П ередмова




Сторінка7/21
Дата конвертації08.12.2016
Розмір4.86 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21
це система письмових дозволів, які видаються державними органами на експорт та імпорт товарів.
Ліцензія — це дозвіл, що дає право імпортеру ввозити певну кількість товару до країни. Ліцензії, як правило, видаються урядовими органами найбільшим імпортерам товарів і застосовуються у таких формах) генеральні 2) індивідуальні (разові та відкриті).
Генеральні ліцензії — відкритий дозвіл на експортні та імпортні операції по певному товару і/або з певною країною протягом дії режиму ліцензування. Генеральна ліцензія являє собою список товарів, що дозволяється ввозити вільно протягом зазначеного в ній періоду. Генеральна ліцензія, як правило, публікується в офіційних виданнях країн.
Разові (індивідуальні) ліцензії — разовий іменний дозвіл на здійснення окремої операції, що видається на період не менше необхідного для здійснення операції. Індивідуальна ліцензія — разовий дозвіл на ввіз певного товару, дійсний протягом обмеженого терміну. Відкриті (індивідуальні)
ліцензії — дозвіл на експорт (імпорт) протягом окремого періоду часу з визначенням його загального обсягу.

73
Відповідно до Закону України Про зовнішньоекономічну діяльність (розд. 2, ст. 16) в Україні запроваджуються такі види експортних (імпортних) ліцензій генеральна разова (індивідуальна відкрита
(індивідуальна); антидемпінгова (індивідуальна компенсаційна (індивідуальна спеціальна (індивідуальна. За кожним видом товару встановлюється лише один вид ліцензії. Рішення про встановлення режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) приймається
Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України з визначенням списку конкретних товарів, що підпадають під режим ліцензування та квотування, і строків дії цього режиму по кожному то- вару.
Контингентування — це обмеження державною владою ввозу товарів певною кількістю або сумою на встановлений період часу. Контингенти можуть установлюватися через укладення двосторонніх угод.
Такі контингенти дійсні тільки для країн, що уклали угоду. В іншому випадку уряд країни встановлює загальний (глобальний) контингент,
який можуть використовувати всі країни.
Загальний контингент дає імпортеру країни свободу вибору контрагента серед тих країн, на які поширюється дія контингенту, тоді як двосторонній контингент обмежує вибір імпортера тільки тією країною, котрій цей контингент надано. Від контингентів, що встановлюють кількість товарів, які дозволено імпортувати в країну, слід відрізняти так звані тарифні контингенти, які дозволяють ввозити певну кількість товарів за зниженим митом або безмитне. Товар, що ввозиться понад тарифного контингенту, оподатковується звичайним митом,
установленим у митному тарифі. Тарифні контингенти широко використовують країни Європейського Співтовариства і США. За ліцензійної системи вільний ввіз тих або інших товарів забороняється. Імпорт таких товарів може здійснюватися тільки за спеціальним дозволом — ліцензією.
Квотування — кількісне або вартісне обмеження експортно-
імпортних операцій. Розрізняють глобальні, групові та індивідуальні
квоти. Глобальні квоти — визначаються за товарами без зазначення конкретних країн, куди товар експортується (імпортується. Групові
квоти — визначаються за товарами із зазначенням групи країн, куди вони експортуються або з яких вони імпортуються. Індивідуальні кво-
ти — визначаються за товарами із зазначенням конкретної країни, куди вони можуть експортуватися або з якої вони можуть імпортуватися.
В Україні квотування здійснюється встановленням режиму видачі
індивідуальних ліцензій згідно з цією статтею, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати

74
обсягу встановленої квоти. Запроваджуються такі види експортних
(імпортних) квот (контингентів глобальні групові індивідуальні антидемпінгові компенсаційні спеціальні. За кожним видом товару може встановлюватись лише один вид квоти.
Разом із зазначеними засобами адміністративного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, які відносять до прямих обмежень ввозу товарів, розвинені країни широко використовують цілу систему заходів непрямих обмежень, або непрямого протекціонізму. До них відносять різні види технічних бар’єрів, система внутрішніх податків і
зборів, різноманітні адміністративні правила, що стосуються використання іноземних товарів, та ціла низка інших положень, які прямо не перешкоджають імпорту, але створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних товарів.
Технічні бар’єри — комплекс заходів з перевірки відповідності
продукції, що імпортується, вимогам міжнародних і національних стандартів. Різновидами технічних бар’єрів є технологічні, технічні, санітарні, радіаційні норми, та сертифікація. Такі бар’єри є перешкодами для імпорту іноземних товарів, що виникають у зв’язку з їх невідповідністю національним стандартам, системам виміру та інспекції якості,
вимогам технічної безпеки, санітарно-ветеринарних нормам, правилам упаковки, маркування та іншим подібним вимогам.
Санкції — заходи економічного впливу, що застосовуються державою до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, що порушили Закон України Про зовнішньоекономічну діяльність та пов’язані з ним закони України. Зокрема, у разі порушення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності валютного, митного, податкового, іншого законодавства, пов’язаного з їх зовнішньоекономічною діяльністю, та в разі
проведення ними дій, які можуть зашкодити інтересам національної
економічної безпеки. Спеціальними санкціями є індивідуальний режим ліцензування чи тимчасове зупинення зовнішньоекономічної дія- льності.
Індивідуальний режим ліцензування зовнішньоекономічної діяльності українських суб’єктів ЗЕД та іноземних суб’єктів господарської
діяльності передбачає здійснення Міністерством економіки України
індивідуального ліцензування кожної окремої зовнішньоекономічної
операції певного виду зовнішньоекономічної діяльності, що зазначена в статті 4 Закону України Про зовнішньоекономічну діяльність».
Тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності щодо українських суб’єктів ЗЕД та іноземних суб’єктів господарської діяльності
визначає позбавлення права займатися всіма видами зовнішньоекономічної діяльності, передбаченими ст. 4 Закону України Про зовніш-

75
ньоекономічну діяльність, за винятком завершення розрахунків по раніше (до санкції) розпочатим зовнішньоекономічним операціям. Для завершення таких операцій українському суб’єктові зовнішньоекономічної діяльності сліду встановленому порядку одержати разову (індивідуальну) ліцензію Мінекономіки України.
Ембарго — державна заборона на імпорт-експорт певних товарів,
технологій і капіталу у окремі країни. Умовно ембарго поділяють натри різновиди 1) політичного характеру (введені рішенням ООН або однією державою та здійснення ідеологічного тиску на іншу державу
(здебільшого ембарго на поставки зброї 2) економічного характеру
(санкції, пов’язані з вирішенням проблему сфері економіки 3) тимчасового характеру (введене на певний час, здебільшого пов’язане зви- рішенням проблем охорони здоров’я, екології, а також клімату.
Індикатори планування зовнішньоекономічної діяльності пов’язані
із системою регулювання цін, спрямованою на досягнення стабілізації
цін, уникнення їх різких коливань, підтримки цінна рівні, який дозволяє суб’єктам ЗЕД вести розширене відтворення, регулювання обсягів
і структури виробництва. Регулювання цін передбачає запровадження верхніх і нижніх меж коливання цін, введення індикативних та умовних цін, здійснення товарних інтервенцій.
Важливим напрямом державного регулювання ЗЕД є регулювання ввезень і вивезень капіталу, яке здійснюється переважно методами адміністративного регулювання.
Регулювання руху капіталу — комплекс заходів для залучення і використання іноземних інвестиційна території держави та регулювання вивезення інвестицій закордон. Таке регулювання спрямоване на ефективне використання іноземного капіталу для розвитку національної економіки.
Регулювання ввезень капіталу з-за кордону має подвійний характер. З одного боку, держава заінтересована у залученні іноземного капіталу, особливо інвестицій, атому створює для цього відповідний клімат за допомогою гарантій від націоналізації, переведення прибутків, репатріації капіталу, надання різних пільга з другого — провадить політику обмеження впливу закордонного капіталу на національну економіку. Заходи державного регулювання руху капіталу стосуються таких аспектів руху капіталу:
• визначення іноземного інвестора, видів і форм іноземних інвестицій;
• участі у власності;
• репатріації прибутку;
• вимог до результатів діяльності та гарантії щодо прав іноземного
інвестора;
• системи інвестиційних пільг та обмежень.

76
Зниження податків з експортерів здійснюється двома способами:
прямим та непрямим. Пряме зниження податків з експортерів — зменшення рівня податкових відрахувань залежно від частки експорту у загальному обсязі виробництва.
Непряме зниження податків з експортерів — державний дозвіл відраховувати частину прибутку до фонду розвитку експортного виробництва з неоподаткованої частини прибутку.
Фінансування експортного виробництва буває пряме і непряме.
Пряме фінансування експортного виробництва — субсидування експортного виробництва. Непряме фінансування експортного виробництва здійснюється через мережу комерційних банків, яким держава надає спеціальні дотації на зменшення кредитних ставок експортерам.
Податкові пільги — це непрямі експортні премії, коли експортерам надаються різноманітні фінансові пільги. Часто це звільнення компаній, що експортують товар, від сплати внутрішніх податків або надання податкових пільг.
Одна з форм непрямих експортних премій, що давно застосовується, це система звільнення відмита або його повернення компаніям, що використовують імпортну сировину для виготовлення експортних товарів (так званий умовно безмитний ввіз і повернення мита. Сутність цієї системи полягає втому, що з метою розширення вивозу товарів експортерам повертають мито при вивозі товарів, які були сплачені за ввіз імпортної сировини або напівфабрикатів, використаних для виготовлення цих товарів.
Кредитування експортного виробництва поділяють на внутрішнє
та зовнішнє. Внутрішнє кредитування експортного виробництва здійснюється через державні банки наданням середньострокових та довгострокових кредитів на розвиток експортного виробництва. Зов-
нішнє кредитування експортного виробництва — надання фінансових та комерційних кредитів імпортерам для закупок у фірми або країни кредитора. При цьому держава субсидує такі кредити з бюджету.
До кредитування експорту входять такі засоби експортні кредити,
державні гарантії щодо експортних кредитів, державні методи фінансування вивозу товарів за програмами допомоги іноземним державам.
Інший напрямок у розвитку торговельно-політичних засобів розширення експорту — продаж товарів на експорт за цінами нижчими, ніж ціни, встановлені конкуруючими монополіями, і нижчими, ніж світові
ціни, у підсумку — за демпінговими цінами.
Страхування експорту поділяється на внутрішнє і зовнішнє. Внутрі-
шнє — держава бере частину ризиків під час великих капіталовкладень в експортне виробництво. Зовнішнє — прийняття державою на себе частини комерційних та політичних ризиків під час здійснення ЗЕД.

77
Субсидування експорту — це форма державної політики, яка дає
змогу продавати на зовнішньому ринку товари вітчизняного виробництва за нижчими цінами, часто нижчими від цін внутрішнього ринку, а
іноді навіть і від витрат виробництва. Така практика застосування субсидій може призвести до гострих торговельно-політичних конфліктів.
Експортні премії також є одним із торговельно-політичних засобів розширення експорту. Експортні премії можуть бути у прямій і непрямій формах. Прямі експортні премії застосовуються у формі надання експортерам прямих разових субсидій при експорті товарів. Вони виплачуються з фондів державного бюджету і дають можливість експортерам знижувати ціни товарів, що вивозяться, і в такий спосіб розширювати експорт.
Тарифне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності —
комплекс заходів фінансово-економічного характеру, що впливають на економічні інтереси суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, перешкоджаючи проникненню іноземних товарів на внутрішній ринок країни.
Митний тариф будь-якої країни являє собою перелік товарів, що обкладаються митом. Ці товари об’єднані в групи за ознакою походження
(рослинні, тваринні, промислові тощо) і за ступенем обробки товару. Навпроти кожного товару (чи товарної позиції) вказується розмір мита, яким товар оподатковується. Для групування товарних позицій застосовуються класифікації, розроблені ООН. Іншими словами, митний тариф є систематизованим переліком мита.
Функціями митного тарифу є 1) захист національного товаровиробника) сприяння розвитку національного виробництва та експорту одержання торгово-політичних уступок від партнерів 4) контроль за проходженням товарів через кордон 5) фіскальна.
Цілі митного тарифу:
• раціоналізація товарної структури імпорту та експорту;
• підтримка раціонального співвідношення імпорту та експорту товарів, валютних доходів та витратна території країни;
• створення умов для прогресивних зміну структурі виробництва та споживання товарів в країні;
• захист економіки країни від несприятливого впливу іноземної
конкуренції;
• забезпечення умов для ефективної інтеграції країни до світової
економіки.
Тарифне (митне) регулювання передбачає введення певних видів миті розглядає та надає детальну характеристику дії таких митних режимів, як:
♦ випуск для вільного обігу;
♦ реімпорт;

78
♦ транзит;
♦ митний склад;
♦ вільний склад, магазин безмитної торгівлі;
♦ переробка на митній території;
♦ тимчасовий ввіз (вивезення);
♦ вільна митна зона;
♦ переробка поза митною територією;
♦ експорт;
♦ реекспорт;
♦ знищення;
♦ відмова на користь держави.
Структура митних тарифів включає прості (одноколонні) і складні
(багатоколонні) тарифи. Прості митні тарифи встановлюють одну ставку мита для кожного товару незалежно від походження цього товару. Складний митний тариф передбачає для кожного товару дві та більше ставок мита. Як правило, найвища ставка складного тарифу називається максимальною, або генеральною, і застосовується щодо товарів тих країн, з якими немає торговельних угод. Більш низька, мінімальна, ставка, як правило, застосовується до товарів тих країн, з якими підписані торговельні договори та угоди і (це особливо важливо, яким надано режим найбільшого сприяння.
Кожна держава має національну структуру тарифу. Протягом багатьох років держави намагалися уніфікувати митні тарифи. До уніфікації
тарифів спонукали численні багатосторонні угоди. У 1950 р. у Брюсселі
була підписана конвенція про уніфікацію номенклатури митних тарифів і
створена так звана брюссельська схема митного тарифу, яка одержала назву Брюссельська товарна номенклатура. Відповідно до неї в основу уніфікації було покладено поділ товарів за виробничим принципом, а сама номенклатура містила 21 розділ та 99 більш вузьких угрупувань для опису товарів. Але, незважаючи на існування певних єдиних міжнародних номенклатур для статистичних і тарифних цілей, з різних причин один товару рамках однієї міжнародної угоди міг бути віднесеним до кількох угруповань уході руху до кінцевого споживача. Такий перебіг подій завдавав певні збитки споживачам і виробникам товарів.
Водночас зростання обсягу і значення міжнародної торгівлі, тенденція до уніфікації і стандартизації зовнішньоторговельної документації, необхідність обміну статистичними даними поставили питання щодо розробки
єдиного міжнародного документа, який установлював би чіткі і деталізовані правила класифікації товарів.
Такий документ був розроблений і прийнятий у Брюсселі 14 червня р, діставши назву Гармонізована система опису та кодування това-

79
рів. Це багатоцільова товарна номенклатура (класифікатор, що відповідає
потребам статистичних служб, митних органів та комерційної діяльності.
Дана система включає товарні позиції, підпозиції і цифрові коди, які їм належать примітки до розділів, груп та підпозицій, а також Основні правила інтерпретації (класифікації) Гармонізованої системи.
Використання зазначеного класифікатора стало новим етапом у подальшому розробленні й стандартизації систем (товарів, що класифікуються з урахуванням максимального кола інтересів. За цією схемою нині встановлені митні тарифи Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії й інших західноєвропейських країна також митні тарифи багатьох країн, що розвиваються, Азії, Африки і Латинської Америки.
Рівень митних ставок, як правило, зростає мірою підвищення рівня обробки, науко- і техномісткості: сировина оподатковується низьким митом або взагалі не оподатковується, техномісткі готові товари і послуги оподатковуються високим митом.
Мито — це податок, що стягається у зв’язку із ввозом іноземного товару до країни і при випуску товарів митницями на внутрішній ринок. Економічна дія мита полягає втому, що воно збільшує ціну іноземного товару, ввезеного до країни, і створює різницю в ціні того самого товару на світовому ринку та у межах даної країни.
Мито в тарифі встановлюються двома методами. Один із них — це визначення розміру (ставки) мита у вигляді відсотка до ціни товару. Мито, виражене у такий спосіб, називається митом від ціни, або адвалерним.
Інший метод — це установлення розміру мита безпосередньо в грошовому виразі у вигляді певної суми, що стягується з маси, обсягу або штуки товару. Мито, виражене у такий спосіб, називається специфічним митом.
У сучасних митних тарифах застосовуються обидва види мита.
Проте адвалерні і специфічні мита по-різному реагують на зміни рівня цінна світовому ринку. У разі підвищення цінна зовнішньому ринку ефективнішим є адвалерне мито, у разі зниження — специфічне. У сучасній митній політиці розвинених країн спостерігається тенденція до збільшення ролі адвалерного мита у тарифах.
Існує практика уніфікації методів визначення митної вартості товарів (згідно з Брюссельською конвенцією 1950 р. про створення Ради митного співтовариства та першого її установчого засідання у 1953 р.).
Відповідно доданої конвенції адвалерне мито стягується з так званої
нормальної ціни товару.
Це ціна, що існує в момент подання митної декларації, і включає
всі витрати на доставляння товару до кордону. За походженням мито може бути автономним або конвенційним (конвенціональне). Автономне мито стягується за рішенням державної влади певної країни неза-

80
лежно від будь-яких угод з іншими країнами. Конвенційне мито встановлюється в процесі укладання угоди або договору з іншою країною і
фіксується в цьому договорі. Воно не може змінюватися протягом терміну його дії. Конвенційне мито зникає з митного тарифу, коли договори, за якими вони були надані, припиняють свою дію.
Особливими видами мита вважаються 1) спеціальні мита) антидемпінгове і 3) компенсаційне. Спеціальні мита — застосовуються у випадках недобросовісної конкуренції та загрози національним товаровиробникам подібної продукції як відповідна міра на дискримінаційні дії
іноземних держав.
Антидемпінгове — застосовується при імпорті товару за демпінговими цінами. Компенсаційне — застосовується при імпорті товару, при виробництві якого прямо або непрямо використовувались субсидії. Класифікація видів мита наведена в табл. 3.5.
Таблиця 3.5
КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ МИТА
Критерії
Види мита
Адвалерне
Специфічне
Метод нарахування
Комбіноване (змішане)
Автономне
Походження
Конвенційне
Експортне
Напрямок
Імпортне
Автономне (генеральне)
Тимчасове
Час дії
Сезонне
Просте: адвалерне специфічне
Кількість ставок для одного товару
Складне: комбіноване
Нетарифне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльно-
сті — комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішній ринок країни. Нетарифні обмеження є заходами прихованого протекціонізму.
Нетарифні методи регулювання за характером дії поділяються на:
• кількісні (квотування, ліцензування, добровільні обмеження, ембарго
81
• приховані (державні закупівлі, вимоги до вмісту компонентів,
технічні бар’єри, податкові збори, імпортний депозит);
• фінансові (субсидії, кредитування, демпінг);
• неекономічні (торговельні угоди, правові режими).
За рівнем юридичного забезпечення нетарифні методи поділяють на:
формальні і неформальні. Формальні нетарифні методи зафіксовані у законодавчих актах і нормативно-розпорядчих документах і включають кількісні та подібні специфічні обмеження, пов’язані з ними політику, державну участь у торгівлі, обмежувальну ділову практику, митні процедури
і практику їх застосування, технічні бар’єри).
Неформальні нетарифні методи вводяться як результати дії уряду чи похідні від політики і практики органів державного управління і включають бар’єри, які виникли через адміністративні процедури та неопубліковані
нормативно-розпорядчі документи, ринкову структуру, політику і практику органів державного регулювання, соціальних і культурних установ.
Торговельні договори та угоди належать до найважливіших засобів сучасної торговельної політики країн світу. Вони визначають правові
умови, на яких будуються економічні взаємовідносини урядів, а також фізичних і юридичних осіб держав, що підписали договір. Торговельні договори та угоди застосовуються порівняно давно. Сучасні торговельні договори й угоди розвинених країні країн, що розвиваються, мають різні
найменування й охоплюють широке коло регульованих процесів.
За змістом, характером і значенням такі договори можуть бути поділені на дві великі групи торговельні договори (договори про торгівлю і мореплавання, що визначають найважливіші принципи і створюють правову базу для всього комплексу економічних взаємовідносин між країнами, і торговельні угоди (угоди про товарообіг, угоди про товарообіг і платежі, що регулюють окремі сторони економічних взаємовідносин. Договори про торгівлю і мореплавання
(торговельні договори загального типу) установлюють той правовий режим, який сторони надають один одному щодо митного обтяження,
торговельного мореплавання, транспорту, транзиту, діяльності фізичних і юридичних осіб, сторін, що договорюються тощо.
Торговельні договори укладаються на тривалі терміни (п’ять — десять років) і передбачають можливість продовження терміну їх дії на наступний період. Їх підписують від імені урядів сторін, що ведуть переговори, і,
як правило, підлягають ратифікації. Велика частина статей торговельних договорів розвинених країн стосується питань ввозу і вивозу товарів і капіталів, придбання нерухомого майна в чужій країні, захисту капіталовкладень від націоналізації тощо. Ця група питань є основною в сучасних торговельних договорах. Правовий режим цієї групи питань встановлю-

82
ється в торговельних договорах через взаємне надання сторонами режиму найбільшого сприяння.
Режим найбільшого сприяння — це положення проте, що кожна здержав зобов’язується надати іншій державі — учасниці договору такі ж сприятливі права, переваги, привілеї та пільги, які ті, що їх вона надає або надасть у майбутньому будь-якій третій державі. У сучасних торговельних договорах цей режим застосовується у так званій безумовній формі. Це означає, що пільги і переваги, які уже надані третій державі однією зі сторін договору, або ті, що можуть бути надані в майбутньому, поширюються автоматично (безумовно) на іншу сторону договору. Режим найбільшого сприяння поширюється в торговельних договорах на ввіз, вивіз і транзит товарів, умови використання морських портів, мореплавання та ін.
Багато країн укладають також різноманітні торговельні угоди, які
на відміну від торговельних договорів регулюють окремі сторони економічних відносин, зокрема, обсяг і товарну номенклатуру взаємної
торгівлі, порядок взаємного надання контингентів та їх розмір, умови і
способи розрахунків за торговельними операціями тощо.
Ці угоди мають різноманітні назви — угода про товарообіг, угода про торгівлю і платежі, угода про взаємні товарні поставки тощо, і, як правило, укладаються на основі чинних торговельних договорів і ґру- нтуються на закладених там принципах. Термін їх дії здебільшого один рік, рідше — кілька років. Вони, як правило, не підлягають ратифікації і набувають чинності відразу після підписання.
Умови цих угод мають двосторонній характер, тобто не поширюються на інші країни, пов’язані зданою державою договірними відносинами (на відміну від багатьох умов торговельних договорів, що поширюються на треті країни на основі принципу найбільшого сприяння. Тому угоди такого типу часто називають угодами про двосторонню торгівлю. Одним із найважливіших типів угоду сфері зовнішньоекономічних зв’язків є угоди про ліквідацію подвійного оподаткування.
У міжнародній зовнішньоторговельній практиці іноземні компанії,
що виробляють масову продукцію і не знаходять їй збуту на традиційних ринках, нерідко вдаються до спроби розширити ринкову частку share) на ринках інших країн за рахунок демпінгу.
Під демпінгом розуміють навмисне заниження цінна товари, що конкурують із товарами, виробленими національними підприємствами, з метою придбання більшої частки ринку і витіснення інших (національних) виробників.
Існують також і приховані форми демпінгу, коли імпортні товари продають із застосуванням усіляких знижок, відстрочок платежів, бонусів тощо. Це також завдає шкоди іншим постачальникам наданому ринку.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал