуни, словаки, цигани, серби, українці. Більшість населення – католики, є кальвіністи, лютерани та православні.

Середня тривалість життя чоловіків 69 років, жінок – 78 років. Щільність населення – 108,0 чол. на км2. 65 % населення мешкає в містах, найбільші з яких Будапешт (п’ята частина населення країни), Дебрецен, Мишкольц, Сегед і Печ.



Будапешт, столиця Угорщини та порт на Дунаї, значний транспортний вузол країни й важливий промисловий центр, що дає понад 35 % промислової продукції країни: машинобудування (в т.ч. автомобіле-, приладо- і тракторо-будування), електротехнічна, текстильна, хімічна, фармацевтична, гумова, швейна, поліграфічна, легка, харчова промисловість. Працює міжнародний аеропорт (Феріхедь). Саме в Будапешті вперше на території континентальної Європи почав працювати метрополітен.

Будапешт – найбільший культурний і науковий центр країни, тут працюють університет, Угорська академія наук, національний музей, музей образотворчих мистецтв, музична академія, театри.

Історично місто склалося з трьох поселень: Буди, Пешта й Обуди, які у 1873 р. об’єдналися в Будапешт після закінчення будівництва кількох мостів через Дунай. На місці Обуди знайдено сліди неолітичних поселень, є знахідки, що свідчать про присутність тут кельтів у ІІ – І ст. до н.е. На місці Буди й Обуди в І ст. було засновано римський Аквінкум у складі провінції Паннонія.

В межах міста Дунай утворює декілька островів. Один з них перетворено в парк з готелями, ресторанами, атракціонами тощо, на другому розташовано найбільше підприємство міста – Чепельський металообробний і машинобудівний комбінат. Береги Дунаю в межах міста зв’язують 8 мостів, 2 з яких залізничні.

У північній частині рівнини Альфельд в результаті злиття декількох невеликих сіл утворилося місто Дебрецен. Перші згадки про нього відносяться до 1235 р.

В місті отримали розвиток машинобудування та металообробка, хіміко-фармакологічна, харчовосмакова, швейна, меблева, шкіряна галузі промисловості, працює аеропорт, інститути атомних досліджень і фізики Сонця академії наук країни, університет та інші заклади науки й культури.



Економіка. Угорщина – типова постсоціалістична індустріально-аграрна країна, економіка якої має відбиток вузько спрямованої спеціалізації господарства, що склалася за часів соціалістичного минулого. ВВП на душу населення складає 16 627 $.

До складу ВВП країни сільське господарство дає 3,2 % вартості, проми-словість – 31,9 %, сфера послуг – 65 %. Зайнятість населення в галузях господарства відрізняється від цих показників: у сільському господарстві зайнято 20 %, промисловості – 35%, сфері послуг – 45 %. В країні існують сприятливі умови для ведення сільського господарства та гарні туристично-рекреаційні можливості.



Промисловість. Провідною галуззю промисловості країни є машинобудування, зокрема випуск автобусів «Ікарус», виробництво засобів зв’язку, вимірювальних приладів, верстатів. Добре представлені підприємства хімічної, фармацевтичної, металургійної (особливо алюмінієвої, на базі родовищ бокситів), текстильної, харчовосмакової промисловості. Виробництво електроенергії зосереджено на теплових електростанціях.

За останні десятиліття значно скоротилися обсяги виробництва в гірничохімічній, металургійній, текстильній, хімічній, фармацевтичній, матері-аломістких і енергоємних галузях.

Високорозвинене сільське господарство країни створює підґрунтя для розвитку широкого спектру галузей харчової промисловості: виноробної, мукомольно-круп’яної, продоовоче- та м’ясоконсервної.

Сільське господарство. В структурі сільського господарства Угорщини рослинництво й тваринництво є майже рівноцінними галузями за ринковою вартістю продукції, що виробляється. 2/3 ріллі зайнято посівами зернових, переважно пшениці та кукурудзи. Вирощують картоплю, цукрові буряки, соняшник, овочі (перець, цибуля, огірки тощо), високо розвинено садівництво й виноградарство. Токайські вина з винограду, що вирощується на схилах вулканічної гори Токай, вважаються одними з найкращих у світі.

З галузей тваринництва основними є свинарство і розведення свійської птиці. Угорщина посідає одне з перших місць в Європі за споживанням м’яса птиці на душу населення. Розвинено молочне скотарство.



Транспорт. В Угорщині є всі види транспорту, крім морського. Цьому сприяло її транзитне географічне положення Довжина автошляхів складає понад 30 тис. км, основні вантажні перевезення забезпечує залізничний транспорт. В столиці працює міжнародний аеропорт. Дунай позв’язує Угорщину з іншими країнами.

Зовнішньоекономічні зв’язки. Експортуються машини й устаткування, інші промислові товари, харчові продукти, сировина, паливо та енергія, транспортне устаткування, комп’ютерні програми, хімікати, глинозем, лікарські засоби, овочеві консерви, м’ясопродукти, продукція легкої промисловості. Основними споживачами угорської продукції є Німеччина, Італія, Франція, Австрія, Румунія, Велика Британія, Словаччина, Польща.

Імпортують в Угорщину папір, бавовну, пиломатеріали, шкіру, продукцію машинобудування з Німеччини, Китаю, Росії, Австрії, Італії, Франції, Нідерландів.

Велике значення має міжнародний туризм та валютні надходження від нього. Щороку Угорщину відвідують понад 30 млн туристів. Їх приваблює курортна зона озера Балатон, національні парки та печери, численні пам’ятки римської культури тощо.

Стабільне положення в економіці та суспільстві останніми роками зробило Угорщину однією з найпривабливіших для іноземних інвестицій країн Східної Європи.



Словаччина.__Пригадайте'>Словаччина.

Пригадайте

?

  1. З яким регіоном України має кордон Словацька Республіка?

  2. В межах якої природної зони та кліматичного пояса знаходиться територія країни?

  3. До якої мовної групи належить населення держави?

Візитна картка

Площа:49 тис. км2

Населення:5 463 000 (2010)

Столиця:Братислава

Офіційна назва:Словацька Республіка

Державний устрій:республіка

Законодавчій орган:Національна рада

Глава держави:президент

Адміністративний устрій:унітарна країна (8 областей)

Поширені релігії:християнство (католики)

Член ООН НАТО (2004), ЄС (2004)

Державне свято:день створення словацької республіки (1 січня), річниця словацького національного повстання (29 серпня), День конституції (1 вересня)

http://ukrmap.su/program2010/g11/g10-11_31_files/image001.jpg

Словаччина

ЕГП та природно-ресурсний потенціал. Словаччина – типова внутрішньоконтинентальна країна Центральної Європи, яка немає виходу в море. Сухопутні кордони вона має з Україною, Польщею, Чехією, Австрією та Угорщиною. Країна переважно гірська, велика частина території якої знаходиться в межах Західних Карпат (Герлаховські-Штіт у масиві Високих Татр висотою 2655 м). На південному заході та сході країни Піддунайська та Потіська низовини, що мають придатні для обробки родючі землі.

Клімат – помірно континентальний. Зима – помірно холодна й суха: від -1 – 30С на рівнинах до -120С у горах; літо тепле й вологе: від +19 – 210 до +80С. Опадів – 500-700 мм на рік, в горах до 1000 мм, сніг тут лежить протягом 120 днів, що сприяє розвиткові гірського туризму.

По південно-західній частині Словаччини протікає Дунай. Третина території Словаччини – це гірські райони, покриті широколистяними та змішаними (на південних схилах) і хвойними (на північних схилах) лісами. Надра країни багаті на буре вугілля й лігніт, є нафта й природний газ, поклади залізняку, міді, марганцевої руди, магнезиту, мінеральні джерела.



Населення. Національний склад населення країни відносно однорідний. Більшість населення складають словаки – 84 %; угорців – 11 %, є також чехи, цигани, українці, поляки, євреї та інші народи. Державною мовою є словацька мова, яка належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Окрім того як розмовна використовується чеська, угорська, українська й польська мови. Більшість населення сповідує християнську релігію: католики, лютерани, кальвіністи, православні.

Чисельність населення в країні збільшується дуже повільно через низький природний приріст, найбільш заселеними є рівнинні райони країни, середня щільність населення складає 110 чол. на км2. Близько 60 % населення мешкає в містах, найбільшими з них є Братислава, Кошице, Нітра, Прешов.

Братислава, столиця держави і порт на Дунаї, значний культурний і науковий центр. Археологічні розкопки показують сліди проживання тут кельтів ще у ІІ – І ст. до н.е. У I ст. н.е. на цьому місці було засноване римське поселення.

В місті працюють міжнародний аеропорт, підприємства машинобудування, хімічної, нафтохімічної, текстильної, швейної, поліграфічної, харчової галузей промисловості.

Кошице, друге за величиною місто в Словаччині на березі річки Горнад.

Перша письмова згадка про місто зустрічається 1230 р. Це перше місто Європи, що отримало власний герб. У 1657 р. тут було засновано університет. Ззбереглися унікальні пам’ятники архітектури: один з красивіших готичних соборів світу – Св. Альжбети (1378 і 1508), музей Східної Словаччини – велична будівля у стилі неоренесанс (1899).

Кошице – великий промисловий і транспортний центр країни, тут розвинена металургія, важке машинобудування, харчова, деревообробна промисловість, працює аеропорт.

Кошице – центр проведення різноманітних культурних, соціальних і спортивних заходів: «Музична весна», фестивалі «Літо мистецтв» і духовної музики, конкурс водних лиж, фестиваль вина та інші.



Економіка. Словаччина зробила істотні економічні реформи за останні роки. Реформовано оподаткування, сферу охорони здоров’я, пенсійного та соціального забезпечення. Економічні реформи позитивно вплинули на рух іноземних інвестицій в країну, крім того фінансову допомогу надає країні МВФ.

Словаччина – індустріально-аграрна країна, ВВП на душу населення якої становить 16 110 $. 4 %, працюючого населення зайняті у сільському господарстві, 39 % - у промисловості і 57 % у сфері послуг. Основними багатствами країни є буре вугілля, лісові й рекреаційны ресурси. До складу ВВП країни сільське господарство дає 2,6 %, промисловість – 33,4 %, сфера послуг – 64 %.



Промисловість. Традиційними галузями промисловості країни є деревообробна, текстильна й харчова (м’ясна, молочна, виноробна, пивоварна). Гарний рівень розвитку мають також чорна й кольорова металургія, машинобудування, нафтопереробка, нафтохімія, хімія, лісова промисловість...

Найбільшими промисловими підприємствами є хімічний комбінат «Шала», «Словнафта», хімічні заводи у Братиславі, заводи важкого машинобудування у Мартині та Дубниці-над-Вагом, алюмінієвий комбінат у Ж’ярі-над-Гроном. Крім того, значними промисловими центрами країни є Кошице, Жар, Гуменне та інші. На річці Ваг побудовано каскад гідроелектростанцій.



Сільське господарство. У сільському господарстві переважає землеробство. Культивовані землі складають майже 30 % загальної площі країни. Вирощують зернові, цукрові буряки, картоплю, льон, тютюн. Розвинено овочівництво, садівництво, виноградарство.

Тваринництво має в основному м’ясо-молочне спрямування, розводять також свійську птицю. В горах пасуть овець і кіз.

Транспорт. В країні отримали розвиток майже всі види транспорту, крім морського. Залізничний, автомобільний та трубопровідний транспорт мають, крім загальнодержавного, ще й транзитне значення. Розвинене судноплавство по Дунаю. Основні порти: Братислава й Комарно. В столиці працює міжнародний аеропорт.

Зовнішньоекономічні зв’язки. Словаччина експортує транспортні засоби, машини й електроапаратуру, неблагородні метали, продукцію хімічної промисловості, мінерали, пластмаси, продукцію деревообробки та сільського господарства. Основними споживачами словацького експорту є Німеччина, Чехія, Франція, Італія, Польща, Угорщина, Австрія, Велика Британія.

Імпортують машини й транспортне устаткування, проміжні промислові товари, паливо, хімікалії, промислові товари широкого вжитку з Німеччини, Чесхії, Росії, Угорщини, Австрії, Польщі, Південної Кореї.

Рекреаційні ресурси країни є підґрунтям для розвитку туристичної галузі. Далеко за межами Словаччини відомий гірський курорт у Високих Татрах: Штребсько-Плесо, приваблюють туристів словацькі печери, середньовічні замки Зволен, Орава, Стречно, Тренчин.

Словник термінів і понять

МВФ(Міжнародний валютний фонд), спеціалізована установа ООН, заснована у 1944 р. для упорядкування валютно-фінансових стосунків між країнами, підтримці валютних курсів і наданню кредитної допомоги для вирівнювання платіжних балансів країн.. Штаб-квартира організації розташована у Вашингтоні. Члени – 183 держави (2001). Капітал МВФ складається із внесків країн-членів. З 1980-х рр. кредити головним чином поступають країнам-членам фонду. МВФ організовує регулярні зустрічі з метою обговорення проблем світової економіки, готує фінансові програми стабілізації для кризисних і перехідних економік.http://ukrmap.su/program2010/g11/g10-11_31_files/book.jpg

Румунія.
Пригадайте

?

  1. З яким регіоном України має кордон Румунія?

  2. До якої мовної групи належить населення держави?

  3. Як географічне положення країни впливає на спеціалізацію сільського господарства країни?

Візитна картка

Площа:238,4 тис. км2

Населення:22 215 000 (2010)

Столиця:Бухарест

Офіційна назва: Держава Румунія

Державний устрій:парламентська республіка

Законодавчій орган:двопалатна Національна асамблея (Палата депутатів і Сенат)

Глава держави:президент (що обирається строком на 4 роки)

Адміністративний устрій:унітарна країна (40 повітів у складі 9 провінцій і 1 столична округа)

Поширені релігії:християнство (православні)

Член ООН, ЄС (2008), НАТО (2004).

Державне свято:національний День Румунії (1 грудня)

ЕГП и природно ресурсний потенціал. Румунія – держава на півдні Європи, в басейні нижнього Дунаю, на сході має вихід до Чорного моря. Крім України, вона межує з Молдовою, Угорщиною, Сербією та Чорнорногорією, Болгарією.

У центральній і північній частині розташовані Румунські Карпати (з вищою точкою – г. Молдовяну, 2544 м), які сходяться з Трансильванськими Альпами. На півдні країни розташована Ніжньодунайська рівнина, на південному сході – плато Добруджа.



Клімат – помірно континентальний. Зима – холодна й сніжна, на рівнинах середні температури січня від 0 до -50С, у горах до -100С, літо дуже тепле: середні температури липня коливаються від +20 до + 230С. Кількість опадів – від 300 – 700 мм на рівнинах до 1500 мм у горах. Головна річка – Дунай з притоками Жиу, Олт, Сирет, Прут. Майже третина території, головним чином в горах, покрита лісами (дуб, бук, береза, сосна, ялина), рівнинна територія представлена степовою та лісостеповою рослинністю, значна частина країни розорана, тут знаходяться одні з найкращих у Європі ґрунти.

Надра країни багаті на мінеральні ресурси: нафту, природний газ, залізну та марганцеву руди, мідь, боксити, золото, срібло, свинець, цинк, уран, ртуть, калійну сіль, гіпс, вапняки.



Населення. Більшість населення складають румуни (89,5 %), серед національних меншин найбільш чисельними є угорці, цигани, німці, українці, турки, та ін. Офіційна мова – румунська, належить до романської мовної групи, крім неї, використовуються мови національних меншин. Віруючі – переважно православні християни, є також греко-католики, протестанти, мусульмани, юдаїсти. Демографічна ситуація залишається несприятливою: народжуваність в країні менша за смертність.

Територія заселена дуже нерівномірно, середня щільність населення 91 чол. на км2. Значна кількість населення мешкає в сільській місцевості. Рівень урбанізації складає 56 %. Найбільшими містами країни є Бухарест, Констанца, Яси, Сучава, Ботошани, Темішоара, Крайова, Плоешти.



Бухарест, столиця Румунії, розташована на Ніжньодунайській низовині, на річці Димбовіца, в 45 км. від Дунаю.

Місто було засноване у XIV ст. Грамоту із сучасною назвою міста підписав господарь Валахиі Влад Цепеш, відомий як граф Дракула, з 1659 р. – столиця Валахії, а з 1861 р. – Румунії. Через чисельні війни та пожежі середньовічні будівлі в місті майже не збереглися. Крім того, в період правління Чаушеску для будівництва помпезної споруди Палацу республіки було знесено майже 10 тис. га старовинних будівель.

Бухарест – значний промисловий, транспортний, науковий і культурний центр: розвиток отримали машинобудування, металообробка, чорна та кольорова металургія, хімічна, текстильна, швейна, шкіряно-взуттєва, скляна, фарфоро-фаянсова, деревообробна, харчова промисловість, в 16 км. від міста працює міжнародний аеропорт Отопень, є метрополітен.

Університет засновано 1864 р., є академія наук, Музей мистецтв, історії Румунії, меморіальні музеї, оперний театр, філармонія тощо. Серед архітектурних пам’яток – фортеця Влада Цепеша й Княжий палац з церквою Домняска XVI ст.., яка є найстарішою будівлею міста.

Яси, місто на північному сході Румунії на р. Бахлуй. Вперше згадується в кінці XIV – початку XV ст. У другій половині XVI ст. до 1862 р. – столиця Молдавського князівства. В місті працює старіший в країні, заснований 1860 р., університет, є консерваторія, Національний театр, Державна опера, філармонія, ботанічний сад.

Значний промисловий, транспортний, науковий та культурний центр країни. Тут працюють підприємства чорної металургії, важкого машинобудування (дорожні машини, устаткування для хімічної, целюлозно-паперової промисловості), хімічна (синтетичні волокна, пластмаси, антибіотики), текстильна, деревообробна, поліграфічна, харчовосмакова промисловість.



Констанца, місто-порт на Чорному морі, одне з найстаріших міст Причорномор’я. У V ст. до н.е. тут було засновано грецьку колонію Томи, яка разом з іншими грецькими колоніями у 29 р. до н.е. увійшла до складу Римської імперії. Місто прославилося як місце заслання великого поета Овідія (8-17 рр. до н.е.).

Розвинено суднобудування й судноремонт, целюлозно-паперова, меблева, текстильна, харчова (борошномельна, хлібобулочна, м’ясна, рибоконсервна, виноробна, плодово-консервна, кондитерська) промисловість. Тут знаходиться база морського рибальства, є міжнародний аеропорт. Констанца відома як курорт на березі Чорного моря.

Серед пам’яток архітектури – залишки еллінських і римських споруд (II – III ст.) візантійські базиліки (V ст.); залишки укріплень (V – VI ст.); мечеті (XVII – XIX ст.).

Економіка. Румунія – індустріально-аграрна країна. ВВП на душу населення складає 8 17 $. По сьогоднішній день економіка країни знаходиться в стані скрути: застаріле обладнання, через яке на промислових підприємствах тримається низька продуктивність праці, випуск неконкурентоспроможної продукції. Економічне зростання країни іде повільними темпами. Більшість ВВП країни складає вартість продукції промисловості та сільського господарства, менше половини – сфери послуг.

Завдяки наявності в країні потужної мінерально-сировинної бази тут склалася достатньо розвинута важка промисловість. За останні роки все більше надходжень до бюджету країни складає туристична галузь, розвитку якої сприяють гірські пейзажі Трансільванських Альп, наявність мінеральних джерел та лікувальної грязі, узбережжя теплого Чорного моря, середньовічні замки, церкви та монастирі.

Промисловість Румунії потребує докорінної модернізації. Основними галузями економіки країни є гірничодобувна, чорна (Галац, Хунедоара) й кольорова (виплавка алюмінію, цинку, свинцю, міді: Слатина), металургія, нафтовидобувна (значну частку ринку займає компанія «Rompetrol»), нафтопереробна, машинобудівна (транспортне, сільськогосподарське, електротехнічне, виробництво промислового устаткування: Плоєшти), електронна, хімічна (виробництво кислот, лугів, мінеральних добрив та ін.), деревообробна, целюлозно-паперова, меблева, текстильна, легка та харчова,промисловість.

Виробництво електроенергії зосереджено головним чином на ТЕС. Нафтовидобувна галузь є однією з найбільших в економіці країни, проте запаси нафти незначні та її видобуток постійно зменшується.



Легка та харчова промисловість розвинені недостатньо, вони не забезпечують попит навіть на внутрішньому ринку. Розвинено традиційні художні промисли: виготовлення шкіряних виробів, кераміки, плетіння з лози та соломи, вишивка тощо. Близько 30 % робочої сили зайнято у сільському господарстві, 23 % – у промисловості, 47 % – у сфері обслуговування.

Сільське господарство. У сільському господарстві переважає рослинництво зернового напряму, основні зернові культури: кукурудза, пшениця й жито. З технічних культур переважають посіви цукрових буряків, соняшнику, коноплі, льон-довгунець, тютюн, цикорій, рицина, мак, гірчиця, картопля. Розвинено овочівництво, виноградарство, плодівництво (найпоширеніші фрукти: яблука та сливи).

Тваринництво має другорядне значення. Розводять велику рогату худобу, свиней, овець, свійську птицю. Розвинено бджільництво. Рибальство поширено в гирлі Дунаю та Чорному морі.

Сільське господарство забезпечує близько 60 % потреб країни у продовольстві.

Транспорт. В Румунії розвинено всі види транспорту. Румунські залізниці виконують значну частину вантажоперевезень і перевезень пасажирів усередині країни. Довжина залізниць – понад 11 тис. км. 1075 км. річкової транспортної мережі проходить Дунаєм, головні порти: Галац, Бреїла, Джурджу. Важливість румунських портів зростає із створенням транс’європейської магістралі Рейн-Дунай. Головний морський порт - Констанца.

Зовнішньоекономічні зв’язки. Румунія експортує транспортні засоби, хімічні продукти, машини й устаткування, текстиль, продукцію металургійної промисловості.

В імпорті переважає продукція машинобудування, сировина, включаючи нафту та газ, текстиль і вироби з нього. Основні партнери по зовнішній торгівлі – Німеччина, Італія, Франція. Останнім часом збільшуються обсяги торгівлі з Україною.




Країни Африки

 

1. Деколонізація Африки

            Після закінчення Другої світової війни на африканському континенті розгорнувся процес деколонізації. До кінця 60-х років майже всі африканські країни отримали незалежність. Але спокою в них не наступило – почалися довготривалі громадянські війни, міждержавні конфлікти.

            На початок 70-х років лише Португалія зберігала свої колоніальні володіння в Африці: Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та ін. Довготривала партизанська війна, тиск світової громадськості. Революція 1974 р. в Португалії відкрили шлях цих країн до незалежності.



 

Деколонізація Африки

Метрополія

Рік здобуття (надання) незалежності

Назва країни

Великобританія

1951

Лівія (з 1943 р. була під спільним управлінням Англії і Франції)

1956

Судан

1957

Гана

1960

Нігерія, Сомалі

1961

Танганьїка (Танзанія після об`єднання з Занзібаром), Сьєрра-Леоне

1962

Уганда

1963

Кенія, Занзібар

1964

Північна Родезія (Замбія), Ньясаленд (Малаві)

1965

Південна Родезія (Зімбабве з 1980 р.)

1966

Бечуаналенд (Ботсвана), Лесото

1968

Свазіленд

1990

Намібія (була окупована ПАР)

 

 

Франція

1956

Марокко, Туніс

1958

Гвінея

1960

Малі, Нігер, Чад, Центральноафриканська Республіка, Того, Бенін, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Конго, Мавританія, Сенегал, Мадагаскар

1962

Алжир

1977

Джибуті

Бельгія

1960

Конго

1962

Бурунді, Руанда

Португалія

1973

Гвінея-Бісау

1975

Ангола, Мозамбік, Острова Зеленого Мису, Сан-Томе і Принсіпі

Іспанія

1968

Екваторіальна Гвінея

1974

Західна Сахара (північна частина окупована Марокко з 1976 р.)

 

            В Африці залишилася єдина територія, статус якої досі не визначений. Це колишня іспанська колонія – Західна Сахара. На цю територію претендує Марокко. Проти окупації виступає рух ПОЛІСАРІО, який веде партизанську боротьбу.

 

 

 



18

 

2. Країни Південної Африки

            Найбільш розвинутою країною Південної Африки і взагалі континенту є Південно-Африканська Республіка.

            Південно-Африканська Республіка (ПАР) була створена у 1961 р. Основою державної політики став апартеїд. Біла меншість ПАР присвоїла виключне право на владу в країні, а люди іншої раси (чорні, кольорові) вважались людьми другого ґатунку. Деколонізація Африки суттєво змінила становище ПАР. Творці апартеїду зрозуміли, що нові незалежні держави не будуть миритися з існуючим на півдні Африки расистським режимом і мобілізують світову громадськість на боротьбу з ним. Щоб зберегти режим, здійснювались такі заходи:

            – створювались автономне господарство і військова промисловість, що в умовах міжнародної ізоляції зумовлювало неефективність деяких галузей господарства і штучне завищення цін і т.д.;

            – робились спроби створити на північ від ПАР пояс безпеки із Анголи, Мозамбіку, португальських колоній;

            – розроблялась власна атомна зброя.

            Режим набрав рис поліцейського. Уряду було дозволено виселяти африканців з будь-якої місцевості країни. Були заборонені шлюби чорних з білими. Заборонялись антирасистські організації, в тому числі Африканський Національний Конгрес (АНК), лідер якого у 1963 р. був засуджений на довічне ув’язнення. Уряд намагався відділити біле і чорне населення. З цією метою в ПАР створювались бантустани для негритянського населення – ізольовані держави в державі з органами самоврядування. 1981 р. в бантустанах, які займали 13% території країни, проживало 75% населення.

            Але всі ці заходи провалились: не вдалось створити пояс безпеки, африканське населення не проявляло покори і використовувало всі засоби боротьби. У білій общині намітився розкол: більшість її почала виступати за політичні реформи і за створення багаторасової демократичної держави. Першим кроком у цьому напрямку стало прийняття нової конституції 1984 р. У 1989 р. до влади у ПАР прийшов Фредерік де Клерк. Він здійснив реформи, які призвели до падіння расистського режиму. У 1993 р. в ПАР вперше проведено вільні вибори. Президентом країни став чорношкірий Нельсон Мандела – лідер АНК.

            Ангола. 15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу проти колонізаторів в Анголі (МПЛА, УНІТА, ФНЛА), підписали договір про створення перехідного уряду і проведення загальних виборів. 31 січня 1975 р. такий уряд був створений. Але, не задовольнившись розподілом влади, УНІТА спровокувала громадянську війну. У боротьбі за владу УНІТА і ФНЛА об’єднали свої зусилля і звернулися до Південно-Африканської Республіки. У жовтні 1975 р. об’єднані війська УНІТА, ФНЛА і ПАР почали наступ на м. Луанду. У цих складних умовах лідери МПЛА звернулися до Куби. У ніч з 4 на 5 листопада 1975 р. Ф.Кастро прийняв рішення про направлення в Анголу кубинських військ. Кубинські війська зуміли зупинити наступ і розгромити війська агресора. 11 листопада 1975 р. Агостиньо Нето, лідер МПЛА, проголосив незалежність Народної Республіки Анголи. Ангола взяла соціалістичну орієнтацію. СРСР надав економічну і особливо воєнну допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна і періодичні рейди військ ПАР з глибини території країни поставили Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано «Принципи мирного врегулювання у Південно-Західній Африці», згідно з яким ПАР надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи.

            У 1989 р. уряд Анголи зробив спробу знищити УНІТА, але наступ провалився і уряд Анголи погодився на переговори. Громадянська війна нанесла збитки країні в розмірі 25 млрд. доларів США, зовнішній борг зріс до 11 млрд. доларів. 31 травня 1991 р. Ж.Е. душ Сантуш – голова уряду Анголи і Ж.Савімбі – лідер УНІТА підписали в Лісабоні угоду про мир і проведення загальнонаціональних виборів, які були проведені у 1992 р. Перемогу отримала МПЛА. УНІТА не погодилася з таким розвитком подій і взялася за зброю. Громадянська війна продовжилася ще на десять років. З 1999 р. угруповання УНІТА стало терпіти поразки, втратила ключові свої райони. 22 лютого 2002 р. Савімбі потрапив у оточення і загинув. Після загипелі лідера УНІТА, який домагався лише абсолютної влади, країна нарешті перейшла до мирного життя. Але тридцятилітня війна вщент розорила країну.

            Складна ситуація виникла у Південній Родезії (Зімбабве). Там проживала значна біла меншина, в основному фермери. Білі у 1965 р. проголосили незалежність Родезії і намагалися створити державу ПАР (біла меншина проголосила своє виключне право на владу – режим апартеїду – расова дискримінація). Ні Великобританія, якій колись належала Родезія, ні ООН не визнали цієї незалежності, африканці (чорна більшість) розпочали збройну боротьбу проти білої общини. Опинившись в ізоляції, білі у 1979 р. сіли з африканцями за стіл переговорів. Була розроблена нова конституція, яка визнавала рівність рас, на її основі були проведені вибори і проголошена незалежність нової держави – Зімбабве.

Останньою територією, яка отримала незалежність, була колишня Південно-Західна Африка (Намібія), мандат на управління якою був переданий Південно-Африканському Союзу після Першої світової війни. ПАС (згодом ПАР) намагалася взагалі анексувати цю територію. Африканці у 1966 р. почали збройну боротьбу за незалежність, яку оголосила організація СВАПО. ООН у 1973 р. позбавила ПАР мандату на цю територію, а у 1977 р. була прийнята резолюція про виведення військ ПАР. Лише у 1989 р. в ПАР зрозуміли безперспективність утримати за собою Намібію. Так з’явилася ще одна держава в Африці.

 

3. Країни Тропічної Африки

            Розвиток країн Тропічної Африки виявився найбільш складним. У момент завоювання цими країнами незалежності, основна маса населення була зайнята у традиційних галузях господарства, де панували родоплемінні відносини. Спроби зруйнувати традиційне життя мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточно підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного джерела прибутків. Єдине, в чому мали успіх країни Тропічної Африки, так це у створенні тиранічних режимів, як прорадянських, так і прозахідних.

Великі темпи зростання населення зводили нанівець усі зусилля по подоланню відсталості. Виробництво продуктів харчування не встигало за зростанням чисельності населення, що призводило до періодичного голоду, що уносив мільйони життів. Крім голоду країни Африки постійно вражають епідемії важких хвороб.

            Нестабільність регіону посилювалась через штучність африканських кордонів. Щоб запобігти прикордонним суперечкам, африканські країни домовилися дотримуватися принципу поваги існуючих кордонів, закріпленого в Статуті Організації Африканської Єдності (ОАЄ, утворена у травні 1963 р.). Проте це не допомогло запобігти внутрішнім і міждержавним конфліктам.

 

Найбільші конфлікти на території Африки



Роки

Країна, події

1952-1960

Заколот руху «Мау-мау» в Кенії

1954-1962

Національно-визвольна боротьба за незалежність Алжиру

1955-…

Боротьба християнського населення на півдні Судану

1960-1965, 1977-1978, 1997-…

Громадянська війна в Демократичній Республіці Конго (Заїр – 1965-1997), сепаратистські рухи, втручання сусідніх, європейських держав, СРСР, США

1961-1975

Війна за незалежність Анголи

1962-1973

Війна за незалежність Гвінеї-Бісау

1963-1975

Війна за незалежність Мозамбіка

1963-1967

Війна Сомалі з Кенією

1964-1968, 1977-1978

Війни Сомалі з Ефіопією

1964 (1972) –1979

Громадянська війна (Війна білої і чорної громад) в Родезії

1966-1989

Боротьба Намібії за незалежність

1967-1970

Громадянська війна в Нігерії. Спроба створення на півдні країни незалежної держави Біафра

1968-1971, 1976-1990

Громадянська війна в Чаді, втручання у події Франції та Лівії

1975-2002

Громадянська війна в Анголі. Втручання у події СРСР, Куби, ПАР

1975-1995

Громадянська війна в Мозамбіку. Втручання в події СРСР і ПАР

1978-1979

Війна між Угандою і Танзанією

1988-1989, 1993-1994

Громадянська війна в Бурунді

1959, 1990-…

Громадянська війна в Руанді

1989-2003

Громадянська війна в Ліберії

1989-…

Громадянська війна в Сомалі

1991-2000

Громадянська війна в Сьєрра-Леоне

 

            У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Такі штучні кордони сприяли тому, що в Африці не виявилось однонаціональних і моноетнічних держав (крім Сомалі – але і вона поділяється на клани). Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів серед африканських держав. Один з найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб.

            Конфлікти виникали і на релігійному ґрунті між християнами й мусульманами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни було проголошено незалежну державу Еритрею. Конфлікти нерідко виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення.

            Так, Сомалі у 1977 р. пред’явила територіальні претензії до Ефіопії, претендуючи на райони, заселені племенами, етнічно близькими до сомалійців. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні війни підтримував як режим М.Х.Маріама в Ефіопії, який прийшов до влади в результаті перевороту у лютому 1974 р., так і С.Барре у Сомалі. Під час війни СРСР став відкрито на бік Ефіопії, і надав їй допомогу. Сомалі потрапила у сферу впливу США.

            У 80-ті роки Лівія відкрито втрутилась в етнічний конфлікт у Чаді. Вона претендувала на частину території країни. Щоб не допустити поширення впливу Лівії, Франція направила в Чад свої війська. Лівійські війська потерпіли поразку, а Міжнародний суд визнав територіальні претензії Лівії безпідставними.

            Строкатий етнічний склад при збереженні родоплемінних відносин породив ще одну особливість політичного життя африканських країн – трайбалізм.

            Трайбалізм – племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками.

            Однією з характерних рис розвитку африканського континенту стало існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у суспільно-політичному житті. Причини цього явища внутрішні:

– незавершеність процесів формування африканського суспільства;

– відносно короткий період незалежного розвитку африканських країн;

– складне переплетіння різних типів економічних відносин;

– слабка соціально-класова диференціація суспільства;

– залишки родоплемінних відносин;

– широкий спектр ідеологічних поглядів населення;

– економічна і політична залежність від розвинутих країн;

– наявність таких соціальних явищ, як голод, злидні, хвороби, неграмотність, низька політична культура.

            Зовнішні причини пов’язані з протиборством СРСР – США в період "холодної війни".

            Військово-диктаторські режими в Африці характеризуються політичною і економічною нестабільністю, насиллям, низкою державних заколотів, міжетнічними протиріччями, війнами, гонкою озброєнь (на озброєння витрачається 5% валового внутрішнього продукту; у Південній Азії – 3,6%, Латинській Америці – 1,6%), зростанням політичної ролі армії у суспільстві, диктаторськими методами правління, корупцією.

            Влада диктатора, як правило, спирається на три політичні інститути: державу, успадковану від колонізаторів, яка здійснює жорстку централізовану владу по управлінню суспільством; однопартійну систему; збройні сили. Диктаторські режими перешкоджали демократичним перетворенням у суспільстві і гальмували соціальний прогрес в африканських країнах.

            Військово-диктаторські режими 60-80-х років ХХ ст. можна поділити залежно від їхньої орієнтації на правоавторитарні та лівоавторитарні.

            Правоавторитарні режими утвердились в Заїрі, Центральноафриканській Республіці (ЦАР), Сьєрра-Леоне, Чаді, Ліберії, Руанді, лівоавторитарні – в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку.

            Диктатор Ж.Б.Бокасса прийшов до влади в Центральноафриканській Республіці у 1966 р. в результаті державного заколоту і правив країною протягом 13 років. Він оголосив себе маршалом і довічним президентом, а згодом проголосив республіку імперією, а себе імператором. За роки правління він усував з посад всіх потенційних конкурентів, висилав їх з країни, арештовував, піддавав середньовічним тортурам.

            Іді Амін Дада у республіці Уганда "прославився" масовим знищенням людей. За вісім років правління в 70-ті роки в країні було знищено 800 тис. осіб.

            Конго (Заїр). Конго отримала незалежність у 1960 р. Проте відразу в країні спалахнула громадянська війна. Лідер національно-визвольної боротьби Патріса Лумумбу було вбито. Після кривавої громадянської війни на початку 60-х років, у яку були втягнуті сусідні держави, провідні країни світу, ООН в країні утвердився при владі харизматичний лідер Мабуту Банга. Понад 30 років він правив країною (перейменував її з Демократичної Республіки Конго на Заїр). Згідно з складеною ним конституцією в країні існує лише одна політична партія, до якої автоматично зараховано все населення країни. За роки його правління Заїр із багатої країни перетворився на одну з найбідніших: її зовнішній борг досяг 8 млрд доларів США. Зате сам Мабуту у швейцарських банках тримав 5 млрд доларів. Наприкінці 90-х років становище у країні загострилося, проти режиму Мабуту розгортається масовий повстанський рух. У 1998 р. його режим було повалено, сам диктатор втік (невдовзі помер від невиліковної хвороби). До влади прийшли опозиційні сили на чолі з Лораном Кабілою. Було повернуто попередню назву країни – Демократична Республіка Конго, почалось проведення реформ, проте вони перетворились у новий перерозподіл власності на користь тих сил, що прийшли до влади. У країні з новою силою спалахнула громадянська війна, яка переросла у загальноафриканську за контроль над природними багатствами ДРК. У ній взяло участь війська 10 країн. У 2001 р. Кабіла загинув у перестрілці зі своїм міністром оборони, якого він намагався звільнити. На теперішній день становище в країні залишилось нестабільним. Конфлікт, що триває з 1998 р., забрав життя понад 2,5 млн чол.

            У Ефіопії в результаті державного перевороту 1974 р. до влади прийшов Менгісту Хайлі Маріам (червоний диктатор). У країні було ліквідовано монархію і проголошено Демократичну Республіку Ефіопію. У режиму Маріама не було соціальної опори, хоча він прагнув її створити з допомогою Робітничої партії Ефіопії і деяких громадських організацій. Прагнення Мабуту побудувати соціалістичне суспільство зазнало невдачі. У результаті боротьби проти повстанців північних провінцій Тігре та Еритрея виникла опозиція в самій ефіопській армії (чисельність 500 тис. чол.). Після поразки армії в операціях проти повстанців диктатор втратив підтримку серед армійського керівництва і населення, яке вже протягом кількох років потерпало від голоду, і у травні 1991 р. втік з країни у Кенію, а потім у Зімбабве. А від Ефіопії відділилася нова держава Еритрея.

            Однією з найбільш розвинених країн Тропічної Африки є Нігерія, яка намагається відігравати провідну роль на західному узбережжі Африки. Основне джерело прибутку країни – нафта. Країну населяють різні народи, що різняться ще і за віросповіданням: на півночі – переважно мусульмани, на півдні – переважно християни. У 1960 р. колишня англійська колонія отримала незалежність. Найбільш розвинутий, багатий на нафту південний район Нігерії, заселений переважно народом імбо, проголосив свою незалежність і створення республіки Біафра. Але центральна влада не бажала миритися з втратою і розгорілась війна (1967-1970 рр.). Сепаратистський рух було придушено, у війні загинуло близько 1 млн нігерійців. Щоб усунути причину сепаратизму Нігерія стала Федеративною Республікою. За роки незалежності більшу частину часу в країні панував військовий режим. Спроба у 1993 р. генерала Ібрагіма передати владу цивільним не вдалась.

            Наприкінці 80-х років військово-диктаторські режими вступили в смугу гострих криз, пов’язаних з розпадом соціалістичної системи і закінченням "холодної війни". Диктатори втратили економічну і політичну підтримку з боку США та СРСР.

            МВФ і МБРР розробили план економічного відновлення Африки. Пропонувалось проведення ринкових реформ в обмін на пільговий кредит, скорочення державних витрат. Проте цей план не спрацював, заборгованість держав Африки перевищили їхні доходи. В той же час продовжуються конфлікти і громадянські війни. На початку ХХІ ст. центром напруги стали країни Західної Африки: Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот`дІвуар, Буркіна Фасо тощо.

            Проблеми, які постали перед країнами Африки, багатопланові і розв’язати їх нелегко. Це можливо лише при участі світового співтовариства і в формах, придатних для народів Африки.

            На початку ХХІ  ст. Африка залишається одним з найбільш нестабільних і найменш розвинутих регіонів світу. Проблеми регіону з внутрішніх стали глобальними для людства.

 

Підсумки

            Африка на південь від Сахари у другій половині ХХ ст. стала зосередженням найбільш гострих проблем і протиріч сучасного світу.

            Після визволення від колоніальної залежності країни континенту стали ареною боротьби між наддержавами, полігоном для проведення соціально-економічних експериментів. Всі моделі розвитку (соціалістична орієнтація, індустріалізація, інтеграція і світову економіку та ін.), якими намагались слідувати країни Африки, виявилися малоефективними.

            На теперішній час проблеми континенту стали все більш проявлятися як глобальні, які не можливо вирішити лише африканським країнам.

 

Запитання і запитання:

1.    Як відбувався процес деколонізації в Африці? Який рік отримав назву «рік Африки»?

2.    Які проблеми постали перед молодими африканськими державами?

3.    Що таке апартеїд?

4.    Охарактеризуйте розвиток ПАР на сучасному етапі.

5.    У 70-90-х роках ХХ ст. в Анголі тривала громадянська війна. Які її причини і наслідки?

6.    Назвіть причини тривалих і запеклих конфліктів між державами Африки?

7.    Охарактеризуйте особливості  політичного життя країн Африки.

8.    Що таке трайбалізм і який його вплив на життя країн Африки?

9.    Підготуйте розгорнутий план розповіді про один з конфліктів, що відбувалися у країнах Африки.



Австралія



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал