Основи економічної теорії




Сторінка27/43
Дата конвертації10.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   43
інструментів, будівель і споруд, інших засобів праці в результаті поступової втрати окремими елементами своїх техніко‐виробничих властивостей, своєї споживної вартості. Фізичний знос є наслідком впливу виробничих навантажень, атмосферних умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлені знаряддя праці. В економічному значенні фізичний знос є процес перенесення вартості на готовий продукт тією середньою мірою, якою основні виробничі фонди втрачають свою споживну вартість.
Крім фізичного зносу, основні виробничі фонди зазнають і морального зносу. Моральний знос ‐ це втрата засобами праці (машинами, обладнанням, ЕОМ, комп'ютерами, інструментами) частини вартості через конструктивне старіння, винайдення нових засобів праці незалежно від фізичного зносу. Матеріальною основою морального зносу є НТП.
Амортизація
Існують дві форми морального зносу:
1) коли старі засоби праці втрачають частину первісної вартості, бо нові засоби праці такої ж конструкції виробляються дешевше внаслідок зростання суспільної продуктивності праці в галузях, що їх виготовляють. У результаті на готовий продукт переноситься їхня менша вартість;
2) коли у виробництво впроваджуються принципово нові, економічніші машини й устаткування, новітня технологія, а старі засоби праці і технології вже не забезпечують досягнутого рівня суспільне необхідної праці на виробництво певної продукції. При цьому на одиницю виробленої продукції переноситься менша величина вартості основних виробничих фондів. Наприклад, якщо за допомогою принципово нової машини виробляється у два рази більше продукції (чи надається послуг), ніж за допомогою застарілої техніки, то на одиницю продукту (послуги) буде переноситися менша кількість вартості застарілих фондів. Це скорочує тривалість циклу обороту основних виробничих фондів.
Щоб забезпечити своєчасне й повне оновлення основних виробничих фондів, запроваджуються норми амортизації, що враховують фізичний і моральний знос. Амортизація ‐ це процес поступового перенесення вартості засобів праці у міру зносу їх на вироблений продукт і використання цієї вартості для наступного відтворення (заміщення, відновлення) засобів праці. Вартісне зношування є грошовим виразом фізичного і морального зносу.
Перенесена вартість являє собою частину собівартості продукції яка після реалізації надходить підприємству у вигляді частини виручки, що зараховується на спеціальний грошовий фонд
(амортизаційний фонд). Амортизаційний фонд ‐ це фонд грошових ресурсів, що утворюється за рахунок амортизаційних відрахувань і призначається для повного відновлення (реновації) основних фондів. За натуральною формою відшкодування зношування основних фондів здійснюють у процесі нового капітального будівництва та капітального ремонту основних фондів.
Слід зазначити, що амортизація відшкодовує зношування фондів лише у процесі виробництва. За рахунок амортизації не відшкодовуються основні фонди, зруйновані гад час стихійного лиха, війни, невстановлене устаткування, а також основні фонди, які тривалий час перебувають у капітальному
ремонті. Амортизація нараховується при введенні в дію нових цехів, дільниць, відділків. З метою створення економічних передумов для оновлення основних фондів установлюється норма амортизації. Це ‐ відношення річного обсягу амортизаційних відрахувань до середньорічної вартості основних фондів, виражене у відсотках. Норми амортизації визначаються на основі строків служби фондів, які залежать від їх довговічності, фізичного й морального зносу, фактичного віку засобів праці, затрат на капітальний ремонт, модернізацію. Водночас на підприємствах деяких галузей, специфічні умови яких не дають можливості визначати амортизаційні відрахування у відсотках за вартістю основних фондів, норма амортизації встановлюється до іншої бази. Наприклад, у вугільній, гірничодобувній, нафтодобувній промисловості норма амортизації визначається у грошах на тонну видобутого продукту.
З 1 січня 1988 р. норми амортизації встановлюються тільки на повне відновлення (реновацію) основних фондів із урахуванням їхньої балансової вартості, строку служби, виручки від реалізації вибулих основних фондів (ліквідаційної вартості).
Норма амортизації складається з двох частин: норми на реновацію (повне відновлення) і норми на капітальний ремонт. Ці частини взаємозв'язані і взаємозалежні. Так, чим коротший строк служби засобів праці, тим за інших рівних умов менша потреба у ремонті, а отже, й нижча частка амортизаційних відрахувань на капітальний ремонт.
Норма амортизації впливає на собівартість продукції, а відповідно й на величину чистого доходу.
Тому норми амортизації повинні бути науково обґрунтованими. Це дає змогу точніше обчислити собівартість і ціни на продукцію.
Методи амортизації
У зв'язку з об'єктивними процесами прискорення НТП, швидким моральним і фізичним зносом і необхідністю у короткі строки оновити основні фонди потрібно прискорити їх амортизацію. Це вимагає докорінних змін в амортизаційній політиці, тобто суттєвого підвищення норми амортизації.
Існує кілька звичайних методів амортизації основних фондів підприємства.
Виробничий метод: залежить від функціонування амортизованого об'єкта.
Недоліком цього методу є те, що за ним важко визначити відробіток окремих об'єктів необоротних активів, наприклад, при моральному старінні, реорганізації підприємства.
Метод рівномірного прямолінійного списання вартості об'єкта, що амортизується. Списання відбувається рівними частинами протягом усього періоду експлуатації об'єкта. Серед 600 крупних компаній США цей метод використовують понад 90% компаній.
Недоліком цього методу є те, що у ньому не враховуються моральний знос і необхідність збільшення витрат на ремонт в останні роки експлуатації.
Поряд із звичайними методами амортизації основних фондів підприємствами у міжнародній практиці використовуються і методи прискореної амортизації.
Цей метод у США використовують лише 13% підприємств. Метод подвоєного зменшуваного залишку: подвоєна ставка відрахувань розраховується за методом рівномірного прямолінійного списання.
Сума амортизації визначається не за початковою, а за залишковою вартістю станка.
Лише 10% підприємств у США використовують цей метод. У міжнародній практиці існують також спеціальні методи амортизації. Норма амортизації визначається як відношення загальної суми річної амортизації відповідної групи фондів до сумарної початкової вартості. За цим методом у перший обліковий період придбання фондів списується від 10 до 50% вартості основних фондів. Він застосовується для малоцінних фондів ‐ інструментів та інвентарю, а також в експериментальних галузях, для будівель, які здаються в оренду, тощо.

Таким чином, у зносі вартість засобів праці набуває ще одне існування: перша частина її залишається пов'язаною із споживною вартістю, або натуральною формою засобів праці, а друга відокремлюється від неї у вигляді грошей. У русі вона збільшується, аж поки ці засоби праці не відживуть свій вік і вся
їхня вартість, відокремившись від "тіла" засобів праці, не перетвориться у гроші.
§1. ОСОБЛИВОСТІ ТА РОЗВИТОК ПІДПРИЄМНИЦТВА В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ
Природні особливості сільськогосподарського виробництва
У сільському господарстві земля є головним засобом виробництва. На відміну від інших засобів виробництва за умови правильного використання земля постійно відновлює свою родючість, якісно поліпшується, її природна родючість неоднакова в різних природно‐кліматичних умовах. Тому в землеробстві праця однакової кваліфікації і фондоозброєності дає різні результати залежно від природних умов, тобто продуктивність праці тут визначається передусім продуктивністю природних факторів.
Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити шляхом розвитку продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підвищення якої досягається через раціональне використання землі, систематичне впровадження нових технологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землеробства тощо.
Таким чином, у землеробстві економічний процес відтворення незалежно від його суспільного характеру завжди взаємодіє з природним. Тому підприємець повинен добре знати і вміло використовувати не тільки економічні закони, а й закони природо. Адже тут об'єктом діяльності людини є живі організми: рослини і тварини; їх біологічні процеси протікають за певними законами природи, а вплив людини на ці процеси обмежений. У сільському господарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у промисловості. Наприклад, час виробництва озимої пшениці становить 10місяців. Процес праці переривається в проміжках між посівом, внесенням добрив, весняним боронуванням і збором урожаю. Звідси ‐ повільний оборот виробничих фондів, зумовлений великою різницею між часом виробництва і робочим періодом.
Особливістю сільськогосподарського виробництва є його сезонність. У певних межах її можна згладжувати шляхом виготовлення продуктів, які мають неоднакові час виробництва і робочий період. Йдеться про таку організацію виробництва, яка поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промисли залежно від економічних і природних умов.
У сільському господарстві також дуже важливим є своєчасне виконання робіт (наприклад, сівба, збір урожаю, догляд тварин з інтервалами, які визначаються природою, тощо). Якщо в промисловості несвоєчасне виконання технологічних операцій веде до затримки виготовлення продукції, то в сільському господарстві це призводить до прямих втрат продукції, погіршення її якості, великих втрат втіленої в неї праці. А це позначається на результатах підприємництва.
Науково‐технічна революція здійснюється на основі ринкових механізмів, що в сільському господарстві, передбачає не просто використання техніки, а створення системи машин. Система машин повинна враховувати особливості й специфіку виробництва кожного виду продукції в їх поєднанні, виходячи з принципу максимального використання робочих машин, агрегатів, транспортних засобів. Дуже важливо також забезпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критичні строки, з тим щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок, скажімо, затримки при посіві чи збиранні врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більша маса засобів виробництва, більш висока енергоозброєність праці.
У сільському господарстві підприємець обмежений вибором виробництва тих чи інших продуктів природними умовами і специфікою цієї галузі. Наприклад, високі врожаї коріандру, рицини, соняшнику і т. д. можна одержати в районах степу України. В Поліссі природні умови для них
непридатні і дуже низька врожайність. Тут доцільніше вирощувати льон, картоплю і т. д.
Підприємництво в сільському господарстві відрізняється і тим, що земля як особливий і обов'язковий засіб виробництва обмежена в просторі. Цей фактор поряд із зростанням потреб на продовольчі товари визначає необхідність інтенсифікації сільського господарства як основної форми виробництва.
Розвиток підприємництва в сільському господарстві
Нині здійснювана економічна реформа передбачає формування у сільському господарстві багатоукладної економіки. Насамперед необхідно перетворити колгоспи й радгоспи в повноцінних суб'єктів ринкових відносин, звести до мінімуму державне замовлення, надати право господарствам самостійно реалізувати продукцію. Трудовий колектив має стати реальним господарем землі і засобів виробництва, реалізовувати свої інтереси, розпоряджатися виробленою продукцією та одержаними доходами.
У сільськогосподарських підприємствах необхідно провести глибокі перетворення на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно‐індивідуальних форм. Доцільно використовувати колективно‐пайові або пайові способи безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Їх суть полягає у тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового вкладу) на паї, на які нараховується частина одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними співгосподарями засобів виробництва і його результатів, максимально заінтересованими в кінцевих результатах праці.
Це, однак, не виключає можливості функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, в тому числі ферм, селянських господарств) самостійних кооперативів і особистих підсобних виробництв. У Законі України "Про власність" підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює умови для їхнього розвитку та захисту.
Сільськогосподарським підприємствам сьогодні потрібне реальне економічне й правове розкріпачення (захист від адміністративного свавілля, матеріально‐технічна і фінансова підтримка, визнання їх повноцінними суб'єктами ринкових відносин), як і фермерам, селянським господарствам.
Будь‐який суб'єкт підприємництва у сільському господарстві повинен мати право самостійно вибирати напрямок спеціалізації (з Урахуванням умов даного господарства), визначати перспективу й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств та обслуговуючих цехів. Потрібна також свобода вибору партнера, Договірних взаємовідносин з суб'єктами ринку, форм організації та оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем, тим більше що досвід розвинутих країн (Японії, США, Франції, Німеччини та ін.) свідчить: у господарській діяльності робить не форма власності, а підприємець, якому "дихає в потилицю" конкурент.
Сьогодні має місце протиставлення існуючих форм господарювання новим формам, а саме: колективних сільськогосподарських підприємств, з одного боку, та фермерських господарств, з
іншого. Нерідко вихід вбачається в масовій приватизації. При цьому спостерігається захоплення силовим адміністративно‐командним руйнуванням колективістської основи існуючих на селі відносин і вольовим (незважаючи на відсутність необхідних для того передумов) насадженням приватних селянських (фермерських) господарств та приватної власності на землю.
Однак, по‐перше, фермерські господарства виробляють незначну частину сільськогосподарської продукції. Потрібно три‐чотири роки для їх становлення як повноцінних товаровиробників: це час для забудови, придбання техніки, будівельних матеріалів, палива. Фермерські господарства не можуть негайно дати необхідну кількість продовольства для населення, а тому різкий і суцільний перехід до сімейних ферм був би катастрофічним для нашого суспільства.

По‐друге, формування багатоукладної системи господарювання в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставлення різних форм власності, проводячи курс на одноукладність з безроздільним пануванням приватних форм привласнення. Суть багатоукладності полягає в тому, що всі елементи тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного і сприяють розвиткові кожного. Без такої системи створюється не реальний, а формальний плюралізм форм власності і господарювання з непримиренними суперечностями й антагоністичною боротьбою. Уже сьогодні про це свідчать численні факти гострих конфліктів, що виникають у відносинах між орендними колективами, фермерськими господарствами, кооперативами, колгоспами й радгоспами.
Верховна Рада України прийняла ряд законів, які покликані створювати умови для розвитку різноманітних форм господарювання. Так, Закон "Про селянське (фермерське) господарство" визначає економічні, соціальні й правові основи створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні. Він гарантує право громадян на добровільне створення цих господарств, їх самостійність, рівність з іншими формами господарювання. Закон "Про колективне сільськогосподарське підприємство" визначає правові, економічні, соціальні й організаційні умови діяльності колективних сільськогосподарських підприємств.
Цей закон гарантує неприпустимість втручання держави в здійснення господарських функцій підприємства, обмеження його прав та інтересів з боку державної влади та управління, забезпечує рівні умови колективних сільськогосподарських підприємств з державними, селянськими
(фермерськими) господарствами. Прийнятий Закон "Про плату за землю" визначає порядок, розміри, строки сплати земельного податку та орендної плати. Приймаються відповідні нормативні акти
Кабінетом Міністрів.
Але на практиці відповідні законодавчі акти не забезпечені ні матеріально‐технічними засобами, ні господарським механізмом розв'язання суперечностей і узгодження економічних інтересів різних суб'єктів господарської діяльності. Це породжує на селі фактично боротьбу різних соціальних груп і може призвести до величезних економічних, політичних і моральних втрат.
Перспективною є така структура організації аграрної сфери, яка не протиставляє, а навпаки, органічно поєднує різні уклади і форми господарювання. Оптимізація такої системи має здійснюватися поступово, в міру створення матеріально‐технічної бази, виробничої та соціальної інфраструктури на селі. На кожному етапі мають бути свої критерії цієї оптимізації, слід вибирати надійний господарський механізм розв'язання суперечностей і узгодження економічних інтересів фермерських господарств, орендних колективів, кооперативів, переробних промислових підприємств, колгоспів та радгоспів.
Перехід до багатоукладної системи передбачає розширення приватного сектора, але формування цієї якісно нової системи займе тривалий час (близько 10 років). Протягом цього часу домінуючими у сільському господарстві зберігатимуться ті форми, які склалися раніше, тобто колгоспи й радгоспи.
Вони виробляють переважну частину сільськогосподарської продукції, багато з них є високорентабельними. Що ж до відсталих господарств, то тут необхідна виважена політика.
Передбачення про їхнє банкрутство ‐ результат легкодумності. Оголошувати банкрутом можна самостійних господарів. Відсталі колгоспи й радгоспи не можуть сюди відноситися. Командно‐
адміністративна система довела їх до зубожіння, а тепер кидає в пащу жорсткого ринку. Це ‐ насильницька політика щодо колгоспного селянства, яке задоволення своїх економічних і соціальних потреб сьогодні багато в чому пов'язує з колгоспним сектором економіки.
Таким чином, головною ланкою в соціально‐економічній структурі села нині залишаються колгоспи і радгоспи. На них поки що "тримається" наше продовольче забезпечення. Вкладено величезні кошти, а продовольчої проблеми так і не розв'язано, бо в колгоспі працівники не є власниками майна і не заінтересовані в його збереженні й примноженні. Тому слід докорінно змінити виробничі відносини,
сам характер діяльності сільськогосподарських підприємств. Люди повинні відчути себе господарями, тобто має відбутися в певному розумінні "роздержавлення" колгоспів і радгоспів. Необхідно поділити об'єкти власності, створені за роки існування господарств, і землю між усіма працівниками, з тим щоб вони стали власниками. І якщо працівник захоче вийти з колгоспу разом зі своєю сім'єю, то слід надати йому таку можливість.
На 1 квітня 1997 р. уже приватизовано 1,5 тис. радгоспів (86 відсотків від їх загальної чисельності), реформовано 9,3 тис. колгоспів (99 відсотків), паювання проведено у 9,2 тис. господарств (93 відсотки). Реформовано також відносини власності 4,7 тис. міжгосподарських формувань, що складає
56 відсотків.
Головною ж проблемою залишається поглиблення земельної реформи. На сьогодні сертифікати на право на земельну частку (пай) видано приблизно у 65 відсотках господарств, землі яких підлягають паюванню. Таким чином, Україна переходить до створення на основі частково реформованих сільськогосподарських підприємств нових організаційно‐правових форм господарювання на засадах приватної власності на земельні паї. Йдеться про створення нових за своїм змістом колективних господарств.
Нині настає найвідповідальніший етап аграрної реформи, який приховує в собі можливість її дискредитації. Йдеться про те, що запровадження нових форм господарювання в масовому масштабі не має під собою реального економічного підґрунтя: матеріально‐технічної бази, ринкової інфраструктури, кваліфікованих підприємців. Сучасній технічній базі та існуючій структурі парку сільськогосподарських машин, які зорієнтовані на ведення крупного господарства, надзвичайно важко (якщо не зовсім неможливо) забезпечити всім необхідним тих, хто наважився на самостійне ведення господарства. Держава надає певну матеріальну і фінансову підтримку селянським господарствам. Така матеріальна і моральна підтримка потрібна всім суб'єктам господарства в аграрному секторі економіки. Це стосується і державних, і колективних підприємств: їхнє перетворення в приватні може відбутися в рамках закону, лише за відповідного волевиявлення членів трудових колективів і за обов'язкової націленості на задоволення їхніх
інтересів і потреб, на реальне зростання ефективності виробництва.
Не менш важливо використати і такий досвід: у розвинутій соціально орієнтованій економіці кожен підприємець, коли починає займатися бізнесом, старанно відшукує нішу своєї господарської діяльності, яка б вдало вписувалася у крупний бізнес. Що стосується організації сільськогосподарських колективних господарств за сучасних умов, то альтернативними сегментами
їхньої діяльності можуть бути такі, що доповнюють основне виробництво: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально‐технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів і т. д. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв фермерських і колективних господарств, безумовно, знімає ряд суперечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки.
Ринкова економіка розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б неправомірним його зводити до малого і середнього бізнесу. Не слід забувати, що колгоспи й радгоспи були дискредитовані командно‐адміністративною системою управління. Тому, незважаючи на тривалий період їхньої діяльності, вони не могли повністю виявити свої можливості. Сьогодні неможливо оцінити те, що давали колгоспи й радгоспи народу України, оскільки державні закупівельні ціни були чисто символічними, а основна маса сільськогосподарської продукції надходила за межі республіки.
Сьогодні основним поточним завданням аграрної політики є зупинення негативних процесів у цьому секторі економіки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів.

§ 2. СТАНОВЛЕННЯ АКЦІОНЕРНИХ ФОРМ ПІДПРИЄМНИЦТВА
Суть та переваги акціонерних форм господарювання в АПК
Серед проблем становлення нової організації праці підприємства одне з вагомих місць в АПК належить акціонерним формам. Це цілком зрозуміло, оскільки перехід до повноцінного ринку передусім передбачає створення ринку капіталів. Крім того, саме в межах даних структур в основному здійснюється функціонування економіки провідних капіталістичних країн, рівень яких для
України є орієнтиром. Досвід розвинутих західних країн свідчить, що висока ефективність і по суті загальна поширеність акціонерних форм зумовлені такими їх перевагами, як гнучкість та універсальність. Універсальність, зокрема, створює можливість для вирішення нібито протилежних за характером завдань ‐ стимулювання приватного економічного інтересу і його суспільного контролю, що не під силу іншим формам господарювання.
Процес акціонування як економічна форма на сучасному етапі реформи також знаходиться в стадії становлення і потребує чітко визначених передумов.
У розвинутих країнах цей інститут пройшов тривалу еволюцію, починаючи з XV ст. І тільки в другій половині XIX ст. почали формуватися передумови, що зумовлювали високу ефективність акціонерних формувань. Це ‐ високоіндустріальне виробництво, наявність ринку капіталів, професійний менеджмент, механізм обмеженої відповідальності, дійовий контроль власників за адміністрацією, ділова етика, належний соціокультурний фактор та ін.
Виходячи з реального стану вітчизняного АПК, економіки в цілому, очевидно, що процеси акціонування господарств у нашій країні матимуть складніший характер, і свої переваги вони доведуть не відразу.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал