Основи економічної теорії




Сторінка15/43
Дата конвертації10.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   43
Векселі можуть бути: прості ‐ вексельне зобов'язання боржника на ім'я кредитора, в якому вказано місце і час видачі боргового зобов'язання, його сума та місце і час платежу; переказні (тратти) ‐ письмовий наказ кредитора боржнику яро сплату визначеної суми грошей третій особі чи пред'явнику векселя. Такий вексель функціонує за принципом: трасант ‐ трасату ‐ реміненту, де трасант ‐ особа, що видала переказний вексель, трасат ‐ особа, яка зобов'язана здійснити платіж, а ремінентом є особа, якій передається право отримання грошей.
Таким чином, комерційний кредит, як і обіг кредитних грошей, які його опосередковують, безпосередньо пов'язаний з товарними операціями, з рухом матеріальних цінностей. Ось чому кредитні гроші випускаються в обіг на строго визначений час і гарантовані від знецінення.
Вказана вище обмеженість вексельного обігу переборюється за допомогою банківського кредиту, знаряддям руху якого виступають банкноти. Це ‐ кредитні знаки грошей, які випускаються емісійними банками для заміни грошей як засобу обігу та платежу. Банкноти є безстроковими зобов'язаннями банку і підлягають оплаті в будь‐який час. Замінивши в банку приватний вексель на банкноти, їх власник гарантовано отримує кошти боргу, бо банкноти мали до початку XX ст. подвійне забезпечення: кредитне (комерційний вексель) та металеве (золотий запас банку). Після завершення строку, на який видавалися банкноти, вони регулярно надходили в емісійний банк, що надійно перешкоджало переповненню каналів грошового обігу надлишковою масою банкнот.
Зазначені вище характерні риси банкнот протягом тривалого історичного періоду (до першої світової війни) суттєво відрізняли їх від паперових грошей. Тогочасні банкноти були відмінними, по‐перше, за
походженням, тому що вони виникли на основі функції грошей як засобу платежу, у зв'язку з розвитком товарообороту й кредиту, а паперові гроші виникли з функції грошей як засобу обігу; по‐
друге, банкноти й паперові гроші різняться за характером емісії: паперові гроші випускалися в обіг державним казначейством для покриття бюджетного дефіциту, а банкноти ‐ емісійними банками для кредитування обороту; по‐третє, якщо випущені в обіг паперові гроші застрявали у канапах обігу, то закономірністю банкнотного обігу був регулярний поворотний приплив до емісійного банку; по‐
четверте, якщо паперові гроші були нерозмінними на золото, то банкноти розмінювалися на металеві гроші; по‐п'яте, відмінними вони були і за рівнем стабільності. Випуск паперових грошей для покриття фінансових потреб держави без узгодження з потребами товарообороту в засобах обігу й платежу та відсутність їх розміну на золото зумовили інфляційний характер паперогрошової емісії. І навпаки, кредитний характер банкнотної емісії і вільний розмін на металеві гроші забезпечували відповідність банкнотного обігу потребам у грошах і робили банкноти стабільними й непіддатними знеціненню.
Закон обігу розмінних банкнот полягає в тому, що кількість банкнот в обігу дорівнює кількості золота, необхідного для даного товарообігу, а кожна банкнота є представником позначеної на ній кількості золота. При цьому золотий запас банку виконував трояку роль: по‐перше, він слугував запасним фондом світових грошей, тобто резервом, з якого країна поправляла пасивне сальдо свого платіжного балансу; по‐друге, запасним фондом для внутрішнього металевого обігу, звідки золото надходило в канали обігу, якщо зростала потреба товарообороту в золотих монетах, по‐третє, запасним фондом, який забезпечував розмін банкнот і повернення вкладів емісійного банку.
Оскільки нині золото не використовується в обігу, не існує розміну банкнот, остільки нерозмінні банкноти в сучасному обігу займають проміжне положення між справжніми банкнотами і паперовими грошима. Більше того, за своєю суттю сучасні банкноти наблизилися до паперових грошей, досить часто вони випускаються і знаходяться в обігу в надлишковій кількості і знецінюються від інфляції. Запобігти цьому може вільний розмін банкнот на золото, коли зайві для обігу банкноти пред'являються в банк для обміну на золото.
Кредитним знаряддям обігу, яке відіграє важливу роль у господарському житті, стали чеки ‐ письмові накази власника поточного рахунку банку про виплату зазначеної суми чекоодержувачу або про переведення її на його рахунок. Виникнення чека пов'язане з депозитом, тобто вкладом певної суми грошей її власником у банк і правом подальшого їх використання за допомогою розписки банку при оформленні платежу чи за допомогою домовленості з банком про те, що власник даватиме письмові накази про видачу всієї чи частини суми, а банк виконуватиме їх. З таких наказів розвинувся чек.
Хоч виникнення чека пов'язане з банкнотою, проте він має багато істотних відмінностей як за формою, так і за роллю в обігу. Насамперед він випускається клієнтом банку, тому не вповні гарантує, що чекодавець справді має вклад у банку і що банк обов'язково виконає платіж. У колишньому СРСР законодавством заборонялося держателю чека передавати його третій особі, тобто він взагалі не брав участі в грошовому обігу і використовувався лише як технічний засіб безготівкових розрахунків.
Чеки відіграють винятково важливу роль у господарському житті, тому що вони: по‐перше, служать засобом отримання готівкових грошей з поточного рахунку банку або самим вкладником, якщо він виписує чек на самого себе й подає його до оплати в банк, або його партнерами, коли чек виписано на іншу особу. При цьому чек не функціонує як знаряддя обігу, а виконує функцію платежу; по‐друге, чеки є засобом обігу й платежу, тому що вони передаються із рук у руки для оплати куплених товарів чи для покриття боргу; по‐третє, чеки виступають засобом безготівкових розрахунків. Це трапляється тоді, коли учасники господарського життя видають чеки своїм партнерам і, в свою чергу, отримують чеки від інших.

Існують кілька видів чеків: іменні на певну особу, які не передаються іншим; ордерні чеки на певну особу, але з правом передачі їх за індосаментом іншим особам; пред'явницькі чеки, на яких не указано ім'я чекоодержувача та які можуть передаватися іншим особам без індосамента. Із зазначених чеків найпоширенішими є ордерні на певну особу і які не підлягають передачі.
Економічна природа чеків полягає в тому, що вони, по‐перше, слугують засобом отримання готівки з поточного рахунку банку самим вкладником, коли він виписує чек на власне ім'я і пред'являє його до оплати в банк, або його контрагентом, якщо чек виписано на іншу особу; по‐друге, виступають засобом оплати за куплені товари або в погашення боргу; по‐третє, виконують функцію безготівкових розрахунків. Останнє пов'язане з тим, що товаровиробники видають чеки своїм контрагентам і, в свою чергу, отримують чеки від них. Тому значна частина поточних розрахунків за чеками може здійснюватися шляхом взаємного погашення, без виплати готівки.
В обігу є навіть чеки "лише для зарахування". Вони використовуються виключно для безготівкових розрахунків. Щоб не сплачувати готівкою навіть чек, який належить клієнту іншого банку, здійснюється кліринг, тобто діє система безготівкових розрахунків між банками.
Саме перехід до переважно безготівкових форм розрахунків з широким використанням чеків, кредитних карток властивий сучасному грошовому обігу цивілізованих країн світу. Зокрема, в США лише 3% загальної кількості грошей, що знаходяться в обігу, становлять дрібні металеві монети, 24% ‐ банкноти, які не розмінюються на золото, а решта 73% ‐ чекові депозити, тобто поточні рахунки або безстрокові вклади в банках, які обслуговують значну частину товарообороту засобів виробництва і споживчих товарів та послуг. При цьому основна маса чеків виписується на суму меншу 25 дол. і тільки 0,5% їх ‐ на суму 10 тис. дол. і більше.
Отже, поширення кредитних грошей має значні переваги над паперовим обігом, значно скорочує потребу в готівкових грошах, спрощує і прискорює грошовий обіг.
§ 3. ЦІННІ ПАПЕРИ Й ФОРМУВАННЯ ФОНДОВОЇ БІРЖІ
Види цінних паперів
Для забезпечення платежів та кредитів, прискорення й полегшення розрахунків, а також для застав на укладені угоди використовуються цінні папери. Цінні папери ‐ це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають відносини між особою, яка їх випустила, та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів,
іншим особам. Цінні папери об'єктивно необхідні, тому що вони: а) оперативно задовольняють потреби здійснення платежів; б) прискорюють і полегшують розрахунки між суб'єктами виробничо‐
комерційної діяльності; в) дають змогу вирішувати проблеми надійності гарантій у вигляді застав на укладені угоди тощо. Як кредитні знаряддя обігу цінні папери виступають знаками вартості, що виникають на основі кредиту й виконують дві функції: а) засобу обігу; б) засобу платежу. Вони не мають самостійної, внутрішньої вартості, тому що в них не втілено абстрактної суспільно необхідної праці, і виступають як знаки повноцінних грошей, їх представниками й замінниками в процесі обігу.
Тобто цінні папери в такому розумінні наближаються до паперових грошей. Однак вони суттєво відрізняються від останніх, тому що слугують одночасно і знаками золота, й кредитними документами, що виражають відносини між кредиторами й позичальниками.
На внутрішньому ринку цінні папери виконують такі функції: а) слугують насамперед інструментом інвестування й кредитування різних сфер і галузей економіки, допомагають акумулювати й залучати до господарського обороту розрізнений тимчасово вільний фінансовий капітал і кошти населення;
б) забезпечують перелив інвестиційних і кредитних ресурсів у найприбутковіші сфери виробництва.
При цьому цінні папери виконують роль об'єктивного індикатора розподілу й перерозподілу капіталу по сферах, галузях, видах діяльності, а також підвищення ефективності його функціонування у даних сферах; в) слугують інструментом фінансування й рефінансування дефіциту бюджетної системи, перешкоджають надлишковій емісії грошей і стримують розвиток інфляції; г) надають підприємцям багатоваріантний вибір джерел фінансування й кредитування; д) відіграють роль гнучкого механізму зміни суб'єктів власності, створення змішаного капіталу; е) регулюють сумарний купівельний попит, стримують спекулятивну активність тієї частини населення, що має вільні фінансові ресурси, забезпечують власникам цінних паперів додаткове джерело доходів, що перевищують розмір депозитного банківського процента.
В Україні випускаються в обіг і обертаються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання республіки, ощадні сертифікати й векселі. Цінні папери можуть бути іменними (тоді вони передаються шляхом повного індосамента) або на пред'явника (обертаються вільно і можуть використовуватися для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів). Юридична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати обов'язки, що випливають з умов їх ви пуску (дивіденд, відсоток), називається емітентом. Емітент усі зобов'язання повинен виконувати в строки і в порядку, які передбачені рішенням про випуск цінних паперів за законодавством України. Прибуток, який приносять цінні папери, може бути проданий на фондовій біржі. Це зумовлює курс цінних паперів, тобто ту ціну, за якою вони продаються. Ціна прямо пропорційна принесеному Цінними паперами прибутку й обернено пропорційна нормі позичкового відсотка.
Акції
Провідні позиції серед різних видів цінних паперів у ринковій економіці займають акції. Акція ‐ цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову (майнову) участь у статутному фонді акціонерного товариства, членство в ньому та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
Акція має такі обов'язкові реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування "акція", її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальна вартість, ім'я власника для іменної акції, розмір статутного фонду акціонерного товариства, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів, підпис голови правління й печатка. Акції можуть бути іменними, на пред'явника, привілейованими та простими.
Громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій. Їх обіг фіксується у книзі реєстрації в акціонерному товаристві, до якої вносяться відомості про придбання акцій, їх кількість у руках кожного акціонера. Щодо акцій на пред'явника, то тут реєструється лише загальна кількість.
Пред'явницькі акції, в свою чергу, поділяються на два види: а) звичайні; б) привілейовані. Звичайні акції дають право на дивіденди, що коливаються залежно від результатів господарсько‐фінансової діяльності акціонерного товариства і величини отриманого прибутку. Власник звичайної акції ризикує не отримати дивідендів взагалі, бо отримує їх останнім і лише з тієї частини прибутку, що залишається після розподілу за привілейованими акціями. Водночас він має право заслуховувати на зборах акціонерів адміністрацію, затверджувати її звіти, брати участь у виборах керівних органів акціонерного товариства. Кожна звичайна акція ‐ це один голос на зборах акціонерів. Тому її власник
стає не лише власником паю, а й співвласником підприємства, який може брати участь в управлінні ним.
Привілейовані акції можуть випускатися розміром до 10% статутного фонду. Вони дають переважне право їх власникові на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна на випадок ліквідації акціонерного товариства. Власники привілейованих акцій участі в управлінні не беруть, а щорічно виплачуваний їм дивіденд є фіксованим відсотком до номінальної вартості акції.
На перший погляд привілейовані акції дають їх власнику значний виграш порівняно з власником звичайних акцій. Він не лише отримує фіксований доход навіть тоді, коли коштів не вистачає для оплати дивідендів усім іншим акціонерам, а й на випадок банкрутства його збитки мінімальні.
Привілейовані акції вигідні також тому, що їх можна в будь‐який час обміняти на встановлену кількість звичайних акцій того ж емітента з можливим виграшем від приросту їх курсової вартості. Але власник привілейованих акцій хоча і є власником, та не є господарем акціонерного товариства, тому що не бере участі в управлінні ним. У цьому криється принципова відмінність привілейованих акцій від звичайних.
За рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні товариства після сплати податків, інших платежів та відсотків за банківський кредит, власникам акцій сплачується дивіденд, розмір якого залежить від маси прибутку, співвідношення між його нагромаджуваною та споживаною частинами, виду й кількості акцій та інших факторів. Намагання акціонерних товариств підтримувати дивіденди на високому рівні пояснюється тим, що від цього залежить курс акцій і визначається рейтинг корпорації, який, у свою чергу, визначає її спроможність через високу репутацію залучати достатню кількість позичкового капіталу або використовувати для додаткового випуску акцій. Отже, акція є формою розподілу частини додаткового продукту за вартістю, а тому дивіденд нічого спільного не має з розподілом за працею.
Громадян колишнього СРСР тривалий час повчали, що згідно з "Капіталом" К. Маркса дивіденд є частиною реалізованої додаткової вартості, джерелом нетрудових доходів і тому його не можна узгодити з трудовим вкладом. Адже розміри дивіденда пропорційні номінальній ціні акції, а не трудовому вкладу. Як же тепер ми маємо розглядати дивіденд?
1. Насамперед слід мати на увазі, що політики минулого орієнтували теорію на розробку версії
"споживацького соціалізму", в якому основними засобами виробництва володіла держава та її органи. Тому й функцію виробничого нагромадження могли виконувати виключно ці органи. Нині ж, коли визнано право кожного громадянина України володіти засобами виробництва, він може здійснити його з допомогою купівлі акцій, тобто брати участь у виробничому нагромадженні. Якщо
існує право формування засобів виробництва, то чому ж не визнати і право дивіденду. При цьому не треба боятися диференціації доходів у власників акцій, тому що вона стимулює вдосконалення виробництва, робить усіх власників акцій співвласниками колективного за своїм характером виробництва. Побоювання стосовно того, що власники акцій можуть жити не працюючи, знімаються за допомогою відповідної податкової політики.
2. У тлумаченні дивіденду слід виходити з того, що хоч він не є безпосереднім результатом праці власника вкладених в акцію коштів і в такому розумінні допустиме його тлумачення як нетрудового доходу, проте він не може привласнюватися всіма працівниками акціонерного підприємства. Адже, скажімо, за кошти акціонерів тут здійснюється технічна модернізація і забезпечується таке вдосконалення технологій та організації виробництва, яке й забезпечує зростання продуктивності живої праці. Отже, зростання продуктивності праці, а не інтенсифікація забезпечило збільшення прибутковості. При цьому трудові зусилля працівників акціонерного підприємства залишаються незмінними. Тоді за що ж їм додатково платити? Справедливо, що ці кошти перетворюються в джерело дивіденду. Більше того, підвищення оплати праці працівників акціонерного товариства за
рахунок вкладення коштів акціонерів було б украй недоцільним, призвело б до прямого "паралічу"
їхньої заінтересованості в інтенсивній праці. Саме таке становище нині склалося на державних підприємствах, що стало одним із факторів поглиблення кризи.
3. За вільного продажу акцій неможлива і гіпертрофія економічної влади в акціонерних товариствах.
Запобігти цьому можна шляхом законодавчого регулювання величини індивідуального володіння акціями, придбанням певного пакета акцій колективом підприємства та державою. Водночас акції працівників акціонерного товариства становлять довготривалу основу їхньої матеріальної заінтересованості, роблять кожного господарем, що зацікавлений у стабільній діяльності підприємства на далеку перспективу. Якщо ж колектив підприємства виступає як один із засновників акціонерного товариства, то він бере безпосередню участь у визначенні загальної кількості акцій
(вона не може бути більшою за статутний фонд чи вартість усього майна), а також у вирішенні питань, кому і скільки акцій продавати.
4. Акціонерні товариства мають незаперечні переваги над державними підприємствами. Адже власники акцій, навіть не працюючи на підприємстві, зацікавлені в підвищенні його прибутковості.
Більше того, акціонери можуть підтримати і таке рішення, щоб прибуток, скажімо, не розподіляти між акціонерами, а повністю використати на закупівлю досконалішого обладнання. Наприклад, акціонерне товариство із статутним фондом в 10 млн. грн. отримало після сплати податків прибуток в
1 млн. грн. Це означає, що можна сплатити дивіденд в 10%. Але акціонерне товариство вирішило закупити новітнє обладнання для докорінної реконструкції основних виробничих фондів. За умов ринкової економіки все майно вже становитиме 11 млн. грн., вартість однієї акції вже дорівнюватиме не 1000 грн., а 1100 грн. Коли ж врахувати подальші перспективи зниження витрат матеріалів та праці, то ринкова вартість акцій додатково зросте ще на 50‐100 грн. Ось чому акціонерам вигідніше вкладати кошти в технічне й технологічне вдосконалення виробництва, ніж прагнути до постійного збільшення дивідендів.
Величина дивідендів не може бути довільною. Вона залежить насамперед від величини прибутку, тривалості періоду, по Закінченні якого оцінюється цей прибуток, від бажання людей заощаджувати чи витрачати кошти на поточні споживацькі потреби, від величини ризику, економічної кон'юнктури та індексу інфляції, оскільки вона змінює купівельну силу грошових одиниць.
За умов корпоратизації, що розгорнулася лише в 1995 р., розрахунок розміру сплати дивідендів складається з обсягу річного чистого прибутку акціонерного товариства після корпоратизації.
Абсолютний розмір дивідендів залежить від величини чистого доходу і загальної кількості акцій.
Відносний розмір дивідендів залежить від абсолютних розмірів дивідендів, поділених на номінальну вартість акцій.
Власнику важливо знати ефективність володіння акцією. Якщо акціонер володіє акцією весь рік, то для визначення доходів, який складається із зрослої курсової вартості акції і дивіденду.
Однак акція може купуватися і після початку фінансового року або ж продаватися до його закінчення.
Тоді у формулу вноситься додаткова поправка на строк володіння акцією.
Тут слід мати на увазі, що, по‐перше, всі нарахування дивідендів акціонерні товариства проводять виходячи з номінальної вартості акції незалежно від їх курсової ціни; по‐друге, доход акціонера від підвищення курсової вартості акції може бути реалізованим лише при продажу її за новою ціною, що зросла й проявляється у вигляді збільшення капіталу. Скоріше можна сказати, що це потенційний, можливий доход акціонера.
Важливою перевагою акціонерного товариства є також його обмежена відповідальність за зобов'язаннями. Власник акцій ризикує лише капіталом, вкладеним в акції. В акціонерних
товариствах формується демократичне управління, розширюється громадський контроль за фінансово‐господарською діяльністю, стимулюється якісна праця акціонерів‐пайовиків.
Облігації
Функцію мобілізації зовнішніх фінансових коштів досить ефективно виконують такі цінні папери, як облігації. Облігація ‐ цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений строк, з виплатою фіксованого щорічного відсотка.
У кожній країні існує своя специфіка емісії та розповсюдження облігацій. Законом України "Про цінні папери" визначено такі вимоги до емітентів облігацій: по‐перше, акціонерні товариства можуть випускати облігації на суму не більшу від 25% розміру статутного фонду і тільки після повної оплати всіх раніше випущених акцій; по‐друге, емітент, випускаючи в обіг облігації, мусить бути незбитковим протягом останніх трьох завершених фінансово‐господарських років або з часу утворення, якщо даний строк менший трьох років; по‐третє, емітент не повинен мати прострочену заборгованість кредиторам і за внесками до бюджету; по‐четверте, емітент зобов'язаний цілком сплатити статутний фонд на той час, коли він приймає рішення про емісію облігацій.
Вказана інформація, звичайно, надається відповідним фінансовим органам, які перевіряють і реєструють її, дають дозвіл на випуск облігацій. Водночас і потенційні інвестори перед купівлею облігацій все‐таки самостійно мають з'ясувати реальний фінансово‐економічний стан даного емітента.
В Україні як боргове зобов'язання облігації випускаються двох видів: а) облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик; б) облігації підприємств. Крім того, облігації можуть бути
іменними і на пред'явника, відсотковими й безвідсотковими (цільовими), можуть вільно обертатися або з обмеженим колом обігу. Вільне обертання облігацій зумовлює їхню номінальну й ринкову вартість, або ціну. Номінальною називається вартість облігації, зазначена в ній. Ціна, за якою облігації купуються і продаються на ринку, називається курсом облігацій. Цей курс залежить від номінальної вартості, річного доходу, який вона приносить, рівня позичкового відсотка, кількості років, що залишилася до погашення облігації, та співвідношення між пропонуванням облігацій та попитом на них.
На курс облігацій відчутно впливає стан економіки, державних фінансів та грошового обігу. В умовах
інфляційного знецінення грошей попит на облігації різко зменшується і водночас зростає попит на звичайні акції та облігації, що конвертуються. Облігації всіх видів купуються громадянами лише за рахунок їхніх особистих коштів. Підприємства можуть придбати облігації всіх видів за рахунок чистого прибутку. Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випускаються на пред'явника.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал