Основи економічної теорії




Сторінка2/43
Дата конвертації10.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43
На відміну від буденного наукове економічне мислення намагається виявити об'єктивну істину, тобто відобразити економічне життя таким, яким воно є насправді, незалежно від будь‐яких поглядів і побажань.
Щоб одержати об'єктивні дані, необхідно проаналізувати величезну кількість статистичних даних, які всебічно характеризували б те чи інше економічне явище і дали б можливість зробити справді об'єктивні узагальнення й висновки, а отже, й сформулювати окремі економічні категорії та економічні закони.
Вивчення економічної теорії головним чином і зводиться до пізнання економічних законів і категорій, які виражають глибинну суть конкретної, завжди визначеної економічної системи.
Економічні категорії і закони
Економічні категорії ‐ це узагальнюючі поняття, які виражають суттєві сторони економічних явищ і процесів.
Кожна категорія виражає окремі сторони економічних відносин, а в сукупності вони характеризують економічний лад суспільства в цілому. Наприклад, щоб розкрити суть ринкової економіки, необхідно глибоко оволодіти цілою системою економічних категорій, починаючи з товару, грошей, вартості, ціни і кінчаючи маркетингом і менеджментом.
Виведення і пізнання економічних категорій ‐ важливий, але не останній крок на шляху проникнення в суть економічних явищ. Як відомо, економічні відносини розвиваються за певними економічними законами. З'ясування іманентних кожній системі економічних законів і є головним завданням курсу "Основи економічної теорії".
Економічний закон ‐ це стійкий, істотний, причинно‐наслідковий зв'язок і взаємозалежність явищ і процесів економічного життя. Якщо економічна категорія виражає який‐небудь один момент або одну сторону економічних відносин, суть одного явища, то економічні закони розкривають взаємозв'язок, внутрішню залежність кількох або багатьох однопорядкових явищ. Крім того, в категоріях фіксується статичний стан, а в законах ‐ динаміка, процеси руху й розвитку економічного життя. Пізнання економічних законів дає змогу визначити основні тенденції економічного розвитку суспільства, передбачити його перспективу. Економічні закони характеризуються такими особливостями: вони мають сутнісний характер; виявляються через практичну діяльність людей, що нерідко опосередковується політичними, ідеологічними та іншими відносинами, які часто протидіють "природно‐історичному" розвитку суспільного виробництва. Тому економічні закони діють не так
безумовно, як закони природи; вони проявляються як основні пануючі тенденції економічного розвитку суспільства.
Систематизація економічних законів
Економічні закони тісно між собою пов'язані. Тому, щоб зрозуміти суть того чи іншого закону, необхідно розглянути його місце і роль у системі законів.
Сукупність економічних законів ‐ це субординована система, в якій виділяються, з одного боку, основні (первинні, вихідні) і, з іншого, похідні (вторинні, третинні й т.д.) відносини: у зв'язку з цим і економічні закони розрізняються за сферою охоплення виробничих відносин і за роллю у розвитку суспільного виробництва.
Основний економічний закон виражає найхарактернішу рису й найглибшу суть, природу економічного ладу, найглибші імпульси економічного розвитку. Це ‐ ядро економічних законів.
Основний закон виражає мету суспільного виробництва і засоби її досягнення. Загальні економічні закони (системи в цілому) ‐ це закони, які охоплюють усі сторони і сфери економічних відносин, тобто
їхню сукупність як єдине ціле (закон попиту й пропонування, спадної граничної корисності благ, закон пропорціональності).
Закони окремих сфер охоплюють певні сторони економічних відносин: виробництво, розподіл, обмін, споживання (закон підвищення продуктивності праці, закон оплати праці та ін.).
Системний підхід до вивчення економічних законів має надзвичайно велике значення. Лише на його основі можна виробити правильні рекомендації щодо їх використання, установити науково обґрунтовані принципи й методи суспільного регулювання економіки.
Пізнання економічних законів сприяє правильному їх використанню в господарській діяльності. Адже економічний розвиток відбувається відповідно до вимог економічних законів. Вони фактично означають економічну необхідність. Суспільство одержить найбільший економічний ефект тоді, коли свою діяльність будуватиме таким чином, щоб створити широкий простір для дії об'єктивних економічних законів. У цьому саме й полягає зміст використання останніх. І навпаки, коли свідомо організована господарська діяльність суперечить вимогам об'єктивних законів, то це призводить до великих збитків.
У використанні економічних законів не можна допускати ні фетишизму, ні волюнтаризму. Необхідно здійснювати науково виважену економічну політику, що ґрунтується на глибокому пізнанні економічних законів.
Практична функція
Економічна теорія виконує й практичну функцію, яка полягає в розробці принципів і методів раціонального господарювання, науковому обґрунтуванні економічної політики держави. Вчені безпосередньо беруть участь у визначенні економічної стратегії ‐ довгострокової господарської політики суспільства.
В сучасних умовах посилюється роль економічної теорії в підвищенні результативності суспільного виробництва. Не випадково в усіх країнах світу її вивченню в навчальних закладах приділяється значна увага. Широка економічна освіта ‐ важливий компонент загальнолюдських цінностей, без яких не можна досягти подальшого прогресу цивілізації.
Крім цього, вивчення курсу "Основи економічної теорії" допомагає майбутнім спеціалістам краще й ефективніше реалізувати свою спеціальність. Адже незаперечним фактом є те, що економічна сторона в діяльності кожного фахівця відіграє неабияку роль. Оволодівши економічною теорією, студент краще орієнтуватиметься в економічному житті, у виборі місця майбутньої роботи, зможе повніше реалізувати свої здібності, набуті знання, ефективніше використати їх у своїх інтересах.

Методологічна функція
.Методологічна функція економічної теорії означає, що дана наука виступає теоретичною основою конкретно‐економічних наук, тобто розробляє загальні методологічні принципи, без яких не можна обійтися при проведенні скільки‐небудь ґрунтовного конкретно‐економічного аналізу. Наприклад, економічна теорія формулює загальні принципи маркетингової діяльності підприємств, які можуть бути використані в багатьох галузях, приміром, при організації маркетингу туризму тощо.
§ 3. ЗАРОДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ ТА ЇЇ РОЗВИТКУ
Зародження економічної думки
Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії.
Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на рушійні сили економічної діяльності людей, істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430‐355 рр. до . н.е.), Платона (427‐347 рр. до н.е.),
Аристотеля (384‐322 рр. до н.е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з'ясувати загальні принципи економічного розвитку. "Економікс"
(домашнє господарство) ‐ так називалася праця видатного мислителя Стародавньої Греції
Ксенофонта, в якій зроблена спроба обґрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд Цікавих економічних думок.
Формування економічної теорії як науки Не кожна економічна думка розвивається в систему поглядів
і стає економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі
історичного розвитку суспільства.
Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З'явилася потреба в дослідженні всіх цих явищ, вивченні закономірностей функціонування економіки в цілому. Врешті‐решт постало питання і про джерела багатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.
Не відразу, суперечливо, але формується система поглядів на всі ці питання. Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкретьє у праці "Трактат політичної економії"
(1615). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія. Назва ж походить від грецьких слів "політикос" ‐ суспільний, державний і "ойкономія" ‐ управління, домашнє господарство
("ойкос" ‐ дім, господарство, "номос" ‐ закон). Визначне місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантилістів (ХУ‐ХУІІІ ст.). Воно зародилося в країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму. У меркантилістів. об'єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. Загалом же у меркантилістів переважав поверховий опис явищ процесу обігу. Вони не створили наукової системи. К. Маркс зазначав, що справжня наука сучасної економічної теорії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до виробництва.
Перенесення аналізу із сфери обігу у виробництво стало початком економічної науки, що пов'язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток зумовив занепад меркантилізму і виникнення класичної буржуазної економічної науки.

Історично першими на шлях капіталізму стали Англія і Франція, де й зародилася класична буржуазна політекономія, її засновниками були Вільям Петті (1623‐1687 рр., Англія) і фізіократи на чолі з Франсуа
Кене (1694‐1774 рр., Франція). Питання про походження багатства переноситься ними зі сфери обігу в сферу виробництва. На їхню думку, саме тут; і створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом є природа й праця. Ф. Кене в своїй праці "Економічна таблиця" (1758) уперше в економічній літературі процес суспільного відтворення розглядав як цілісну систему виробництва, обміну, споживання.
Найвищим досягненням буржуазної політичної економії є праці представників англійської класичної школи Адама Сміта (1723‐1790) і Давида Рікардо (1772‐1823). У них досліджувалися виробництво й обіг, зроблено спробу розкрити суть товарно‐грошових відносин, науково обґрунтувати походження прибутку. Результати досліджень, основні висновки класиків буржуазної політекономії високо оцінює й сучасна економічна наука.
Водночас слід зазначити, що через вузькість кругозору творців класичної буржуазної політекономії
(так само, як і через недостатню розвиненість на той час самих капіталістичних відносин) вони не зуміли в повному обсязі розкрити суть даної економічної системи. Економічні інтереси й погляди дрібних товаровиробників міста й села капіталістичного суспільства покликали до життя дрібнобуржуазну політекономію в особі Ж. Сісмонді, Ж. Прудона та ін. Ці економісти викрили багато недоліків і суперечностей капіталістичного суспільства, але вони мріяли про їх усунення через повернення назад, до старих форм господарювання.
На початку XIX ст. на суспільній арені з'явилася така революційна сила, як пролетаріат. Виражаючи
інтереси робітничого класу, К. Маркс і Ф. Енгельс поставили на науковий грунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму, з
іншого.
Сформувався так званий марксистський напрям у політичній економії.
Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Становлення нового суспільства вони пов'язували з найвищим розвитком матеріального виробництва, демократії та особистості. Заслугою Маркса є також створення стрункої наукової теорії вартості й додаткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистської політекономії в історії економічного вчення.
Класики марксизму дали лише загальнотеоретичну модель суспільного розвитку. Вони прогнозували його можливості, виходячи з відомих їм економічних реальностей, і готових відповідей на деталі організації майбутнього суспільства у них не було. Оцінюючи економічні погляди класиків марксизму з сучасних позицій, слід визнати, що певні їхні висновки хоч і були правильними для свого часу, не витримали перевірки практикою і підлягають науковій переоцінці сьогодні. Що ж до методології, то вона не застаріла і немає ніяких підстав від неї відмовлятися. Однак і обмежуватися нею не можна.
Необхідно подолати кастову замкнутість науки, догматизм, відособленість від прогресивних економічних учень світу.
Наша країна розпочала сьогодні важкий шлях до ринку. Йдеться про перехід суспільно‐економічного укладу до якісно нового стану, до формування нового економічного простору, головними дійовими особами якого мають стати акціонерні компанії, комерційні підприємства. Теоретикам належить складна робота щодо оновлення теоретичного арсеналу, вивчення досягнень економічної теорії зарубіжних країн, особливо розвинутих.
За своїм станом сучасна економічна теорія світу надзвичайно різноманітна. Провідними напрямами є неокласицизм і неокейнсіанство. Неокласицизм розвиває основні ідеї класичної буржуазної політекономії (А. Маршал ‐ Англія, Дж. Кларк ‐ США), неокейнсіанство (засновник Дж. Кейнс ‐ Англія) розробляє концепції державно‐монополістичного регулювання економіки.

Зближення неокейнсіанської теорії зростання з неокласичними концепціями розподілу зумовило виникнення неокласичного синтезу. Найповнішу уяву про його зміст може дати відомий підручник П.
Самуельсона "Економіка", а також реферат підручника П. Самуельсона і В. Нордхауса "Економікс".
Зростає також значення ліберального критичного напряму нових теорій. Це ‐ теорії "троякої революції", "нового індустріального суспільства", в яких порушується питання про утворення єдиного
індустріального суспільства. Йдеться також про необхідність посилення перерозподілу доходів.
§ 1. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО. МАТЕРІАЛЬНЕ І НЕМАТЕРІАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО
Фази суспільного виробництва
Нагадаємо насамперед відому істину про те, що основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ: щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише те, що створено людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя. Процес виробництва матеріальних і духовних благ являє собою трудову діяльність людей.
Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів, або фаз: а) власне виробництво; б) розподіл; в) обмін; г) споживання.
Фази виробництва тісно між собою пов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості.
Насамперед тісний зв'язок існує між власне виробництвом і споживанням. Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів: виробниче й особисте.
Виробниче споживання ‐ це використання засобів виробництва і робочої сили працівника для виготовлення суспільне необхідного продукту. Отже, даний вид споживання фактично означає виробництво. З ним пов'язане й особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.
Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає його спосіб.
Таким чином, дещо відрізняючись за своїми функціями і роллю, власне виробництво й споживання взаємопов'язані і лише в своїй єдності можуть представляти виробництво. З цього взаємозв'язку слід виокремити особисте споживання як процес задоволення потреб членів суспільства в матеріальних і духовних благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь‐якого виробництва. Тому весь процес суспільного виробництва має споживацький характер. Якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради особистого споживання.
Перед тим як надійти до споживання, продукт передусім має бути розподіленим (пройти стадію розподілу) Розрізняють такі види розподілу: а) розподіл засобів виробництва; б) розподіл трудових ресурсів; в) розподіл предметів споживання.

У процесі розподілу встановлюється частка кожного (трудового колективу чи окремої особи) в одержанні суспільного продукту. Але щоб отримати саме те, що необхідно для задоволення конкретних потреб суспільства, кожного виробничого підрозділу й окремої людини, продукт має пройти стадію обміну.
Обмін виступає в трьох видах: а) обмін діяльністю і здібностями; б) обмін засобами виробництва; в) обмін предметами споживання.
Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле. Це дає змогу розкрити зміст економічного ладу як субординованої системи економічних відносин.
Сфери виробництва
За характером економічної діяльності людей у суспільному виробництві розрізняють три великі сфери, або блоки галузей:
1) основне виробництво;
2) виробнича інфраструктура;
3) соціальна інфраструктура.
Основне виробництво ‐ це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає сировинний, паливно‐
енергетичний, металургійний, агропромисловий, хімічно‐лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво тощо.
Сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виготовляють різноманітну продукцію.
Виробнича інфраструктура являє собою комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно‐фінансові заклади; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних,
інженерно‐будівельних тощо). Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично примножує суспільне багатство. Тому саме розширення виробничої інфраструктури і перетворення її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей індустріального розвитку економіки.
В розвинутих країнах сфера послуг виробництву ‐ велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США на транспорті, у сфері зв'язку й торгівлі нині створюється 1/5 частина валового національного продукту. У господарстві України цей показник значно нижчий.
Отже, за сучасних умов найважливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури.
Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. Але в міру розвитку суспільства зростають його потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що й зумовлює існування соціальної інфраструктури.

Соціальна інфраструктура ‐ це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.
Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі: охорону здоров'я й фізичну культуру; загальну середню, спеціальну середню, професійно‐технічну й вищу освіту, систему підвищення кваліфікації тощо; житлово‐комунальне господарство; пасажирський транспорт і зв'язок; побутове обслуговування; культуру й мистецтво.
Згідно з прийнятою у статистиці методикою обліку до соціальної сфери належить наука як одна із форм суспільної свідомості, один з головних факторів духовного розвитку людини. Однак прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва як безпосередня продуктивна сила.
Така "роздвоєність" властива й торгівлі, транспорту, зв'язку: вони належать як до матеріального виробництва (тією мірою, якою в них продовжується процес виробництва), так і до нематеріального (оскільки пов'язані з обслуговуванням людей).
Охорона навколишнього середовища належить до матеріального виробництва, бо здійснюється шляхом його вдосконалення. Водночас вона стосується також і соціальної сфери, оскільки безпосередньо пов'язана зі створенням сприятливих умов для життя людини. Тривалий час в економічній літературі дана сфера людської діяльності включалася до невиробничої сфери, поряд з такими її ланками, як держапарат, партапарат, управління громадських рухів, армія, міліція. Однак такі міркування неправомірні. В сфері соціальної інфраструктури створюються послуги, які задовольняють соціальні й духовні потреби людей, сприяють примноженню суспільного багатства.
Праця, що затрачена на певну соціальну послугу, є суспільно необхідною і корисною. Вона рівнозначна праці в сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною. Все це дає підстави вважати, що соціальна інфраструктура є сферою нематеріального виробництва; її не можна ототожнювати з невиробничою сферою.
Досвід розвинутих країн переконує, що соціальна інфраструктура поступово перетворюється в основну сферу людської діяльності. Так, у США в сфері соціальних послуг зайнято близько 70° о усіх найманих працівників і створюється понад 60% валового національного продукту. В нашій країні ці показники набагато нижчі.
Обсяг і якість соціальних послуг ‐ важливий показник економічного прогресу суспільства й рівня життя населення. Тривалий час недооцінка ролі соціальної сфери спричинювала значне відставання у нас саме тих галузей, які сьогодні визначають рівень цивілізованості суспільства, характер соціальної спрямованості виробничої діяльності. Це проявляється у відставанні розвитку таких галузей, як охорона здоров'я, побутове обслуговування населення, в низькому рівні матеріально‐технічної бази науки, вищої та середньої освіти тощо. Тому важливим стратегічним завданням економіки має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури.
Важливою складовою суспільного виробництва є також його організація й управління. Не потребує доведення те, що будь‐який економічний процес має бути певним чином організований. Причому за умов посилення усуспільнення виробництва, поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперування значення чіткої організації всіх ланок економіки зростає.

Суспільна організація виробництва має відповідати передусім таким загальним вимогам: а) створювати широкі можливості для природно‐історичного процесу економічного розвитку, не допускати волюнтаристського втручання у виробництво; б) забезпечувати науково‐технічний прогрес і бути адекватною досягнутому рівню реального усуспільнення виробництва.
Лише за цих умов організація виробництва сприятиме економічному розвитку, підвищенню його ефективності.
§ 2. ОСНОВНІ ФАКТОРИ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА ТА ЇХНЯ ВЗАЄМОДІЯ
Робоча сила
Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох факторів: особистого й речового.
Особистий фактор виробництва представляють трудові колективи, люди, зайняті суспільне корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Це ‐ працівники промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, зв'язку, торгівлі, комунального господарства, науки, культури, охорони здоров'я, тобто всі ті категорії трудящих, результатом праці яких є певний корисний результат (матеріальний продукт або послуга).
Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати техніку виробництва.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал