Оповідання В. О. Сухомлинського



Сторінка1/6
Дата конвертації22.12.2016
Розмір0.84 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Оповідання В.О.Сухомлинського

Іменинний обід (Іменини)


У Ніни велика сім'я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся - найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся - ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.

Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:

-Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

- Чому? - здивувалась мама.

- В неї руки тремтять. Крапає на стіл.

Мама зблідла.

Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.

Довго сиділа мовчки, потім сказала:

-У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

Бабусин борщ
У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали до неї в гості.

Рада бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.

Зварила бабуся борщ - зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та ось біда... Забувати стала. Поки варила - двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:

- Ачи солила - й не пам'ятаю... Стара вже... Ось сіль у сільниці - додавайте собі до смаку.

З'їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний! Перезирнулися між собою, усміхнулися непомітно. Ложка за ложкою - виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.

- А чи солила ж я борщ? - питається бабуся.

- Ми й не помітили, - каже Ніна. - Такий смачний, що про сіль і не подумали.

- Значить, солила, - полегшено зітхнула бабуся. - А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.

Добре, бабусю, - і знову перезирнулись. І непомітно всміхнулись.

 

 



Байдужий пеньок
 

Стоїть у лісі старий-престарий Пеньок. Мохом обріс, гріється на  сонечку.

Поселився під Пеньком Їжак. Клопочеться собі в нірці, а Пеньок мружиться, крекче, гріється на сонечку.

- Будемо з тобою дружно жити, добре? – питає раз його Їжак.

- Добре, - відповідає байдужно Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється собі на сонечку.

По другий бік під Пеньком поселилася Гадюка.

-  Будемо з тобою дружно жити, добре? – питає раз вона.

-  Добре, - відповідає байдужо Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється на сонечку.

Та ось якось Їжак побачив, що поруч із ним живе Гадюка. Напав на неї і в кривавій сутичці переміг. Виповз, ліг на Пеньок. Відпочиває.

- Що це у вас там за шум був? – питає Пеньок.

- Це я Гадюку вбив, - відповідає Їжак.

- Добре, - каже байдужно Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється собі на сонечку.

 

Бо я - людина


Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.

Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.

Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:

— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.

Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.

— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?

— Я прибрав його з дороги.

— Ви також спіткнулися й забили ногу?

— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

— Чому ж ви прибрали камінь?

— Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.

— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

Відлітають журавлі
 

Був ясний осінній день. Тихо надворі, у повітрі пливуть павутинки. А в блакитному небі - ключ журавлів. Пролетіли журавлі над селом, потім повернулись, покружляли й знову полетіли. Але за селом, недалеко від лісу, сіли журавлі на землю. Довго сиділи, немов радились про щось. Чому це журавлі кружляли над селом, а потім сіли біля лісу? Бо вони вирушають у далеку дорогу. Летять у теплий край. Та хоч і теплий, але чужий. Бо батьківщина там, де народився, зріс і почав літати. Тож їм і тяжко розлучатися зі своєю вітчизною.

 

Василь Сухомлинський



Він зненавидів красу
У матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання.

Побачив син троянду за вікном, питає:

— Що це таке?

— Квітка троянди, — відповідає мати.

— Хочу квітку троянди, — вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає.

Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім'яв пелюстки й кинув на підлогу.

Побачив син на паркані горобця, питає:

 — Хто це такий?

— Горобець, — відповідає мати.

 — Хочу горобця, — вимагає хлопчик. Пішла мати до сусідських дітей, просить:

— Спіймайте горобця, куплю вам цукерок.

Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син матері мертву пташку.

Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці. Сподобалась йому гра, питає він у матері:

 — Що це таке?

— Це пастух грає пісню на сопілці.

— Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! — зажадав хлопчик.

Пішла мати до пастуха, просить:

— Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.

— Ні, — відповідає пастух.— Пісня — це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім.

Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова пастуха. І син зненавидів красу, перестав любити й розуміти прекрасне.

Він тільки живий красивий
 

Великий красивий метелик Махаон сів на червону квітку канни. Сів і ворушить крильцями.

До Махаона підкрався хлопчик, впіймав його. Тріпоче крильцями Махаон, але вирватися не може. Хлопчик пришпилив його великою шпилькою до паперового листка. Крильця метелика поникли.

- Чому ти перестав  тріпотіти крильцями, Махаоне? – запитує хлопчик

     Махаон мовчить. Хлопчик поклав листок з мертвим Махаоном на підвіконня. Через декілька днів дивиться – крильця висохли і розсипались.

- Ні, він тільки живий красивий, - сказав розчарований хлопчик. – Коли крильця його тріпочуть на квітці канни, а не на листку паперу.

Вірші Василя Сухомлинського

 

"Я був на далекій чужині..."



Я  був  на  далекій  чужині,  
Там  небо  таке  ж  голубе,  
Та  тільки  нема  Батьківщини,  
Нема  там,  Вітчизно,  тебе,  

Бо  в  ріднім  краю  над  землею  


Чистіша  і  глибша  блакить.  
І  сонце  Вітчизни  моєї  
Яскравіше  в  небі  горить.  

Я  слухав  пісні  на  чужині  —  


Хороші  думки  в  тих  словах,  
Але  то  не  крила  орлині,  
Що  є  в  наших  рідних  місцях.

 

Важко бути людиною


 

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:

— А ми ж не подякували жінці за воду.

Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

— Що ж... — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?

— Варто, — наполягає Марійка. — Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?

Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.

— Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую...

— Чому? Скажи, чи ж обов’язково це зробити? — питає Роман.., — Адже ми так потомилися...

— Бо ми люди... Якби ми були телята, можна було б і не вертатися...

Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.

Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.

— Важко бути людиною... — сказав він.

 

Велика склянка


 

В маленькій сільській школі – два класи. В кожному класі – двадцять п’ять учнів. На великій перерві діти приходять в шкільну їдальню пити молоко.

Куховарка бабуся Марія ставить на велику дерев’яну тарілку двадцять п’ять склянок з молоком.

На стіл кладе двадцять п’ять шматків білого хліба, намащеного маслом.

В їдальні двадцять чотири звичайних склянки, а двадцять п’ята – велика, значно більша за всі інші.

Спочатку заходить в їдальню перший клас. Діти біжать до дерев’яної тарілки. До великої склянки тягнеться декілька дитячих рук, комусь-то пощастить захопити цю склянку. Ті, кому не пощастило, заздрять щасливчику.

Бабуся Марія дивиться на дітей, хитає головою й тихо каже:

- Які невиховані діти…

Потім приходить другий клас. Діти, не поспішаючи, підходять до тарілки, беруть звичайні склянки. І на тарілці залишається велика склянка.

Бабуся Марія запитує:

- Чому ж велику склянку ніхто не бере?

А до неї підходить хто-небудь несміливий і, соромлячись, бере велику склянку.

Бабуся, лагідно усміхаючись, тихо промовляє:

- Які чемні ці діти…




Велике й мале


http://s018.radikal.ru/i500/1202/a2/d35a09745b08.jpg

Художник: Галина Сокиринська

У корови Лиски народилося телятко. Воно ще маленьке. Але вже вибрикує. Припало до матері, напилося молока — захотілося йому погуляти.

Пішло подвір'ям, дивиться — сидить маленьке звірятко. Доторкнулося телятко писком до маленького звірятка, а на ньому пух м'якенький, ще м'якший, ніж материне вим'я.

Маленьке звірятко дивиться на величезного звіра — на теля, саме примружилось і сидить собі тихо-тихо. — Хто ти? — питає телятко.

- Я стара кролиця, — відповідає маленьке звірятко.

- Невже ти стара кролиця? — дивується телятко. — Отже, у тебе й дітки є.

- Є в мене маленькі дітки-кроленята. А ти хто?

- Я маленьке телятко, — відповідає телятко. — Я тільки-но народилось.

 

Весняний вітер



Клен цілу зиму спав. Крізь сон він чув завивання хуртовини і тривожний крик чорного ворона. Холодний вітер гойдав його віти, вигинав їх. Та ось одного сонячного ранку відчув Клен, ніби до нього торкнулося щось тепле і лагідне.

Прокинувся Клен. А то до нього прилинув теплий весняний Вітер.

- Годі спати, зашепотів весняний Вітер. – Прокидайся, весна наближається.

- Де ж вона – весна? – запитав Клен.

- Ластівки на крилах несуть, - каже теплий Вітер. - я прилетів з далекого краю, від теплого моря. Весна йде полями – заквітчалася квітами, красуня. А ластівки на крилах несуть барвисті стрічки.

Ось про що розповідав теплий весняний Вітер Кленові. Клен зітхнув, розправив плечі. Зазеленіли бруньки, бо йде весна – красуня.

Врятував сонечко
Це було влітку. Цілий день пекло сонце, а потім насунулись чорні хмари. Пішов дощ. Під високою гіллястою шовковицею сидів Василько.

Він не боявся зливи. Його захищало від неї.

Густе листя. Під шовковицею було сухо. А поруч текли струмки.

Василько побачив, як один струмок поволеньки почав заповнювати невеличку заглибинку. Утворювалось озерце. На середині цього озерця був маленький острівок. Води все прибувало й прибувало. Ось-ось затопить острівець раптом Василько побачив на острівці маленьке червоне сонечко.

Воно бігало з одного краю острівця до другого. «Чому ж воно не летить,»-подумав Василько. Йому стало жаль сонечка.

Острівець ставав усе менший.

Ось він такий як п’ятачок. Ось він уже не більше копієчки. Сонечко сиділо непорушно.

Василько побіг під дощ. І зразу ж змок до нитки. Та він устиг урятувати сонечко.

Все співає в лісі

друк
Весною ми ходили до лісу. Зійшло сонце, подихнув легенький вітерець, і всі дерева в лісі заспівали. Кожне співало свою пісню.

Береза співала ніжну пісню. Слухали цей спів, хотілось підійти до білокорої красуні, обняти її.

Дуб співав мужньо пісню. Коли ми слухали цей спів, нам хотілося бути сильними, відважними.

Верба, що схилилась над ставом, співала задумливу пісню.

Прислухаючись до цього співу, ми думали, що прийде осінь, та й осиплеться листячко з дерев.

Горобина співала тривожну пісню. Від цього співу набігла думка про темну ніч і бурхливу грозу, від якої гнеться тонка горобина, шукаючи захисту.

Ось які пісні ми почули в лісі.

Втрачений день



друк

 

В одного батька троє синів - маленьких хлоп'ят.  


- Розкажіть, як ви сьогодні прожили день.

Юрко відповів: 


- Я сьогодні посадив дерево.

Батько сказав: 


- Ти сьогодні добре прожив день.

Миколка відповів: 


- Я сьогодні зайчика намалював. 
- Ти теж непогано прожив день, - сказав батько.

Петрик відповів: 


- Я сьогодні у м'яча грав... І морозиво з'їв. 
- У тебе сьогодні втрачений день, - посмутнів батько.

Гвинтик


друк

Юрко готував домашнє завдання з граматики. Він переписав кілька речень. Треба було ще підкреслити іменники, але Юрко поспішав. Він швиденько згорнув зошит і побіг до хлопців грати в м'яча.

Увечері батько перевірив зошити й помітив, що там не все гаразд.

— Чого ж ти не закінчив роботи? — питає сина.

А Юрко не знає, що й казати.

— То дрібничка, то гвинтик...

— Слухай, що я тобі розповім,— мовив тоді батько.

— На заводі збудували великий літак. Багато людей працювало, щоб усе якнайкраще зробити. Лишалось загвинтити під крилом один маленький гвинтик. Загадали робітникові. А він забув. Так і передали літак на аеродром. Літак був пасажирський. Полетів літак у перший рейс. В ньому сиділо п'ятдесят пасажирів. Але ж він був без одного-однісінького гвинтика... На віражі* крило зламалось, літак упав і розбився. Загинули люди.

Ось що буває, коли хтось забуде про мале-е-енький гвинтик.

*Віраж — поворот.

 
Питання для обговорення: 
Поміркуй, від чого застерігає нас це оповідання. 
Склади власну розповідь на запропоновану у творі тему. 
Поміркуйте разом! Як по-іншому можна назвати оповідання?

Горбатенька дівчинка



друк

Клас розв'язував задачу. Учні схилились над зошитами. Коли це у двері хтось тихо постукав.

—    Відчини двері й подивись, хто там стукає,— мовив учитель.

Чорноокий хлопчик, що сидів за першою партою, живенько відчинив двері. До класу зайшов директор школи з маленькою дівчинкою. Тридцять п'ять пар очей впилися в незнайому дівчинку.

Вона була горбатенька.

Учитель затамував подих і повернувся до класу. Він дивився у вічі пустотливих школярів і мовчки благав: хай не побачить дівчинка у ваших очах ні подиву, ні насмішки.

У їхніх очах була тільки цікавість. Вони дивилися на незнайому дівчинку й лагідно всміхалися.

Учитель полегшено перевів дух.

—    Цю дівчинку звуть Оля,— сказав директор.— Вона приїхала до нас здалеку. Хто поступиться їй місцем на першій парті? Бачите, яка вона маленька?

Усі шість хлопчиків і дівчаток, що сиділи за передніми партами, піднесли руки:

—    Я....

Учитель був тепер спокійний: клас витримав іспит.

 

 

Питання для обговорення:



1. Прочитай, як клас зустрів незнайому дівчинку. Чому так хвилювався вчитель? Який іспит витримали діти? 
2. Поясни значення виразів: живенько відчинив, впилися в незнайому дівчинку, полегшено перевів дух. 
3. Які почуття вчителя передані у виділених реченнях? 
4. Як по-іншому можна назвати оповідання? Знайди в оповіданні зачин, основну частину і кінцівку. 
5. Підготуйся переказати оповідання.

 

Дід Осінник



друк

 

У темному лісі живе дід Осінник. Спить на сухому листі, сторожко прислухається до пташиного співу. Як тільки почує сумну журавлину пісню — курли-курли — підводиться й каже:



— Прийшла моя година. Відлітають до теплого краю журавлі. Виходить з лісу дід Осінник — сірий, у сивому дощовику. Де пройде, там листя жовтіє й опадає на землю. Виходить на узлісся, прихиляється до дуба й тихо-тихо щось мугиче.

Це не пісня, а осінній вітер... Коли дід співає, його борода росте, розвівається за вітром. Ось вона вже простяглася луками. Посіріли луки

— Осінній туман,— кажуть люди.

І не здогадуються, що це ж, борода діда Осінника.

Дідусь і Смерть

друк

Був собі Дідусь. Було йому вже сто років. От дізналася Смерть, що живе такий старий-старесенький Дідусь, прийшла до нього й каже:

- Час уже помирати, Дідусю.

- Дай приготуватися, - відповідає Дідусь.

- Добре, - каже Смерть. - Скільки тобі часу треба на те?

- Три дні, - каже Дідусь.

Цікаво стало кощавій: що ж робитиме Дідусь, як він готуватиметься?

Настав перший день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив дерево.

- Що ж він другого дня робитиме? - думає Смерть.

Настав другий день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку, посадив ще одне дерево.

- Що ж він третього дня робитиме? - з нетерпінням думає Смерть.

Настав третій день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив ще одне дерево.

- Навіщо ти дерева садиш? - питає Смерть. - Ти ж завтра помреш.

- Людям на добро, - відповідає Дідусь.

Злякалася Смерть і втекла в темний ліс.

Два метелики



друк

http://s54.radikal.ru/i145/1202/01/014ff039340e.jpg
Над зеленим лугом літали два метелики. Один білий, другий червоний. Зустрілися, сіли на зеленому листочку та й хваляться. Білий метелик каже: 
— Мої крильця красивіші, бо я схожий на білу хмаринку, А червоний метелик і собі хвалиться: 
— Ні, мої крильця красивіші, бо я схожий на сонце. 
Зайшло сонце. Настала ніч. Обидва метелики посіріли.

Де беруться краплинки

Бігла Оленка по льоду. Падали сніжинки. Ніби плавали в повітрі.

Одна сіла на рукав. Дивиться Оленка на пухнасту сніжинку. Шестикутна зірочка така гарна, блискуча. Ніби казковий майстер її вирізьбив з срібної пластиночки. Наблизилась Оленка до сніжинки. Дивиться, милується нею.

І бачить диво: сніжинка стала краплиною води.



 

Краплина роси

Рано-вранці на квітці троянди прокинулася Краплина роси.

- Як я тут опинилася? – здивувалася краплинка.

- Увечері я була високо в небі – і захотілося їй знову в небо.

Пригріло Сонце. Випарувалась краплина, піднялась високо-високо у блакитне небо, до самого Сонечка. А там – тисячі інших краплинок.

Зібралися всі в чорну хмару й затулили Сонце.

- Чого це ви мене заховали від людей? – розгнівалося Сонечко. І послало на хмарину вогненну стрілу. Вдарила вогненна стріла, загримів грім. Злякалася чорна хмара й розсипалась. Пішов дощ. Упала Краплинка на Землю.

- Дякую тобі, Краплино, - промовила Земля.

- Я так скучила за тобою.

 

Дивна бурулька

Удень було тепло, а ввечері підмерзло. З даху стікали краплі і замерзали. Утворилася довга крижана бурулька. Вона звисала над вікном, мов кришталева паличка. Коли зійшло сонечко в бурульці заграла веселка.

Бурулька ніколи не бачила сонечка, адже народилася вночі. Вона бачила лише зірки.

А тепер сяяло яскраве, тепле сонечко. Від зачудування бурулька розхвилювалася й заплакала. Але ось що сумно: ніхто не знав, чого бурулька плаче. Всі думали, що вона тане. Ні, вона не танула, вонаплакала. Гарячі сльози її крапали на мерзлу землю.

Де ночує водяна лілея



друк

 

Є у ставу біла квітка — водяна лілея. Росте вона собі в воді. Радісно розкриває свої пелюсточки до сонця. Сідає на білу квітку метелик. Хоче переночувати, бо вже вечір наближається. Раптом квітка говорить:



— Лети, метелику, шукай собі інших квіток, бо я лягаю вночі спати під водою.

— Чому? — дивується метелик.

— Бо в мене там, під водою, м'яка постіль.

Склала біла лілея пелюсточки й тихо пішла спочивати під воду. А метелик полетів на берег.

Дев'ять негідних речей

друк

1. Негідно добувати свої благополуччя, радощі, втіху, спокій за рахунок утисків, невлаштованості, горя, хвилювання іншої людини. Не давай себе скривдити, але й інших не кривдь...

2. Негідно залишати товариша в біді, небезпеці, проходити байдуже повз чуже горе, страждання. Моральна глухота і сліпота, здерев'яніння серця - одна з найогидніших вад.

3. Негідно користуватися результатами праці інших, ховатися за чужу спину. Це сфера дуже тонких духовних відносин. Бути трудівником - честь, бути дармоїдом - безчестя.

4. Негідно бути боязким, розслабленим; ганебно виявляти нерішучість, відступати перед небезпекою, хникати. Боязкість і нерішучість породжують боягузство, підлість, зрадництво. Хоробрість і відвага - джерела мудрості.

5. Негідно давати волю потребам і пристрастям, що ніби вийшли з-під контролю людського духу. Тобі хочеться їсти або пити, відпочити або погрітися біля вогнища - цього потребує твоє тіло, але не забувай, що ти - людина! Задовольняючи свої потреби, ти повинен проявляти благородство, стриманість, витримку. Це не тільки скромність. Це щось вище і значніше: владарюючи над своїми потребами і пристрастями, ти підносиш свою духовну суть.

6. Негідно мовчати, коли твоє слово - це чесність, благородство і мужність, а мовчання - легкодухість і підлість. Негідно говорити, коли твоє мовчання - чесність, благородство й мужність, а слово - легкодухість, підлість і навіть зрада. Як багато говорить про гідність людини її уміння бути мудрим володарем слова, майстром, що володіє цим тонким людським інструментом!

7. Негідно справжньої людини не тільки обманювати, лицемірити, плазувати, підладжуватися під чиюсь волю, але й не мати власного погляду, втратити своє обличчя. Огидно і гидко нашіптувати. Нашіптувати, обмовляти товариша - рівнозначно пострілу в спину.

8. Негідно легковажно кидатися словами, давати нездійснимі обіцянки.

9. Негідна надмірна жалісливість до самого себе, як і безжальне ставлення, байдужість до іншої людини. Негідне надмірне перебільшення особистих кривд, горя, страждання. Негідна слізливість. Людину прикрашає витримка. Сльози, розраховані на те, щоб викликати жалість близьких, не тільки принижують людину, а й послаблюють її здатність до самовиховання витримкою, благородством волі.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал