Освіта осіб з інвалідністю в Україні Тематична національна доповідь Київ -2010 Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні»



Сторінка2/40
Дата конвертації23.12.2016
Розмір7.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Розділ І Основи та правове регулювання освітньої політики щодо осіб з інвалідністю


    1. Державна політика щодо забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю.


Державна політика в сфері освіти сьогодні повинна формуватися з урахуванням освітніх потреб людей з інвалідністю, сприяти розвитку освітніх систем і разом з тим стати складовою частиною нової соціальної та економічної політики. А це, у свою чергу, вимагає становлення нової філософії державної політики щодо осіб з інвалідністю, проведення кардинальних реформ в існуючій системі освіти, які б гарантували рівність можливостей для всіх дітей та молодих людей на доступ до дошкільної, шкільної, професійної та вищої освіти.

Згідно з демократичними та гуманістичними світовими стандартами, людство переходить до нової світоглядної парадигми - "єдине суспільство, яке включає людей з різноманітними проблемами". Сучасною світовою тенденцією є прагнення до деінституалізації та соціального інтегрування осіб з особливостями психофізичного розвитку. Формується нова культурна й освітня норма - повага до людей з інвалідністю.

Шлях європейської та світової інтеграції, обраний Україною, зумовлює необхідність інтенсивних змін в політичному, економічному й соціальному житті нашої держави. В Україні за останні п’ять років зроблено реальні та значущі кроки щодо підвищення рівня соціального захисту інвалідів та приведення вітчизняного законодавства до міжнародних стандартів.

У міжнародних документах пріоритетним, з точки зору державної політики, є реформування системи освіти, яке б дало змогу охопити навчанням усіх дітей, незважаючи на відмінності; законодавчо визнати принципи інклюзивної освіти.



Основні принципи формування політики держав щодо інвалідів, вироблені за останні півстоліття міжнародним співтовариством, у загальному зводяться до такого:

  • забезпечення інвалідам гарантії усього комплексу політичних, економічних, культурних і громадянських прав, які існують для всіх членів суспільства;

  • заборона дискримінації стосовно до інвалідів;

  • надання права інвалідам жити в соціумі, де вони народилися (світове товариство засуджує ізоляцію інвалідів);

  • забезпечення рівних можливостей інвалідів та їх якомога ширше залучення до життя суспільства;

  • створення умов для інтеграції інвалідів у соціальні, трудові і соціально-побутові відносини;

  • формування доступності соціальної, інформаційної та виробничої інфраструктури;

  • забезпечення доступності заходів щодо інвалідів на всій території країни, незалежно від того, де мешкає інвалід (місто, село тощо);

  • підвищення рівня та якості життя інвалідів, у тому числі у сфері освіти, зайнятості, доходів, охорони здоров'я, суспільного життя.

До базових міжнародних документів, що регулюють права інвалідів, які були покладені в основу прийнятих законодавчо-нормативних актів щодо інвалідів у країнах світу, у тому числі і в Україні, належать такі:

  • Всесвітня декларація прав людини, прийнята Організацією Об'єднаних Націй у 1948 році, в якій проголошено рівність прав "усіх людей без винятку", включаючи інвалідів, хоча до Декларації не було безпосередньо включено розділи відносно інвалідів;

  • два Міжнародні пакти - пакт про економічні, соціальні та культурні права і пакт про громадянські та політичні права, прийняті у грудні 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН. Разом із Всесвітньою декларацією прав людини вони утворюють міжнародний документ під назвою Міжнародний білль про права людини;

  • Декларація про права розумово відсталих осіб, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН у 1971 році;

  • Декларація про права інвалідів, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1975 року, в якій констатується, що інваліди мають ті самі громадянські та політичні права, що й інші люди - право на освіту, професійну підготовку, консультації і послуги з працевлаштування, право отримувати і зберігати за собою робоче місце або займатися корисною, продуктивною діяльністю. Декларація проголосила, що ці права належать усім інвалідам без будь-якої дискримінації;

  • Конвенція про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (Конвенція 159), ухвалена 1 червня 1983 року Генеральною конференцією Міжнародної організації праці, яка набула чинності 26 червня 1985 року. У березні 2003 року Україна її ратифікувала;

  • "Принципи захисту осіб з психічними розладами та покращення психіатричної допомоги", прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1991 році. Цей документ запроваджує стандарти та процедури гарантії, а також забезпечує захист від зловживань найістотнішими правами людини з боку різноманітних установ чи організацій;

  • "Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів" (Стандартні правила), ухвалені Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993 року. Вони розроблені з урахуванням досвіду, набутого під час проведення Організацією Об'єднаних Націй "Десятиріччя інвалідів (1983-1992 роки)", і мають на меті забезпечити інвалідам, як членам суспільства, ті ж права, що мають інші члени суспільства. Правила передбачають прийняття державами серйозних моральних і політичних зобов'язань щодо забезпечення рівності можливостей для інвалідів. Вони змістовно об'єднують 22 правила, які охоплюють усі аспекти життя інвалідів і передбачають здійснення постійних заходів щодо вирівнювання можливостей всіх інвалідів у реалізації прав людини. Стандартні правила стали основним документом ООН, що визначає дії та зобов'язання держав щодо прав людини з інвалідністю.

  • х було взято за основу для розроблення національного законодавства України щодо соціального захисту інвалідів. Разом з тим Стандартні правила являли собою набір необов'язкових норм, які могли застосовуватися державами, що бажають дотримуватися міжнародного права;

  • Конвенція ООН про права дитини, ратифікована Україною у 1991 році. Ця Конвенція стала першим міжнародним документом з прав людини, що чітко забороняв дискримінацію дітей за ознакою інвалідності;

  • Віденська декларація і програма дій, прийнята 25 червня 1993 року на Всесвітній конференції з прав людини у м. Відні. У ній наголошено, що державам слід приділити особливу увагу забезпеченню недискримінації та рівного здійснення усіх прав людини і основних свобод інвалідів, включаючи їх активну участь в усіх аспектах життя суспільства, що інвалідам слід гарантувати рівні можливості шляхом ліквідації усіх - фізичних, фінансових, соціальних або психологічних - соціально обумовлених бар'єрів, які виключають або обмежують їх повну участь у житті суспільства.

У грудні 2006 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію ООН про права інвалідів та Факультативний протокол до неї. Конвенція передбачає основні стандарти забезпечення та захисту прав і свобод людей з інвалідністю. Згідно із цими стандартами люди з інвалідністю повинні бути повноправно включені до загального соціального процесу. При цьому в центрі уваги є тепер вже не інвалідність, а сама людина з інвалідністю, яка має бути здатною, наскільки це можливо, самостійно жити в суспільстві.

Ратифікувавши основні міжнародні правові документи, Україна взяла на себе зобов'язання щодо дотримання загальнолюдських прав, зокрема щодо здобуття якісної освіти осіб з інвалідністю.

У Конституції України декларовано демократичні положення, які відповідають міжнародним угодам і домовленостям; визначено та стверджено основні права людини, серед яких, право на освіту (ст. 53), право на соціальний захист ( ст. 46).

Законодавчого визнання права на здобуття освіти громадянами України, в тому числі і дітей з особливими освітніми потребами, набуло у Законах «Про освіту», «Про загальну середню освіту» , де визначено право всіх громадян на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від стану здоров’я; створення умов для навчання відповідно до здібностей та інтересів.

Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є:


  • особистісна орієнтація освіти;

  • формування національних і загальнолюдських цінностей;

  • створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;

  • постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;

  • розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;

  • пропаганда здорового способу життя;

  • розширення освітньо-реабілітаційного простору.

Держава повинна забезпечувати:

  • виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється;

  • збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин;

  • виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу;

  • формування в дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості;

  • підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння та впровадження наукомістких та інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці;

  • створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді;

  • підтримку дітей та молоді з особливостями психічного та фізичного розвитку;

  • стимулювання в молоді прагнення до здорового способу життя;

  • розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму;

  • етичне, естетичне виховання;

  • екологічну, правову, економічну освіту.

В Законах України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про охорону дитинства», «Про соціальні послуги», „Про реабілітацію інвалідів в Україні» регламентовано надання освітніх, медичних, соціальних послуг особам з обмеженими можливостями здоров’я, зокрема дітям з особливими освітніми потребами.

Окреслені нормативно-правові документи поміж інших цілей і завдань передбачають створення умов для здобуття якісної освіти інвалідами і визначають шляхи розв’язання проблем у сфері освіти, а саме: забезпечення доступності і безоплатності різних форм здобуття високоякісної освіти в дошкільних і позашкільних державних і комунальних навчальних закладах; обов’язковості і безоплатності здобуття повної загальної середньої освіти відповідно до державного стандарту загальної середньої освіти; безоплатності здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах для дітей з особливими потребами; формування мережі навчальних закладів, здатних забезпечувати надання високоякісних послуг – створення дошкільних навчальних закладів різних типів, профілів та форм власності, цілісних міжгалузевих багаторівневих систем позашкільних навчальних закладів; оптимізація структури загальноосвітніх навчальних закладів для однозмінного навчання, створення умов для профільного, екстернатного і дистанційного навчання.

Чинне законодавство гарантує право на освіту дітей з особливими освітніми потребами без дискримінації і на основі рівності можливостей, забезпечуючи інклюзивну освіту на всіх рівнях навчання протягом всього життя.

Державна політика відносно людей з інвалідністю спрямована на забезпечення їх права на максимальну участь в економічному та соціальному житті суспільства, гідного життя шляхом гарантованого доходу.

Це зумовлює нові вимоги до системи освіти, зокрема, забезпечення рівного доступу до якісної освіти осіб із інвалідністю, їх реабілітації та інтеграції в соціум.

В Україні все активніше набувають поширення новітні освітні технології, в основу яких покладено принцип врахування інтересів особи з інвалідністю.

Право дітей і молоді на інтеграцію в суспільство – основний принцип міжнародних стандартів, а забезпечення їм доступу до якісної освіти є основою їх інтеграції у суспільство.

На сьогодні в Україні чисельність інвалідів складає 2,63 млн. осіб, у тому числі дітей-інвалідів 157,5 тисяч. Кожен 18-тий громадянин України – інвалід, тобто людина, яка потребує допомоги та підтримки від держави не лише у грошовому еквіваленті, а й особливого планування житла, облаштування під’їздів, громадського транспорту, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення, сприяння у здобутті освіти, професійних знань, працевлаштування, медичних і культурних послуг.

Проблема інвалідності в Україні набуває особливого звучання у зв’язку з постійним зростанням частки інвалідів у загальній структурі населення. На сьогодні їх частка у структурі населення України складає 5,7% проти 0,3 % у 1994 р. Актуальність проблеми інвалідності збільшується у зв’язку із посиленням процесу старіння населення України. У період між переписами 1959 та 2001 років частка населення, старшого за працездатний вік, зросла з 10,0 до 21,0%. Чисельність людей з розладами і порушеннями стану здоров’я за таких обставин об’єктивно зростатиме навіть за умови, що більшість чинників ризику інвалідності будуть контрольованими. Особливе занепокоєння викликає чисельність дітей-інвалідів в Україні.



Таблиця 1
Кількість інвалідів по регіонах станом на 01.01.2010 року


Регіони

Усього осіб

В т.ч. дітей-інвалідів до 18 років

Україна

2631111

157474

Автономна

Республіка Крим



122294

5338

Вінницька

109199

6662

Волинська

74047

4948

Дніпропетровська

162912

10331

Донецька

258293

12758

Житомирська

90744

5213

Закарпатська

63078

5290

Запорізька

92864

5778

Івано-Франківська

87984

6182

Київська

101598

6710

Кіровоградська

54144

3595

Луганська

111082

6634

Львівська

169933

10536

Миколаївська

61920

4357

Одеська

138449

6852

Полтавська

82611

5084

Рівненська

66278

6025

Сумська

59759

3561

Тернопільська

57516

4597

Харківська

144054

7528

Херсонська

49937

3186

Хмельницька

106749

5807

Черкаська

86246

4566

Чернівецька

45491

3683

Чернігівська

78792

3401

м. Київ

138398

7921

м. Севастополь




16739

931

За даними Центральної психолого-медико-педагогічної консультації на початок 2009 року в Україні налічується дітей із порушеннями фізичного та (або) розумового розвитку, віком до 18 років 1,06 тис. осіб (це становить 12,4 відсотка від усієї кількості дитячого населення),

Навчання дітей з обмеженими можливостями спільно з їх здоровими однолітками є основою їхньої інтеграції та соціальної адаптації.

Стратегічна мета процесу інтеграції - формування нової філософії суспільства, державної політики щодо осіб з інвалідністю.

На вирішення цих та інших проблем спрямовані зусилля Уряду, а саме: Планом заходів щодо створення безперешкодного середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення на 2009-2015 роки центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів АРК Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям визначено завдання забезпечити його виконання в межах асигнувань, передбачених у Державному бюджеті на відповідний рік та за рахунок інших джерел.

Разом з тим особлива увага звертається на необхідність розроблення та удосконалення будівельних норм щодо проектування житлових будинків, громадських будівель, споруд, у тому числі навчальних закладів.

Нові концептуальні засади суспільного устрою полягають у здатності розвиватися на основі толерантності, засудження дискримінації, поваги до людського різноманіття, рівності можливостей, солідарності та безпеки. Ці підходи зумовлені визначенням головної мети соціального розвитку – «створення суспільства для всіх», що забезпечує захист та повну інтеграцію в соціум всіх верств населення, в тому числі осіб з інвалідністю. В основу такої інтеграції покладено концепцію цілісного підходу, яка відкриває шлях до реалізації прав і можливостей для кожної людини.

Україна проводить послідовну політику переходу від медичної до соціальної моделі шляхом створення умов для інтеграції осіб з інвалідністю до активного суспільного життя; підвищення державних гарантій у досягненні вищих соціальних стандартів у матеріальному забезпеченні даної категорії населення; створення безперешкодного середовища для інвалідів; забезпечення сучасної активної взаємодії державних органів та громадських організацій у розв’язанні проблем інвалідності.

Значним кроком у цьому напрямі є затверджений Урядом План заходів щодо запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2012 року, яким визначено необхідність створення умов для інтегрованого та інклюзивного навчання дітей та осіб з обмеженими можливостями, розроблення моделі нового навчального закладу – навчально-реабілітаційного центру для дітей з тяжкими порушеннями розвитку.

Проблема соціалізації дітей і молоді з інвалідністю в системі спеціальної освіти займає особливе місце і викликає багато дискусій. Не заперечуючи наявність ресурсних можливостей спеціальних шкіл-інтернатів, відповідних умов, облаштування, висококваліфікованих спеціалістів, надання необхідних медичних і корекційно-педагогічних послуг, варто відзначити, що установи закритого типу сприяють процесам сегрегації. Водночас передова освітня політика визначає на противагу сегрегативним процесам інклюзивну освіту як прогресивну тенденцію у розвитку сучасної освітньої системи.

Інклюзивне навчання на сьогодні повною мірою не є альтернативою спеціальній освіті, проте воно значно розширює її можливості. Інклюзивні школи мають працювати у тісному зв’язку із спеціальними загальноосвітніми навчальними закладами, використовуючи напрацьований досвід роботи з дітьми з особливими освітніми потребами.

Державна політика щодо осіб з інвалідністю ґрунтується на законах, а реалізація та розв’язання проблем даної категорії населення відбувається через соціальні проекти і програми, які фінансуються переважно з державного бюджету, зокрема Державна національна програма "Освіта" (Україна 21 століття), Державна програма "Діти України", які спрямовані на створення соціально-економічних умов для інтеграції у суспільство дітей і дорослих з інвалідністю.

За останні роки Урядом прийнято цілу низку нормативно-правових актів, спрямованих на поліпшення життєдіяльності громадян з інвалідністю, зокрема постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Державної типової програми реабілітації інвалідів», «Про затвердження Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення, переліку таких засобів», «Про затвердження Державної програми розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року».

Поміж визначених цілей вагомим розглядається оновлення змісту освіти спеціальної школи, яке розпочалося з впровадження Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державного стандарту початкової загальної освіти для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку» (від 5 липня 2004 р. № 848). Втілення Державного стандарту у школу покликано забезпечити рівний доступ до якісної освіти дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку; наступності між дошкільною та початковою загальною освітою; особистісно зорієнтованого навчально-виховного процесу; створення передумов для запровадження інтегрованого навчання дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку. Відповідно до цієї постанови протягом 2008-2010 років передбачається видання достатньої кількості спеціальних підручників, наочно-дидактичних матеріалів і посібників для дітей-інвалідів та дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку. Однак на сьогодні реалізація такого завдання здійснена лише частково. Спеціальні школи потерпають від нестачі підручників, методичного та навчально-дидактичного забезпечення як для початкової, так і основної школи. Не розв’язаним залишається завдання, пов’язане з удосконаленням навчально-матеріальної бази загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих навчальних закладів з метою забезпечення освітніх потреб дітей та молоді з інвалідністю. У спеціальних школах особливо гостро стоїть проблема забезпечення підручниками, навчальною і художньою літературою зі шрифтом Брайля.

Державна політика щодо осіб з інвалідністю, спрямована на інтеграцію їх соціум та забезпечення рівного доступу до якісної освіти. Зокрема, у Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 роки, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України, серед основних засобів розв’язання проблем у сфері досягнення європейського рівня якості і забезпечення доступності освіти визначено створення умов для здобуття освіти людьми з інвалідністю та «забезпечення варіативності здобуття якісної базової загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти відповідно до здібностей та індивідуальних можливостей громадян з обмеженими можливостями, зорієнтованої на інтеграцію їх в соціально-економічне середовище».

На сьогодні в Україні розроблена Концепція розвитку інклюзивної освіти, яка спрямована на виконання вимог міжнародних нормативно-правових документів, що були ратифіковані Україною, та на визначення механізму впровадження інклюзивного навчання.

Визначення оптимальних шляхів і засобів розв'язання проблеми ґрунтується на основі відповідного кадрового, матеріально-технічного, інформаційного та нормативно-правового забезпечення.

Метою Концепції є спрямування діяльності на:



  • формування нової філософії суспільства щодо позитивного ставлення до дітей та осіб з порушеннями психофізичного розвитку та інвалідністю;

  • створення умов для реалізації державної політики у забезпеченні конституційних прав і державних гарантій дітям з особливими освітніми потребами у сфері освіти;

  • удосконалення системи освіти та соціальної реабілітації дітей з порушеннями психофізичного розвитку, у тому числі з інвалідністю, шляхом впровадження інноваційних технологій, зокрема, інклюзивного навчання, з використанням адаптованого міжнародного досвіду.

Поставлена мета реалізується шляхом:

  • удосконалення нормативно-правового, фінансово-економічного, науково-методичного забезпечення інклюзивної освіти;

  • запровадження інноваційних освітніх технологій на основні інклюзивного підходу та моделей спеціальних освітніх послуг для дітей і молоді з інвалідністю;

  • формування освітньо-розвивального середовища для дітей з особливими освітніми потребами шляхом забезпечення психолого-педагогічного, медико-соціального супроводу;

  • розвиток мережі загальноосвітніх навчальних закладів, які впроваджують принципи інклюзивної освіти;

  • вирішення соціальних проблем щодо ставлення, інтегрування в суспільство дітей і молоді з інвалідністю;

  • удосконалення системи підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів, які працюють в умовах інклюзивного навчання;

  • надання підтримки та залучення батьків дітей з особливими освітніми потребами до участі у навчально-реабілітаційному процесі з метою підвищення його ефективності.

Вирішальною умовою реалізації концепції є комплексне розв'язання питань, пов'язаних з кадровим, навчально-методичним, нормативно-правовим і організаційним забезпеченням інклюзивної освіти.

1. Удосконалення існуючої законодавчої та створення нормативно-правової бази розвитку інклюзивної освіти, спрямоване на вирішення таких основних питань:



  • здійснення аналізу чинного законодавства в галузі освіти та внесення необхідних змін і доповнень з метою приведення його у відповідність до міжнародних стандартів;

  • розроблення орієнтовного Положення про інклюзивне навчання;

  • внесення змін до Положення про центральну та республіканську (Автономна Республіка Крим), обласні, Київську та Севастопольську міські, районні (міські) психолого-медико-педагогічні консультації.

2. Інституційні зміни, що передбачають:

  • розвиток мережі інклюзивних шкіл;

  • використання системи спеціальних загальноосвітніх закладів як інформаційно-методичного ресурсу для впровадження інклюзивного навчання;

  • створення у складі органів управління освітою окремого структурного підрозділу з питань освіти осіб з особливими освітніми потребами та визначення спеціаліста для координації діяльності щодо запровадження інклюзивного навчання;

  • введення у Класифікатор професій нової освітньої кваліфікації –асистент вчителя.

3. Впровадження інклюзивної освіти зумовлює необхідність подальшої модернізації вищої педагогічної освіти і системи підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, що передбачає:

  • забезпечення спеціальної підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів для роботи з дітьми і молоддю в умовах інклюзивного навчання;

  • забезпечення спеціальної підготовки консультантів обласних та районних (міських) психолого-медико-педагогічних консультацій з питань навчання та розвитку дітей і молоді з особливими освітніми потребами в умовах інклюзивного навчання;

  • запровадження системної організаційно-методичної, консультативно-роз’яснювальної роботи серед керівників навчальних закладів, громадськості, батьків щодо забезпечення права дітей і молоді з особливими потребами на освіту.

4. Навчально-методичне забезпечення освітнього процесу в умовах інклюзивного навчання передбачає:

1) розроблення методичних рекомендацій із проблем:



  • організації навчання, комплексної реабілітації, створення передумов для соціалізації дітей дошкільного та шкільного віку в умовах інклюзії;

  • використання інноваційних технологій педагогічними працівниками в процесі інклюзивного навчання;

  • психолого-педагогічного супроводу сімей, у яких виховуються діти з особливими освітніми потребами та психологічної роботи з батьками здорових дітей у контексті сприяння інклюзивному навчанню;

2) розроблення критеріїв оцінювання навчальних досягнень учнів з особливими освітніми потребами, які навчаються у загальноосвітніх школах в умовах інклюзивного навчання;

3) забезпечення корекційно-розвивальної складової в умовах інклюзивного навчання, яка спрямована на вирішення специфічних завдань, зумовлених особливостями психофізичного розвитку учнів і потребує впровадження особистісно зорієнтованих програм навчання та реабілітації.

Аналіз певних досягнень процесу впровадження інклюзивної освіти переконує в тому, що здійснено лише перші кроки, які спрямовані на комплексні зміни у покращенні життя дітей з особливими освітніми потребами та їх сімей.

Неможливо уявити процес створення відкритого демократичного суспільства без інноваційних освітніх систем, які є віддзеркаленням цього процесу. Однією з основ такого демократичного бачення є рівні права на отримання якісної освіти усіх дітей і молоді.

Порівняльний аналіз зарубіжного та вітчизняного досвіду навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку свідчить про необхідність створення єдиної системи раннього виявлення і соціально-педагогічної допомоги дітям цієї категорії у сприятливих для їх соціалізації умовах. Вони мають бути максимально наближені до умов і стилю такої педагогічної системи, в якій би дитина з особливостями психофізичного розвитку не виключалася із загальноосвітнього процесу, не була обмежена у правах і можливостях навчатися у середовищі «нормальних» дітей, комфортно почувала себе у дитячому колективі, брала участь у всіх формах і видах соціального життя. На сьогодні модель інклюзивного навчання є саме тією моделлю, яка дає можливість кожній дитині реалізувати власний потенціал, стати такими, як всі. Перші спроби впровадження інклюзивного навчання в Україні (судячи з публікацій в засобах масової інформації) характеризуються як прогресивний, гуманістичний, демократичний напрям державної підтримки в здобутті якісної освіти учнями з урахуванням їхніх індивідуальних здібностей, інтересів, можливостей.

Водночас зроблені на цьому етапі кроки ще далеко не відповідають загальноприйнятим міжнародним стандартам в галузі навчання осіб з інвалідністю. Ці зміни відбуваються стихійно, швидким темпом, не характеризуються системністю, супроводжуються низькою ефективністю надання освітніх, виховних, корекційних, соціальних, оздоровчих та інших послуг для задоволення потреб дітей. Перехід до спільного навчання не супроводжується створенням нормативно-правової бази інклюзивного навчання, підготовкою вчителів загальноосвітніх навчальних закладів до розв’язання задач комплексної корекційно-компенсаторної і реабілітаційної роботи на рівні не нижчому, ніж вона проводилася у нині діючих школах-інтернатах.

Однією із першопричин, що стримує якісне впровадження інклюзивного навчання на державному рівні, є те, що правові, соціальні, фінансово-економічні, нормативні та інші аспекти його запровадження регламентуються багатьма розпорядчими документами, положеннями, наказами, інструктивними листами, які інколи мають суперечливий характер. Це ускладнює координацію взаємодії міністерств, відомств, різних структур, вищих навчальних закладів, наукових установ стосовно розроблення стратегії і тактики об’єднання загальноосвітньої і спеціальної освіти в єдину систему, розроблення державної програми поетапного переходу до інклюзивної освіти та механізми її запровадження.

Водночас, це не передбачає найближчим часом відмову від послуг шкіл інтернатного типу через низькі соціальні стандарти родин таких дітей, збільшення кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які мають вади розвитку. Ці школи у перспективі можуть бути реконструйовані у ресурсні центри, здійснювати комплексне вивчення «проблемних» учнів загальноосвітньої школи, проводити з ними відповідну корекційно-розвивальну роботу, консультувати вчителів інклюзивного навчання, батьків дітей, передавати їм досвід навчальної роботи з дітьми різних нозологій.

Перехід від традиційної до інклюзивної освіти – це складний і довготривалий процес, що має здійснюватися на відповідному фундаменті, який може бути міцним за умови морально-психологічної готовності суспільства до визнання рівності прав його членів, та готовності держави до створення правового поля, що реалізує принцип «рівні права – рівні можливості».

Водночас, як показав аналіз, здійснений експертами від Національної Асамблеї інвалідів України та Всеукраїнського Фонду « Крок за кроком» в рамках Українсько-канадського проекту «Освіта дітей з особливими потребами в Україні», існуюча законодавчо-нормативна база України в сфері освіти осіб з інвалідністю не відповідає в повній мірі стандартам Конвенції ООН про права інвалідів і свідчить про необхідність розробки нових нормативно-правових актів, внесення змін до вже діючих, які б законодавчо ствердили інноваційні тенденції в освіті, в тому числі і у впровадженні інклюзивного навчання.



В Законі «Про освіту» у жодному розділі чи статті не визначені терміни, зміст інклюзивної освіти, статус закладу інклюзивної освіти, умови впровадження інклюзивної освіти у загальноосвітньому навчальному закладі, не розроблені механізми розвитку та фінансування системи інклюзивної освіти. Все це гальмує процес впровадження системи інклюзивної освіти в Україні. У статті 6 Закону України «Про загальну середню освіту» має місце декларування прав на отримання повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних закладах. Але, в ст.4 даного Закону не зазначається про можливість в загальноосвітніх навчальних закладах всіх типів і форм власності впроваджувати інклюзивну освіту для дітей-інвалідів, створювати у своєму закладі спеціальні класи, діяльність яких регламентується положеннями про спеціальний клас. Потребує уточнення і питання щодо терміну навчання дітей з інвалідністю. Термін навчання даної категорії дітей може змінюватися відповідно до нормативних документів Кабінету Міністрів України. Статтею 13 «Форми навчання» має передбачатися гнучка форма здобуття освіти дітьми з інвалідністю, тобто поєднуватися групова і індивідуальна форми навчання.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал