Оповідання В. О. Сухомлинського



Сторінка3/6
Дата конвертації22.12.2016
Розмір0.84 Mb.
1   2   3   4   5   6

Ледача подушка

друк

Маленькій Яринці треба рано-рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:

-    Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати і йти до школи.

-    Це подушка в тебе ледача, - відповів дідусь.

-    А що ж їй зробити, щоб не була ледачою?

-    Знаю я таємницю, - пошепки сказав дідусь. -    Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона й не буде ледачою.

- Справді? - зраділа Яринка. - Я завтра так і зроблю.

Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але ж треба нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити!

Схопилась Яринка, швиденько одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками.

Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

Лижі й ковзани

друк

 

Восени батько купив Борисові ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.



Думає Борис, що краще - ковзани чи лижі? Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь - і в селі, і в лісі. А на ковзанах - тільки на ставку.

От і каже Борис Євгенові:

- Поміняємося, Євгене? Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.

Помінялись.

Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить вдома з лижами.

Узяв Борис лижі, поніс до Євгена і каже:

- Не будемо мінятись... Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.

Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав.

Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, білим килимом встеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку.

Катається Євген на лижах, а Борис сидить вдома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.

Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:

- Ні, Євгене, таки поміняймося. Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.

- А як завтра сніг розтане? - запитав Євген.

Лялька під дощем



друк

 

Зіна вкладалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувались чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ.



Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір'ї стоять калюжі води, йде дощ. Ой горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.

Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою, лягаючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?

Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те, що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя...

Зіна встала з ліжка, тихо відкрила двері, побігла на подвір'я. Дощ миттю змочив її сорочечку. Вона підбігла до лавки, взяла Зою, пригорнула її до грудей.

Коли Зіна відкрила двері, мама ввімкнула світло й широко відкритими від страху очима дивилась на порожнє ліжко.

Побачивши Зіну з притуленою до дитячих грудей лялькою, мама перевела дух.

Вона зняла рушник, витерла Зіну, переодягла в суху сорочечку. Давши рушник, сказала:

— Витри ж і Зою... Як же це ти її забула на лавці?

— Ніколи більше цього не буде, матусю...

 

Маківка і Джміль



друк
У вечері Макова квітка стулила пелюстки. Спить цілу ніч Маківка.

Уже й день настав, уже й Сонце зійшло, а вона все спить, не розтуляє пелюстки.

Коли це десь, із-за яблуні вилетів волохатий Джміль.

Летить, гуде.

Почула квітка, що Джміль наближається і розкрилася. Прилетів Джміль та й сів між пелюстками. Радіє Макова квітка, бо тепер повна коробка маку буде. Ось чому Маківка так довго не розтуляла пелюсток.

Вона чекала Джмеля.

Мильна бульбашка

друк
Хлопчик сидів біля відчиненого вікна й пускав мильні бульбашки. Вони були легкі, красиві. Сонечко грало на бульбашках всіма кольорами веселки: жовтим, синім, зеленим, оранжевим, фіолетовим... Легенький вітерець підхоплював бульбашки, й вони летіли над квітником, над кущами бузку. їм хотілося піднятися вище за дерева, та ледве торкалися листя — вони лопались.

А одна велика Мильна Бульбашка, підхоплена вітром, полетіла у синє небо. Побачила Мильну Бульбашку Ластівка, полинула до неї, летить поруч і дивується:

— Яке на вас гарне плаття! Яка ви красива! Ви чарівна пташка!

— Так, я чарівна пташка,— згорда відповіла Бульбашка.— Поглянь, одежа на мені веселкою грає.

Доторкнулася Ластівка до одежі — Мильна Бульбашка лопнула.

— Де ж це вона поділась, та чарівна пташка? — здивувалася Ластівка.     Тільки бризки полетіли.

 

Мишкові купили велосипед



друк
Мишкові купили велосипед. А живе він поруч зі школою. Між їхньою садибою і шкільною — сад, так що й їхати ніде. Мишко привів свій велосипед, мов коня на вуздечці.

Хлопці оточили Мишка. Обмацували колеса, педалі, руль, фару. Велосипед усім подобався. Усі заздрили Мишкові.

— Що ж, катайся,— сказав Федько й відійшов убік,— так немовби йому зовсім не хотілось кататись.

— Ти думаєш, мені справді дуже хочеться на ньому кататись? — байдуже запитав Мишко.— Бери, пробуй.

Федько, не вірячи своїм вухам, схопив велосипед, сів на нього й помчав шкільним стадіоном. Катався аж до дзвінка на урок.

На першій перерві катався Іван, на другій — Степан, на третій — Сергій, на четвертій — Оля.

Залишилися кататися й після уроків. Велосипед переходив з рук у руки. До четвертої години накаталися всі.

Мишко привів велосипед о пів на п'яту, мов коня на вуздечці.

— Де це ти досі катався? — здивувалась мати.— Хіба ж так можна?

— А я й не катався…

— Як — не катався?

— Хлопці каталися… Й дівчатка… Мама полегшено зітхнула й сказала, немовби сама до себе:

— Найбільше, чого я боялась, що ти сам кататимешся.

Ніна і Гусак



друк

 

П'ятирічна дівчинка Ніна йшла з дому в дитячий садок.



На стежці, якою йшла Ніна, сидів великий білий гусак. А поруч з ним сиділо з десяток менших гусей і десятків зо три гусенят.

Ніна з острахом глянула на гусака. Який він великий і страшний, який у нього довгий дзьоб.

Боязко оглядаючись, Ніна зійшла зі стежки, щоб обминути гусака. А гусак підняв голову, зашипів, підбіг до Ніни й ущипнув її за ногу. Гуси весело ґелґотіли.

Ніна заплакала і втекла додому.

Вона розповіла мамі про те, як на неї напав гусак.

Мама сказала Ніні:

— Не треба боятися, він і не нападатиме. Дивись на нього сміливо, йди на нього, не обминай.

Ніна знову пішла тією ж стежкою. На стежці сидів гусак, а поруч з ним — гуси й гусенята.

Ніна сміливо глянула на гусака. Гусак сидів на стежці і ніби ждав, що ж воно буде.

А Ніна все йшла до нього і йшла стежкою й дивилася сміливо, думаючи: не боюсь я тебе, гусаче.

Гусак злякався, зійшов з стежки, побіг, оглядаючись, по траві, а за ним побігли гуси й гусенята.

А Ніна сміливо йшла стежкою.

Гуси про щось тривожно заґелґотіли.

 

Навіщо кажуть "Спасибі"



друк

Дрімучим лісом йшло двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко і хотілося пити.

Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь сказав:

- Спасибі тобі, струмочку.

Хлопчик усміхнувся.

- Чого ти усміхнувся, хлопче? - запитав дідусь.

- Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові "Спасибі"? Він же не жива істота і не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.

- Це так. Якби води напився вовк, він міг би і не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина каже "Спасибі"? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?

Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме час був подумати: дорога через ліс ще довга.

Найгарніша мама



друк

Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого — некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:

— Хто ти такий, де ти взявся?

— Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.

— Хто ж твоя мама? — питає Соловей.

— Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня.

— Яка ж вона? — питає Дятел.

— Моя мама найгарніша.

— Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд.

— У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — відповідає з гордістю Совеня.

— Ха-ха-ха! — зареготали Соловей, Дятел і Дрізд. — Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.

— Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене найгарніша.

Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

Найледачіший у світі кіт



друк

Лежав на столі кіт. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки - одну зі сметаною, другу - з молоком.

Кіт подумав: це дівчинка принесла мені частування. Але що краще: сметана чи молоко? Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати - такий він був ледачий.

Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл i клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко i горобець. Та xiбa легко зважитися, що з цих трьох речей найсмачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі и заснув.

Це був найледачіший у світі Кіт.

Наказ дітям



друк

«Батько і мати дали тобі життя і живуть для твого щастя. Не завдавай їм болю, образи, прикрощів, страждань. Все, що тобі дають батько й мати, — це їхня праця, піт, утома. Вмій поважати працю батьків. Найбільше щастя для матері й батька — твоє життя, працьовитість, любов до науки, повага до старших. Якщо люди вважають тебе недоброю людиною — це велике горе для твоєї матері й батька. По-справжньому любити їх — означає приносити в дім мир і спокій.

Твоя сім'я — це не тільки батько й мати. Це й ви, діти. Це твоя поведінка, твої вчинки. Запитуй у батька й матері дозволу на те, що без них вам робити не можна, або ж не тактично. Справжня свобода сина й дочки — бути слухняними дітьми. Підкорення волі батьків — перша школа громадського виховання, перша дисципліна твоєї совісті. Якщо не навчишся підкорятися волі батьків, то не зможеш стати стійким, мужнім громадянином, дисциплінованим трудівником, вірним батьком своїх дітей.

Три нещастя є в людини: старість, смерть і лихі діти — говорить українська народна мудрість. Старість — невідворотна, смерть — невмолима, перед цими нещастями ніхто не зможе зачинити двері свого дому. А від лихих дітей дім можна зберегти, як від вогню. І це залежить не тільки від батьків ваших, а й від вас самих.

Бути хорошими дітьми — означає не допустити, щоб старість батька й матері була отруєна твоїми поганими вчинками. Вмій відчути найважчі душевні муки матері й батька. Їхня хвороба — твоє горе. їхні невдачі і неприємності на роботі — твоя біда. Вмій бути добрим у думках і почуттях. Бережи здоров'я батьків. Пам'ятай, що ранню старість і хвороби батькам приносить не тільки праця, втома, а й сердечні хвилювання, переживання, тривоги, прикрощі. Найбільше вражає батьків дитяча невдячність, байдужість сина чи доньки. Будьте гідними своїх батьків!»

Намисто з чотирма променями



друк

 

Побачило Сонечко хвору Дівчинку в ліжку. Дівчинка лежала, очі її були закриті, вона тихо стогнала.



Жаль стало Сонечкові Дівчинку. Нахилилось воно над її голівкою й тихо прошепотіло:

— Візьми, Дівчинко, чарівне намисто з чотирма променями. Чотирьох нещасних ти можеш зробити щасливими. На кого спрямуєш промінь — той і стане щасливим.

Відкрила очі Дівчинка, бачить — лежить на постелі чарівне намисто, чотири промені грають на стіні.

«На кого ж направити щасливі промені? — думає Дівчинка.— Хто у нас нещасливий

Подумала і важко зітхнула: нещасними були бабуся, дідусь, тато й мама. У бабусі зуб болить, у дідуся ліжко скрипить, татко горілку п'є, мама сльози ллє.

Спрямувала Дівчинка чарівний промінь на бабусю — і зуб у неї зразу ж перестав боліти.

Спрямувала промінь на дідуся — ліжко перестало скрипіти.

Спрямувала промінь на тата — перестав тато горілку пити.

Спрямувала промінь на маму — перестала мама сльози лити, радісно посміхається.

Про себе, про свою хворобу Дівчинка забула. А коли всі стали щасливими, вона стала найщасливіша, і хвороба залишила її.

 

Народився братик



друк

В Оленчиної матусі народився хлопчик. Радіє Оленка: тепер у мене є братик. 


Прокинулася вночі Оленка, бачить - схилилась мама над колискою та й співає колискові.

Заворушилась заздрість в Оленчиній душі. Тепер, думає, мама вже не любитиме мене так, як раніше. Бо треба ж і Петрика любити.

- Мамо, - каже Оленка вранці, - ой, як люблю я вас...

- А чого ти мені це говориш? - непокоїться мати.

- Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика...

Мама полегшено зітхнула й каже:

-Піди, Оленко, Сонця запитай, як воно ділить своє тепло між людьми?

Вийшла Оленка та й питає. А Сонце каже:

- Для кожної людини - все моє тепло. Від першої до останньої іскринки.

Не загубив, а знайшов



друк

 

Коли синові виповнилось дванадцять років, батько дав йому новий заступ і сказав:



— Йди, синку, в поле, відміряй ділянку в сто кроків уздовж і сто впоперек і скопай.

Пішов син у поле, відміряв ділянку й почав копати. А копати він ще не вмів. Важко було спочатку, доки приловчився копати й до заступа приладився. Наприкінці робота йшла все краще й краще. Та коли син загнав заступ в землю, щоб перекинути останній шматок ґрунту, він зламавсь.

Повернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за поламаний заступ.

— Простіть мене, батьку, — сказав син. — Я зламав заступ.

— А копати ти навчився? Копати тобі в кінці було важче чи легше?

— Навчився, і копати в кінці мені було легше, ніж спочатку.

— Отже, ти не загубив, а знайшов.

— Що ж я знайшов, батьку?

— Бажання трудитися. А це — найдорожча знахідка.

 

Образливе слово



друк

Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить — мучить його совість: адже він образив Матір.

Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й говорить:

— Простіть мені, Мамо, за образливе слово.

— Прощаю, — сказала Мати й зітхнула.

— Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.

Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові:

— Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.

Оленчин горобчик

друк

Маленькій Оленці дуже хотілося впіймати горобчика. Але той не давався в руки. Тоді вона надумала склеїти горобчика з сірого пір'я.

Розрізала в подушці маленьку дірочку. Набрала сіренького пір'я. З тіста зліпила голого горобчика, обмазала вишневим клеєм. Нату-лила пір'ячка.

Ось і горобчик готовий — сіренький, з тоненьким дзьобиком, з чорними оченятами, як макові зернятка. Посадила Оленка горобчика на підвіконні. Насипала йому пшонця, поставила водички.

Мовчить горобчик. Накришила хліба — мовчить горобчик.

Але ось надворі над вікном зацвірінчала горобчиха до своїх діток.

Підняв голівку Оленчин горобчик, повернувся до відчиненого вікна, розправив крильця...

Осіння квітка й весняна квітка



друк

 

У нашій шкільній теплиці зустрілися осіння й весняна квітки. Ось як це сталося.



Перенесли ми в теплицю осінні квіти — хризантеми. Зацвіли вони — білі, фіолетові, рожеві. А біля них зеленів паросток бузку. Наближався Новий рік. Надворі йшов сніг, шумів зимовий вітер, а в теплиці було затишно й тепло. Одного сонячного ранку зацвів бузок. Відкрила Бузкова квітка блакитні оченята, побачила білу Хризантему й питає здивовано:

—  Ти ж осіння квітка. Чом ти цвітеш? Надворі ж лютий мороз. Глянула Бузкова квітка — справді надворі зима.

—  Це все Оля зробила, — каже Хризантема. — Це вона посадила нас тут. Якби не Оля, ми б і не зустрілися. Не зустрілася б весна з осінню.

 

Пелюстка і Квітка



друк

 

На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли й джмелі, беруть нектар.



У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:

- Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду - що мені?

Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, - що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.

Пішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Муравлика.

- Ти хто? - питає Муравлик.

- Я Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.

- Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.

Ходила Пелюстка, ходила до вечора й засохла. А квітка цвіте.

Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки - ніщо.

Петрик, Собака й Кошеня



друк

 

Маленький хлопчик Петрик ішов стежкою в саду. Бачить, біжить назустріч кудлатий собака.



Петрик злякався, хотів тікати. Та раптом до його ніг притулилось маленьке кошеня. Воно втекло  від собаки й просило Петрика: захисти мене, хлопчику, від цього страшного звіра. Стоїть Петрик, дивиться на кошеня, а воно підняло голівку і жалібно нявчить.

Петрикові стало шкода кошеняти. Він узяв його на руки і хоробро пішов собаці назустріч.

Пес зупинився, злякано глянув на Петрика і сховався у кущах.

 

Пихата жаба



друк

Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає: "Навчуся і я співати по-журавлиному. Буду не така, як усі жаби. Хай дивується увесь жаб'ячий рід".

Довго вчилася вона співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють із нею по-жаб'ячому, а вона мов не розуміє — відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й дорікають своїй подружці:

— Ти ж така жаба, як і ми, чого ж ти не хочеш розмовляти по-жаб'ячому?

Жаба задерла голову й каже:

— А може, у мене виростуть крила, і я полечу, як журавель!..

Пихатий півень

друк

 

Ходить півень по подвір'ю. Побачив райдугу барвисту на небі. Побачив і сміється:



— У мене хвіст такий само барвистий — кращий, ніж райдуга.

Та ось пішов дощ. Замочив пихатому півневі хвоста. Звис хвіст аж до землі. Соромно стало півневі. Втік він на сідало й більше ніколи не хвалився.

 

По волосинці



друк

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.

Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшовши до лісу, бабуся з внуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.

Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.

Петрик від подиву й хвилювання стояв, широко відкривши очі.

—    Бабусю,— пошепки запитав він,— невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

—    Так, по волосинці,— відповіла бабуся.— Це працьовита пташка.

Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:

—    Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто...

 

 

Питання для обговорення: 



Що вразило Петрика? Чому?

Як ти вважаєш, про що думав Петрик?

Покинуте кошеня

друк

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.

Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

Василь Сухомлинський

 

Питання для обговорення:



3 чого видно, що в Наталочки добре серце?

Які речення слід прочитати з почуттям вдячності й радості?

Поміркуйте разом! Як можна продовжити це оповідання?

 

Про що думала Марійка



друк

Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.

Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.

Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг...

Бігають діти, сміються, а Марійку ніхто не шукає.

«Чого ж це про мене забули?» — думає вона. Все-таки боляче Марійці:   «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал