Основи економічної теорії




Сторінка25/43
Дата конвертації10.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   43
Створення акціонерного товариства
Існує певний порядок створення акціонерного товариства. Якщо воно організовується шляхом перетворення державного підприємства в акціонерне, то насамперед необхідно мати рішення трудового колективу, яке приймається загальними зборами й оформлюється протоколом. Потім необхідно отримати згоду державного органу, уповноваженого приймати такі рішення. Далі відбувається оцінка майна підприємства. Для цього створюється комісія, до складу якої входять представники відповідних державних, фінансових органів і членів трудового колективу. На базі цієї оцінки визначається статутний фонд акціонерного товариства, який фіксується в банку. Якщо акціонерне товариство створюється на основі декількох підприємств, то відповідна робота проводиться на кожному з них. При цьому кожне підприємство робить свої внески в статутний фонд.
Вони надходять у банк на рахунок будь‐якого засновника (за їхньою домовленістю). Зразу ж після створення акціонерного товариства внесені кошти перераховуються на його рахунок.
Далі починається робота з розповсюдження акцій. Для цього непотрібно отримувати дозвіл з боку
Держбанку, як це було раніше. Акції розповсюджуються або безпосередньо засновниками даного акціонерного товариства, або через банк. Причому реалізація акцій може здійснюватися: а) шляхом відкритої підписки на них; б) через розподіл всіх акцій між засновниками. При цьому засновники мають тримати у себе акції на суму не менше 25% уставного фонду протягом двох років.
Розповсюдження акцій починається з того, що засновники публікують повідомлення про відкриття підписки на них. У ньому зазначаються найменування майбутнього акціонерного товариства, мета його діяльності, засновники та ін. Вказується також строк проведення підписки на акції, він не повинен перевищувати шість місяців.
Особи, які підписалися на акції, мають попередньо перерахувати на рахунок засновників гроші на суму, що становить 10% номінальної вартості акцій. Після цього засновник дає їм письмове зобов'язання продати відповідну кількість акцій.
Після закінчення строку підлиски на акції збираються установчі збори акціонерів. Але для цього необхідно, щоб підпискою було охоплено не менше 60‐ти відсотків акцій. Якщо ж цього не сталося, то вважається, що заснування акціонерного товариства не відбулося, акціонерам протягом 30 днів повертаються внесені грошові кошти. Якщо акції розподіляються між засновниками, то вони мають оплатити 50% акцій до установчих зборів.

Засновницька конференція повинна відбутися не пізніше, ніж за два місяці з моменту завершення підписки. Вона вирішує такі питання: приймає рішення про створення акціонерного товариства і затверджує його статут; обирає раду акціонерного товариства (спостережну), його виконавчі й контролюючі органи; коригує статутний фонд товариства залежно від кількості охоплених підпискою акцій та ін.
Після цього пишеться заява про реєстрацію акціонерного товариства, а також оформлюються копії засновницьких документів, які подаються в органи державної виконавчої влади. У місячний строк товариство має бути зареєстроване.
Після цього акціонерне товариство випускає акції. Реквізити для всіх акцій однакові: фірмова назва акціонерного товариства і його місцезнаходження; найменування цінного паперу ‐ "акція", порядковій номер, дата випуску, вид акції (проста чи привілейована) та її номінальна вартість, ім'я власника (для іменної акції); розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акцій, а також кількість випущених акцій; строк виплати дивідендів; підпис голови правління акціонерного товариства.
Усі ці акції мають бути сплачені акціонерами протягом року після реєстрації товариства. Кожна акція реєструється в акціонерному товаристві з її характеристиками. Для іменних вказується і її власник.
Виплата дивідендів за акціями може здійснюватися: а) безпосередньо бухгалтерією акціонерного товариства; б) банківськими установами.
Для спрощення процедури обліку виплачених дивідендів доцільно акції випускати з відрізними купонами. Кількість купонів можна передбачити не менше десяти. Після відрізання останнього купона бланк акції треба міняти на інший. Можна також для зручності і надійності зберігати акції в банках і практикувати безготівкову виплату дивідендів на ощадну книжку акціонера.
Як відомо, в розвинутих країнах акції вільно продаються й купуються. Така ж ситуація в Україні. Акції випускаються іменними або на пред'явника. Оскільки більшість акціонерних товариств створюються шляхом приватизації, то й більшість акцій випущені у вигляді іменних, тому, щоб продати акцію, її власник має піти в акціонерне товариство і заявити про це. Акціонерне товариство знайде іншого покупця і перепише ці акції на нього.
Управління акціонерним товариством
Вищим органом управління акціонерним товариством є збори акціонерів. Голосування на зборах відбувається за принципом: одна акція ‐ один голос. Загальні збори акціонерів збираються раз на рік.
Проте акціонери, що мають не менше 20% голосів, мають право в будь‐який час вимагати проведення зборів акціонерів.
В акціонерному товаристві обирається рада акціонерного товариства. Вона здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу. До ради можуть входити представники трудового колективу, профспілкових та інших громадських організацій. Члени ради не можуть одночасно бути членами виконавчого органу.
Виконавчим органом акціонерного товариства є його правління. Воно здійснює керівництво поточною діяльністю. Роботою правління керує його голова, який призначається або обирається

(згідно із статутом). Правління вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства. Воно підзвітне лише раді акціонерного товариства і загальним зборам акціонерів.
Контроль за фінансовою діяльністю правління здійснює ревізійна комісія, яка обирається з числа акціонерів і представників трудового колективу підприємства.
При створенні акціонерного товариства дуже важливо, щоб дане підприємство не опинилося в руках ділків тіньової економіки. Безумовно, така небезпека є. Тому доводиться передбачати різні заходи, аби цього не трапилося. Зокрема законодавчо встановлено, що трудові колективи мають певні пільги
і право першочерговості в придбанні акцій.
При проведенні приватизації значна частина акцій передається трудовому колективу на пільгових умовах. Це має забезпечити певні гарантії працівників в управлінні акціонерним товариством.
Захищає інтереси трудящих і нова система укладання колективного договору. Він укладатиметься трудовим колективом з правлінням акціонерного товариства. Цей колективний договір, в якому зафіксовані вимоги трудящих, мають підтвердити загальні збори акціонерів. Отже, передбачається сформувати майбутній механізм захисту трудового колективу перед акціонерами.
§ 3. ОРЕНДНІ ПІДПРИЄМСТВА
Орендне підприємство в системі виробництва
Орендне підприємство ‐ це господарська одиниця, яка самостійно здійснює підприємницьку та іншу діяльність на основі строкового платного володіння і користування майном, переданим в оренду орендареві за договором.
Об'єктами оренди є:
1) цілісні майнові комплекси державних підприємств, організацій (господарський об'єкт із закінченим циклом виробництва продукції, робіт, послуг) або їхні структурні підрозділи (філіали, цехи, дільниці);
2) окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, організацій.
Орендарями можуть бути:
1) організації орендарів, створені членами трудових колективів державних підприємств, організацій,
їхніх структурних підрозділів;
2) громадяни та юридичні особи України;
3) громадяни іноземних держав;
4) міжнародні організації;
5) особи без громадянства.
Отже, оренда як економічна категорія є формою відносин між власником, котрий безпосередньо не веде господарство на даному державному підприємстві, в організації, та юридичне вільним , і економічно самостійним суб'єктом ‐ підприємцем, якому власник (орендодавець) передає за орендну плату майно на основі договору в строкове платне володіння і користування. Згідно із
Законом України "Про оренду", введеним у дію 14 березня 1995 р., державне підприємство може бути орендодавцем у відношенні до майна тільки зі згоди Фонду державного майна України, його регіональних відділень і представництв або органів уповноважених місцевими радами. Існують два типи орендних відносин: 1) оренда як форма приватизації об'єктів державної власності; 2) оренда як форма економічних відносин у недержавному секторі економіки. Другий тип оренди сьогодні ще не дуже поширений, хоч підприємства, які базуються на недержавних формах власності, і почали активно розвивати орендні відносини.

Головною умовою розвитку й ефективного функціонування оренди є перетворення відносин власності і системи соціально‐економічних відносин у цілому, ліквідація адміністративно‐командної системи управління. Оренда може стати тією перехідною формою, яка допоможе перейти від державно‐монополістичної власності до різноманітних форм власності, вільного підприємництва.
Розвиток орендних відносин у сучасних умовах зустрічає численні перепони, які ставляться фактично ще існуючою адміністративно‐командною системою. Адже сам процес упровадження оренди відбувається під керівництвом і контролем цієї системи і передусім в її інтересах, а не в інтересах орендарів. Тому в багатьох випадках оренда неефективна.
Орендні відносини для ефективного розвитку повинні мати як економічні, так і політико‐правові засади. Що стосується останніх, то їх має забезпечити закон про оренду. Крім того, щоб діяв цей закон, потрібний ще і механізм його реалізації.
Для розвитку орендних відносин передусім необхідно провести роздержавлення об'єктів власності, реалізувати економічну самостійність кожної форми власності як форми господарювання. Об'єктивно оренда реалізується через систему певних організаційно‐економічних відносин, через певну форму господарювання.
Механізм функціонування орендного підприємства
Конкретний механізм розвитку орендного підприємства визначається істотними умовами договору оренди. Цими умовами є:
І) об'єкт оренди (склад і вартість майна);
2) строк, на який укладається договір;
3) орендна плата;
4) порядок використання амортизаційних відрахувань;
5) відновлення орендованого майна та умови його повернення;
6) виконання зобов'язань.
Орендна плата є важливим елементом механізму функціонування орендного підприємства. Вона виступає економічною формою доходу орендодавця‐власника, який він одержує за своє майно, передане у строкове платне володіння і користування орендарю. Основним складовим елементом орендної плати є амортизаційні відрахування, тобто відшкодування орендодавцю вартості орендного майна. Другий елемент орендної плати ‐ відсоток від доходу орендаря, оскільки майно береться в оренду з метою одержання доходу. А одержати доход орендар може лише за умови передачі йому майна орендодавцем у тимчасове користування.
Передаючи в оренду майно, орендодавець розглядає його як певну вартісну величину, що зростає. У цьому полягає суть його інтересів. Тому величина орендної плати непостійна. У розвинутих країнах за базу для визначення величини доходу береться банківський відсоток. Проте в Україні через формальну роль банків у господарському житті, суб'єктивізм у встановленні позичкового відсотка це зробити об'єктивно неможливо. Така можливість з'явиться тоді, коли буде проведена докорінна реформа фінансово‐кредитної системи. Вона повинна перетворитися із централізовано керованого кредитора у справжнього стимулятора виробництва на основі економічних регуляторів. Адже рух позичкового відсотка є барометром, що відображає рівень економічного потенціалу системи, її стан.
Абсолютна величина і строки внесення орендної плати визначаються у договорі.
Існують грошова форма орендної плати, натуральна і грошово‐натуральна. Розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї із сторін у разі зміни цін і тарифів та в інших випадках, які передбачені законодавчо.

Після відрахування з виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) вартості матеріальних витрат, амортизації (якщо вона не входить в орендну плату), орендної плати, податків і платежів у бюджети різних рівнів, розрахунків з іншими партнерами утворюється орендний доход. Усі платежі повинні бути строго фіксованими, що ставить величину орендного доходу тільки у залежність від ефективності та якості діяльності орендного колективу. З орендного доходу формуються такі фонди:
1) ризику (фінансовий резерв),
2) розвитку виробництва, науки і техніки,
3) соціального розвитку,
4) єдиний фонд оплати праці.
Найперспективнішою формою оренди, яка широко застосовується в західних країнах, є лізинг. Лізинг ‐ це довгострокова оренда машин, устаткування тощо. Вона являє собою по суті новий спосіб фінансування й активізації збуту, що ґрунтується на збереженні права власності на товар за орендодавцем.
Механізм даної форми оренди полягає в тому, що компанія‐орендодавець спеціально закуповує для конкретного орендаря на його прохання майно у виробника, фінансує його, здійснює технічне обслуговування наданих в оренду засобів праці.
Переваги лізингу пов'язані з тим, що він дає можливість швидко переходити на нову технологічну базу, не вимагає значних одноразових затрат, дає змогу звільнитися від обслуговування і зосередити всі зусилля на ефективному використанні нової техніки. Стрімкий розвиток лізингу у країнах із ринковою економікою пояснюється передусім необхідністю активізації інвестиційної політики. У 80‐х роках спеціалізовані лізингові фірми поступалися тільки інформаційним. В Японії щорічний приріст лізингових операцій становить 25‐30%, а за деякими видами наукоємної, високотехнічної продукції ‐ ще вищий.
Комплексна робота щодо розвитку лізингу проводиться і в Україні. В 1991 р. функціонувало понад 200 підприємств, які надавали у тимчасове користування різні засоби праці. Певний досвід роботи у цьому напрямі вже нагромаджений Республіканським комерційним центром. Це ‐ орендне підприємство, метою якого є всебічне сприяння формуванню ринку засобів виробництва і матеріально‐технічних ресурсів.
1. СУТЬ, СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ
Суть, структура, функції підприємства
Державне підприємство ‐ це самостійна господарська одиниця з правами юридичної особи, яка функціонує на основі державної форми власності у різних галузях народного господарства.
Відповідно до Закону України "Про підприємства" діяльність державного підприємства будується на поєднанні прав власника майна (держави) та принципів самоуправління трудового колективу.
Державні органи, що уповноважені здійснювати управління державним підприємством, не мають права втручатися в його господарську діяльність. Вони вирішують питання створення підприємства і визначення мети і напрямку його діяльності, його реорганізації чи ліквідації, а також здійснюють контроль за ефективністю використання та збереження довіреного підприємству майна.
Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на правах повного господарського ведення. Здійснюючи це право, підприємство користується і розпоряджається зазначеним майном і на свій розсуд може здійснювати стосовно нього будь‐які дії, що не суперечать Закону.

Воно має право продавати, передавати, надавати в позику, обмінювати, здавати в оренду тощо засоби виробництва і матеріальні цінності іншим підприємствам, організаціям, громадянам
(іноземним також), випускати і реалізовувати цінні папери: акції, облігації та ін.
Керівні функції держава здійснює через встановлення підприємствам контрольних цифр, економічних нормативів і лімітів, замовлень на продукцію, укладання контрактів тощо.
У своїй економічній діяльності підприємство повинно керуватися принципами комерційного розрахунку та самофінансування, забезпечуючи відшкодування поточних та капітальних витрат виключно за рахунок власних коштів та банківських кредитів. Водночас воно має право самостійно вирішувати питання матеріального стимулювання.
Виробнича діяльність підприємства в умовах ринкової економіки підпорядковується потребам споживача. Це означає, що без вивчення попиту ринку, запитів та потреб населення, забезпечення високої якості продукції підприємство не може функціонувати успішно, бути конкурентоспроможним.
Отже, орієнтація на споживача ‐ важливий принцип діяльності підприємства.
Державне підприємство несе повну відповідальність за свої зобов'язання перед державою та іншими підприємствами, організаціями, установами за дотримання кредитних договорів і розрахункової дисципліни. Підприємство, яке не виконує свої зобов'язання за розрахунками, може бути оголошене банком, що його обслуговує, неплатоспроможним (банкротом).
Державне підприємство (поряд з іншими) в умовах поглиблення міжнародного поділу праці стає головною фігурою зовнішньоекономічної діяльності. Воно наділене правом самостійно здійснювати цю діяльність відповідно до діючого в Україні законодавства. Однак це право може бути реалізоване після державної реєстрації підприємства як учасника зовнішньоекономічної діяльності. Воно має право укладати будь‐які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, які заборонені законами
України.
Ефективність діяльності підприємства значною мірою визначається його структурною організацією.
Звичайно, в різних галузях вона неоднакова. Все ж найхарактернішими структурними підрозділами підприємства є такі: виробництва, цехи, відділи, дільниці, ферми, бригади. Підприємства можуть на добровільних засадах об'єднуватися у спілки, господарські асоціації, концерни тощо за галузевим, територіальним та іншими принципами.
Призначення керівника підприємства є правом його власника, з ним укладається контракт (договір, угода).
Підприємство, організовуючи виробничу діяльність, визначає свою стратегію (стратегічні цілі, завдання) та тактику. Стратегічні завдання підприємства повинні визначати напрями його діяльності на перспективу: вдосконалення своєї продукції; забезпечення результативності у технології; зниження собівартості; підвищення якості; досягнення ефективності при низьких витратах виробництва; забезпечення достатньої рентабельності; визначення конкретних параметрів досягнення результату.
Стратегія підприємства передбачає створення комплексної системи заходів, спрямованих на досягнення перспективних параметрів ефективності, реалізацію головної мети підприємства.
Тактика підприємства ‐ засіб, який забезпечує реалізацію наміченої стратегії. Тактика визначає конкретні короткострокові завдання, які забезпечують постійне наближення до поставленої мети.
Вона розробляється і впроваджується керівництвом і працюючими у низових ланках.
Звички мислити категоріями кількісних показників (потужності або тоннажу) сьогодні домінує у всіх підприємствах. Але умови змінюються. Вал не може більше залишатися головним засобом
досягнення успіху в умовах ринку. Якість, а не обсяг виробництва продукції або надання послуг стає завданням номер один Для України як у сфері виробничої діяльності, так і у сфері послуг. Без цього ми не зможемо розпоряджатися своєю долею, втратимо свою виробничу, а отже, і технологічну базу.
А це зумовить сповзання до більш низького рівня життя людей. Елементи цієї концепції, виходячи з вимог ринку, такі: 1) орієнтація на покупця: це означає, що кожне підприємство повинне навчитись думати про себе не як про підприємство, що виробляє товари і надає послуги, а як про підприємство, яке постійно викликає бажання у покупця мати з ним ділові відносини; 2) комплексний підхід: виробляти те, що відповідає потребам споживача. Сьогодні визначальним є більш висока відносна якість продукції та послуг із врахуванням запитів споживачів, а не маніпулювання цінами; 3) кінцева мета: довгострокове виживання, довгочасне процвітання.
Принципи організації економічної діяльності підприємства
До недавнього часу державні підприємства в нашій країні функціонували в умовах адміністративно‐
командної системи, яка спотворила економічну природу методів управління виробництвом, перетворила їх у формалізовані атрибути державної влади.
Розвиток ринкових відносин та посилення пріоритету інтересів споживача в системі економічних відносин об'єктивно зумовлює нині прямий зв'язок доходів підприємства з кінцевими результатами його діяльності, яка має одержати суспільне визнання ринку. Але для того щоб одержати високі результати, потрібні сприятливі зовнішні умови і можливість прояву ініціативи, підприємництва, маневру ресурсами, тобто можливість самостійності рішень у різних формах і різними методами.
Закон України "Про підприємства в Україні" вносить дві суттєві зміни до їхньої діяльності: по‐перше, це ‐ розширення компетенції підприємства у прийнятті рішень; по‐друге, надання більших прав колективу у сфері виробництва і реалізації продукції. Закон передбачає самостійне планування підприємством своєї діяльності, виходячи з попиту на його продукцію (роботи, послуги).
Основу планів становлять державні контракти й державні замовлення та прямі договори, укладені із споживачами (покупцями) продукції, робіт, послуг і постачальниками матеріально‐технічних ресурсів.
Згідно із цим Законом органи державного управління будують свої відносини з підприємствами, використовуючи економічні методи.
Відносини підприємства з державою, іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі державного контракту, державного замовлення і прямих договорів. Підприємство самостійно реалізує свою продукцію, інші матеріальні цінності на основі державних контрактів, державного замовлення, через товарні біржі, мережу торгових підприємств. Воно також самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України, а валютна виручка зараховується на валютний балансовий рахунок підприємства і використовується ним самостійно.
Організація економічної діяльності підприємства повинна бути спрямована на приведення в дію всіх його резервів, всебічне підвищення якості праці, забезпечення рентабельності виробництва.
Принципами економічної діяльності є такі:
1. Самоокупність затрат (беззбитковість) і рентабельність. Цей принцип вимагає точного обліку й зіставлення витрат і результатів, повного відшкодування собівартості продукції. Самоокупність властива тільки рентабельним підприємствам.
2. Самофінансування ‐ його суть не тільки у самоокупності витрат, а й у закріпленні частини одержаного прибутку за підприємством у його повне розпорядження. Джерелом фінансування підприємства є прибуток, амортизаційні відрахування, кошти, які одержані від продажу цінних паперів, пайових та інших внесків громадян, трудового колективу підприємства. Іншими словами,
розвиток підприємства повністю забезпечується за рахунок власних коштів, кредитів банку на комерційній договірній основі і за рахунок валютної виручки.
3. Матеріальна заінтересованість у кінцевих результатах праці. Цей принцип передбачає подолання все ще існуючої зрівнялівки в оплаті праці, створення умов для заохочення ініціативи, підприємливості, досягнення найкращих результатів.
4. Грошовий контроль за діяльністю підприємства. Кошти підприємств знаходяться на розрахунковому рахунку у банку за місцем їх реєстрації або в іншому банку за йога згодою. Банк здійснює всі види розрахунків підприємства, кредитні й касові операції. Підприємство застосовує у господарському обороті векселі. Якщо підприємство не виконує систематично свої зобов'язання за розрахунками, то може бути оголошене банком неплатоспроможним, тобто банкротом.
5. Повна економічна відповідальність за кінцеві результати господарювання, виконання договорів.
Основною формою реалізації Цього принципу є економічні санкції ‐ вилучення незаконно одержаних доходів, відшкодування збитків, штрафи, неустойки, пені, зменшення або позбавлення премій. Так, у
Сумському машинобудівному науково‐виробничому об'єднанні за кожний відсоток невиконання договорів фонд матеріального заохочення зменшується на 3%, при виконанні договорів повністю фонд збільшується на 15%. Усі ці принципи безпосередньо мають забезпечити організаційну основу


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал