Основи економічної теорії




Сторінка40/43
Дата конвертації10.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43
Другою важливою тенденцією розвитку міжнародного кредиту в сучасних умовах виступає підвищення ролі банківського капіталу, посилення його активності в проведенні міжнародних операцій. Передусім це стосується найбільших транснаціональних банків (ТНБ). їхні капітали стрімко зростають, випереджаючи при цьому збільшення всього суспільного банківського капіталу.
У складі ТНБ зростає число японських банків. Одночасно відбувається відносне погіршення позицій
ТНБ США. Хоч 14 американських банків, як і раніше, входять до числа 100 найкрупніших банків світу, але частка їхніх активів знизилася. Найкрупніші ТНБ відіграють значну роль при розміщенні Іноземних позик, проведенні інших операцій у сфері міжнародного кредиту.
§ 4. СВІТОВА ТОРГІВЛЯ
Всесвітній ринок товарів і послуг
Міжнародна торгівля існувала ще в глибоку давнину, але всесвітній ринок як складова частина світового господарства склався на грунті міжнародного поділу праці у період зародження і розвитку капіталістичних відносин. Всесвітній (світовий) ринок ‐ це система обміну товарами й послугами на міждержавному рівні.
У сучасних умовах дедалі більшого значення набуває на світовому ринку торгівля послугами і науково‐технічними досягненнями. Остання виступає у формі торгівлі патентами й ліцензіями. Патент
дає виключне право на користування винаходом, що закріплюється у відповідному патентному законодавстві. У випадку продажу патенту монопольне право на користування винаходом переходить до покупця. Але власник патенту передає іншим фірмам право на користування винаходом не повністю, а в певних межах, тобто право продати ліцензію. Ліцензія ‐ дозвіл на право використання іншою особою (фірмою) винаходу, захищеного патентом, а також технічних знань, досвіду, торгової марки. Придбання ліцензій дає змогу економити час і кошти на здійснення власних науково‐технічних розробок, що особливо важливо для конкурентної боротьби в умовах сучасної
НТР.
На всесвітньому ринку складається особлива система цін ‐ світові ціни. В основі формування світової ціни лежить інтернаціональна вартість. У кожній країні існує свій власний рівень суспільно необхідних затрат праці, а отже, й своя національна вартість. Національні вартості не збігаються, що обумовлено відмінностями в технічному рівні виробництва, кваліфікації робочої сили, природно‐кліматичних умовах, а тому і в продуктивності й інтенсивності праці за одиницю робочого часу.
У міру розвитку міжнародного поділу праці і втягнений різних країн у світове господарство вартість стає інтернаціональною категорією. Інтернаціональна вартість визначається середньосвітовим суспільно необхідним робочим часом. Але на відміну від процесу формування вартості на національному рівні суспільно необхідні затрати праці в міжнародному масштабі значною мірою залежать від умов виробництва якого‐небудь товару в країні, яка є його головним експортером на світовому ринку, а не просто виробником. Усередині ж країни основні виробники й постачальники продукції на ринок ‐ це, як правило, ті ж самі фірми.
Сучасні тенденції розвитку світової торгівлі
На початковому етапі розвитку світової торгівлі в ній переважали вивіз із аграрних країн сировини і продовольства й зворотні поставки в ці країни із розвинутих держав готової продукції. У міру розвитку вивозу капіталу дедалі більшого значення набував експорт обладнання із промислово розвинутих держав у країни, що розвиваються.
НТР, яка змінила характер вивозу капіталу, надала новий імпульс зрушенням у структурі світового експорту. В цій структурі зростає частка продукції обробної промисловості і знижується ‐ добувних галузей.
Найшвидшими темпами (що пов'язано з імпортом капіталу і діяльністю ТНК) і в товарному експорті країн, що розвиваються, зростає частка промислової продукції. Слід підкреслити, що одним із факторів збільшення у світовій торгівлі продукції промисловості, в тому числі й обробної, стало зниження в середині 80‐х років цін на нафту.
На динаміці цін на нафту позначився вплив таких факторів (що діють в умовах НТР), як створення нових енергозберігаючих технологій, економічніших двигунів внутрішнього згоряння та інших машин і механізмів, заміщення нафти іншими енергоносіями.
Відносно низька питома вага на світовому ринку сільськогосподарської продукції значною мірою пояснюється тим, що науково‐технічний прогрес у цій галузі в розвинутих країнах сприяв зростанню власного виробництва, а отже, і зниженню попиту на зовнішньому ринку. У тих же країнах світу, де проблема самозабезпечення продовольством не вирішена, звичайно відсутні достатні фінансові можливості для імпорту продукції сільського господарства.
Ще однією характерною тенденцією сучасного розвитку світової торгівлі є постійні зміни у співвідношенні сил між різними країнами і групами країн на світовому ринку. Починаючи з 60‐х років неухильно знижується частка американського експорту в світовому експорті. В 1960 р. вона становила
20,3%, а в 1992 р. ‐ тільки 12,2%.

Послаблення позицій США на світовому ринку пов'язано із зниженням конкурентоспроможності американського виробництва, що пояснюється багатьма факторами. По‐перше, в 60‐80‐ті роки продуктивність праці в Японії і Західній Європі росла вищими темпами, ніж у США, внаслідок чого з'явилося відносне здешевлення японських і європейських товарів порівняно з американськими. По‐
друге, в цьому ж напрямі діяв фактор різниці в рівні заробітної плати ‐ в США він був найвищим. Тому ціни на багато японських товарів, особливо на побутову радіоелектроніку, нижчі, ніж на аналогічну американську продукцію. По‐третє, в багатьох, передусім, новітніх галузях японські і західноєвропейські компанії виробляють якіснішу продукцію. Нарешті, по‐четверте, позначаються і серйозні перепони, які ставили країни ЄЕС на шляху проникнення на їхній ринок американських товарів у вигляді єдиного митного тарифу, компенсацій на сільськогосподарську продукцію і т.п.
Але в середині 90‐х років США знову виходять на перші позиції в світі по конкурентоспроможності. За ними йдуть Сінгапур, Гонконг, а також Японія, яка раніше протягом шести років посідала перше місце.
Що стосується країн, які розвиваються, то розширення масштабів їхнього експорту, хоч і відбувається
(з 1970 по 1992 р. частка країн, що розвиваються, в світовому експорті збільшилася з 18,4 до 26,2%), причому головним чином за рахунок нових індустріальних країн Південно‐Східної Азії, але наштовхується на чималі труднощі. Пояснюється це тим, що більшість країн, що розвиваються, залишаються постачальниками сировини і продовольства, тоді як НТР викликала відносне зниження попиту на дані види продукції на світовому ринку. Сьогодні розвинуті країни самі прагнуть експортувати продовольчі товари і, встановлюючи високе мито, зводять бар'єри на шляху їх імпорту з країн, що розвиваються.
Величезна зовнішня заборгованість і зменшення експортних можливостей викликають зниження темпів зростання імпорту в країнах, що розвиваються.
Зміни у співвідношенні сил на світовому ринку приводять до різного стану торгових балансів головних промислово розвинутих країн світу. Що стосується США, то для зовнішньої торгівлі цієї країни у 80‐ті роки було характерним дедалі більше перевищення імпорту над експортом, тобто торговий баланс був від'ємний. У 1979‐1981 рр. таке перевищення становило 38 671 млн. дол., а в
1988‐1990 рр. ‐ 130 177 млн. дол. Водночас торгові баланси основних конкурентів США на світовому ринку ‐ Японії і ФРН ‐ залишалися позитивними, причому перевищення експорту над імпортом зростало. В 1979‐1981 рр. в Японії експорт перевищив імпорт на 3203 млн. дол., в ФРН ‐ на 9740 млн. дол. У 1988‐1990 рр. аналогічний показник становив для Японії ‐ 64 683 млн. дол., а для ФРН ‐ 67 047 млн. дол. Іноземні корпорації витісняють американські компанії вже не тільки на світовому ринку, а й всередині США.
Характерною тенденцією розвитку світової торгівлі є підвищення значення міждержавного регулювання зовнішньоторгових операцій. Таке регулювання розпочиналося ще до Другої світової війни. Наприклад, у 1929‐1933 рр. під час кризи надвиробництва багато країн намагалися продати свою продукцію на зовнішніх ринках за навмисно заниженими, демпінговими цінами, що загрожувало війною цін у міжнародному масштабі і руйнуванням усієї світової торгівлі. Зважаючи на цю загрозу, уряди багатьох держав змушені були укласти угоди, які регулювали умови торгівлі на світовому ринку багатьма товарами, ‐ пшеницею, цукровою продукцією, м'ясом, оловом, каучуком.
У післявоєнний період міждержавне регулювання світової торгівлі одержало подальший розвиток. З
1 січня 1948 р. діяла Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) ‐ міжнародна організація, що функціонувала на основі міжурядового багатостороннього договору, в якому містилися принципи й правила міжнародної торгівлі, обов'язкові для країн‐учасниць. У 1997 р. число її повноправних членів становило 130 країн. Основною формою роботи ГАТТ є проведення учасниками угоди багатосторонніх торгових переговорів, у ході яких досягаються домовленості про тарифне
регулювання міжнародної торгівлі, умови торгівлі окремими видами товарів, про антидемпінгові заходи й ліцензування імпорту тощо.
3 січня 1996 р. ГАТТ припинила своє існування і перетворилася в Світову організацію торгівлі (СОТ), її членами‐засновниками стала 81 країна. Угода про створення СОТ ‐ результат переговорів у рамках "уругвайського раунду". СОТ крім принципів ГАТТ включає в себе Угоду про торгівлю послугами,
Угоду з торговельних аспектів інтелектуальної власності. Нова організація буде також регулювати міжнародний обмін послугами і інтелектуальною власністю і контролювати захист інвестицій.
Багато уваги проблемам зовнішньої торгівлі приділяється і на щорічних нарадах керівників семи провідних промислове розвинутих країн світу ‐ Великобританії, Німеччини, Італії, Канади, США,
Франції та Японії. За останній час для таких нарад стає характерним натиск на Японію з боку її партнерів з метою досягти від неї торгових поступок, які обмежували б японський експорт і збільшували б імпорт Японією продукції компаній США і країн ЄС.
Міждержавне регулювання світової торгівлі розвивається і шляхом створення спеціальних організацій, які включають країни, що є основними постачальниками на світовий ринок необхідної продукції. Найбільшою популярністю серед них користується організація країн ‐ експортерів нафти
(ОПЕК). Метою подібних організацій є узгодження цін на продукцію, встановлення експортних квот для кожної країни‐учасниці, обмеження виробництва.
§ 5. МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ
Суть і причини міграції робочої сили
Міграція робочої сили ‐ це переміщення працездатного населення, що викликається причинами економічного характеру. Якщо таке переміщення переходить національні межі, то міграція робочої сили є міжнародною. Міграція робочої сили відбиває процес перерозподілу трудових ресурсів між національними економіками.
Причини, які породжують міграцію робочої сили, різноманітні. В цілому їх можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально‐економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах і наукоемні в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах.
Друга група причин включає в себе: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення (в розвинутих країнах заробітна плата в декілька разів вища, ніж в інших, у них кращі житлові умови, вищий рівень охорони здоров'я; освіти, пенсійного і соціального забезпечення), що, безперечно, притягує робочу силу з інших країн; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій (наприклад, у країнах Західної Європи важку й некваліфіковану працю виконують переважно робітники‐іммігранти, причому спеціально робиться застереження, що іноземець може зайняти робоче місце, якщо на нього немає претендентів серед місцевого населення); відносний надлишок робочої сили в багатьох державах, особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.
Форми і тенденції розвитку міграції робочої сили
Існують різні критерії класифікації форм міжнародної міграції робочої сили. За напрямами її руху розрізняють еміграцію (виїзд робочої сили за межі країни) й імміграцію (її в'їзд у країну). Залежно від рівня кваліфікації можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і висококваліфікованих спеціалістів. Перший із цих потоків спрямований переважно з країн, що розвиваються, в розвинуті.

Для другого потоку характерне переміщення спеціалістів між розвинутими країнами, наприклад, всередині ЄС, а також їхня імміграція в розвинуті країни з країн, що розвиваються. Цей процес дістав назву "відплив умів". Він може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переїжджає в іншу країну, або ж залишається в ній після завершення освіти, так і в прихованій, коли він нікуди не виїжджає, але влаштовується на роботу на підприємство, яке належить іноземному капіталу.
Міграція висококваліфікованих спеціалістів набуває дедалі більшого розмаху. Виїжджаючих спеціалістів приваблює передусім вищий рівень заробітної плати і побутових умов у розвинутих країнах, а також більші можливості для професійного зростання. Сьогодні проблема відпливу умів постає і перед колишніми "соціалістичними країнами".
З точки зору соціальної структури виділяють міграцію робітників і міграцію інтелігенції, переважно науково‐технічної, яка стала особливо помітною після Другої світової війни.
Крім того, можлива регулярна міграція, коли міграційний потік стійкий протягом більшого, ніж рік, періоду, і нерегулярна міграція, коли він існує менше року. Існує також міграція легальна, тобто законна, на основі міжнародних угод, які визначають чисельність мігруючих, порядок їхнього працевлаштування тощо, і нелегальна, з порушенням законності. Прикладом останньої може бути велика кількість нелегальних емігрантів із Мексики до США.
За характером регулювання міграційних процесів розрізняють вільне переміщення робочої сили та її в'їзд у країну на певний строк. Вільне, нічим не обмежене переміщення робочої сили введено в ЄС з 1 січня 1993 р. Водночас у багатьох країнах діють жорсткі правила щодо обмеження кількості
іммігрантів. Наприклад, у Швейцарії дозвіл на в'їзд у країну дається строком на один рік, потім вимагається його щорічно продовжувати.
Однією з характерних тенденцій розвитку міжнародної міграції робочої сили є дедалі більше втягнення в міграційні потоки громадян із країн Східної Європи. Це пояснюється передусім посиленням нестабільності при переході до ринкових відносин. Необхідність підвищення ефективності використання робочої сили (що неможливе без приведення у відповідність чисельності робітників і реальних потреб виробництва), закриття багатьох підприємств, які виявилися неконкурентоспроможними в нових економічних умовах, повна дезорганізація виробництва, пов'язана з порушенням традиційних господарських зв'язків, поряд зі спадом виробництва призвели до різкого збільшення чисельності безробітних.
§ 6. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНІ ВІДНОСИНИ
Еволюція світової валютної системи
Світова валютна система включає в себе сукупність національних валютних систем і міжнародних валютних відносин, у тому числі й обслуговуючих ці відносини наднаціональних валютних інститутів і організацій. Міжнародні валютні відносини є складовою частиною міжнародних економічних відносин, що виникають у процесі функціонування грошей у сфері економічного обороту між країнами.
Світова валютна система пройшла довгий шлях свого розвитку. Вперше вона виникла в XIX ст. як результат промислової революції і розширення міжнародної торгівлі. В основі світової валютної системи тоді був золотомонетний стандарт, коли більшість держав випускали свої національні грошові одиниці у вигляді золотих монет. Золотомонетний обіг ‐ це найстійкіша грошова система. У ній дійсні гроші ‐ золоті монети, зливки, коштовності ‐ виконують усі функції грошей усередині країни й одночасно є світовими грошима. Крім того, в золотомонетному обігу валютний курс ‐ співвідношення між валютами різних держав ‐ не може істотно відхилятися від золотого паритету, тобто від співвідношення вагових кількостей золота, які є в різних національних монетах. Нарешті в
золотомонетному обігу паперові банкноти вільно розмінювалися на золото за номіналом, що надавало грошовій системі додаткову гнучкість і стійкість.
Однак, незважаючи на всі свої переваги, на початку XX ст., у період завершення епохи вільної конкуренції і виникнення великих монополістичних об'єднань, золотомонетний стандарт перестав відповідати масштабам господарських зв'язків. Бурхливий розвиток економіки, швидке зростання товарообігу наштовхувалися на обмежену кількість золота як грошового матеріалу. Тому після Першої світової війни золотомонетний стандарт був замінений золотозливковим і золото девізним стандартом, що було підтверджено міждержавною угодою, укладеною в 1922 р. на Генуезькій конференції. В умовах золотозливкового стандарту, який існував у цей період у Великобританії і
Франції, золоті монети в обіг не випускалися, але центральні банки обмінювали за фіксованою державною ціною паперові банкноти тільки на золоті зливки стандартної ваги (близько 12,5 кг). Обіг золотих монет у той час незначною мірою зберігався лише в США.
У золотодевізному стандарті паперові гроші багатьох країн взагалі не розмінювалися на золото, але центральні банки цих країн обмінювали свої національні банкноти на іноземну валюту (Девіз), яка залишалася розмінною на золото. Для забезпечення такої системи центральні банки створювали значні резерви іноземної валюти, яка розмінювалася на золото. Основними резервними валютами тоді були англійський фунт стерлінгів і американський долар.
Світова економічна криза 1929‐1933 рр. нанесла нищівний удар існуючій системі обмеженого золотого стандарту.
Він припинив своє існування. В усіх країнах був здійснений перехід до нерозмінних на золото паперових грошових одиниць. Лише після Другої світової війни золотий стандарт був частково відновлений, але в ще більш обмеженій формі, навіть порівняно з 20‐30‐ми роками. Влітку 1944 р. в американському місті Бреттон‐Вудсі відбулася Міжнародна фінансова конференція, яка прийняла важливі рішення з питань міжнародних валютних відносин у післявоєнний період. Тому світова валютна система, яка проіснувала до початку 70‐х років, одержала назву бреттон‐вудської.
Основними елементами цієї системи були такі.
По‐перше, функція світових грошей була збережена за золотом, але сфера його застосування скоротилася. Золото використовувалося в основному для рівноваги платіжних балансів (тобто співвідношення між платежами країн за кордон і валютними надходженнями з‐за кордону за певний період часу) різних держав, коли всі інші валютні й кредитні ресурси виявилися вичерпаними.
По‐друге, поряд із золотом функцію міжнародного платіжного засобу став виконувати американський долар. У доларах проводилася основна маса міжнародних розрахунків, визначалися ціни на світовому ринку. Оскільки долар виконував роль резерву міжнародних розрахунків, він одержав назву резервної (ключової) валюти. Привілейоване становище американського долара пояснюється кількома факторами. В той час, коли національні економіки багатьох країн були зруйновані війною, економіка США не тільки не постраждала, а й одержала додатковий імпульс для свого розвитку в результаті припливу великої кількості військових замовлень. Крім того, в роки війни американські поставки продукції оборонного й цивільного призначення, які здійснювалися їхнім союзникам, значною мірою сплачувалися золотом. Все це привело до того, що в кінці 1949 р. золотий запас США досяг рекордної позначки ‐ близько 22 тис. т, або 70% резервів капіталістичного світу. Звичайно, це зміцнило становище долара і довіру до нього.
По‐третє, США взяли на себе зобов'язання обмінювати долари на золото за твердою офіційною ціною
‐ 35 дол. за тройську унцію ‐ 31,1 г чистого золота. Але цей розмін здійснювався тільки за вимогою
іноземних центральних банків і урядових установ, а не приватних осіб чи підприємств. Ринкова ціна золота не повинна була значно відхилятися від офіційної.

По‐четверте, був введений режим фіксованих валютних паритетів, тобто законодавчо встановленого співвідношення між валютами. Всі країни ‐ члени Міжнародного валютного фонду зобов'язувалися встановлювати паритети своїх валют у доларах, а через долар ‐ у золоті; не змінювати паритет без згоди Фонду більше, ніж на 10%. Ринкові курси валют, тобто ціни грошових одиниць національних валют, виражені в грошових одиницях валют інших країн, не могли відхилятися від фіксованих паритетів більше, ніжна 1%. Допустимі межі коливання курсів підтримувалися центральними банками за допомогою використання своїх золотовалютних резервів.
І нарешті, для забезпечення сталості світової валютної системи був створений Міжнародний валютний фонд (МВФ), який почав свою діяльність у березні 1947 р. Капітал фонду створювався із внесків країн‐членів відповідно до квоти, яка установлювалася для кожної країни і визначалася її економічним потенціалом і роллю у світовій економіці. В 1992 р. у МВФ входило 167 країн і капітал фонду (тобто сума квот) становив 120 млрд. дол.
Основні напрями діяльності МВФ полягали в регулюванні валютних курсів, підтриманні сталості валютних паритетів, усуненні валютних обмежень, а також у наданні своїм членам кредитів, насамперед для врівноваження платіжних балансів.
Бреттон‐вудська система була заснована на гегемонії американського долара, тому її можна назвати не стільки системою обмеженого золотого стандарту, скільки системою золотодоларового стандарту.
Така система організації міжнародних валютних відносин була доречна наприкінці 40‐х ‐ початку 50‐х років, але до кінця 60‐х років вона перестала відповідати реальності господарського життя. У цей період відбулися зміни у співвідношенні сил у світовій економіці. США почали втрачати домінуюче положення, їх платіжний баланс, починаючи з 1950 р., практично щорічно був дефіцитним. Це призвело до великих доларових нагромаджень у центральних банках, насамперед країн Західної
Європи. Наприкінці 60‐х років за ініціативою Франції ці банки стали пред'являти долари в державну скарбницю США для розміну на золото. Золотий запас США почав стрімко зменшуватися. Наприкінці
1971 р. він становив лише 8,6 тис. т (21% усіх золотих резервів капіталістичних країн), тобто зменшився за 22 роки на 13,4 тис. т. Тому в серпні 1971 р. американський уряд був змушений прийняти рішення про припинення розміну доларів на золото, а наприкінці цього ж року ‐ про девальвацію долара. Тим самим були підірвані основні принципи бреттон‐вудської системи, і вона припинила своє існування.
Сучасний стан світової валютної системи і тенденції її розвитку
У 1971‐1973 рр. режим фіксованих валютних курсів змінився на плаваючі курси, які існували тоді, коли уряди більше не намагалися встановлювати тверді паритети своїм національним валютам. В умовах плаваючого курсу можливі інші методи його стабілізації: 1) проведення валютної інтервенції, тобто скупки чи продажу центральним банком своєї валюти з метою зміни співвідношення між попитом на неї і пропонуванням і тим самим підвищення чи зниження її ринкового курсу; 2) прикріплення національної валюти до валюти‐лідера (насамперед до долара США) і спільне з ним плавання, тобто синхронне, пропорційне змінювання курсів; 3) спільне плавання валют групи країн шляхом установлення твердих співвідношень між своїми валютами, як це здійснювалося країнами
ЄС. Усі ці зміни у світовій валютній системі були закріплені рішенням наради країн ‐ членів МВФ, яка відбулася в січні 1976 р. у столиці Ямайки ‐ Кінгстоні. Досягнута там угода визначила основні принципи функціонування сучасної світової (ямайської) валютної системи. Була підтверджена відміна офіційної ціни золота і золотих паритетів. Членам МВФ було надане право самим вибирати режим своїх валютних курсів (плаваючий або фіксований). Розрахунковою базою валютних паритетів і курсів були проголошені спеціальні права позики (СДР).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал