Основи економічної теорії




Сторінка39/43
Дата конвертації10.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43
Зростання ролі соціальної сфери
Соціальна сфера ‐ одна із найважливіших сфер життя суспільства, яка забезпечує необхідні умови праці й побуту, здоров'я і дозвілля. В ній реалізуються результати трудової діяльності кожної працездатної людини.
Вихід країни на якісно новий рівень розвитку передбачає рішучий поворот до потреб соціальної сфери, її пріоритетний розвиток ‐ невід'ємна складова частина вдосконалення всіх сфер життя суспільства.
Важливою умовою реалізації активної соціальної політики є розвиток і зміцнення матеріально‐
технічної бази соціально‐культурної сфери. Вона включає галузі, на базі яких здійснюється житлове будівництво, реалізуються потреби людини в зміцненні здоров'я, у підвищенні її освітнього і культурного рівня. На розвиток цієї галузі передбачено пріоритетне виділення ресурсів і коштів. При збереженні провідної ролі державних коштів у ресурсному забезпеченні розвитку соціальної сфери підвищується частка коштів підприємств і кооперативів, а також заощаджень населення. Перехід до ринкових відносин значно розширює можливості підприємств для розвитку соціальної сфери.
§ 1. СУТЬ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА Й ОСНОВНІ ЕТАПИ ЙОГО РОЗВИТКУ
Поняття світового господарства Світове, або всесвітнє, господарство являє собою сукупність національних економік і особливої сфери суспільно‐виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн ‐ міжнародних економічних відносин.
У сучасних умовах економічна замкнутість національних господарств не лише нераціональна, бо позбавляє економіку відособленої країни переваг, що випливають з міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперації, а й практично неможлива. Тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік, підвищення ролі зовнішніх факторів у процесі відтворення в тій чи іншій країні стала загальною.
Таким чином, поняття світового господарства не можна зводити до простої суми національних економік. Не меншою мірою його суть визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково‐технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами.
Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Важливими елементами цієї системи є міжнародне науково‐технічне і виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародний кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. В цій системі всі її елементи тісно пов'язані, взаємно переплетені і впливають один на одного. Отже, міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що входять у світове господарство, і тим самим забезпечують його цілісність.
Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового господарства, похідні і залежать від економічних відносин, Що складаються на національних рівнях.
Вони не тільки визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних національних господарствах, а й обумовлюються особливостями економічної політики. Наприклад,
зміни конкурентності на світовому ринку товарів якої‐не‐будь країни, пов'язані з підвищенням або пониженням курсу її валюти, переведенням капіталу в держави з більш пільговим податковим законодавством, відхиленням товаропотоків, викликаних митними бар'єрами, багато в чому визначаються кредитно‐грошовою, фінансовою і податковою політикою на національному рівні.
Основні етапи розвитку світового господарства
Світове господарство склалося на початку XX ст. у результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового і неухильного включення економік у загальну систему світових господарських зв'язків, що стало наслідком розвитку суспільного виробництва.
Історично первинною формою міжнародних економічних відносин була світова торгівля. Ця форма переважала в епоху капіталізму вільної конкуренції. Процес формування світового ринку одержав новий імпульс після створення в середині XIX ст. у провідних країнах великої фабрично‐заводської
індустрії, яка вже не могла існувати без світового збуту. У міру розвитку масового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство, що означало висування на перший план, замість переважно торгових відносин, виробничих зв'язків, в основі яких лежав вивіз капіталу.
Наприкінці XIX ст. в епоху формування крупних монополістичних об'єднань цей процес в основному завершився.
Утворення світового ринку, а потім і світового господарства, встановлення довготривалих торгових, виробничих і фінансових зв'язків між різними країнами означали кінець національної відособленості хоча б у галузі економіки.
У XX ст. й особливо після Другої світової війни процес включення національних економік у світове господарство став розвиватися в таких, зокрема, напрямах, як повсюдне послаблення митних і адміністративних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів і робочої сили; посилення тенденції до інтеграції національних господарств в окремих регіонах; розширення масштабів і видів діяльності транснаціональних корпорацій та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну; підвищення ролі міжнародних валютно‐кредитних, фінансових і торгових організацій; збільшення взаємозалежності провідних промислових центрів і ресурсодобувних країн в умовах виникнення і нарощування енергетичної кризи.
Ще однією особливістю післявоєнного етапу розвитку світового господарства стало посилення ролі держави в сфері міжнародних економічних відносин. Особливого значення набув вивіз капіталу державою, в тому числі у вигляді державних кредитів, регулювання державою зовнішньої торгівлі, фінансових і кредитних операцій на міжнародному рівні. За безпосередньої участі урядових органів відбувається поглиблення інтеграційних процесів, особливо в Західній Європі. Розробляються і здійснюються на практиці різні проекти погодження політики між країнами в фінансовій, кредитній, валютній, податковій, сільськогосподарській, митній та інших галузях.
§ 2. ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ЖИТТЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ
Міжнародний поділ праці, науково‐технічне і виробниче співробітництво
Система міжнародних економічних відносин формується на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, яка у свою чергу виростає із міжнародного поділу праці (МПП). Суть міжнародного (як і будь‐
якого) поділу праці полягає у єдності двох процесів ‐ розчленування й об'єднання виробництва, відособлення і спеціалізації різних видів трудової діяльності, в їх взаємодії, взаємодоповненні.
Міжнародний поділ праці здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил.

Спочатку визначальними факторами міжнародного поділу праці були природні фактори: відмінності між країнами в наявності природних багатств, грунтово‐кліматичні умови, географічне положення, розміри трудових ресурсів. Але у другій половині XX ст. в умовах НІР головним фактором формування
МПП стає науково‐технічний прогрес, рівень розвитку продуктивних сил у різних країнах, стан їх науки й техніки. Зменшення значення природних і географічних факторів для МПП особливо очевидне на прикладі Японії і нових індустріальних країн ‐ Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру, Гонконгу.
Міжнародна спеціалізація цих країн практично не пов'язана ні з наявністю у них природних ресурсів, ні навіть з їх географічним положенням.
Другим напрямом впливу НТР на МПП стало обмеження можливості окремих країн створити надміру багатогалузеві національні промислові комплекси. Сьогодні номенклатура продукції, особливо промислових галузей, настільки велика, що жодна країна не зможе забезпечити економічно вигідне виробництво всієї цієї номенклатури. Тому досвід багатьох країн показує, що найефективнішою є концентрація зусиль на створенні спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систему міжнародного поділу праці. Зворотною стороною МПП є міжнародне науково‐технічне і виробниче співробітництво, кооперація. Так, сьогодні дедалі важливішим напрямом внутрігалузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами і комплектуючими виробами. В сучасному машинобудуванні тільки 15‐20% усіх деталей машин є оригінальними, а решта 75‐85% ‐ це взаємозамінні деталі або навіть деталі з однаковими технічними характеристиками для багатьох типів машин і обладнання. Відособлення цих видів деталей машин в окремі виробництва ‐ основа розвитку як внутрішньо‐національної, так і міжнародної промислової кооперації.
НТР доповнила промислову кооперацію науково‐технічним і виробничим співробітництвом, тобто різноманітними формами діяльності в галузі виробництва, прикладної науки, техніки, торгівлі, технічного обслуговування та в інших сферах. Особливого розмаху таке співробітництво набуло в галузях, які стали породженням НТР. Так, корпорації, що лідирують у галузі виробництва
інформаційної техніки, укладають велику кількість угод про співробітництво з іншими фірмами, у тому числі й зарубіжними.
Саме міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва, всесвітній поділ праці в кінцевому підсумку породжують інші форми міжнародних економічних відносин: вивіз товарів і капіталів, міграцію робочої сили, а також інтеграційні процеси в різних регіонах.
ТНК і розвиток міжнародних виробничих зв'язків
У сучасних умовах відбувається безперервне зростання ролі транснаціональних корпорацій (ТНК) у світовому виробництві, міжнародному поділі праці й міжнародному економічному обміні. ТНК ‐ це найбільші компанії, національні за капіталом і контролем, але міжнародні за сферою своєї діяльності,
їхня відмінна особливість ‐ наявність активів за рубежем, які виникають на базі прямих інвестицій.
Виникнення ТНК відноситься до періоду після Другої світової війни, коли вони стали панівною формою міжнародних монополій, прийшовши на зміну міжнародним картелям.
ТНК якісно відрізняються від міжнародних картелів на початку віку. Останні створювали підприємства переважно у сировинних і добуваючих галузях, продукція яких призначалася для реалізації в країні, де базувалася дана монополія. Але головна відмінність полягала в тому, що зарубіжні підприємства залишилися технологічно відособленими одиницями, мали повний виробничий цикл, виступали самостійно навіть у збутовій діяльності.
Зростання суспільного характеру виробництва, його інтернаціоналізація в умовах НТР привели до трансформації міжнародних компаній, виникнення ТНК. У межах сучасних ТНК склалися міжнародні виробничі комплекси, єдність яких забезпечується численними виробничими, фінансовими й управлінськими зв'язками. Ці виробничі комплекси базуються на внутріфірмовому поділі праці, коли
філіали однієї корпорації в різних країнах спеціалізуються на випуску окремих вузлів і деталей, здійсненні окремих операцій, спільно беручи участь у виробництві готової продукції. Так, ТНК, які діють у галузі радіоелектронної промисловості, перенесли за межі країн базування (в основному в
Південну Корею, Сінгапур і на Тайвань) найбільш трудомістку частину виробничого циклу, використовуючи при цьому значний розрив у рівні заробітної плати в розвинутих державах і країнах, які розвиваються.
Ще однією особливістю сучасних ТНК є збільшення в їх числі питомої ваги корпорацій Японії і Західної
Європи. Однак корпорації США продовжують зберігати лідируючі позиції в деяких галузях, тісно пов'язаних з реалізацією досягнень НТР. Так, найкрупнішою компанією в галузі виробництва засобів телекомунікації є американська корпорація АТТ, а в десятку найкрупніших ТНК світу за показником обсягу продажу (як і в 80‐ті роки) входять такі американські корпорації, як "Ексон", "Дженерал моторз", "Мобіл", "Форд моторз" та ін.
Діяльність ТНК всебічно сприяє зміцненню міжнародних господарських зв'язків, інтернаціоналізації господарського життя. Наприклад, корпорація "Ексон" має 44 нафтопереробні заводи в 23 країнах, її дочірні й асоційовані з нею компанії діють більше ніж у 80 країнах. Величезний обсяг товарів і послуг, які виробляють ТНК у різних регіонах світу, сприяє поглибленню міжнародного поділу праці: поділ праці між країнами доповнюється міжнародним поділом праці всередині фірм.
Інтернаціоналізація господарського життя й економічна інтеграція
Економічна інтеграція ‐ якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя. Вона передбачає зближення і взаємо‐переплетіння національних економік, проведення узгодженої державної економічної політики. Інтеграційні тенденції є природним процесом, який випливає із об'єктивних потреб міжнародного поділу праці й науково‐технічного прогресу.
Суть економічної інтеграції проявляється в її найважливіших характеристиках.
Це, ‐ по‐перше, міждержавне регулювання економічних процесів; по‐друге, поступове формування, замість більш або менш незалежних один від одного національних народногосподарських комплексів, регіонального господарського комплексу із загальною структурою відтворення; по‐третє, усунення адміністративних і економічних бар'єрів, перешкоджаючих вільному рухові товарів, робочої сили і фінансових ресурсів у межах регіону; по‐четверте, зближення внутрішніх економічних умов у державах, які беруть участь в інтеграційних об'єднаннях.
Існують такі основні види інтеграційних об'єднань: зона вільної торгівлі, коли країни‐учасниці обмежуються відміною митних бар'єрів у взаємній торгівлі; митний союз. коли вільне переміщення товарів і послуг всередині угруповання доповнює єдиний митний тариф стосовно до третіх країн; загальний ринок, коли ліквідуються бар'єри між країнами не тільки у взаємній торгівлі, а й для переміщення робочої сили й капіталу; економічний союз, коли на доповнення до всіх перелічених вище інтеграційних заходів гармонізуються різні аспекти економічної політики.
Повна інтеграція передбачає узгодження та проведення спільної валютної, фіскальної, кредитної політики і т. ін., утворення органів наднаціональної влади.

Найбільший розмах інтеграційні процеси одержали в Західній Європі. Ще з перших післявоєнних років функціонував митний, а потім і економічний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу
(Бенілюкс). У 1951 р. було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЕОВС). Нарешті, 25 березня 1957 р. у Римі шість західноєвропейських країн ‐ Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди,
Франція і ФРН ‐ уклали договір про створення Європейського співтовариства (ЄЕС), яке нерідко називали "Спільним ринком". Відповідно до Маастрихтського договору (лютий 1992 р.) ЄЕС трансформувалося з 1 січня 1994 р. у Європейський Союз (ЄС), а число країн‐членів зросло до 15. До держав‐засновників приєдналися Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Австрія,
Фінляндія та Швеція.
Реальні досягнення ЄЕС за 30‐річну історію його існування великі. Вже в 1962 р. були відмінені кількісні обмеження у взаємній торгівлі країн ЄЕС, а в 1968 р. ‐ мито у взаємній торгівлі промисловими товарами. Був введений єдиний митний тариф щодо третіх країн і до 1969 р. в основному завершився процес створення митного союзу. Неухильно зростав обсяг торгового обороту між країнами ЄЕС і питома вага цього обороту в загальному обсязі їх зовнішньоторгових операцій.
Зросло світове господарське значення ЄЕС. У 1994 р. експорт країн, які входять у це угруповання, становив 40% від обсягу світового експорту (у 1980 р. цей показник дорівнював 34,1%). У межах ЄЕС проводиться єдина аграрна політика, здійснюються великі спільні науково‐технічні програми, створений загальний бюджет, кошти якого направляються передусім у фонд підтримки й розвитку сільського господарства і в фонд розвитку економічно відсталих районів, функціонують наднаціональні адміністративні органи ‐ Рада Міністрів, Комісія Європейського товариства,
Європейський парламент та ін.
У відповідності з положеннями Єдиного Європейського Акту , з 1 січня 1993 р. було введено вільне пересування факторів виробництва в межах Співтовариства ‐ капіталів, робочої сили, товарів та послуг. Маастрихтський договір передбачає створення єдиного валютного союзу держав‐членів ЄС з заснуванням єдиного Європейського банку з правами емісії єдиної валюти ЄВРО з 1999р.
Європейський Союз не єдиний приклад регіональної інтеграції. Сьогодні у світі нараховується понад три десятки зон вільної торгівлі, митних та економічних союзів. Але найбільш примітним, динамічним
інтеграційним процесом став процес організації і функціонування північноамериканської зони вільної торгівлі ‐ НАФТА. З 1 січня 1994 р. діє договір між США, Канадою та Мексикою, який передбачає зняття митних бар'єрів на товари в торгівлі між цими країнами, лібералізацію режиму іноземного
інвестування і міграції робочої сили. Перспективи розвитку економічної інтеграції в Східній Азії пов'язують зі створенням Азіатсько‐тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). У нього входять 18 держав Азії, Північної та Південної Америки. У відповідності з планами АТЕС передбачається до 2020 р. створити найбільшу в світі зону вільної торгівлі.
Інтеграційні процеси активізуються і в інших регіонах. Найвідомішими інтеграційними об'єднаннями є торговий пакт "МЕР‐КОСУР", що діє між Аргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм з 1 січня 1995 р.; Асоціація держав Південно‐Східної Азії (АСЕАН), в яку входять Індонезія, Малайзія, Сінгапур,
Таїланд, Філіппіни, Бруней, а з 1995 р. ‐ В'єтнам, Латиноамериканська асоціація Інтеграції (ЛАІ) у складі Аргентини, Бразилії, Венесуели, Колумбії, Мексики, Парагваю, Перу, Уругваю, Чилі і Еквадору.
§ 3. ВИВІЗ КАПІТАЛУ І МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ
Суть і причини вивозу капіталу
Найважливішою формою міжнародних економічних відносин у XX ст. став вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни як приватними корпораціями, так і державою. Можливість вивозу капіталу обумовлена тим, що більшість країн уже ввійшли у світове господарство, пов'язані одна з одною розвинутою мережею транспортних, інформаційних та інших комунікацій.

Необхідність і найважливіша причина вивозу капіталу полягає в його відносному надлишку на національному ринку й обумовленій цим можливості досить прибуткового застосування. У пошуках більшого прибутку і спрямовується капітал за кордон.
Ще одна причина вивозу капіталу полягає у прагненні ТНК використовувати відмінності між країнами у рівні витрат виробництва, передусім ‐ заробітної плати. Одержало широке розповсюдження переміщення трудомістких виробництв, переважно збирання кінцевої продукції, із розвинутих держав у країни, що розвиваються, де заробітна плата в багато разів нижча. В умовах загострення сировинної проблеми причиною зарубіжного інвестування стає прагнення одержати вільний доступ до джерел сировини, забезпечити гарантоване постачання своїх підприємств. Сьогодні капітал вивозиться і з метою одержання переваг, пов'язаних із використанням висококваліфікованої робочої сили, розвинутої виробничої та соціальної інфраструктур.
Форми вивозу капіталу
Існують дві основні форми вивозу капіталу ‐ вивіз позичкового капіталу і вивіз підприємницького
(функціонуючого) капіталу. Вивіз позичкового капіталу у вигляді міжнародних позик, які надають як окремі держави, так і великі міжнародні банки, буде розглянуто нижче.
Вивіз підприємницького капіталу здійснюється декількома шляхами: по‐перше, за рахунок будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств; по‐друге, через придбання або контрольного пакету, або просто частини акцій діючих підприємств; по‐третє, шляхом відкриття за кордоном власних філіалів або дочірніх компаній.
Капіталовкладення у зарубіжні підприємства залежно від контролю за останніми поділяються на прямі й портфельні. Прямі інвестиції дають право контролю за зарубіжними підприємствами. Це право ‐ результат володіння контрольним пакетом акцій цих компаній. У міжнародній статистиці до прямих інвестицій відносяться такі, коли у іноземного інвестора виявляється не менше 25% акціонерного капіталу якої‐небудь компанії.
Розміри прямих інвестицій за кордоном великі. В 90‐х роках щорічний обсяг прямих іноземних
інвестицій складав понад 200 млрд. дол. У 1995 р. він зріс до 235 млрд. дол., а накопичені прямі
іноземні інвестиції досягли 2,6 трлн дол. Проте у багатьох країнах, що розвиваються, діє законодавство, яке встановлює для іноземних корпорацій граничні ліміти володіння акціями місцевих підприємств у цілому в країні або в окремих галузях. Тому в багатьох випадках іноземні
інвестори, замість власних філіалів, можуть створювати тільки змішані компанії за участю місцевого приватного або державного капіталу.
Звідси часто іноземна корпорація не володіє контрольним пакетом акцій місцевого підприємства.
Такі вкладення капіталу в акції зарубіжних компаній та інші цінні папери з метою одержання доходу, а не встановлення прямого контролю називаються портфельними інвестиціями. До них вдаються також тоді, коли не вистачає коштів для придбання контрольного пакету акцій або коли спеціально прагнуть до сприяння сильнішого чи досвідченішого інвестора. Поштовх до розвитку портфельних
інвестицій дала й інтернаціоналізація операцій фондових бірж, на яких нині проводяться операції з акціями не тільки національних компаній, а й крупних зарубіжних.
Масштаби і напрями вивозу капіталу
У сучасних умовах вивіз капіталу має такі характерні тенденції. По‐перше, швидкими темпами збільшуються розміри капіталів, які функціонують на міжнародних ринках і які шукають найприбутковішого застосування.
По‐друге, відбувається активізація діяльності ТНК, які відкривають за рубежем нові філіали й дочірні підприємства.

По‐третє, на перші позиції у світовому списку експортерів капіталу, відтісняючи США, в першій половині 90‐х років виходять Японія (53%), Швейцарія та Тайвань. А найкрупнішими позичальниками стають США (27%), Великобританія, Мексика та Саудівська Аравія. У 90‐ті роки рекордні обсяги прямих інвестицій були вкладені в країни, що розвиваються, головним чином, промислове розвинутими державами. В 1993 р. їхній обсяг досягав 65 млрд. дол., а в 1994 р. ‐ 74 млрд. дол. Це в два рази більше, ніж рівень 1991 р. Практично весь потік інвестицій концентрувався в 10‐15 країнах, що розвиваються. Помітних успіхів в залученні іноземних інвестицій отримав Китай, який по цьому показнику займав друге місце в світі після США ‐26 млрд. дол. у 1993 р. (що в шість разів більше, ніж у
1991 р.)
Міжнародний кредит
Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредиту.
У світовому господарстві існує декілька форм міжнародного кредиту, які можна класифікувати за такими основними принципами. За строками надання ці кредити поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (до трьох‐п'яти років) і довгострокові (понад п'ять років).
Короткострокові й середньострокові кредити звичайно використовуються для фінансування зовнішньої торгівлі, а довгострокові ‐ виробничих інвестицій.
За формою надання розрізняють товарні й валютні кредити. І, нарешті, за цільовим призначенням бувають пов'язані й фінансові кредити. Пов'язані кредити призначені для фінансування певних цільових програм, що спеціально обумовлюється при укладанні кредитної угоди. Ними можуть бути
інвестиційні кредити, призначені для капіталовкладень у певний об'єкт, і комерційні кредити, за рахунок яких закуповуються обумовлені товари. Останні часто виступають у товарній формі. Фінансові кредити, як правило, можуть використовуватися позичальником на будь‐які цілі. Тому їхня переважна форма ‐ валютна.
За видами позичальників міжнародні кредити можуть поділятися на надані іноземним державам та окремим корпораціям, приватним підприємствам і т. д. У 1995 р. на міжнародних ринках капіталу був встановлений рекорд у сфері обсягів кредитування. За даними організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), угоди всіх типів позичок з 1994 р. зросли з 258 до 388 млрд. дол.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал