Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка9/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   45

Реформування змісту освіти Поруч з перенесенням акценту з діяльності вчителя на діяльність учня та раціоналізації інформативного компонент, змісту едукації другим напрямком його демократизації є індивідуалізація" інформації, під чим розуміємо наближеня її до можливостей і потреб дитини. Це здійснюється шляхом вибору (іноді доволі широкого) предметів, профілізацїї навчання, вибору типу навчального закладу, факультативного (додаткового) навчання, індивідуальних консультацій тощо. Дещо в тій ділянці вже здійснюється. Останніми роками на виконання Закону України "Про загальну середню освіту " здійснюється розробка державних стандартів для початкової, основної і старшої шкіл. Таку проектах для початкової освіти пропонується шість освітніх галузей (Мови і література, "Математика, "Здоров'я і фізична культура, "Технології, Людина і світ, "Мистецтво, а для основної і старшої шкіл – сім (Мови і література, Суспільствознавство, "Математика, "Природознавство, "Естетична культура, "Здоров'я і фізична культура, "Технології. Характерною ознакою цих напрямків є спроба певної раціоналізації та інтеграції пропонованої для школи інформації, а також акцентна діяльності дитини. Проекти цієї системи стандартів визначають розподіл годин між галузями, а також визнають інваріантну і варіативну їх складову. Перша з них регламентується державою, є обов'язковою і трактується як мінімальна. У початкових класах для неї відводиться 90% година в основній і старшій школах – приблизно 84%. Варіативна складова формується самим навчальним закладом, і в початкових класах для неї відводиться 10% часу, а в основній і старшій школах – приблизно 16%. (Освіта України. – № 50. -
13 грудня 2000 р. і "Освіта України. – №1–2. – 14 січня 2003 p.). У відповідних проектах зазначається, що зміст освітніх галузей на всіх рівнях формується на засадах науковості і системності знань, їх практичної спрямованості, цінності для соціального становлення особистості, гуманізації і демократизації шкільної освіти (Освіта України 2.–
14 січня 2003 p.). Ще кращі наміри декларуються з посиланням на Національну доктрину розвитку освіти. Основними напрямами оновлення змісту шкільної освіти мали б стати її особистісна орієнтація, пріоритет загальнолюдських і національних цінностей, забезпечення якості освіти на основі новітніх досягнень науки, культури і соціальної практики. Оцінюючи ці зусилля освітніх органів, слід, проте, відзначити їх певну обмеженість і нерішучість. Очевидно, що визнання варіативної частини змісту може бути потрактоване лише як перший паросток вирішення фундаментальної проблеми вибору навчальних предметів. У системах освіти держав з усталеними демократичними традиціями варіативна частина займає до 60–
70% годині зорієнтована не лишена вибір навчального закладу, алей найперше на вибір окремої дитини, з максимальним врахуванням її можливостей і потреб. Звичайно, це вимагає і значних коштів, бо предмет може бути обраний і невеликою кількістю учнів, а таких предметів пропонується іноді чимало. Держава за цих умов замовляє у школи лише ті предмети, які цілком необхідні для формування адекватного світогляду і нормальної поведінки людини у суспільстві (рідна мова і література, історія, "наука"(поняття прорізні її галузі, іноді релігія, фізична культура тощо. Потребують ще уточнення також можливості і права різних типів шкіл (гімназій, ліцеїв, приватних шкіл та ін.), які повинні забезпечувати і певну специфіку змісту едукації. У річищі індивідуалізації змісту едукації розвивається також ідея профілізації класів у школі. В перспективі розвитку нашої освіти це стосується найперше старшої школи, яка мала б забезпечити органічне входження випускника у реальне життя – підготуватися до продовження навчання у ВНЗ за певним профілем (гуманітарний, фізико-математичний, природничий та ін.),
або до участі у виробництві чи у бізнесі. Цей останній профіль в багато чому мав би нагадувати підготовку у професійній школі. Принагідно зауважимо, що у Німеччині майже 75% усіх дітей середнього і старшого шкільного віку навчаються у професійно-технічних школах. Слід відзначити, що переоцінка змісту едукації у згадуваному вище напрямку не є випадковою і специфічною лише для нашої освіти і нашого часу. Аналогічною, наприклад, була ситуація в українській педагогіці Галичини міжвоєнного часу, коли після розпаду Австро-
Угорської імперії суспільство переживало становлення ринкових умов співжиття. Обґрунтовуючи доцільність і напрям освітніх реформ, Яким Ярема писав у 1934 р Тому новочасний напрям в педагогії змагає саме до плекання і розвивання психічних здібностей на основі облегшеного і доволі вкороченого наукового матеріалу. Хто набуде в школі таку спроможність, той відтак ужитті легко може продовжити свої студії в різних областях знання, а також і в практичному житті буде вміти скоріше долати всякі перешкоди. Тому механічне вбивання матеріалу в пам’ять і не менш механічне опитування учнів реформа заступила спільною духовною працею учнів під проводом учителя, а ціллю тої праці є якраз вироблення згаданих здібностей Ярема Я, 2003:
113–114]. Нарешті, слід відзначити, що низький темп демократизації змісту едукації в нашій освіті зумовлений також низкою об'єктивних причин, зокрема, відсутністю коштів на виготовлення нових підручників, консервативністю та низькоякісною технологічною підготовкою вчителя, низьким рівнем його заробітної платні тощо. Все це, звичайно, сповільнює відповідні процеси в освіті, але не скасовує їх гостру потребу. Завдання для самоконтролю
1. Що означає "зміст едукації"?
2. Охарактеризуйте діяльнісний компонент освіти.
3. Назвіть основні напрямки демократизації інформативного компоненту змісту едукації.
Розділ 9. Основні дидактичні принципи Про поняття дидактичних принципів Дидактичні принципи (за Г.Ващенком – "принципи навчання) – це основоположні ідеї, що пронизують собою всі рівні і всі компоненти освіти та засвідчують їх системну цілість. Найбільш виразно вони виявляють себе у процесі едукації і стосуються навчання всіх дисциплін. Фахові методики пристосовують їх до своїх потреба часом виводять з них і свої – прикладного рівня
– принципи. Дидактичний принцип – категорія історична. Це означає, що їх змісту кожному разі більшості з них) не є універсальним і "вічним, а виводиться із конкретних історичних умов. Дидактичні принципи, зокрема, визначаються асоціальним замовленням, яке змінюється, залежно від змін в соціально-економічному житті б) станом загальнонаукових досліджень, зокрема, у ділянці психології, філософії, соціології, змісту окремих навчальних предметів тощо в) власне практикою процесу едукації, яка не лише апробує вартість того чи іншого принципу, алей підказує напрямки пошуків їх варіантів, відповідно щодо часу. У різні періоди історії, починаючи хоча б з епохи Я.А.Коменського, кількість і зміст дидактичних принципів зазнавали змін. Наприклад, соціальне замовлення комуністичної системи викликало розробку і пріоритетну увагу до таких принципів, які стосувалися комуністичної
ідейності. Прагматична педагогіка, виходячи з потреб підготовки дитини до активної діяльності, надає перевагу принципам, які забезпечують активну діяльність дитинина уроці. Так само і пропоновані у цій праці принципи не трактуються як "вічні, а як такі, що відповідають закладеній уній концепції. Традиційний підхід у визначенні принципів дидактики Проблемою формування і класифікації дидактичних принципів займалися як зарубіжні
(Я.А.Коменський, Й.Г.Песталоцці, Й.Ф.Гербарт, Ж.-Ж.Руссо), такі українські педагоги, зокрема,
К.Ушинський та його послідовник Г.Ващенко. Як приклад цього класичного підходу наведемо перелік принципів дидактики, запропонований Г.Ващенком у його відомій праці "Загальні методи навчання" [Ващенко Г. – 2, 1997: 441]. Він виділяє і розкриває такі принципи
1. Принцип науковості, що визначає як зміст, такі форму навчального процесу. Цей принцип вимагає серйозного обмірковування, бо, з одного боку, дитина не в змозі осягнути "науковість предмету, аз другого, – спрощення і перекручення фактів з метою наближення їх до рівня дитини – веде до профанації науки. Тому в основу розуміння цього принципу
Г.Ващенко радить класти вимогу, щоб знання відповідали об'єктивній дійсності. Посилаючись на
Я.А.Коменського, він вважає, що дитина таким чином опановує основи дисциплін, які входять у коло т.зв. Пансофії (загальна мудрість, "всезнання").Такий підхід покликаний формувати механізм логічного мислення і любов до наукової правди [Ващенко Г. – 2, 1997: 85].
2. Принцип систематичності – органічно пов'язаний з науковістю знань, їх системність зумовлює цілісність уявлень, світогляду і навіть гармонію вдачі. Цей принцип вимагає, щоб у засвоєнні знань враховувалися як послідовність та доступність викладу, такі зв'язок предмета з іншими дисциплінами. Не слід, наприклад, вивчати алгебру раніше від арифметики, хімію від фізики [Ващенко Г. – 2, 1997: 85]. Принцип систематичності стосується і технології навчання (врахування досвіду дітей тощо.
3. Принцип виховання. Сформульований Гербартом, але ще раніше запропонований Сократом. Побудоване згідно з ним навчання сприяє становленню світогляду і впливає на поведінку людини. Виховне значення мають і методи навчання, зокрема, вони можуть сприяти вихованню індивідуалізму, чи схильності до співпраці, наполегливості, працьовитості, ретельності, відповідальності тощо.
Г.Ващенко наголошує на завданнях виховання української молоді, особливо беручи до уваги, що досі його національний зміст перекручувався і руйнувався. На його думку, "на школі лежить найвідповідальніше завдання виховувати цю віру в майбутнє надихнути молоде покоління любов'ю до своєї Батьківщини, виховати свідомість високих якостей нашого народу й великої місії, що призначила йому доля" [Ващенко Г. – 2, 1997: 88]. Однією з передумов застосування принципу виховуючого навчання єна його думку) висока патріотична налаштованість учителя.
4. Принцип зв'язку навчання з життям. Його обґрунтувала нова (для часу Г.Ващенка) педагогіка. Передаючи молодому поколінню досвід минулого, школа часто відстає від потреб життя і передаєте, що вже перевірене і зафіксоване, іноді й застаріле. При спокійному розвитку культури це навіть недуже помітно, атому іноді школа замикається в собі, відривається від реальних вимог життя. Ці явища, проте, виявляють себе гостріше за умов бурхливих зміну житті і зумовлюють іноді навіть появу нових типів шкіл, які забезпечують дітям необхідні для життя практичні уміння та навички. Акценти щодо зв'язку навчання і практичного життя помітні вже у Джона Локка та Руссо і знайшли ще глибше трактування у Песталоцці. Згодом ця ідея призвела ідо поєднання навчання та праці – до трудової школи, – що користувалася популярністю у

XIX і XX століттях (Кершенштайнер, Дьюї та ін.), хоча успішно реалізована не була. Особливий погляд тут мав Дьюї, який низько оцінював словесні знання (вважав їх допоміжним чинником) і підкреслював, що саме праця здатна удосконалити якості вдачі й інтелекту [Ващенко Г. – 2, 1997:
89]. Певні намагання наблизити навчання до праці робилися і в радянській школі, але позитивних результатів це не дало.
Г.Ващенко пропонує визнати цей принцип, але по-різному застосовувати його щодо різних типів шкіл – одним чином у загальноосвітній, а іншим – у професійно-технічній. Крайності у застосуванні цього принципу вважає небезпечними. Людина не може формуватися поза практикою життя, але крайній практицизм руйнує її духовність, негативно позначається на її натурі.
5. Принцип природовідповідності. Які деякі інші принципи, він сягає давнини, а у
Г.Сковороди має назву "сродності"("Учи відповідно до природи. Розуміння цього принципу стосується врахування, з одного боку, особливостей дитини та її віку, аз другого, – відповідності навчання законам природи взагалі. Його прихильники радили учителеві вчитись у природи, йти за її законами. Зрештою, які будь-які інші принципи (як усе в педагогіці, тут небажані крайнощі. Навіть такий принципу трактуванні Руссо зазвучав ненадійно "Все виходить прекрасним з рук Творця, і все псується в руках людини" [Ващенко Г. – 2, 1997: 91].. Він вважав, що виховник не повинен втручатися у процес виховання дитини, але лише забезпечувати для цього умови. Як відомо, згодом ця ідея вустах Г.Сковороди зазвучить так "Яблуні не вчи родити яблука вже сама природа її навчила. Захисти її від свиней, обріж колючки, зчисти гусінь та інше" (Вдячний
Еродій"). Подібні погляди мали Еллен і Кей, Толстой та ін. Частково вони підтверджувалися і психологічними дослідами (Вейман, Лай, якими займався і сам Г.Ващенко. На його думку, принцип природовідповідності вимагає від учителя доброї обізнаності з психологічними особливостями дитини, вміння враховувати ці особливості і відповідно до цього організувати навчальний процес. Проте він не радить пускати виховання на самоплив.
6. Принцип індивідуалізації. Очевидно, що він тісно пов'язаний з принципом природовідповідності, бо природа людини – завжди індивідуальна. Цей принцип скерований проти шаблонності і стандартизації навчання. Він дає критичну оцінку фронтальним формам роботи, коли вчитель сам виконує найбільшу працю в класі, орієнтується на "пересічного, абстрактного учня. За таких умовна уроці нудьгує сильний учень і безнадійно відстає слабший. На думку Г.Ващенка, саме цим породжене явище масового відставання одних учнів та руйнування здібностей і марнування талантів – в інших. Звичайно, і тут існують крайнощі. Глибинна реалізація принципу індивідуалізації – вимагає великих витрата відтак веде до індивідуалізму. Тому педагоги постійно намагаються якось поєднати "індивідуальність" і "масовість" у навчанні. Помітною спробою тут був проект Олени
Паркгерст – так званий дальтонський лабораторний план, при якому класи зберігалися як лабораторії, учитель ставав інструктором, а кожен учень одержував індивідуальне завдання і самостійно працював над ним. Цю систему деякий час застосовувала і радянська школа, але згодом від неї відмовилася, побачивши в ній "буржуазні перекручення" (1932 p.). Всі подібні пошуки, що ведуться і досі, все ж приводять до висновку, що індивідуалізація повинна здійснюватися в умовах традиційної класно-урочної системи – на основі глибокого вивчення особливостей дитини і умов її життя.
7. Принцип активності. Різні системи освіти – авторитарна і демократична – по-різному трактують цей принцип. Бо якщо працює вчитель, то учні, слухаючи його, можуть бути і активними, і "пасивними. Тут потрібні додаткові зусилля для їх "активізації. Якщо ж учень на
уроці є суб'єктом діяльності, то самий процес його діяльності не дозволяє йому бути "пасивним. Г.Ващенко підкреслює, що "вищі форми інтелектуальних процесів характеризуються активністю і без неї неможливі" [Ващенко Г. – 2, 1997: 95]. Зусилля вчителя за всіх випадків повинні б сприяти лише підвищенню напруги в діяльності учня, але не за рахунок власної енергії, а шляхом доброї "режисури" навчального процесу, бо "високий рівень активності учителя призводить до пасивності учня" [Ващенко Г. – 2, 1997: 95]. Кожен з них – і учитель, і учні – повинні бути активними, але по-різному. Перший в організації навчання, а другий у вирішенні навчальних задачу власному творчому пошуку.
8. Принцип наочності. Його формулювання запропонував ще Я.А.Коменський. Наочне навчання передбачає, що у процесі пізнання повинні застосовуватися різні відчуття, втому числі шляхом зорового сприймання. Сприйняті речі, вважає Г.Ващенко, залишають у нашій свідомості певні образи, уявлення. На їх основі і розвиваються виші форми мислення [Ващенко Г. – 2,
1997: 97]. Особливо це стосується дитинства, коли один лише вербальний спосіб подачі інформації сприяє формуванню т.зв. вербального типу мислення, що характеризується поверховістю і неповною відповідністю між словом і думкою [Ващенко Г. – 2, 1997: 97]. Зрештою, і цим принципом, на думку Г.Ващенка, зловживати не варто, особливо у роботі з учнями старших класів, де акцент переноситься на рівень абстракції. Такими є основні принципи, пропоновані класичною педагогікою. Зрештою, крім них, в історії педагогіки, особливо останнього часу, пропонувалися також принцип свідомості, принцип доступності, принцип емоційності, принцип міцності знань, принцип оптимізації навчально-виховного процесу, і навіть принцип "нетрадиційності системи навчання"
[Волкова Н, 2001: 274]. Більшість авторів сучасних посібників з педагогіки пропонують також – виокремлено – принципи виховання, що цілком правомірно, але за логікою речей вони б мали стосуватися і процесу едукації Фібула M., 2000: 241-246]. Нове соціальне замовлення і принципи дидактики Сьогодні українська педагогіка шукає принципи дидактики, які відповідали б нашому часові і стратегічним цілям нашого народу. Фундаментальне значення у цих пошуках має врахування зміну поглядах на зміст едукації. Цілком природно, що досі педагоги, які формулювали принципи дидактики, виходили з того, що основним завданням школи є забезпечити дитині знання, уміння і навички та відповідно її виховати. Домінуючим був інформативний тип освіти. Не міг уникнути цього і Г.Ващенко, хоча у його роздумах знаходимо критичне ставленням до однобокого поцінування інформації. До середини XX століття освіта взагалі ще не відчувала на собі того тиску інформації, який сьогодні спостерігається внаслідок інформаційного буму. Не було ще і комп'ютерів, які могли б замінити функції людської пам'яті. Звідси стає зрозумілим і чому більшість згаданих вище дидактичних принципів стосуються, власне, "навчання" як процесу збагачення дитини інформацією, але зовсім, або майже зовсім, не вказують на її розвиток шляхом власної діяльності. Такими є, вочевидь, принципи науковості, системності, зв'язку навчання з життям, принцип наочності тощо. Навіть принцип активності у світлі нових вимог орієнтації на самостійну діяльність) видається вжене логічним. Він передбачав лише фронтальні форми роботи. Не маємо сьогодні, на жаль, ще достатньо даних для того, аби запропонувати повноцінну систему нових однозначних і безспірних принципів. Бо суперечливими є сама наша дійсність і процеси, які переживаємо. Надійні принципи едукації можна виробити лише за умов стабільної суспільної і освітньої ситуації. Проте – бодай у порядку пошуку – деякі нові принципи дидактики можна і потрібно осмислювати вже сьогодні.

1. Принцип особистісно зорієнтованої едукації. Він поєднує в собі вимогу глибинної і конкретно визначеної індивідуалізації та втілення її на основі різних форм диференціації. Водночас цей принцип вказує на потребу великої уваги до особистісних можливостей і цілей дитини та формування її життєвої самодостатності. Теоретичну основу цього принципу складає філософія дитиноцентризму.
2. Принцип диференціації понять і урівноваженість процесів навчання (засвоєння інформації, розвитку і виховання. Як вже мовилось вище, взаємне перекривання понять "навчання, "розвиток" і "виховання" часто призводить до їх взаємної підміни, атому практика не завжди відповідає тому, що вона покликана дитині забезпечувати. Звідси необхідність, зберігаючи зв'язок цих понять, домагатися їхньої специфікації і, відповідно, її врахування у практичній діяльності. Важливість розвитку дитини в сучасних умовах стає зрозумілою лише тоді, коли вчителем усвідомлена різниця між ним – з одного боку, і навчанням та вихованням – з другого.
3. Забезпечення гармонії духовного, психічного, соціального і фізичного становлення людини. Цей принцип стосується як дидактики, такі теорії виховання, навіть усієї системи освіти, і націлений на реалізацію давньої педагогічної ідеї гармонійного самоформування особистості – у всіх її вимірах. Він тісно пов'язаний з традиційно визнаним принципом природовідповідності, бо тенденція до гармонії самоформування закладена природою у самому організмі людини, її можна порушити лише зовнішнім втручанням, і цього освіта повинна остерігатися.
4. Принцип партнерства між суб'єктами едукації – принцип, який є передумовою повноцінної реалізації ряду принципів, зокрема принципу особистісно зорієнтованої едукації, принципу природовідповідності тощо. В його основі повинно лежати технологічне визначення і розмежування функцій учителя та учнів і розширення прав учня на уроці за умови, якщо він зайнятий власною діяльністю.
5. Принцип орієнтації на "золоту середину" (уникнення крайнощів. Як відомо, будь-яка позитивна тенденція, якщо її довести до крайнощів, відразу набуває негативних ознак. Це стосується, практично, всіх принципів дидактики, методів діяльності вчителя, вибору стратегії виховання та системи цінностей (Див. розділ 17) тощо. Будь-який фундаменталізм так само, які в суспільному житті загалом, такі у педагогіці зокрема, призводить до перекручувань і профанації. Протистояння диктату і лібералізму, свободи і порядку, традиційного і нового, раціонального та ірраціонального – все це явища універсального порядку, які, однак, виявляють себе і в педагогіці, наприклад, у проблемі авторитарності і вільного виховання, самостійності і керованості процесу едукації тощо. "Ні в чому, мабуть, однобічний напрям знань і мислення не такий шкідливий. яку педагогічній практиці, – писав К.Ушинський [Ушинський К Т
206]. Він вважав, що істина завжди лежить посередині [Ушинський К Т 234, 271].
Г.Ващенко у своїх працях цей принцип згадує часто і послідовно його дотримується.
6. Принцип проблемності (задачності) побудови процесу едукації. Виконання важкої, але водночас індивідуально доступної навчальної задачі, побудованої в певному інформативному полі, пов'язане з дотриманням принципу особистісно зорієнтованої едукації. "Нова школа, – писав свого часу російський педагог В.П.Вахтеров, – повинна забезпечити широке застосування так званого евристичного методу викладання, коли учень опиняється в ролі дослідника і винахідника, коли вчитель дає йому тільки задачі і матеріали, а всі спостереження, досліди і висновки із цих матеріалів виконує сам учень" в [Вахтеро В, 1987:
226]. Така робота (в усній чи писемній формах) повинна складати кістяк уроку, хоча, звичайно, зважаючи на принцип "золотої середини" – лише до неї не зводитись.
7. Принцип врахування етнопсихологічних особливостей дитини. Кожен народ володіє
певною сукупністю своїх етнопсихологічних ознак – своїм національним характером. Ці ознаки можуть мати і позитивний, і негативний характер, сприяти успіху і конкурентноздатності нації, або й заважати їм. І це стосується не тільки зовнішньої поведінки, алей інтелектуальної діяльності людини [Ващенко Г, 2000: 115-140]. Обов'язок педагогіки – через виховання окремої людини – виховувати націю. Але для цього треба добре знати позитивні і негативні особливості національного характеру, і перші – утверджувати, а негативні – ігнорувати, послаблювати їх дію. На такому завданні педагогіки постійно наголошували К.Ушинський, Г.Ващенко, галицькі педагоги міжвоєнного часу. "Є один науковий принцип – школа скрізь повинна відповідати психології дітей, – писала Софія Русова [Русова С. 1996: 295].
Завдання для самоконтролю
1. Як розуміти поняття "дидактичний принцип як історична категорія
2. Доведіть інформативну спрямованість традиційних принципів дидактики.
3. Назвіть принципи дидактики, які відповідають новому замовленню.
ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ
Розділ 10. Організаційні форми навчання

Класно-урочна система Вважається, що найдавнішою формою навчання було навчання індивідуальне, коли багаті феодали чи дворяни організовували його для своїх дітей у домашніх умовах. Розширення сфери освіти припадає на період становлення ринкових стосунків, поглиблення розподілу праці та утвердження ідей громадянського співжиття. Суспільна потреба у великій кількості освічених людей зумовила появу індивідуально-групової організації навчання, коли учнів різного віку і підготовки зводили у групи, але навчали їх все ж індивідуально. Ознаки індивідуально-групового навчання має й досі робота вчителя у сільських малокомплектних школах, де на уроці водній класній кімнаті навчаються діти різного віку і різних класів. Особливим явищем уст. були братські школи в Україні й Білорусі. Вони


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал