Особливості поведінки батьків у конфліктах з дітьми дошкільного віку



Скачати 307.04 Kb.

Сторінка1/2
Дата конвертації30.11.2016
Розмір307.04 Kb.
  1   2

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСТИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФР АНКА
СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКУ ЛЬТЕТ
КАФЕДР А СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПР АКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
ОСОБЛИВОСТІ ПОВЕДІНКИ БАТЬКІВ У КОНФЛІКТАХ З
ДІТЬМИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
Курсова робота студентки 37 групи соціально-психологічного факультету
Побережець Ірини Володимирівни
Науковий керівник: кандидат психологічних наук, доцент
Дем’янчук Ю.Ю.
Житомир – 2009

2
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І. ОСОБЛИВОСТІ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ
ДОШКІЛЬНИКІВ
1.1. Роль батьків у розвитку особистості дошкільника………………….8
1.2. Помилки сімейного виховання………………………………………..16
Розділ ІІ. КОНФЛІКТИ У ВЗАЄМИНАХ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ
2.1. Психологічні фактори конфліктів у взаємодії батьків з дітьми
дошкільного віку…………………………………………………………….25
2.2. Попередження конфліктів у взаємовідносинах батьків та дітей…31
Підсумок
Список використаних джерел


3
Вступ
Актуальність теми. Виховання дитини — складний процес, більшість батьків сьогодні переживають серйозні труднощі і не в силах подолати величезну кількість існуючих проблем. Актуальність даної теми полягає в тому, що стосунки між батьками і дітьми завжди викликали багато розмов та інтересів. Більшість батьків стикаються з великими труднощами при вихованні дітей. З огляду на тиск і напругу, які щодня відчуває родина, легко зневіритися у свої сили. Ріст числа розлучень, економічна криза, падіння якості освіти — все вносить емоційний вклад у кожну особистість. У міру того як батьки почувають себе все більш виснаженими фізично, емоційно і духовно, їхній душевний стан відбивається на ставленні до дитини. Вона ж – найбільш потребуюча і вразлива людина нашого суспільства, і більше всього вона має потребу в любові.
Об’єктом нашого дослідження є конфлікти між батьками та дітьми.
Предмет дослідження: особливості поведінки батьків у конфліктах з дітьми дошкільного віку.
Мета дослідження: виокремлення типових причин формування конфліктних взаємин у сім’ї на основі аналізу психологічних досліджень родини.
Основна гіпотеза дослідження: для більшості батьків, особливо на ранніх вікових етапах розвитку дитини, характерний авторитарно- монологічний тип спілкування.
Завдання:
­
окреслити структуру та соціально-педагогічну сутність сім’ї;
­
висвітлити особливості впливу сім’ї на формування особистості дитини;
­
окреслити типові помилки сімейного виховання та їх вплив на становлення особистості дитини;

4
­
прослідкувати психологічні фактори конфліктів у взаємодії батьків та дітей;
­
дослідити способи попередження конфліктів у взаємовідносинах батьків і дітей.
Теоретичну основу дослідження складають праці Г.Абрамової,
О.Кононко, В.Котирло про психологічний розвиток дитини, особистісне зростання та психологічні особливості стосунків батьків з дітьми дошкільного віку. У роботі ми спирались на результати психолого- педагогічних досліджень, в яких дошкільний вік розглядається як сензитивний для формування основ особистості (Л.С.Виготський,
Д.Б.Ельконін, О.В.Запорожець, О.М.Леонтьєв), а також на науково обгрунтовані положення про формування особистості в єдності пізнання, спілкування і діяльності.
Для вирішення поставлених завдань використовувались такі методи
дослідження : аналіз філософської, психолого-педагогічної і методичної літератури; спостереження; аналіз документації; моделювання ситуацій.
Наукова новизна й теоретичне значення одержаних результатів полягає в комплексному аналізі сімейного виховання дошкільників; простежено особливості впливу сім’ї на розвиток та формування особистості дитини; охарактеризовано особливості поведінки батьків у конфліктах з дітьми-дошкільниками.
Практичне значення роботи полягає в тому, що, провівши
ґрунтовне дослідження сучасної сім’ї та окресливши типові помилки сімейного виховання, ми пропонуємо ряд практичних порад в царині сімейної проблематики.

5
Розділ І. ОСОБЛИВОСТІ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ
ДОШКІЛЬНИКІВ.
У сім'ї дитина отримує перші уявлення про себе та інших людей, розвиває необхідні для життя соціальні почуття, навички спілкування і спільної діяльності. Сім'я створює передумови для взаємопроникнення світу дітей і світу дорослих, що є важливим чинником соціалізації особистості. Унікальні виховні можливості сім'ї впливають на людину протягом усього її життя. Універсальний, всеохопний, постійний виховний вплив сім'ї на особистість є наслідком дії таких чинників:
1. Безкорислива любов до дитини, яка вселяє їй почуття захищеності, створює атмосферу душевності, соціального і життєвого оптимізму.
Взаємини дітей і дорослих у сім'ї є справжньою школою почуттів, найважливішим фактором, що формує емоційно-мотиваційну сферу дошкільника, його ставлення до людей і життя. Все це є важливими передумовами розвитку індивідуальності дитини.
2. Природне включення дитини у найрізноманітніші людські стосунки. Відбувається це передусім завдяки участі дитини у спільних з дорослими видах діяльності. Багатоплановість життєвих ситуацій, які виникають в сімейному житті дитини, неможливо змоделювати в жодній досконалій виховній системі.
3. Багаторольова структура сімейного колективу, яка забезпечує багатогранність, постійність і тривалість його виховного впливу. Цей вплив відбувається у процесі взаємодії дитини і дорослих за найрізноманітніших життєвих ситуацій, щодня повторюється у різних формах.
4. Можливість набуття дитиною позитивного досвіду і переживання негативних почуттів. У се це відбувається в атмосфері довіри, гуманного ставлення до дитини, які є необхідними для набуття почуття впевненості, відповідальності, уміння долати життєві негаразди, гідно поводитися за

6 будь-яких обставин [9]. Виховні можливості сім'ї можуть бути реалізовані за наявності відповідних об'єктивних і суб'єктивних умов.
До об'єктивних умов реалізації виховного потенціалу в сім'ї належать:
— рівень матеріального достатку сім'ї (рівень і структура використання доходів, матеріальні умови життєдіяльності);
— забезпеченість дитячими дошкільними закладами, школами, закладами охорони здоров'я;
— кількість і склад (структура) сім'ї. Суб'єктивними умовами реалізації виховного потенціалу сім'ї є:
— громадянська спрямованість і культура батьків, їхнє прагнення бути авторитетними для своїх дітей, виховувати їх як гармонійних особистостей;
— загальний культурний потенціал, традиції, моральні та духовні цінності сім'ї;
— місце дитини в сімейному колективі, моральний авторитет батьків в її очах;
— педагогічна культура батьків.
Гармонійна взаємодія об'єктивних і суб'єктивних чинників є передумовою формування і розвитку досконалої особистості. Однак з різних причин такої гармонійної єдності не існує. У різні історичні епохи ці причини мають свої специфічні особливості, хоч загалом їх джерела приблизно однакові та й наслідки мало чим відрізняються. Наприклад, соціально-політична, економічна стабільність у суспільстві є передумовою матеріального благополуччя і сприятливого для розвитку дитини морального, психологічного клімату в сім'ї. За таких умов дитина має змогу відкривати для себе й опановувати механізми міжособистісної взаємодії, вчитися поводитися у конкретних життєвих ситуаціях на рівні

7 цивілізаційної культури. Головним у цьому для неї є реальна життєва практика її батьків і найближчих родичів.
У сім'ї дитина вперше пізнає почуття ревнощів, набуває досвіду подолання непорозумінь, вчиться виконувати не лише приємні для себе, а й обов'язкові, необхідні для інших справи. Вона повинна навчитися визнавати свої негативні почуття, уміти тактовно стримувати, вгамовувати
їх. Головне, щоб дитина сприймала сім'ю як фактор її емоційного затишку, внутрішнього комфорту, гарантію того, що за будь-яких умов вона знайде тут розуміння, підтримку і захист.
Щирі стосунки між членами сім'ї, безпосередність почуттів одне до одного є джерелом формування гармонійної, самодостатньої особистості дитини, а також збагачення взаємин дорослих, стимулювання їхнього самовиховання.









8
1.1. Роль батьків у вихованні особистості дошкільника
В останні десятиліття відбулося усвідомлення того факту, що сім’я є одним з вирішальних чинників становлення та розвитку особистості. Так, багато психологів і психотерапевтів розглядають психологічні проблеми чи навіть психічні розлади особистості, соматичні захворювання як функцію внутрішньосімейної взаємодії. Ці ідеї розвиваються насамперед представниками сімейної системної психотерапії. Так, В.Сатир зазначає, що подружні стосунки являють собою стрижень для формування інших стосунків у сім’ї; дисгармонійні стосунки між батьками обов’язково відбиваються на їхній батьківській функції [2].
На думку К.Вітакера, те, що сім’я звичайно приходить до терапевта з проблемою якогось одного її члена, повинно розглядатися лише як
“вхідний квиток”. В процесі терапії необхідно розширити уявлення про те, у чому саме полягає проблема, і представити цю проблему як функцію внутрішньосімейної взаємодії [3;4].
Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління.
З перших днів появи дитини на світ сім'я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності.
На думку М. Стельмаховича «Тіло, душа, розум — ось три кити батьківської педагогіки». Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно-моральному аспекті життя сім'ї, суспільного ладу, вчинки людей, приклад батьків. Власне, духовність виховується

9 духовністю, мораль — моральністю, честь — честю, гідність — гідністю.
[13].
Реалізуючи ці напрями змісту виховання, особливу увагу приділяють вихованню у дітей любові до батьків, рідних, рідної мови, культури свого народу; поваги до людей; піклування про молодших і старших, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій, звичаїв, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу.
Ефективність виховання дітей у сім'ї залежить від створення в ній належних умов. Головна умова сімейного виховання — міцний фундамент сім'ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов'язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя.
Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті.
Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.
Порівняно з іншими соціальними інститутами сім'я має певні особ- ливості, що істотно впливають на становлення особистості дитини. Серед них можна виділити:
1.
Наявність усіх форм життєдіяльності людини, що реалізуються через функції сім'ї. У результаті сім'я формує власний спосіб життя, мікрокультуру, основою якої є цінності й елементи культури суспіль ства чи окремих його соціальних верств. Таким чином, на думку

10
А. Карлсона, сім'я — це суспільство в мініатюрі, з якого вибудо вується соціальна взаємодія загалом.
2.
Включеність дитини в сім'ю з дня її народження, формування саме в сім'ї перших уявлень про те, що добре і що погано, що таке добро і зло, коли дитина найбільшою мірою сприймає виховні впли ви. Фактично сім'я є першою сполучною ланкою між людиною і суспільством, яка передає від покоління до покоління генетичний код, певні соціальні цінності, що на суб'єктивному рівні є ціннісними орі-
єнтаціями членів сім'ї.
3.
Безперервність і тривалість контакту людей різної статі, віку, з різним обсягом життєвого досвіду спричинюються до інтеріоризації дітьми зразків поведінки насамперед батьків і тільки потім — людей поза сім'єю.
4.
Переважно емоційний характер зв'язків між членами сім'ї, що базуються на любові і симпатії, створює сприятливу основу для спра цьовування таких неусвідомлюваних дитиною соціально-психологіч них механізмів впливу, як наслідування, навіювання, психічне "заражен ня". При цьому забарвленість емоційних контактів впливає на формування почуття задоволення (незадоволення) собою і оточенням.
Особливо значною роль сім'ї у становленні особистості дитини є на первинному етапі її соціалізації [3].
Так, на першій стадії (до одного року) дитина розвивається за віссю "довіра — недовіра". Ступінь розвитку почуття довіри до інших людей і світу загалом залежить насамперед від якості материнської турботи, причому не так від кількості їжі чи ласки, які здатна надати мати, як від особливостей спілкування, здатності матері передати відчуття стабільності, тотожності переживань, того, що вона є людиною, якій можна довіряти.

11
На другій стадії (1-3 роки) дитина розвивається за віссю "автономія
— сором і сумнів". Насамперед формується здатність до самоконтролю тілесних виявів, встановлюється певне співвідношення виявів впертості і добровільності дій. Особливості такого співвідношення залежать від готовності батьків поступово надавати дитині можливість самостійно контролювати свої дії, ненав'язливо обмежуючи її в тих сферах життя, які є потенційно або реально небезпечними для дитини і оточуючих.
Переживання сорому проявляються як лють, спрямована на себе, коли дитині забороняється бути самостійною, коли батьки постійно або роблять усе за дитину, або очікують, що вона робитиме самостійно те, що поки що не спроможна робити. У результаті у дитини може сформуватися невпевненість у собі, слабка воля.
Третя стадія (3—6 років) визначається розвитком дитини за віссю "ініціативність — провина". При цьому ініціатива додає до автономії здатність брати на себе зобов'язання, планувати, розв'язувати нові завдання, набувати нових корисних навичок. Чи переважатиме у дитини
ініціатива, значною мірою залежить від того, як батьки ставляться до її волевиявлення, визнають і задовольняють її право на допитливість, фантазію, творчість.
Почуття провини у дитини викликають батьки, які не заохочують її до самостійності або надмірно карають.
Таким чином, сім'я, особливості взаємодії батьків і дитини багато в чому забезпечують (чи не забезпечують) успіхи дитини на подальших етапах її соціалізації.
До характеристик, що визначають особливості соціалізації в сім'ї, зараховують [1;4]: соціально-демографічну структуру сім'ї (соціальне становище членів сім'ї, професійний статус батьків, стать, вік, кількість членів сім'ї, наявність різних поколінь); превалюючий психологічний клімат, емоційну настроєність сім'ї; тривалість і характер спілкування з

12 дітьми; загальну і, зокрема, психолого-педагогічну культуру батьків; зв'язок сім'ї з іншими спільнотами (школою, родичами тощо); матеріально- побутові умови.
В Україні типовою є нуклеарна сім'я з невеликою кількістю дітей із професійно зайнятими батьками, що підтримують здебільшого ділові контакти з родичами. Внаслідок зменшення реальних доходів родин переважна їх більшість не має можливості створити для дітей сприятливі умови життя [3].
Отже, сучасна українська сім'я часто не має змоги повною мірою реалізувати свій виховний потенціал. Негативний вплив на нього мають об'єктивні (неповна сім'я, погані житлові умови, недостатнє матеріальне забезпечення) та суб'єктивні (слабкість педагогічної позиції батьків) чинники. У неповній сім'ї процес виховання ускладнюється, оскільки діти значну частину часу бездоглядні, неконтрольовані, перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.
Негативно позначаються на вихованні дітей і погані житлові умови сім'ї. У таких сім'ях батьки часто не можуть забезпечити дитину постійним робочим місцем, тому їй важко зосередитися над завданням, з'являється роздратованість, незадоволення, а згодом і небажання виконувати його.
Дається взнаки і низьке матеріальне забезпечення сім'ї. Діти з таких сімей почуваються серед однокласників меншовартісними, бо вирізняються із загальної маси одягом, відсутністю грошей на обіди чи екскурсію. Це психологічно пригнічує їх, оздоблює проти батьків, яких вони вважають невдахами. Згодом ця злість переноситься на однокласників, педагогів.
На особистість дитини особливо впливає стиль її стосунків з батьками, що лише частково зумовлюється їх соціальним становищем. Як відомо, існує кілька автономних психологічних механізмів соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на своїх дітей [4].

13
Батьки можуть використовувати різні засоби заохочення дітей — соціально-психологічні (наприклад, похвала) чи матеріальні (винагороди, привілеї). При цьому похвала батьків, з якими дитина перебуває у дружніх стосунках, як правило, дієвіша, ніж похвала батьків байдужих, холодних.
Ефект заохочення залежить також від того, як діти сприймають його.
Якщо в разі очікування винагороди діти дотримуються вимог батьків, то у противному разі вони можуть не дотримуватись цих вимог. Аналогічно діти оцінюють похвалу. Якщо їх хвалять за все, що б вони не зробили, похвала перестає бути засобом заохочення.
Важливою умовою дії механізмів впливу є авторитет батьків.
Розрізняють такі види авторитету:
­
формальний, що визначається особливостями соціальної ролі; функціональний, що спирається на компетентність, ерудицію, досвід;
­
особистий, що залежить від особистісних якостей.
Авторитет батьків залежить від частоти і якості контактів з дитиною;
інформованості про справи дитини; ступеня розуміння і рівня вирішення питань, що турбують дитину; активності в самовдосконаленні і вдосконаленні оточення. Справжній авторитет грунтується на любові, повазі до особистості дитини в поєднанні з високою вимогливістю до неї.
Важливим є також механізм психологічної протидії, коли дитина, волю якої жорстко обмежували, може виявляти підвищений потяг до самостійності, а дитина, якій усе дозволяли, може вирости несамостійною.
Особливо важливими для розвитку особистості дитини є дві пари ознак, які визначають поведінку батьків: прийняття (тепло, любов) — неприйняття (ворожість), що задають емоційний тон стосунків, і тер- пимість (самостійність, воля) — стримування (контроль), що визначають переважаючий у сім'ї тип контролю і дисципліни.

14
За віссю "прийняття — неприйняття" в першому випадку основними засобами виховання є увага і заохочення; батьки орієнтовані насамперед на виокремлення позитивних якостей дитини, задоволені спілкуванню з нею, сприймають її такою, якою вона є. У другому випадку основними засобами виховання є суворість і покарання; батьки не сприймають своїх дітей
(виокремлюють у них насамперед негативні Риси), не дістають задоволення від спілкування з ними, часом виявляючи ворожість.
Численними дослідженнями доведено перевагу першого підходу до виховання дітей.
Дитина, яка позбавлена любові, має менше можливостей для досяг- нення високої самоповаги, створення стійкого, позитивного Я-образу, побудови теплих стосунків з іншими людьми. Вивчення особистості людей, які страждають на невротичні розлади, відчувають труднощі у спілкуванні та професійній діяльності, свідчить про те, що всі ці явища набагато частіше виявляються в людей, яким у дитинстві бракувало батьківської уваги і тепла.
Недоброзичливість або неуважність, мало того, жорстоке повод- ження батьків із дітьми викликає в останніх неусвідомлювану ворожість, що спрямовується зовні (наприклад, трансформується в агресивні дії не тільки проти батьків, а й проти сторонніх людей) або всередину і виявляється в почутті провини, тривоги, низькій самоповазі тощо [9].
За віссю "тривожність — стримування" в першому випадку батьки впливають на дитину через похвалу, пояснення їй наслідків її дій, обґрунтовують свої вимоги. У другому випадку тактика стримування припускає застосування батьківської влади через наказ, насильство, фізичне покарання, батьківський контроль над бажаннями дитини.
Для дітей батьків, які застосовують адекватний контроль, характерні добра адаптованість до оточення і спілкування з однолітками; ці діти активні, незалежні, ініціативні, доброзичливі.

15
Оптимальним для практики сімейного виховання вважається демократичний стиль, що характеризується високим рівнем вербального спілкування між дітьми і батьками; включеністю дітей в обгово рення сімейних проблем; урахуванням їхньої думки; готовністю батьків у разі потреби прийти на допомогу дітям, одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність, адекватним батьківським контролем. Відхилення від демократичного стилю в бік авторитаризму, ліберальної вседозволеності чи надмірної центрації на дитині спричинює відповідні деформації її особистості.




















16
1.2. Помилки сімейного виховання
У батьківській праці, як і в усьому іншому, можливі і помилки, і сумніви, і тимчасові невдачі, поразки, що змінюються перемогами.
Виховання в родині - це те ж життя, і наша поведінка і навіть наші почуття до дітей складні, мінливі і суперечливі. До того ж батьки не схожі один на одного, як не схожі один на іншого діти. Відносини з дитиною, так само як
і з кожною людиною, глибоко індивідуальні і неповторні.
Політична, соціально-економічна нестабільність деструктивно впливають на соціальне самопочуття сім'ї, породжують нервозність, апатію, соціальний песимізм дорослих або їх гіпертрофоване ставлення до матеріальних чинників буття, що неминуче позначається на формуванні внутрішнього світу дітей. Адже, переймаючись пошуком джерел існування або нагромадженням багатства, батьки все менше приділяють уваги моральним чинникам функціонування сім'ї. Із матеріальними аспектами пов'язаний авторитет батька в сім'ї, оскільки він за традиційним розподілом тендерних ролей відповідальний за це. Нерідко зниження його авторитету у складні періоди життя пов'язане з не цілком тактовною поведінкою матері. Часто батьки або хтось один із них змушені шукати заробітків далеко від дому, що породжує властиві неповним сім'ям проблеми, передусім позбавляє дітей спілкування, душевного тепла, зразків соціальної поведінки.
За твердженням психологів, неповна сім'я є одним із найпотужніших джерел психогенних переживань особистості (неврозів, гострих афективних реакцій, ситуативно обумовлених порушень поведінки).
Психічно травмує дітей розлучення батьків та їхня боротьба за дитину чи, навпаки, збайдужіння до дитини одного з них. Розлучення породжує проблему дозованого спілкування, задарювання дитини як засіб підтвердження любові до неї та інші болісні явища. Часто переживання дитини посилює психічна травма того з батьків, з ким вона залишилася.

17
Відчуття дошкільником неповноцінності сім'ї, в якій він виховується, може позначитися на його статевій соціалізації, розвитку очікувань стосовно власної майбутньої сім'ї. У дівчинки формується підсвідоме уявлення про те, що без батька її діти можуть обійтися, тобто повноцінна сім'я не стає головною цінністю її життя. Хлопчик за такої ситуації має матір за зразок чоловічої поведінки у сім'ї, оскільки вона перебирає на себе роль захисника, хазяїна, створювача і розпорядника матеріальних благ. За таких умов він виростає малоініціативним, несміливим, йому не вистачає необхідних для дорослого життя чоловічих (маскулінних) якостей, що в майбутньому плодитиме проблеми формування його дітей.
Зі специфічними труднощами пов'язане виховання дітей у молодих сім'ях, що зумовлене недостатньою моральною, психологічною, соціальною зрілістю учасників подружжя. Збідненим, нерозвиненим є їх розуміння своєї ролі в житті дитини, відповідальності за ЇЇ виховання. І навіть щирі їхні старання щодо цього наштовхуються на відсутність життєвого досвіду, знань, уміння терпляче, послідовно і наполегливо дорослішати разом із своєю дитиною. Труднощі виховання дітей у молодих сім'ях полягають у:
— нерозумінні батьками самоцінності дошкільного дитинства, його значення для формування особистості дитини;
— несформованості у батьків педагогічної рефлексії — вміння аналізувати, критично оцінювати власну виховну діяльність, знаходити причини педагогічних помилок, неефективності методів, які вони використовують, тощо; — орієнтації на виховання з дитини “генія”, намагання реалізувати в дитині власний невикористаний, як вони вважають, потенціал.
Молоді батьки часто вдаються до авторитарного виховання, вважають покарання найефективнішим виховним засобом, пред'являють суперечливі вимоги до поведінки дитини, непослідовно, суб'єктивно

18 оцінюють ЇЇ дії, що породжує або надмірну жорстокість у ставленні до неї, або вседозволеність. Взаємини, тактику виховання дітей у сім'ї можна віднести до одного з таких типів:
— диктат. Такі взаємини засновані на жорсткій регламентації поведінки дитини, суворому контролі за нею, використанні покарань, погроз тощо. Як правило, у таких сім'ях діти живуть у страху, постійно лицемірять, брешуть, наслідком чого стають різноманітні відхилення у
їхній поведінці;
— опіка. Вдаючись до такої тактики, батьки намагаються відгородити дитину від життєвих реалій, випробувань, намагаються все вирішувати за неї, задовольняти її потреби і примхи. За таких умов дитина позбавлена змоги формувати в собі необхідні для подальшого життя психологічні, вольові якості, об'єктивно оцінювати себе, свої можливості й
інших людей, цілеспрямовано працювати над собою. У се це деформує її внутрішній світ, систему цінностей, різко занижує або завищує її вимоги до оточення, спонукає до девіантних форм задоволення своїх потреб;
— мирне співіснування на засадах невтручання. Цю тактику характеризують максимальне дистанціювання дорослих від життя дитини, абсолютне невтручання у її справи, залишення наодинці зі своїми проблемами, мінімальні вимоги до її поведінки. Це породжує відчуження дітей і батьків. Діти, не маючи від батьків належної підтримки, будучи позбавленими необхідних для їх становлення зразків соціальної поведінки, часто почуваються складно у ситуаціях, з якими легко справлятимуться їх однолітки, які виростали у сприятливіших педагогічних умовах. У них можливі образи на своїх батьків за байдужість до себе;
— співробітництво. Така тактика взаємин у сім'ї, виховання дітей є найпродуктивнішою, оскільки батьки намагаються бути їхніми соратниками, є відкритими і щирими з ними, охоче впускають їх у свій світ. Між ними немає необґрунтованих таємниць, недовіри. За таких умов

19 діти охоче експериментують, шукають, пробують себе, не боячись помилитися і бути за це покараними. Батьки охоче допомагають у всіх справах, вміло підводять дітей до вирішення проблем, завдяки чому діти відкривають у собі все нові можливості, здобувають упевненість у своїх силах. А участь у справах батьків збагачує їх соціальним досвідом, розширює світ, окреслює їм соціальну перспективу, яка часто є орієнтиром
їхнього розвитку [6].
Дещо своєрідно тлумачить особливості виховного впливу батьків на своїх дітей зарубіжна педагогічна наука, яка розрізняє такі його стилі: а) авторитарний стиль — регламентація батьками поведінки дітей відповідно до певних стандартів; б) пермісивний стиль — відсутність контролю за розвитком, вихованням і життєдіяльністю дитини, що може бути зумовлена надмірною любов'ю до неї, недостатнім досвідом батьків, побоюванням втручатися в її розвиток, переоцінкою її можливостей; в) авторитативний стиль — контроль за поведінкою дитини відповідно до її потреб з одночасним спрямуванням її розвитку, допомогою їй, визнанням її прав і врахуванням можливостей. Цей стиль вважають оптимальним [15].
Існує ряд помилок, яких нерідко припускаються батьки у вихованні малюків. Зокрема, однією з найважчих частин виховання є здатність батьків правильно реагувати на прояви дитячого гніву, плачу тощо.
Більшість батьків неправильно реагують на гнів дитини, що приводить до поганих наслідків. Коли дитина впадає в гнів, то в її розпорядженні є лише два можливих способи виразити свої почуття — дія і слово. В обох випадках батькам важко реагувати адекватно.
Існує й інша помилка, у яку впадають батьки: зіштовхуючись з дитячим гнівом, вони вибухають і перекидають вантаж свого власного гніву на вже розсерджену дитину. У такій ситуації діти безпомічні. У них

20 немає захисту проти батьківського гніву. Звичайний приклад — груба догана, типу “Я не бажаю, щоб ти коли-небудь ще так поводився (чи так із мною розмовляв)! Запам'ятай це!” Коли мати чи батько кричать на дитину, вони, таким чином, позбавляють її можливості виразити свій гнів нормальним способом, і, як було зазначено раніше, дитина змушена стримувати свій гнів усередині себе, додавши до нього і батьківський.
Пасивно-агресивні способи вираження гніву — способи ухильні, підступні і руйнівні для особистості самої дитини. До нещастя, тому що спонукальні мотиви такої поведінки підсвідомі, дитина не розуміє того, що
її упертість і опір викликані бажанням розсердити батьків, щоб визволити замкнений гнів.
Один з ранніх проявів пасивно-агресивних тенденцій у маленької дитини — це коли вона “робить у штанці”, хоча уже вміє користуватися туалетом. У більшості випадків це має місце, коли батьки забороняють будь-який прояв гніву, особливо словесний. У такій ситуації мало що можна зробити. Чим більше батьки будуть карати дитину, тим більше вона буде бруднити штанці, підсвідомо, — щоб розлютити батьків.
Треба бути обережним, використовувати покарання тільки як останній засіб і намагатися не виливати свій гнів на дитину. Необхідно робити усе можливе, щоб бути добрими до дитини й у той же час виявляти виправдану твердість. Якщо можна двома словами визначити правильний підхід до виховання, то от ці слова: доброта і твердість. Так, навчити дитину правильно виражати свій гнів важко, але це один з найважливіших обов'язків батьків у наш час.
Плач і гнів дитини викликають у батьках іноді сильні щиросердечні бури саме з цієї причини, тому так важко буває із собою керувати і піти- понестися по старій доріжці, накричати, покарати, як-небудь заткнути дитини - наскільки боляче душевно його слухати і мирно дозволяти конфлікти. Зачароване коло.

21
Методика Солтер саме звернена до тих людей, що горять бажанням розірвати це коло і знайти в особі своїх дітей щиросердечних друзів і соратників. Потрібно самим навчитися не боятися своїх почуттів, а просто чесно їх переживати, і при цьому дозволити робити те ж саме дітям, що набагато краще дорослих уміють чесно переживати і навчити їхній також не боятися. Часто ми задаємо собі питання, чому наші діти з нами такі
"розпещені" і примхливі - плачуть, волають, вимагають занадто багато, а з чужими - немає. А тому, що маленькі діти люблять своїх батьків без пам'яті і безумовно і саме з ними хочуть безпечно висловити свої почуття.
І волають вони по безглуздих причинах, використовуючи як привід. Якщо провести експеримент і поспостерігати за своїми дітьми, як, наплакавши досхочу, вони забувають про свої дурні претензії, вони просто не можуть вам пояснити про свій важкий день у школі, коли їм сказали образливе слово, не виходило щось чи просто упали з гірки, злякалися і не було можливості поплакати на місці в досхочу [1].
Капризи і некерованість - знак того, що дитині не вистачає любові, ласки, уваги, вона не зігріта теплом батьківських сердець. Якщо батьки зіштовхуються з неслухняністю і капризами свого чада, виходить, прийдеться прикласти деякі зусилля, щоб з цим справитися. А точніше - щоб навчитися любити свою дитину по-справжньому.
Є чотири способи вираження любові до дитини: контакт очима, фізичний контакт, пильна увага і дисципліна.
Здавалося б, найпростіше виразити свою любов до дитини ласкавим дотиком. Проте разючий факт: дослідження показали, що більшість батьків доторкаються до своїх дітей тільки по необхідності: допомагаючи одягтися, сісти в машину й ін. Рідко можна зустріти батька, що просто так, без усякого приводу скористається з можливості ласкаво доторкнутися до своєї дитини: обійняти за плечі, погладити по голові, провести рукою по волоссю і т.п.

22
В області виховання дітей дисципліна - це тренування розуму і характеру дитини, для того щоб малюк став самостійним, який уміє володіти собою, гідним і конструктивним членом суспільства. Сюди входять: гідний приклад дорослих, вказівки, прохання, навчання, забезпечення малюку самому можливості учитися і набиратися різного життєвого досвіду. Не слід вимагати, щоб діти безмовно займали своє крихітне і дуже незначне місце в цьому світі. Дитина повинна мати можливість невимушено виражати свої думки і почуття, пропозиції, пробувати себе й учитися самій .
Найвідоміший і визнаний багатьма батьками фахівець в області виховання і дитячо-батьківських відносин Аллан Фромм вважає, що найкращим способом є наступний: як тільки дитина починає вередувати, відкрийте йому свої обійми, запевніть його у своїй беззастережній і безумовній любові і постарайтеся відвернути його від капризу, що так розбурхав його. Однак не винагороджуйте маля нічим, крім люблячого погляду, ласкавого дотику і доброзичливої уваги [4].


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал