Особливості мовлення жителів села Осокорівки Нововоронцовського району Херсонської області



Сторінка1/3
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.57 Mb.
  1   2   3


Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Управління освіти і науки Херсонської облдержадміністрації

Херсонське відділення МАН України

Відділення: філологія і мистецтвознавство

Секція: українська мова

Особливості мовлення жителів села Осокорівки Нововоронцовського району Херсонської області

Роботу виконала

Кіяк Наталія Ярославівна,

учениця 11 класу

Осокорівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів

Нововоронцовського району

Херсонської області


Керівник

Бережна Зінаїда Мефодіївна,

учитель І категорії

Осокорівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів

Осокорівка 2013



Тези науково-дослідницької роботи Кіяк Наталії Ярославівни,

учениці 11 класу Осокорівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, Нововоронцовського територіального відділення МАН

Херсонської області,

відділення філології та мистецтва,

секції української мови

науковий керівник Бережна З.М.,

учитель української мови та літератури І категорії

Особливості мовлення жителів села Осокорівки Нововоронцовського району Херсонської області

Із становленням незалежної України підвищився інтерес до української мови.

Дана науково – дослідницька робота є спробою дослідити мовлення жителів південної України на прикладі села Осокорівки Нововоронцовського району Херсонської області.

Об’єктом дослідження є жива мова селян.

Мета роботи – з’ясувати, до якої мовної групи належить місцевий зразок мовлення (говір, діалект, наріччя, суржик).

Оскільки мову кожного регіону України відображає фольклор, при дослідженні особливостей мовлення жителів свого села увага була зосереджена на народних піснях, записаних в Осокорівці. Вивчені особливості мовлення жителів Осокорівки дають підстави стверджувати, що на час створення пісень населення користувалося українською мовою, на яку значною мірою впливала російська. Подібне взаємне проникнення мов згодом дістало назву суржик.

У повсякденному житті осокоряни послуговуються досить небагатим словниковим запасом. Значну частину його складають власне українські та загальновживані слова. Поширені також професіоналізми, пов’язані з основними видами діяльності селян. Активно вживається емоційно забарвлена лексика з використанням слів із суфіксами згрубілості та зменшувально-пестливого значення.

Особливу групу складають словникові (лексичні) діалекти. Це власне дублети до літературних слів. Найбільше таких діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови. Використовуються й етнографічні діалекти, що не мають відповідників у літературній мові. Це порівняно невелика група лексем. Зустрічаються чи не поодинокі семантичні діалектизми, що мають значення, відмінне від загальноприйнятого.

Найбільшу частину слів, вживаних жителями Осокорівки, складає суржик.

Суржик не нове явище і з’явився він не тоді, коли українська мова зустрілася з російською. Якщо з ним не боротися, воно проросте незламним бур’яном і тоді викорінити цю траву буде дуже складно. Викорінити цю мішанку і боротися за чистоту мови потрібно хотіти. Не можна одразу перейти із суржику на чисту літературну мову, не усвідомлюючи цього.

Дослідження суржику дасть можливість розкрити на конкретному матеріалі сам механізм згубного впливу мовної асиміляції на інтелектуальний і моральний стан суспільства.

Сленг доволі поширене явище, він є засобом спілкування у найрізноманітніших прошарках населення і сягає своїм корінням у сиву давнину. З погляду лінгвіста, сленг – це стиль мови, що посідає місце, антитетичне занадто формальній, офіційній мові. Найрозвиненіші семантичні поля - «Людина», «Зовнішність», «Одяг», «Житло», «Дозвілля». Характерною особливістю, яка відрізняє молодіжний сленг від інших видів сленгу, є його швидка мінливість, яка пояснюється зміною поколінь.

Важливим чинником у творенні сленгових лексем є спорідненість інтересів осіб, які формують різновид цього ненормативного утворення. Практично кожна група людей, яких об’єднують спільні інтереси, має свій особливий тип мовлення, який реалізується у сленгових новоутвореннях і є притаманним лише цій групі. Підлітки прагнуть вирізнятися не лише як окрема суспільна група, але і як особистості, у даному випадку це відбувається з допомогою мовно-виражальних засобів.

Загальне розмаїття мовлення жителів села Осокорівки,зокрема його лексичні, фонетичні та орфоепічні особливості дають підстави стверджувати, що такі ознаки характерні для південно-східного наріччя української мови, точніше для її степового говору, що суттєво зазнав впливу російської мови.

Зміст

Вступ . ............................................................................................................... 6



1. Становлення української мови . .......................................................................8

2. Особливості заселення Півдня України та формування мовного середовища............................................................................................................14

2.1. Чинники, що впливають на формування мовлення жителів Півдня України .....................................................................................................14

2.2. Особливості осокорівських народних пісень………………………16 2.3. Мовлення жителів Осокорівки як зразок впливу суспільно - історичних чинників..................................................................................20

3. Суржик – хвороба української мови чи один із способів вираження українців? .............................................................................................................24

4. Місцевий молодіжний сленг………………………………………………....28

4.1. Визначення сленгу…………………………………………………... 28

4.2. З історії виникнення сленгових утворень…………………………. 29

4.3. Класифікація сленгу………………………………………………….30

4.4. Особливості творення сленгу………………………………………. 32

Висновки ..............................................................................................................36

Список використаних джерел…………………………………………………..40

Додатки

Народні пісні, записані в Осокорівці………………………………………......41



Словник суржику………………………………………………………………..52

Словник молодіжного сленгу………………………………………………….61

Діаграми анкетних досліджень………………………………………………..

Карта говорів України…………………………………………………………



Вступ

Мова – це серце нації, а нація - це особистість, вона має своє обличчя, свій характер, темперамент, свою культуру, мораль, честь і гідність, свої цінності, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє. Мова – це невичерпна духовна скарбниця, в яку народ безперервно вносить свій досвід, всю гаму свого розуму і почуття.

Українська мова – це мова української нації. У ній тисячолітня історія нашого народу – історія тяжка, кривава, із злетами і падіннями, осяяна духом свободи та незалежності Української держави.

Природно, що із становленням незалежної України підвищився інтерес до української мови. Як свідчить перепис населення 1989 року, в нашій державі українською мовою вільно володіли близько 80% громадян (це приблизно 40 млн осіб), а розуміють її практично всі. Відомості більше двадцятирічної давності зараз викликають певні сумніви: чи справді 40 млн українців знали рідну мову і вільно володіли нею, чи тільки думали, що знають і володіють українською мовою? Де ж вони поділися? Чому тепер довкола частіше чути російську мову та суржик, ніж українську «барвінкову, солов’їну»?

Тому дана науково – дослідницька робота є спробою дослідити мовлення жителів південної України на прикладі села Осокорівки Нововоронцовського району Херсонської області.

Об’єктом дослідження є жива мова селян.

Мета роботи – з’ясувати, до якої мовної групи належить місцевий зразок мовлення (говір, діалект, наріччя, суржик).

Це дослідження покликане дати відповіді на запитання:

як вплинули на формування мови заселення південної частини України вихідцями з різних територій у ХVІІІ-ХІХ ст.;

які зміни у мовленні жителів відбулися у зв’язку з міграцією селян із Західної України в 50-х роках ХХ століття;

чи відбулися зміни у мовленні односельців за часів незалежності?

Під час написання даної роботи мною були опрацьовані історичні, мовознавчі та фольклорні джерела, що стосуються цієї теми, було проведено анкетування серед жителів села, порівняльний аналіз результатів. Також зверталася до праць відомих учених і письменників, які порушували питання суржику як соціолінгвістичного феномену: Б. Антоненко – Давидовича, О. Потебні, О. Сербенської, М. Скрипника та ін.

Живе слово односельців предметом вивчення не було. Попередні учасники МАНу досліджували звичаї, обряди, фольклор, літературну творчість відомих земляків, декоративно – прикладне мистецтво та промисли жителів Осокорівки, походження назви та історію села.

Це перша спроба з’ясувати особливості мовлення осокорян та фактори, що вплинули на його формування. Також дане дослідження дасть можливість передбачити утвердження української мови в житті односельців.

Сподіваюся, що опрацьовані мною матеріали та висновки стануть посильним моїм внеском у розв’язання мовної проблеми в рідному краї.

РОЗДІЛ 1

Становлення української мови

Сучасна українська мова склалася протягом багатьох століть. Вона виникла як окрема самостійна мова з власними їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов’янських народів.

Нормальному розвиткові української мови довгий час перешкоджали утиски й заборони російського царизму. Негативно позначилося на її розвиткові також роз’єднання українських земель між різними державами. Українська мова не мала навіть єдиного правопису. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках, передавалась від покоління до покоління.

З кінця ХVІІІ і першої половини ХІХ століття загальнонародні норми нової української літературної мови починають закріплятися в літературі, а саме: у творах І.П. Котляревського, Є.П. Гребінки, Л.І. Боровиковського та Г.Ф. Квітки-Основ’яненка. Т.Г. Шевченко підніс українську мову на рівень найрозвиненіших мов світу. У другій половині ХІХ і початку ХХ століття українська літературна мова збагачується і розвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, як Марко Вовчок, І.С. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І.К. Тобілевич, М. П. Старицький, І.Я. Франко, П. А. Грабовський, Леся Українка, М.М.Коцюбинський, В.С. Стефаник та ін. Коротка доба українізації 20-х років, яка гостро поставила потребу розширення функцій і сфер вживання української літературної мови, винесла на порядок денний і проблему змішаного типу мовлення. Її торкався, зокрема, головний ідеолог українізації нарком освіти Микола Скрипник. Так, в одному зі своїх виступів (8) він говорив: «Я маю на увазі окремі випадки мішаної й ламаної мови ( за переписом 1930 року, на Україні 1 300 000 громадян, що визнали свою національну приналежність до українців, а своєю рідною мовою визнали російську, а не українську...)

На всій території України українська мова існує у формі державної та національної мови українців, усної та писемної, у вищій формі – сучасній літературній мові та у нижчій формі у вигляді територіальних діалектів, говорів, наріч, суржику.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах, говорах, наріччях, суржику.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» (6).

Уживання державної мови є обов’язковим в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики.

Поряд із цим держава гарантує вільний розвиток, використання і захист інших мов національних меншин.

Коли людина знає багато мов – це прекрасно. І шанувати треба всі мови, бо немає мов вищих і нижчих. Але знати і шанувати мову рідного народу, користуватися нею – це не тільки обов’язок, а й найперша потреба кожної справді культурної людини. Без цього перестають існувати народ, суспільство, без цього деградує сама людина.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила і засади, які стали визначальними й обов’язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще у 1936 році видатний діяч українського відродження професор І. Огієнко (Іларіон): «Для одного народу мусить бути лише одна літературна мова, лише один правопис».

Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма – літературна мова – викристалізовується під пером митців слова.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту і побут юдей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загально мовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. Котлярев-ський. Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшла глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови”.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов’язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання.

Розрізняють різні типи норм: графічні (передавання звуків на письмі), орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), орфографічні (написання слів), морфологічні (правильне вживання морфем), лексичні (слововживання), синтаксичні (усталенні зразки побудови словосполучень, речень), пунктуаційні (вживання розділових знаків), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування).

Норми характеризуються системною, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватись.

Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються в правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Для всіх, хто послуговується українською мовою як засобом спілкування, культура писемного і усного мовлення полягає в тому, щоб знати і дотримуватися мовних норм.

Територіальні діалекти - найпоширеніша форма побутування української мови.

Слова, які вживають лише люди, котрі проживають у певній місцевості, називають діалектними: вуйко (дядько), фамілія (прізвище), погріб (льох). Діалектні слова називають поняття, для позначення яких у літературній мові використовують інші лексеми: картошка (картопля), пантрувати (стежити). У літературній мові діалекти використовують для мовленнєвої характеристики героїв літературних творів та в науковому стилі як предмет дослідження.

Чітку дефініцію просторіччя дав О. Тараненко в енциклопедії «Українська мова»: «один зі структурно-функціональних некодифікованих різновидів загальнонародної мови, який, не будучи обмеженим територіальними або вузькосоціальними рамками, разом із діалектами та жаргонами протистоїть літературній мові, її розмовному стилю. Основна форма функціонування просторіччя — усно-розмовна мова осіб, не знайомих у необхідному обсязі з літературними нормами внаслідок недостатньої освіченості».(10)

Специфічна форма побутування мови в Україні - суржик. Його національну і соціальну природу відображає сам термін, запозичений із сільськогосподарської лексики. Тлумачний словник української мови пояснює слово суржик у двох значеннях: 1. «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші;

2. (перен., розм.) Елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова» (9).

Таким чином, семантичне ядро слова суржик поєднує два елементи значення — змішування двох різних субстанцій і пониження якості утвореного внаслідок змішування продукту.

Чітке визначення суржику і пов’язаної з ним загрози тотального розмивання норм української літературної мови дав свого часу лише Б. Ан- тоненко-Давидович у праці «Як ми говоримо». «Недобре, — зазначав письменник, — коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відмінює слова однієї мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч, чи, як кажуть у нас, на Україні, суржик»(2).

Зазначена праця Б. Антоненка-Давидовича вийшла у 1970 р., але невдовзі цензура внесла її, як і всі інші твори автора, до списку забороненої літератури. У дев’яностих роках суржик став, нарешті, об’єктом лінгвістичного аналізу. «Сьогодні слово «суржик», — пише О. Сербенська,— почали вживати і в ширшому розумінні — як назву здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваности від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Мішаниною двох мов — української та російської — говорить частина людности України, хоч загальновідомо, що користуватися сумішшю з двох мов — це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітиву. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалась упродовж віків, загрожує змінити мову...» (1).

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСЕЛЕННЯ ПІВДНЯ УКРАЇНИ ТА ФОРМУВАННЯ МОВНОГО СЕРЕДОВИЩА

2.1. Чинники, що впливають на формування мовлення жителів Півдня України

До початку ХVІІІ століття південь України був малозаселеним. Духовна культура та мовлення населення Херсонщини формувалися під впливом мови і місцевих традицій запорізьких козаків та мови і традицій, що були занесені на Херсонщину наприкінці XVIII та у першій половині XIX ст. переселенцями з Київської, Чернігівської, Полтавської та російських губерній.

Історія села Осокорівки починається з кінця ХVІІІ століття, про що свідчить запис у фонді Новоросійської (Херсонської) креслярні, в якому 1790 року згадується вперше Осокорівка як володіння колезького радника Осипа Гурка. На той час у селі було 15 дворів і проживало близько 50 осіб російського й українського походження. Засноване воно було кріпаками-втікачами з північних районів України та Курської й Орловської губерній Росії.

Кожна група переселенців принесла з собою нехитрий домашній скарб, свої звичаї, мораль, культуру, мову. Намагаючись утримати бажану волю, утікачі трималися разом, допомагали одне одному. Тому переймали елементи побуту, змінювали спосіб життя, виробляли свої традиції, сформували оригінальну мову – своєрідний синтез російської, української мови та діалектів, наріч і говорів.

Це яскраво простежується на прикладі звичаїв, обрядів, на мотивах народного декоративно-ужиткового мистецтва. За традицією тут відзначали новорічні свята з водінням «кози», щедруванням, посіванням, розписували стіни хат. В останній чверті XVIII ст.— на початку XIX ст. набув розвитку такий промисел, як плетіння кошиків з соломи й верби.

Для фольклорних творів типові історичні, козацькі, чумацькі й наймитські пісні («Зажурився чумаченько», «Ой, на горі-горі», «Ой, стоїть явір над водою»). На Херсонщині у ЗО-40-х pp. XIX ст. записано думу про велике народне повстання проти польських гнобителів («Ой, чи добре пан Хмельницький починав»).

Оскільки землеробство на півдні України було ризикованим і не завжди давало прибутки, частина сільського населення шукала заробітків у промислових містах Кривому Розі, Нікополі, Херсоні. Деякі селяни залишалися в містах, інші поверталися додому, що знову приносило зміни в життя. Мова у великих містах Півдня була хоч і далекою від літературної, та все-таки переважно російською.

Дещо змінилася мовна ситуація у 50-х роках ХХ століття, коли було вирішено побудувати Каховську ГЕС і затопити вище від неї значну територію заплавних земель. Саме в такому місці й розташоване село Осокорівка та багато інших. Тому населені пункти переносилися на бугристі правобережні підвищення. Таким чином з’явилися новозбудовані села. Для будівництва потрібна робоча сила. Цю проблему радянський уряд вирішив шляхом переселення частини жителів із Західної України, де землі для селян не вистачало.

У цей період мовлення місцевого населення знову зазнає значних змін. На тлі зросійщеної української мови зазвучала українська із західноукраїнськими діалектами та полонізмами. Дослідженням взаємовпливу двох мовних осередків на той час ніхто не займався. За півстолітній проміжок часу, який минув відтоді, тогочасного мовлення не відновиш для вивчення і порівняння. Отже зараз є можливість дослідити своєрідну мову жителів села Осокорівки, яка формувалася на даній території упродовж більше двохсот років.

2.2. Особливості осокорівських народних пісень

У мові фольклорних творів віддзеркалюються народні говори та діалекти кожного регіону України.

Вивчаючи матеріали збирачів усної народної творчості, помітила певну закономірність: пісні і думи, записані навіть нещодавно, точніше передають особливості мовлення того періоду, коли вони створювалися, ніж прислів’я, приказки, загадки та казки. У великих римованих чи ритмічних творах словозаміна утруднюється, тоді як у малих жанрах подібна заміна можлива і не складає труднощів. Таким чином вони засвоюють нову лексику і «осучаснюються». Тому при дослідженні особливостей мовлення жителів свого села я зосередила увагу на народних піснях, записаних в Осокорівці.

Як зазначалося у вступі, місцевий фольклор досліджувався. Так пісенну спадщину збирала і вивчала Дудка Ольга Іванівна, заслужений працівник культури України, жителька цього села. Ці твори склали основу репертуару народного ансамблю «Жайвір», яким вона керує, і популяризувалися зі сцен сільського, районного, обласного закладів культури та київського НПК «Україна».

У 2005 році учениця 11 класу нашої школи на обласному рівні захистила науково-дослідницьку роботу «Весільна обрядовість жителів Осокорівки кінця ХІХ - початку ХХ століття», де були широко представлені автентичні народні пісні села.

Усього було записано близько п’ятдесяти пісень. Це різні за формою і змістом твори від великих епічних до коротких жартівливих закличок. Усі вони ліричні. У них передано настрої, думки та переживання, пов’язані з працею та діяльністю, відбито важливі соціальні явища, які хвилювали більшість людей. Для них характерні емоційність у розповіді про сімейну і дружню вірність, силу кохання, розлуку, зраду і сум. Глибоке переживання дійсності, пов’язаної з родинними стосунками, подіями в сім’ї, особистим життям - основні риси ліричних пісень. Записані твори є зразками родинно - побутових і родинно - обрядових пісень, зокрема весільних.

Особливе місце серед них посідають пісні про кохання, що відтворюють різноманітні почуття: від любові до ненависті. Ліричними образами - персонажами цих пісень є самі закохані. У романтичному руслі передаються їхні почуття і вчинки, а душа, здатна щиро переживати глибокі почуття, возвеличується. Ще більшої чуттєвості творам надає діалогічна чи монологічна форма побудови. Такі твори сприймаються як емоційні сповіді ліричних героїв. Часто вони містять картини природи і вказують місце, де відбувається подія: «Ой на горі, на горі», «Ой гаю ж мій, гаю», «Ой там у садочку».


  • Маріє, Маріє, чого садом ходиш,

Навєрно, Маріє, мого сина любиш?

- Якби не любила, то садом не ходила…

Зворушливої щирості звучання надають психологічні паралелізми: Ой чорная доріженька до моря лежить,

Не можу я, бідна, по світу ходить…

Цій же меті підпорядковані риторичні звертання і запитання:

Ой ти, галочко чорненька, маленькая,

Скажи, галочко, де ж моя миленькая?

Або Може воно й так, моя матінко,

Горе мені буде без нього.

Іноді зустрічаються синонімічні та антонімічні сполуки слів:

Я носила лєнту бантом…

Дурна ж дівка, нерозумна.

Найуживанішими художніми засобами народних пісень є епітети , слова зменшувально - пестливого значення: вітрець буйнесенький, шовкова трава, гаряча сльоза, мила сестриця, тихий вічір, бідна журавочка та ін.

Близькі до пісень про нерозділене кохання протяжні тужливі пісні про важку долю жінки в патріархальній сім’ї. Їх творили і співали самі жінки. Мотиви розлуки з ріднею, нещасливого заміжжя через лиху свекруху сповнені проникливістю, глибиною, тонким почуттям.

Особливу колоритну групу становлять весільні пісні. Це своєрідний синтез різноманітних почуттів від безмежної радості до гіркої печалі. Заміжжя для дівчини не завжди було щасливим, через те і пісні були сумні, журливі. Щоб убезпечити молоду сім’ю від лихої долі, символи-обереги використовували не тільки в обряді, а й у піснях: матінка-голубка, батько-місяць, рута-м’ята та ін. Якщо ж весілля відбувалося за взаємної згоди і почуття, то лунали веселі, жартівливі пісні:

Ой попе, попе, гей Гордію,

Не дзвони рано в неділю,

А дзвони рано в суботу,

Перебий дружкам роботу.

Ой хай не шиють, не прядуть,

До нашої Машечки в гості йдуть.

А ще


Піп вінчав, піп вінчав,

Небагато взяв:

Сім кіп золотого,

Коня вороного

Ще й мало!

Саме особливості мовлення осокорян вказують на автентичність весільних пісень Осокорівки:



  • вказується місце творення:

Ой скупіє сокоряни, скупіє,

Поробили вулиці вузькіє…



  • укорочення останнього складу строфи:

Світи, Боже, з неба,

Ой чого нам тре(ба).



  • заміна укороченого складу строфи на специфічний вигук гу, характерний тільки для нашого села:

Треба воскресіння.

Просим на весі(лля). Гу!



  • активне використання іменників із закінченням -ой:

головой, травой, бородой;

  • використання у повсякденному вжитку російської лексики: колєчко, навєрно, уїзжаю, домой, лєнта, жена, тьоща та ін.;

  • уживання місцевих слів, про значення яких можна тільки здогадуватися:

почина - шовкова хустина,

кувак - кавалер, подібне до сучасного чувак ,

тіргіргайро - мабуть, різновид гирлиги.


  • використання емоційно-експресивних вигуків ой, видільних часток же, ж, ще й, сполучників та, й, і, що виконують роль часток.

Перелічені особливості мовлення жителів Осокорівки дають підстави стверджувати, що на час створення пісень користувалися українською мовою, на яку значною мірою впливала російська. Подібне взаємне проникнення мов дістало назву суржик.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал