Основи економічної теорії




Сторінка26/43
Дата конвертації10.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   43
інтенсивного характеру індивідуального відтворення на підприємстві.
Органічною складовою організації економічної діяльності підприємства є внутрігосподарський розрахунок. Він охоплює систему економічних відносин внутрішніх підрозділів ‐ цехів, відділів, дільниць, бригад ‐ між собою і підприємством у цілому. Його основою є відповідальність структурних підрозділів підприємства за підвищення якості виробів і послуг та їх економічну ефективність.
Сьогодні необхідно надати колективу широкі повноваження у прийнятті рішень.
Внутрігосподарський розрахунок удосконалюється на основі застосування системи фондоутворюючих показників і регулюється стандартом підприємства. Фондоутворюючі показники для цеху обов'язкові для виконання. Вони є основою оцінки його роботи, визначають розмір премій і заохочення. Це такі показники:
1) зростання продуктивності праці, %;
2) зниження собівартості продукції, %;
3) виробництво продукції з урахуванням комплексної здачі її на склад, нормо‐год.;
4) фондовіддача, грн.;
5) норматив незавершеного виробництва, грн;
6) ритмічність здачі продукції, %.
Для виявлення резервів і розробки заходів щодо підвищення ефективності виробництва застосовуються розрахункові показники:
1) чисельність працюючих;
2) фонд зарплати;
3) обсяг товарної (реалізованої) продукції, послуг;
4) середньорічна вартість основних виробничих фондів.
Прогресивною формою внутрігосподарського розрахунку є колективний підряд ‐ нова форма реалізації самостійності і відповідальності. Вона означає, що між підрозділами підприємства й адміністрацією укладається договір на виробництво продукції, послуг, а також умови оплати праці.

Обидві сторони несуть матеріальну відповідальність за виконання умов підряду. Заробіток кожного залежить від особистого вкладу в кінцеві результати, загального успіху колективу.
§ 2. ЗАТРАТИ І ДОХОДИ ПІДПРИЄМСТВА
Собівартість продукції
У процесі кругообороту й обороту фондів в умовах ринку грошові затрати підприємства відособлюються від вартості у вигляді витрат і приймають форму собівартості продукції. Собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства складається із затрат природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів та інших затрат на виробництво та реалізацію. Отже, собівартість ‐ це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Ці затрати за їх економічним змістом можна згрупувати таким чином:
1) матеріальні затрати (без зворотних відходів ‐ залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, теплоносіїв);
2) витрати на оплату праці;
3) відрахування на державне соціальне страхування;
4) відрахування на обов'язкове медичне страхування;
5) амортизація основних фондів, включаючи прискорену амортизацію;
6) інші витрати.
На основі цього групування затрат державні підприємства кожної конкретної галузі визначають статті витрат виробництва і реалізації продукції при плануванні, обліку й калькуляції собівартості з урахуванням характеру й структури виробництва. Стаття "матеріальні затрати" включає затрати на матеріали за цінами придбання, а також відсотки за кредит, який дає постачальник цієї продукції, націнки, надбавки, комісійні винагороди, виплачені постачальниками, витрати на транспортування, зберігання й доставку продукції силами сторонніх організацій. У статтю "інші витрати" включаються: відсотки за кредити банків, платежі за обов'язкове страхування майна, витрати на відрядження, підйомні, плата за пожежну й сторожову охорону, витрати на гарантійний ремонт й обслуговування, оплата послуг зв'язку й обчислювального центру, плата за оренду, витрати на рекламу. При цьому дуже важливо "очистити" собівартість від невластивих її економічній природі елементів і їх оплати за рахунок прибутку. На практиці розрізняють:
1) цехову собівартість ‐ всі затрати на виробництво, за виключенням загальнозаводських;
2) виробничу (фабрично‐заводську) ‐ всі затрати на виробництво без позавиробничих затрат;
3) повну собівартість ‐ всі затрати, пов'язані з виробництвом продукції і послуг, і позавиробничі затрати (затрати на тару, упаковку, доставку продукції);
4) індивідуальну собівартість ‐ затрати на одиницю окремих видів продукції.
Усі підприємства визначають планову собівартість. Вона обчислюється на початку виробничого циклу на основі нормативів, технологічних карт і т.п. при складанні виробничо‐фінансового плану. Фактична
(звітна) собівартість визначається на основі фактично зроблених витрат.
При калькуляції продукції розрізняють: прямі витрати ‐ пов'язані з процесом виробництва (затрати на сировину і матеріали, зарплата основних виробничих працівників і т.д.). Вони відносяться на окремі види продукції; непрямі витрати ‐ пов'язані з роботою підприємства в цілому (цехові й загальновиробничі витрати).

За економічним змістом затрати діляться на: основні ‐ пов'язані безпосередньо з виробництвом продукції; накладні ‐ включають витрати на організацію, управління, технічну підготовку й обслуговування виробництва, відсотки за кредит банку, витрати на охорону праці та оплату праці управлінського апарату, канцелярські витрати тощо.
Співвідношення (пропорціональність) елементів затрат у повній собівартості на виробництво продукції характеризує структуру собівартості. Ця структура на підприємствах різних галузей неоднакова. Так, в автомобільній промисловості частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів становить близько 50% усієї собівартості, тоді як, наприклад, на швейній фабриці у повній собівартості чоловічого костюму матеріальні затрати становлять 90%, витрати на утримання й експлуатацію обладнання ‐ 1,1, а витрати на зарплату ‐ 3,1%.
Валовий продукт і валовий доход
Валовий продукт підприємства ‐ важливий показник, яким користуються для аналізу його економіки.
Це ‐ маса вироблених матеріальних благ і послуг у грошовому виразі за певний період (доба, місяць, квартал, рік і т.д.). Він створюється працею колективу, є його власністю і відображає обсяг затрат як живої, так і уречевленої праці у формі спожитих засобів виробництва й оплати праці. Валовий продукт, який перейшов від виробника до споживача і обмінений на гроші, є реалізованим продуктом.
Реалізований чистий продукт ‐ це валовий доход підприємства. Він складається із фонду оплати праці
і чистого доходу. Відрізок БВ ‐ продукт для себе. Для підприємства він приймає форму зарплати, тобто затрат на оплату праці працюючих. Затрати на засоби виробництва і на оплату праці зливаються
і утворюють грошові затрати підприємства на виробництво продукту (відрізок АБ). Відрізок ВГ ‐ це частина вартості реалізованого підприємством продукту, яка приймає форму прибутку. Відрізок ВД ‐ це частина прибутку, яка передається працюючим на підприємстві у формі додаткової зарплати.
Відрізок ДГ ‐ це частина прибутку, яка залишається після сплати податків та інших платежів у бюджет, приймає форму "чистого прибутку" і надходить у повне розпорядження підприємства.
Важливо підкреслити, що утворений із чистого прибутку фонд розвитку державного підприємства не
є його власністю. Це пояснюється тим, що відповідно до ст. 37 і 38 Закону України "Про власність" результати господарського використання майна (продукція і доходи) належать власнику цього майна
‐ державі. Отже, державне підприємство може тільки розпоряджатися цими результатами на правах повного господарського ведення. Із цієї частини прибутку підприємство щорічно виплачує працівникові відсотки (дивіденди) на цінні папери. Державний вплив на самостійний вибір напрямків використання чистого прибутку здійснюється через податки, податкові пільги, а також економічні санкції.
Частина грошової виручки передається державі у вигляді податку на додану вартість, акцизного збору.
Чистий доход підприємства являє собою різницю між вартістю продукції за цінами її реалізації і повною собівартістю. Він є джерелом грошових нагромаджень підприємства і доходів держави. На підприємстві чистий доход виступає у формі прибутку, який є основним узагальнюючим показником ефективності його діяльності.
У господарській практиці розрізняють прибуток балансовий і чистий (розрахунковий). Балансовий прибуток ‐ це різниця між грошовою виручкою і повною собівартістю підприємства. Він складається з прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг), інших матеріальних цінностей і доходів від позареалізаційних операцій, зменшених на суму витрат на ці операції. У свою чергу, прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг) визначається як різниця між виручкою у діючих цінах без податку на додану вартість і податку з продажу, акцизного збору й затратами на її виробництво і реалізацію.

Позареалізаційні доходи ‐ це доходи від часткової участі у спільних підприємствах, від здачі майна в оренду, дивіденди, відсотки, доходи за акціями, облігаціями та іншими цінними паперами, які належать підприємству, і компенсації у вигляді економічних санкцій.
Прибуток, що залишається після сплати податків та інших платежів у бюджет, ‐ це чистий прибуток підприємства. Частина чистого прибутку передається у власність членів трудового колективу і може бути виплачена їм у вигляді акцій. За акціями кожний працівник одержує відсотки (дивіденди).
Прибуток виконує три функції: 1) синтетичної вартісної оцінки ефективності затрат праці, яка характеризує кінцевий узагальнюючий результат, одержаний у результаті синтезу (з'єднання) елементів затрат праці і виробництва; 2) розподільну; 3) стимулюючу. Ці функції випливають із суті прибутку й економічно взаємопов'язані між собою.
Норма прибутку. Норма рентабельності
Для визначення ефективності поточних витрат підприємства на виробництво продукції (робіт, послуг) застосовують показник норми прибутку (ГГ).
З 1 січня 1991р. як розрахунковий показник застосовується не товарна продукція, а реалізована. Тому маса прибутку від реалізації визначається як різниця між обсягом реалізованої продукції (без податку з обороту) і повною собівартістю реалізованої продукції (затрати на виробництво і реалізацію). З 1993 р. замість податку з обороту використовується показник податку на додану вартість і акцизи.
Однак про ефективність виробництва лише за масою і нормою прибутку судити не можна. Потрібно враховувати систему інтенсивних факторів, які впливають на рух прибутку. Це:
1) зростання продуктивності праці як результат економії живої та вречевленої праці;
2) зниження собівартості;
3) якість продукції (роботи, послуг);
4) фондовіддача, тобто ефективність використання виробничих фондів.
Тому ефективність підприємства більшою мірою характеризує узагальнюючий показник ‐ рівень рентабельності. Рентабельність ‐ це кількісна визначеність відношення балансового прибутку до середньорічної вартості основних виробничих фондів і нормативних оборотних фондів.
Якісна визначеність рентабельності ‐ це відносини між підприємством і державою з ефективного використання фондів і розподілу прибутку. Неефективна податкова політика, кризовий стан економіки призвели до того, що сьогодні зарплата становить 20%, а то і 3‐5% обсягу виробленого продукту. Тому справедливими є вимоги підняти цю частку до 65%. Адже за методикою 00Н на зарплату повинно відраховуватися 70% прибутку.
Таким чином, з метою посилення стимулюючої ролі прибутку в поліпшенні використання живої праці, підвищенні її продуктивності необхідно збільшити частку прибутку підприємств, яка використовується на доходи працівників.
Принципи розподілу валового доходу і прибутку
Виходячи з економічної природи прибутку, його розподіл є складовою частиною загальної системи розподілу сукупного суспільного продукту і чистого продукту. Прибуток має забезпечити підприємство власними коштами для розширення виробничих фондів, стимулювати підвищення ефективності виробництва та формування централізованого грошового фонду. Від досконалості форм
і методів розподілу прибутку залежить заінтересованість підприємств та окремих працівників у постійному зростанні й удосконаленні виробництва та підвищенні його ефективності. Саме прибуток
є основним джерелом матеріального заохочення працівників підприємств, власників акцій, підприємців і менеджерів.

В умовах ринку механізм розподілу прибутку має велике значення. У ньому відображається ефективність господарської діяльності; від нього залежить дієвість господарської самостійності й самофінансування. Ринок зумовлює докорінну зміну механізму розподілу доходів. Волюнтаристський розподіл і перерозподіл доходів підприємств деформували інтереси працюючих, породили їхнє утриманське ставлення до результатів виробництва, що стало однією з і причин глибокої економічної кризи. Так, за умов господарського розрахунку колективи підприємств могли вибирати один із двох принципів розподілу одержаного прибутку і валового доходу, але з дозволу вищого органу. Перший заснований на нормативному розподілі прибутку. З виручки від реалізації продукції підприємство компенсувало матеріальні затрати, амортизаційні відрахування, і за нормативом по відношенню до чистої продукції (розробленим вищестоящим органом) формувався фонд заробітної плати. Із загального прибутку, який утворювався після цього, згідно з встановленими зверху нормативами здійснювалися плата за ресурси та фонди, відрахування в бюджет і вищестоящим органам, виплата певного відсотка за кредит. Залишкова частина прибутку використовувалася на формування фондів економічного стимулювання (за нормативами) ‐ розвитку виробництва, науки й техніки, соціального розвитку, матеріального заохочення.
Другий принцип на відміну від першого базувався на нормативному розподілі валового доходу. Тут початковим, базовим був валовий доход, який утворювався після відшкодування з виручки від реалізації продукції матеріальних затрат. З валового доходу здійснювалися всі розрахунки за нормативами зверху: плата за фонди, ресурси; відрахування у бюджет і вищестоящому органу; відсоток за кредит. Залишкова сума утворювала госпрозрахунковий доход підприємства. З нього формувалися за нормативами фонди ‐ розвитку виробництва, науки й техніки, соціального розвитку.
Єдиний фонд оплати праці (замість самостійних фондів зарплати і матеріального заохочення) утворювався як залишок госпрозрахункового доходу підприємства. Слід зазначити, що адміністративно‐командна система управління економікою призвела до формального впровадження цих принципів у життя. Розподіл прибутку й валового доходу за різними нормативами з центру ще більше зміцнив державну власність, звузив можливість участі трудових колективів у ефективному її використанні.
Входження підприємств у ринкові відносини вимагає докорінної зміни механізму розподілу доходів відповідно до нових умов ринкового господарювання. За цих умов виникла потреба ввести єдину систему взаємовідносин підприємств з державним бюджетом, відмовитися від багатоканальної системи платежів і встановити єдиний норматив відрахувань від прибутку в держбюджет. Так, до
01.01.1997 р. згідно із Законом України "Про систему оподаткування" прибуток підприємств у межах граничного рівня рентабельності оподатковувався за ставкою 35%. Ця цифра навіть дещо нижча, ніж у високорозвинутих країнах світу, де аналогічний показник ‐ 37,0‐53,4%.
Сьогодні складність проблеми розподілу та використання прибутку підприємств посилюється тією обставиною, що перехід до ринкової економіки в Україні здійснюється в умовах збереження старих структур управління, які протидіють розвиткові нових відносин. На підприємствах самостійно формуються і використовуються два фонди економічного стимулювання: фонд споживання і фонд нагромадження. Повний обсяг фонду споживання складається з таких елементів (витрат у грошовій та натуральній формах):
1) фонд оплати праці: а) фонд основної заробітної плати; б) фонд додаткової заробітної плати;
2) грошові виплати й заохочення (витрати підприємства на надання матеріальної допомоги, трудових та соціальних пільг працівникам);

3) доходи (дивіденди, відсотки), виплачені за акції трудового колективу і вклади членів колективу акціонерного товариства у майно підприємства (установи, організації), доходи від пайової участі у діяльності спільних підприємств, оренди окремих категорій майна.
Фонд нагромадження використовується на виробничий і соціальний розвиток підприємства.
§ 3. ФОНДИ ПІДПРИЄМСТВА. ОРГАНІЗАЦІЯ ЇХ ВІДТВОРЕННЯ
Структура фондів підприємства
Фонди державного підприємства ‐ це сукупність матеріальних і грошових ресурсів, цінних паперів, які створюються і використовуються у процесі його розширеного відтворення для забезпечення його життєдіяльності. До складу фондів підприємства входять основні та оборотні фонди, фонди обігу, резервні й страхові фонди, а також інші матеріальні цінності й фінансові ресурси. Отже, вони становлять матеріально‐технічну базу й кошти, тобто майно державного підприємства. Підприємство самостійно здійснює права володіння, користування і розпорядження цим майном. Відповідно до
Закону "Про підприємства" воно має право будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби,
інвентар, сировину та інші матеріальні цінності передавати, продавати, обмінювати, здавати в оренду, надавати безкоштовно у тимчасове користування або позику, а також списувати їх із балансу, якщо вони зношені або морально застаріли. Структура фондів відображає закон взаємозв'язку різних елементів, систему їх взаємодії у межах єдиного цілого. Основні фонди ‐ це засоби праці, які багаторазово беруть участь у процесі виробництва, тривалий час зберігають повністю або частково свою натуральну форму, а їхня вартість переноситься на вироблений продукт частинами у процесі
їхнього зношування. Перенесення це здійснюється шляхом амортизації й утворення амортизаційного фонду.
Необхідно враховувати також фактор морального зношування, у зв'язку з чим засоби праці повинні бути заміщені ще до їхнього фізичного зношування, оскільки відбувається безперервний процес створення нового, технічно досконалішого виробничого обладнання. Йдеться про будинки, споруди, виробниче обладнання, верстати і т.д., а також про інфраструктуру (виробничу, соціальну, екологічну).
Основні фонди включають виробничі й невиробничі. Виробничі основні фонди ‐ це засоби праці, які функціонують у виробничому процесі (будівлі та споруди виробничого призначення, передавальне обладнання, силові та робочі машини й устаткування, транспортні засоби тощо). Вони поділяються на активну частину ‐ силові машини, робочі машини й устаткування, прилади, інструменти й пасивну частину ‐ будівлі, споруди, інвентар, які впливають на виробничий процес опосередковано.
Невиробничі основні фонди ‐ засоби праці, які безпосередньо не беруть участі у виробничому процесі, а задовольняють побутові й культурні потреби (житлові будинки, об'єкти охорони здоров'я, дитсадки, клуби і т.д.).
Оборотні фонди ‐ це предмети праці, які використовуються у виробництві. Вони являють собою частину продуктивних фондів, які використовуються у кожному циклі виробництва, і їхня вартість повністю переноситься на виготовлений продукт. На практиці оборотні фонди складають три групи: 1) виробничі запаси; 2) незавершене виробництво (предмети праці у виробництві, півфабрикати); 3) витрати майбутніх періодів.
Фонди обігу ‐ це сукупність усіх засобів, які обслуговують сферу обігу. Вони включають: готову продукцію на складах підприємства, товари відвантажені, грошові кошти у касі, банку, на рахунках, а також ресурси, які необхідні для реалізації готової продукції, її зберігання, доведення до якості, яка відповідає вимогам споживачів, інші ресурси, які використовуються для обслуговування постачання і продажу готової продукції.

Оборотні фонди і фонди обігу, виражені у грошах, ‐ це оборотні засоби. За джерелами формування їх розрізняють таким чином: власні оборотні засоби ‐ формуються за рахунок власних коштів підприємства, його прибутку, а також коштів міністерств, відомств, в особливих випадках ‐ із бюджету
(готова продукція, гроші у банку, товари, відвантажені зі складів підприємства, зарплата); позичкові
(залучені) оборотні засоби ‐ створюються за рахунок кредитів банків та інших кредиторів, вони покривають додаткові потреби підприємства.
За принципами організації оборотні засоби діляться на: нормовані ‐ всі оборотні фонди й готова продукція, що є на складі підприємства (виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів, готова продукція та інші товарно‐матеріальні цінності). ненормовані ‐ всі інші засоби у сфері обігу (відвантажена продукція, грошові кошти і кошти на рахунках). Слід зазначити, що обґрунтоване визначення нормативів запасів готової продукції, грошових ресурсів є необхідною умовою безперервності кругообороту фондів підприємства, підвищує їхню ефективність.
Основні фонди й оборотні засоби утворюють статутний фонд . підприємства, рух якого знаходить відображення у самостійному балансі.
Відтворення фондів підприємства
Відтворення фондів ‐ це безперервне їх відновлення, яке забезпечує постійне повторення процесу виробництва. У ході відтворення фондів відновлюються і розвиваються їхні складові елементи як за натуральною формою, так і за вартістю, змінюється структура фондів і одночасно відбувається відновлення та розвиток їх як економічного відношення. У ході повторення і відновлення виробництва фонди підприємства знаходяться у кругообороті. Кругооборот фондів ‐ це їх рух, у процесі якого вони проходять три взаємозалежних стадії, втілюючись на кожній з них у відповідну матеріальну форму: засобів виробництва, готової продукції і грошових коштів.
На першій стадії підприємство купує засоби виробництва і робочу силу (грошова форма фондів перетворюється в товарну), на другій ‐ відбувається процес виробництва (продуктова Форма фондів перетворюється в товарну), на третій ‐ реалізується вироблений продукт (товарна форма фондів перетворюється у свою початкову форму ‐ грошову, кругообіг завершений). Від безперебійного кругообороту значною мірою залежить нормальний хід відтворення фондів підприємства, його ритмічність, надходження кінцевого продукту на потреби особистого й виробничого споживання.
Наприклад, у разі використання неякісної сировини підприємство одержить неякісний товар, який не буде реалізовуватися. Отже, проблема якості товару ‐ головна. Ефективність на другій стадії пов'язана, зокрема, із скороченням часу робочого періоду, що вимагає застосування прогресивної техніки та технології, комп'ютеризації виробництва тощо. На третій стадії існують проблеми транспортування, зберігання, реалізації продукції. Раціональне їх вирішення може у декілька разів збільшити прибуток, зарплату, фонди нагромадження і споживання.
У процесі відтворення фондів їх кругооборот постійно повторюється. Кругооборот як періодично повторюваний процес, а не як окремий акт, у якому авансована вартість повертається до своєї вихідної форми, називається оборотом фондів. Швидкість обороту фондів (n) прийнято визначати числом їх оборотів, які відбулися за певний період, як правило, за рік (О), і тривалістю одного обороту
(о). Залежність між цими показниками можна виразити формулою: n=O/o
Сьогодні вся маркетингова діяльність підприємства повинна бути спрямована на скорочення обігу, часу, протягом якого готова продукція знаходиться на складах, терміну транспортування її до
споживача, часу реалізації готової продукції, часу, протягом якого відбувається придбання нових засобів виробництва. Все це впливає на продуктивність праці, собівартість, рентабельність.
Фізичний і моральний знос
У процесі кругообороту основні виробничі фонди зазнають фізичного й морального зносу. У 1990 р. знос промислово‐виробничих фондів у промисловості України складав 48,7%, в енергетиці ‐ 40,4, у паливній промисловості ‐ 46,9, у вугільній ‐ 65,5, у чорній металургії ‐ 61,4, у машинобудуванні ‐ 47, у хімічній і нафтохімічній промисловості ‐ 55, у промисловості будівельних матеріалів ‐ 48,3, у легкій промисловості ‐ 42 і харчовій ‐ 43%. Після 1990 р. стан промислово‐виробничих фондів значно погіршився. Фізичний знос ‐ це матеріальне зношування машин, обладнання, ЕОМ, комп'ютерів,


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал