Основи економічної теорії




Сторінка6/43
Дата конвертації10.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43
По‐друге, у міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв'язані процеси ‐ концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств і виробництв. У результаті структура виробництва перебудовується, ускладнюється, виникають нові, відносно самостійні ланки.
Відкриваються можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати як суб'єктів власності, так і форми власності.
Даний висновок підтверджується і досвідом розвинутих капіталістичних країн, який свідчить, що НТР не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання ‐ потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня, що означає загальність принципу різноманітності.
Таким чином, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну (державну) форму реалізації, суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід оцінювати здійснюваний протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Крім того, трагічним фактором в історії нашої країни стало і надзвичайне перебільшення ролі вольового моменту у створенні форм власності.
Наслідком цього волюнтаризму стало виникнення відповідного апарату, його бюрократизація і дедалі зростаюча влада бюрократії, котра намагалася надолужити своєю могутністю й активністю недостатність об'єктивних умов усуспільнення виробництва.
Все це свідчить про те, що відносини власності в нашій країні мають бути докорінно перебудовані.
Форми власності в народному господарстві України
За умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Ці зміни ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність",
"Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизаційні папери".
Зазначені закони передбачають конкретні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності, передусім йдеться про широке роздержавлення власності і приватизацію підприємств. Що означають ці поняття? Роздержавлення ‐ це перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності.
Воно означає істотне скорочення державного сектора економіки і масштабів державного втручання в економіку. Роздержавлення може здійснюватися двома шляхами: приватизації і комерціалізації
державних підприємств. Під приватизацією розуміють відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власностях, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.
Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно і цілком беруть відповідальність за результати господарської діяльності.
При здійсненні приватизації виникають два питання, які мають неабияке значення як у теоретичному плані, так і для господарської практики:
1. Якою має стати частка державної власності в умовах роздержавлення власності?
2. Чи допустима приватна власність?
Ці питання були особливо дискусійними під час прийняття законів про власність. Висловлювалася думка про необхідність повної приватизації державної власності. Проте навряд чи можна визнати її розумною. Світовий досвід свідчить про те; що сучасне виробництво не може успішно розвиватися без наявності в більших чи менших розмірах державної власності і державного регулювання.
Сьогодні економіка ефективно функціонує лише в тих країнах, де ‐ є сильна‐держава.
На наш погляд, загальна приватизація стала б таким же насильством над економікою, яким свого часу були загальна націоналізація і суцільна колективізація сільського господарства.
Виходячи з цього, суть політики роздержавлення насамперед виявляється: по‐перше, в різкому скороченні сфери державної власності за відповідного розширення інших форм власності; по‐друге, в якісній зміні самої державної власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств у реальних суб'єктів власності і господарювання.
При цьому слід наголосити, що державна власність завжди має бути в оптимальному співвідношенні з іншими формами власності. Дискусійним є питання про можливість існування приватної власності та про її межі в умовах плюралізму форм власності. Відомо, що тривалий час у марксистській літературі приватна власність вважалася несумісною з соціалістичною (усуспільненою). Однак це були помилкові висновки.
Аналіз показує, що ніде в світі, в тому числі і в нашій економіці, об'єктивне підґрунтя приватної власності до кінця не зняте. Отже, вона існує й існуватиме у майбутньому.
Згідно з прийнятим Верховною Радою України законодавством про власність та розвиток підприємництва в сучасних умовах формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином.
Індивідуальна власність громадян: а) особиста власність ‐ формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери; б) власність трудового господарства ‐ це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство: майстерні, інші малі підприємства в сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки й господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, необхідне для самостійного ведення господарства; в) власність селянського та особистого підсобного господарства. Селянське господарство може мати у власності житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, продуктивну й
робочу худобу, Сільськогосподарську техніку, транспортні засоби та інше майно, необхідне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки й реалізації продукції.
Вироблена продукція й одержані доходи є власністю селянські о господарства і використовуються ним на свій розсуд.
Колективна власність: а) власність орендного підприємства ‐ це вироблена продукція, одержані доходи й інше придбане за рахунок коштів цього підприємства майно; б) власність колективного підприємства ‐ це форма власності, яка виникає в тому випадку, коли все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу, викупу орендного майна або придбання майна іншими законними засобами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продукцію й одержані доходи, є загальним надбанням його колективу; в) власність кооперативу ‐ це майно, що створюється за рахунок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, виробленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації, та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу; г) власність акціонерного товариства. Акціонерне товариство є власником майна, створеного за рахунок продажу акцій, а також одержаного в результаті його господарської діяльності; д) власність господарських асоціацій (об'єднань). Господарська асоціація має право власності на майно, добровільно передане їй підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті її господарської діяльності. Водночас вона не має права власності на майно тих підприємств, що до неї входять; е) власність громадських організацій. Ці організації можуть мати у власності будівлі, споруди, житловий фонд, обладнання, майно культурно‐освітнього й оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери. Тут можуть знаходитися підприємства, які створюються згідно з цілями, вказаними в їхніх статутах і за рахунок коштів цих організацій;
є) власність релігійних організацій: будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і благодійного призначення, грошові кошти і майно, необхідне для діяльності даних організацій.
Державна власність: а) загальнодержавна власність ‐ майно органів влади й управління: оборонні об'єкти; енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності народів; вищі й середні навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний та соціальний розвиток; б) комунальна власність ‐ це власність адміністративно‐територіальних утворень (краю, області, району). Сюди належать власність органів влади й управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство. У віданні місцевих органів можуть знаходитися підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорт, промислові, будівельні та
інші підприємства й комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно; в) майно державних підприємств ‐ це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися. Воно може виступати у формі фондів, госпрозрахункового доходу, акцій та іншого майна, яке необхідне для діяльності підприємства. Сюди може входити не лише виробниче обладнання, а й культурно‐освітні та оздоровчі заклади.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав
Спільні підприємства, що створюються на території України у формі акціонерних та інших господарських товариств, мають власне майно, необхідне для здійснення діяльності, передбаченої засновницькими документами.
Також іноземні юридичні особи мають право на території України мати у власності промислові й інші підприємства, будівлі, споруди та інше майно, необхідне для здійснення ними господарської діяльності.
Іноземні держави й міжнародні організації мають право мати на території України майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно До міжнародних договорів і законодавства України.
Приватна власність
Законом України "Про власність" передбачено існування приватної власності. Зокрема, зазначається, що у власності громадян можуть знаходитися: житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарства й особистого споживання; кошти; акції, облігації та інші цінні папери; засоби масової інформації; підприємства, майнові комплекси у сфері виробництва товарів, побутового обслуговування, торгівлі, в іншій сфері підприємницької діяльності; будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби та інші засоби виробництва; будь‐яке інше майно виробничого, споживчого, соціального, культурного та іншого призначення, за винятком окремих видів майна, яке з точки зору державної і громадської безпеки не може належати громадянину.
Характерно, що кількість майна, придбаного громадянином відповідно до Закону або договору, не обмежується. Причому приватна власність мусить мати переважно трудовий характер. З цього приводу в Законі зазначається: власність громадянина створюється й примножується за рахунок його доходів від участі у виробництві та іншого розпорядження своїми здібностями до праці, від підприємницької діяльності, ведення власного господарства й доходів від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції, інші цінні папери, від придбання майна за спадщиною та іншими шляхами, що не суперечать Закону.
4. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ
Вирішальне значення для різних форм власності має приватизація державних підприємств.
Законодавство України передбачає, що першочерговій приватизації підлягають об'єкти, які найбільше впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, що нині стримують стабілізацію державного бюджету, гальмують економічний розвиток України, формування її ринкової економіки. Це ‐ підприємства оптової і роздрібної торгівлі, житлово‐комунального господарства, з переробки сільськогосподарської продукції, деревообробної, легкої промисловості, збиткові підприємства всіх галузей, законсервовані об'єкти й об'єкти незавершеного будівництва, строки введення яких вже минули, підприємства матеріально‐технічного постачання.
Оцінка вартості підприємств, що приватизуються, здійснюється за відновною вартістю наявних основних фондів та оборотних коштів. При цьому ціна може встановлюватися з урахуванням потенційної рентабельності підприємства або ринкових цін на майно.
Водночас значна частина державної власності приватизації не підлягає. Вона включає: майно органів державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; засоби урядового, фельд'єгерського та спеціального зв'язку; об'єкти державної метрологічної служби; національні культурні та історичні цінності; об'єкти освіти, науки, культури, Що фінансуються з бюджету (ті, що належать підприємствам, можуть приватизуватися за умови збереження освітянського призначення);
майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї, наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції.
У проведенні приватизації беруть участь окремі органи, фізичні та юридичні особи. Це ‐ суб'єкти приватизації. До них належать державні органи приватизації, а також різного роду продавці, покупці державного майна та посередники.
Державні органи приватизації включають Фонд державного майна України та його регіональні відділення і представництва. Значений Фонд розробляє програму приватизації на поточний рік і прогноз на перспективу та здійснює організацію і контроль за приватизацією. Він підзвітний
Верховній Раді України. Вперше в Україні така програма була розроблена на 1992 р. і дано прогноз до
1995 р. Про передбачені тут масштаби приватизації свідчать дані про розподіл основних виробничих фондів за формами власності (1992р. ‐фактично, 1993, 1994,1995рр. ‐прогноз, %): у державній власності ‐ 96 ‐ 85 ‐ 66 ‐ 54 у недержавній власності ‐ 4 ‐ 15 ‐ 34 ‐ 46
Наведені дані характеризують глобальні зміни у відносинах власності, що відбуваються за сучасних умов.
Покупцями державного майна можуть бути: а) громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства; б) юридичні особи, зареєстровані на території України; в) юридичні особи інших держав. Можуть також створюватися товариства покупців шляхом укладання угоди про сумісну діяльність, або членами трудового колективу підприємства на основі рішення загальних зборів, на яких мають бути присутні більш як 50% працівників.
Не мають права бути покупцями органи державної влади й управління, працівники Фонду державного майна України та його регіональних відділень, а також юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%, та інші суб'єкти, перелік яких визначається державою.
Ініціатива щодо приватизації державного майна може виходити від Фонду державного майна
України, місцевих органів приватизації та членів трудового колективу.
До посередників приватизації належать: а) фінансові посередники ‐ здійснюють продаж придбаних акцій на ринку цінних паперів; б) довірчі товариства ‐ від імені, за дорученням і за рахунок власників приватизаційних паперів здійснюють представницьку діяльність з приватизаційними паперами; в) холдинги та інвестиційні фонди ‐ акумулюють приватизаційні кошти громадян та вклади інших покупців в обмін на акції власного випуску. Крім того, холдинги від свого імені купують з урахуванням антимонопольного законодавства контрольні пакети акцій підприємств, що приватизуються.
Інвестиційні фонди здійснюють обмін приватизаційних паперів на обмежені за розміром пакети акцій підприємств (не більше 10% акцій), що приватизуються.
Законодавчими актами визначаються також основні принципи приватизації державного майна. Це ‐ законність, надання пільг членам трудових колективів підприємств, що приватизуються, рівність прав громадян у процесі приватизації, пріоритетне надання прав громадянам України на придбання державного майна, безоплатна передача частини державного майна кожному громадянинові
України, приватизація державного майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів, додержання антимонопольного законодавства.
Відповідно пропонуються кілька способів приватизації різних груп об'єктів: викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об'єктів.
Такий спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців; викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації. Це ‐ спосіб приватизації, за яким власником об'єкта (або його частини) стає товариство покупців, створене його
працівниками згідно з розробленим власним планом, альтернативним планові, запропонованому комісією з приватизації; викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу приватизації власником об'єкта стає його орендар; продаж на аукціоні ‐ спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну; продаж, за некомерційним конкурсом. У даному випадку власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов ‐ найвищу ціну; продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну; продаж з відстрочкою платежу. Власником стає покупець, котрий на конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний об'єкт з відстрочкою платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості; продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціоні, за конкурсом, на фондовій біржі).
Власниками державних підприємств тут стають покупці, які на конкурсних засадах запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій.
Викупу підлягають здебільшого невеликі державні підприємства. Крупні ж підприємства приватизуються шляхом перетворення їх в акціонерні товариства. Поряд з цим значна частина державного майна приватизується безоплатно. Законом передбачається, що його питома вага не може бути менша за 40% вартості всього майна, що підтягає приватизації.
Працівники підприємств, що приватизуються, мають пільги: а) право на першочергове придбання акцій за їх номінальною вартістю на загальну суму виданого працівнику приватизаційного сертифіката; б) право на першочергове придбання за рахунок власних коштів акцій за їх номінальною вартістю на половину суми виданого працівнику приватизаційного майнового сертифіката; в) товариства покупців, створені працівниками підприємств, що приватизуються, мають пріоритетні права на придбання підприємства за конкурсом і в розстрочку платежу.
Місцеві органи влади відповідно до своєї компетенції можуть надавати додаткові пільги працівникам окремих підприємств аж до безоплатної передачі їм частки або всього майна, що приватизується.
Дані свідчать про те, що сьогодні відбуваються істотні перетворення в Україні у відносинах власності.
В 1995 р. кількість приватизованих підприємств збільшилася порівняно з 1993 р. у 4,6 рази і становила
16 401. Найбільш численними є ті підприємства, приватизація яких відбувається шляхом викупу товариством покупців або викупу державного майна, зданого в оренду з викупом. Проте найвищими темпами здійснювалося роздержавлення шляхом продажу акцій відкритих акціонерних товариств.
Так, 1995 р. їх чисельність, порівняно з 1993 р., зросла в 13,6 рази. Отже, ця форма приватизації в сьогоднішніх умовах стає основною.




§ 1. НЕОБХІДНИЙ ПРОДУКТ І ПРИНЦИПИ ЙОГО РОЗПОДІЛУ
Суть необхідного продукту
Необхідний продукт являє собою предметне, вречевлене втілення необхідної праці, відокремлену частину чистого продукту, яка забезпечує відтворення робочої сили трудящих, зайнятих продуктивною працею. За своєю натуральною формою ‐ це насамперед сума матеріальних благ, споживання яких забезпечує відновлення працездатності робітника, певний рівень його кваліфікації та утримання непрацездатних членів його сім'ї.
Однак, на нашу думку, зводити необхідний продукт лише до матеріальних засобів, як це робить державна статистика, не можна.
Працівники споживають не лише матеріальний продукт, а й різні послуги сфери побуту, охорони здоров'я, освіти, транспорту, зв'язку, що є галузями нематеріального виробництва.
Для підтримання життєдіяльності працівника за сучасних умов дедалі важливішим стає також задоволення його духовних потреб, причому частка останніх у бюджеті трудящих зростає.
Отже, необхідний продукт слід розглядати як суму матеріальних і духовних благ та різноманітних послуг, які створюються й споживаються працівниками сфер матеріального і нематеріального виробництва.
Необхідний продукт не може бути сталою величиною. Він залежить від розвитку продуктивних сил суспільства і досягнутої продуктивності праці, рівня кваліфікації (більш складна праця створює більшу вартість, у тому числі й вартість необхідного продукту), культурно‐освітнього рівня працівників, який стимулює зростання в необхідному продукті частки духовних благ, тощо.
В Україні за умов командно‐адміністративної системи формування і розподіл необхідного продукту були цілковито деформовані. Теоретично за наявності суспільної власності на засоби виробництва він має належати трудящим. Проте на практиці необхідний продукт, як і весь національний доход, спочатку привласнювався державою, а вже потім розподілявся між трудовими колективами.
Тоталітарна держава здійснювала твердий контроль за розподілом матеріальних благ, встановлюючи конкретні норми їх надходження різним категоріям громадян. Якщо у правовій державі розподільчі відносини регулюються законами (наприклад, мінімальна зарплата встановлюється державою на рівні, що відповідає мінімальній межі вартості робочої сили), то командно‐адміністративна система керувалася суб'єктивними уявленнями про рівень необхідного продукту, який у вигляді засобів
існування мав надходити в розпорядження трудящих.
Мінімізація необхідного продукту, усереднювання доходів та їхня тривала стабілізація призвели до зрівнялівки в оплаті праці. Періодичні, об'єктивно необґрунтовані надбавки в оплаті праці, що переслідували явно політичні цілі, встановлення розгалуженої системи привілеїв і пільг для окремих категорій громадян ‐ ось далеко не повний перелік елементів розподільчої політики тоталітарної держави. Певний час вона підтримувала ілюзію рівності, соціальної справедливості в нашому псевдосоціалістичному суспільстві. Поступово дедалі більше виявлялася розбіжність в інтересах трудящих і держави, що негативно впливало на суспільне виробництво, на рівень життя, який виявився значно нижчим, ніж у капіталістичних країнах.
Принципи розподілу необхідного продукту Як уже зазначалося, одним із принципів розподілу необхідного продукту є розподіл за вартістю робочої сили. Такий розподіл лежав в основі формування заробітної плати за умов домонополістичного капіталізму. Важливу роль відіграє він і на сучасному етапі, проте, як свідчить практика, у відносинах між робітниками і капіталістами дедалі поширенішою стає практика так званого вільного найму робочої сили. Розподіл необхідного продукту
за такої системи найму здійснюється як за принципом відшкодування необхідних життєвих засобів
існування робітника і його сім'ї, так і з урахуванням якості праці кожного індивіда. Враховується праця висококваліфікована, що дає продукт великої вартості. Беруться також до уваги нестандартні умови роботи тощо. Отже, поступово набирає чинності принцип оплати за працею, хоча тривалий час у вітчизняній економічній літературі він трактувався тільки як соціалістичний.
Зміст закону розподілу за працею досить детально розглядали радянські економісти. Суть його можна коротко сформулювати так: від кожного ‐ за здібностями, кожному ‐ за працею. Цей закон можна назвати ще законом розподілу за кількістю та якістю праці. Кількісними вимірами праці слугують її тривалість, що виражається в годинах робочого часу, та рівень її інтенсивності. Якісними характеристиками є кваліфікація робітника, складність та умови праці, які передбачають підвищення затрат мускульної чи нервової енергії, негативний вплив зовнішнього середовища на здоров'я людини, непривабливість певного виду праці, відповідальність, народногосподарське значення галузі.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал