Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка43/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   45
6]. Таке трактування функції спорту, зрештою, властиве і поглядам Г. Ващенка. Кожен вид спорту вимагає від людини глибокої участі, самовіддачі, а отже, передбачає напруження фізичних і духовних сил. Практично завжди він вимагає організованості, самодисципліни, а групові вправи – ще й долання індивідуалізму і прагнення до єдності своїх дій з діями інших. Таким чином, юнак без важких психологічних зусиль над собою вчиться жертвувати особистим задля спільного. Учасники групових ігр звикають до розподілу праці і обов’язків, до відповідальності за спільні зусилля, до точності. Таборування і туризм зближують дитину з природою, вчать бережливо ставитися до неї, а водночас і долати труднощі та екстремальні ситуації, переносити дискомфорт, будувати свої стосунки з іншими на засадах взаємодопомоги. Природний анархізмі бунтарство гамуються в атмосфері поваги до рішення судді (футбол, волейбол тощо. Як підкреслював відомий український педагог С. Гайдучок, команда – це мала спільнота, яка слугує для людини школою суспільної дисципліни. В усіх видах спорту, крім, можливо, маршового вишколу, присутній чинник змагання – чи то з власним я, коли людина сама себе долає для того, щоб досягти мети, чи із зовнішніми умовами та іншими людьми, – щоб перемогти. Цей чинник змагання, конкуренції є дуже важливим у вихованні людини. Виявивши велику напругу в гімнастиці чи в лижному спорті, домігшись добрих успіхів у стрибках чи в плаванні, юнак розвиває в собі впевненість у власних силах, він знову готовий до ризику, до напруження, бо поборов у собі страх і слабкість. Людина доводить сама собі, що лише той, хто має сильні прагнення і здатний здійснювати їх шляхом максимального напруження, хто володіє сильною волею, – лише той може посісти належне місце вжитті. Воля, вважає К.
Ушинський, зміцнюється саме своїми перемогами. Кожна перемога над чим бито не було надає людині певності у власній своїй моральній силі, можливості перемогти ті чи інші перешкоди, і цій певності приписуємо ми саме зміцнення волі. ” [Ушинський К, 1954: Т. 1; 243]. Такі погляди українських педагогів х років давали підстави вбачати в спорті чинник морального, патріотичного і громадського виховання, що вчить людину наказувати і виконувати
чужі накази, дає навички суспільної організованості, відповідальності, точності, сумлінності і віри у власні сили. Власне, це і дало підстави М. Грушевському стверджувати, що гімнастичні товариства "Січ" й "Сокіл" розбудили інстинкти організації і солідарності та мали великий вплив на піднесення національної свідомості нашого народу в часи першої світової війни. Нарешті, слід відзначити, що вже в ті роки, на світанку масового захоплення спортом, українські педагоги висловили дуже серйозне занепокоєння певним викривленням поглядів на нього, що згодом переросло у певну суспільну недугу. Йдеться про поширеність публічних спортивних змагань і перетворення їх у спосіб масового видовищного захоплення та підміни власної участі у спорті лінивим спогляданням за участю в ньому лише окремих людей. Проти цього суспільного лиха, що веде до деградації характеру людини і суспільства, застерігав ще Платон. Згодом етнопсихологи назвуть це паразитарним емоціоналізмом», коли джерелом радості та емоційних переживань стає невласна участь, а вплив ззовні, від чужої діяльності, чужої участі. Рідна мова Мова є явищем, що властиве лише людині. Вона виконує в її життєдіяльності фундаментальні функції, включаючи виховну та розвивальну, атому повинна бути предметом великої уваги в педагогічній науці. Мова вжитті людини. Духовне життя людини – її почування, інтелект, воля, ціннісні орієнтації тощо поєднуються із зовнішнім світом, удосконалюються і розвиваються завдяки мові. І те, як мова цю «з’єднуючу» функцію виконує, які образи і настрої викликає в душі людини, як вони відображають зовнішній світ – реально, чи перекручено, – має для людини колосальне значення. Релігія і мова є першими тлумачами життя, навколишньої дійсності, природи, людини тощо. Релігія дає духовне, вселенське їх трактування, мова – земне, національне, видове, природовідповідне. Звідси – очевидний висновок збагачення мови, розвиток мовних можливостей дитини є також надійним шляхом її духовного розвитку. Будучи засобом спілкування, мова забезпечує процес єднання людей, становлення людських спільноті найперше нації. У цій ділянці стикаємося з двома її функціями. По-перше, з довготривалою функцією, що забезпечує продукування і зберігання суспільних ідей, розкриття змісту цінностей, що об’єднують суспільство, націю. По-друге, – з оперативною функцією – у формі прямого спілкування людей. Перша функція мови як засобу спілкування забезпечує людині можливість засвоєння вартостей шляхом оволодіння культурними надбаннями попередніх поколінь. Входження дитини в культурне поле може і повинно супроводитися також її участю утворенні, поглибленні і уточненні культурних вартостей. З допомогою мови дитина вростає у суспільне середовище, у спосіб мислення навколишніх людей, всього народу. Оскільки мова є засобом кодифікації і акумуляції духовних досягнень нації і людини, то вона стає також чинником єднання поколінь минулих, теперішніх і майбутніх, засобом цементування нації (К. Ушинський). Завдяки мові людина одержує можливість вбирати і засвоювати дух предків, а відтак передавати свої думки, прагнення та ідеї нащадкам. У вихованні дітей цілком практичне значення має застосування мови як способу спілкування. Бо саме тут – у сфері прямого спілкування – найбільше виявляється важка для нас хвороба скутості закомплексованості) людини, що часто зумовлює рабське почуття меншовартості. Очевидно, що мова, якщо людина володіє нею добре, може бути важливим чинником становлення самовпевненості, стійкості і самоповаги, важливим чинником соціального розвитку дитини. Часто вона може забезпечити успіх в середовищі навіть людям обмежених інтелектуальних можливостей. Ось чому так важливо, щоб дитина всюди і постійно говорила сама, а не лише слухала. Її мовлення
дома і в класі може здаватися примітивним, а предмет – банальним, але його всіляко треба підтримувати, бо це мовлення власне, і його нічим замінити не можна. В цьому сенсі цілком слушними є наші намагання привернути більшу увагу до комунікативного мовлення у початкових класах. Із сказаного випливає, що мова у вихованні повинна виконувати стрижневу роль, бути базовим предметом дома і в школі (К. Ушинський), фундаментом вивчення всіх інших предметів, включаючи точні науки. Це означає, що навчання мови у школярів повинно бути справою не лише одного навчального предмету – мови. Не тільки мовник, алей фізик, хімік, географ, вчитель фізкультури та ін. повинні навчати дітей мови, найперше, звичайно, стосовно сфери свого предмета, а не навпаки, як це, на жаль, тепер часто трапляється, коли такі вчителі лише засмічують рідну мову дитини. Мова у школі не спеціальність, а загальний засіб, який обслуговує всі сфери пізнання і творчості. Звідси – високі мовні вимоги до всіх учителів. Мова та розвиток людини. Мова, отже, є практичним засобом творення і матеріалізації думки. Протягом віків виробляється певна відповідність структури думки і структури мови. І якщо умови забезпечують людині можливість виражати свої думки тією мовою, до якої її спонукає природа, тобто рідною мовою, то розвиток її відбувається повноцінно. Якщо ж сформована в душі думка змушена одягатися в інше вбрання, не на неї шите, то це створює додаткові психологічні труднощі і в кінцевому рахунку затримує інтелектуальний і духовний розвиток (Б. Грінченко, І. Потебня та ін. ). На цю ситуацію вказує і К. Ушинський, описуючи свої подорожі по Швейцарії, де він зауважив велику пошану дорідного слова, якщо воно і не було великодержавним. Не без жалю, – пише він, – згадував я про наших малоросійських хлопчиків, яких з першого дня починають ламати на великоруський лад [Ушинський К, 1954: ТА в своїй відомій праці Рідне слово, він підкреслює, що позбавлення можливості навчання рідною мовою веде до сповільнення психічного розвитку дитини такі діти або цілковиті ідіоти, або позбавлені всякого характеру і творчої сили
[Ушинський К, 1954: Т. 1; 275]. Дитина, що вивчає світ з допомогою чужої мови, важче, тупіше, менш глибоко входить у розуміння природи й життя, або, інакше кажучи, розвивається повільніше і слабше [Ушинський К, 1954: Т. 1; 273–274]. Явище мовно-інтелектуальних деформацій характерне сьогодні для ряду регіонів України, де діти в родині говорять українською мовою, хай навіть зіпсутою, а в школі вимушені повністю переходити на російську. До речі те, що називаємо мовним суржиком, є не чим іншим, як наслідком невідповідності вродженої структури мислення українця і структури чужої йому мови, продуктом намагань узгодити їх, одягти своє мислення в чужий одяг. З огляду на це, нормальним було б будувати бодай початкове навчання за етнічним принципом мала дитина повинна купатися у своїй національній культурі і мові. Мовні труднощі створюються також протиріччям між сімейною мовною практикою і довкіллям. Воно теж може пригнічувати дитину, змушувати її приймати чужу їй мову задля збереження власного статусу в середовищі. Зрештою, середовище тисне і на дорослу людину, тому всяка демократична байдужість нашого уряду до цих процесів є дуже шкідливою. Проблема мови і виховання неодноразово, але однозначно трактувалася в галицькій педагогіці х років чужа мова – гальмує розвиток дитини, рідна – сприяє цьому процесові. На думку В.
Сімовича, цьому закону підлягають найперше ситуації протистояння споріднених мов, бо за зовнішньою спорідненістю у глибині приховано духовні своєрідності, що лишена поверхні мови виражаються малопомітно. Найперше це стосується семантики, структура якої має завжди помітні розбіжності. Можна, зрештою, стверджувати, що саме споріднена мова і є найбільш небезпечним чинником сповільнення розвитку, бо шанси її глибокого негативного впливу значно більші, ніж мови цілком відмінної . Наприклад, слова з іспанської чи навіть англійської мови запозичуються
важче, ніж слова змови російської чи польської. Домінанта рідної мови. Духовна і культурна функція рідної мови кожної людини залежить від того, яке місце вона посідає у свідомості людини поруч з іншими мовами – домінуюче, рівнозначне чи підлегле. Нормальною є ситуація, якщо рідна мова є в психіці людини домінуючою, бо саме на її основі працює інтелектуальна кухня. В цьому сенсі всі інші мови – якби ми добре їх не знали – лише добудова [Сімович В, 1934: 41], і їх знання, природньо, будуть трохи гіршими від знання рідної. Серед колишніх радянських народів це завжди демонстрували естонці, литовці, латвійці. Властиве це і полякам. І не тому, щоці народи нездатні добре вивчити чужу мову, абощо вони її ненавидять, атому, що люблять і шанують мову рідну. Лише брак патріотичних почувань спонукає людину у спілкуванні легковажно переходити на чужу мову свого співрозмовника і таким чином визнавати свою мову меншовартісною. Явище домінанти рідної мови має сьогодні доленосне значення для нашого народу, нашої культури, нашої школи. Недосить оголосити формально якусь школу україномовною. Навіть в разі щирого ставлення вчителів до цієї проблеми рідна мова стане домінантою ще нескоро. Тим більше, якщо цьому процесові заважає мова конкуруюча – у свідомості і в мовній практиці середовища. Тут потрібна довготривала і продумана державна політика, спрямована не на українізацію, а на знеросійщення (дерусифікацію) поросійщених колись національних меншостей союзу. Українознавство Українознавство можна трактувати і як цілісну систему наукових поглядів, що втілює та інтерпретує національні цінності, і як певний набір українознавчих наук (навчальних предметів, об’єднаних на основі концепції українства. В обидвох випадках воно втілює також дві глобальні функції – науково-дослідну і виховну. Першу з них цей предмет може виконувати і під іншими назвами, наприклад, народознавство, українське народознавство чи навіть суспільствознавство. Натомість виховній ролі цього предмета відповідають тільки два терміни краєзнавство (від слова край) і українознавство. Їх об’єктом є цілісне поняття Малої і Великої Батьківщини – в її етнічному, територіально-географічному, історичному, національно-культурному, мовному тощо вимірах [Кононенко П, 1994: 21]. Вони ставлять собі замету не тільки пізнавати Батьківщину, але поступово відкривати її для дитинине частинами чи аспектами, а цілісно – відповідно до того, як розширюються для пізнання очі дитячої душі. Українознавство (краєзнавство) – предметне разового вивчення, а чинник постійного і поступового входження дитини у світ національних цінностей, що лежать в основі любові до Батьківщини. Такий навчальний і виховний предмет мають всі народи і плекають його вже давно, зокрема у німців він називається Vaterlandkunde («Батьківщинознавство») або Deutschkunde
(«Німеччинознавство»). Як зауважує С. Русова, відповідне поняття в педагогіку введене ще Я. А.
Коменським у ХVІІ ст. [Русова С, 1933: 25]. На велике значення такого предмета (Kunde – Heimats –
«Батьківщинознавства»), теоретично висвітленого ще в працях Гардера, вказував К. Ушинський, описуючи свою першу подорож по Швейцарії. В іншому випадку він відзначає, що в державах Західної Європи завжди дбають проте, щоб дитина добре знала свою батьківщину, мову, літературу, історію, географію, політичні відносини [Ушинський К, 1954: Т. 1; 402]. Знання своєї батьківщини він ставить в один ряд із вмінням читати, писати, рахувати і знанням релігії [Ушинський К, 1954: ТУ сфері педагогіки українознавство відкривається як предмет триєдиний (див. схему 13).
По-перше, це постійна присутність певного національно-філософського світогляду – національного духу – ідеї українськості, без якої цей предмет взагалі не може виконувати своєї
виховної функції. Цей аспект українознавства слугує основою плекання любові до Батьківщини і втілює в собі синтез національних ідеалів – навіть тоді і за тих умов, коли питання про сам предмет українознавства спеціально не стоїть. Ідея українськості передбачає наявність українського духу в усіх навчальних предметах, на уроці, в усіх виховних заходах. Проте, вона має спрямовуватися не проти когось, не вести до ненависті щодо інших народів, а до почуття національної самоповаги українця і любові до свого народу, до пізнання та розбудови Вітчизни, а отже, в ім'я торжества правди, добра, справедливості, миру і злагоди в Україні тощо.
Схема 17.
По-друге, українознавство в освіті і вихованні виступає як інтегрований самостійний науково- методологічний предмет, що теоретично інтерпретує ідею українськості в різних ділянках суспільного життя і в різних навчальних предметах – в історії, літературі, етнопсихології, мові, географії тощо. Воно визначає наукові параметри національно-державницького світогляду і в цій функції займає проміжну ланку між системою національних цінностей і їх опредмеченням у різних формах культури. Це – філософія українознавства, теоретичне українознавство. За наших умов цей аспект його репрезентований найперше працями П. П. Кононенка та науковців Інституту українознавства. У підготовці вчителя такий предмет повинен бути базовим, синтезуючим і вести до становлення як його світогляду, такі методики відповідного виховання дітей. Очевидно, що у навчальних педагогічних закладах потрібні і відповідні кафедри, які зміст цього предмета розробляли б.
По-третє, українознавство в освіті і вихованні – це також певний набір навчальних предметів, об’єднаних і згармонізованих спільною метою. Цей аспект може бути потрактований як прикладне ужиткове) українознавство. В. Пачовський відносив сюди мову, літературу, історію, пластичне мистецтво, музику українського народу, географію земель, заселених українцями тощо. У дошкільному вихованні та в початкових класах ужитковий аспект українознавства може бути репрезентований також одним інтегрованим предметом. В минулому були відомі і відповідні посібники, наприклад, Мій рідний край, що подавали початкові відомості з історії, географії, літератури, природознавства тощо – у певній єдиності. Повноцінна людина повинна мати свою батьківщину на землі і знати про неї якомога більше – про її історію, територію, свій народ, його культуру, ставлення до моралі та до інших народів тощо. Ці цінності осягаються у процесі навчання – не відразу і неодночасно. Які всяке інше пізнання, вивчення батьківщини розпочинається з того, що природно дитині найближче із чим вона зустрічається найперше, – від рідної хати, родини, села чи вулиці, місцевості, звичаїв, мови тощо. Все це пізнається шляхом поступового розширення сфери сприймання. На думку С. Русової, яка питанню Батьківщинознавства приділяла багато уваги, треба розпочинати з того оточення, в якому живуть учні. Не взагалі, а на матеріалі Батьківщини діти пізнають геологічні особливості землі, одержують поняття прогори і долини, річки і ставки, дізнаються про небо і сонце, повітря, про тварині рослин. До поняття рідної природи додається інформація прожиття народу, про його працю тощо. Все, отже, розпочинається з пізнання Малої Батьківщини. Це – краєзнавство. Проте обмежувати таким чином предмет Батьківщини було б помилкою. Бо це поняття мусить сягати також рівня державності, державного розуміння Нації і навіть світового (планетарного) контексту, в якому живе Україна. Українознавство в школі. Українознавство нарівні шкільних предметів носить практичний
прикладний) характері виявляє свій вплив на дитину навіть незалежно від виховника. Проте, професійний підхід до справи виховання вимагає, щоб учитель добре знав виховні можливості всіх предметів у школі. За браком місця тут лише стисло торкнемося двох груп шкільних предметів, що відносяться до сфери практичного українознавства.
Історико-гуманітарна група шкільних предметів несе в собі достатньо виражені національні вартості і трактує їх в історичному аспекті (історія України, історія літератури, історія культури тощо. Історія – вчителька життя, бо допомагає зрозуміти сучасність, вказує орієнтири на майбутнє, дає взірці для наслідування чи заперечення, розвиває почуття патріотизму, вчить громадянськості, сприяє формуванню почуття суспільної відповідальності. Пізнання життя нашого народу сприяє становленню творчого світогляду. На думку В. Пачовського, мета історії – виховувати громадян, здатних до державотворчої діяльності Перший український педагогічний, 1938: 99]. Історія повинна працювати на сучасність, бо минуле є джерелом творення майбутнього. Минуле засвоюємо не для повторення, але для його покращення, життя – це розвиток, а історія в будь-якій сфері суспільного чи культурного життя – це місток, що поєднує минуле і сучасне він не повинен руйнуватися, бо в такому разі суспільство втрачає вектор руху, розвитку. Демократичні суспільства Європи міцно пов'язують себе з минулим, прагнуть використати його цінності і примножити їх. Історія суспільства і його культури нагромаджує цінності, які пов’язують водне ціле покоління минулі, сучасні і майбутні. З допомогою історії культура стає тією естафетною паличкою, яка разом з почуттям мети народу передається від попередніх поколінь до наступних. Трактування проблем історико-гуманітарного характеру мусить мати оптимістичний характер, вселяти надію на краще майбутнє нашого народу, виробляти національну самовпевненість. Наша історія неповинна малювати наше минуле як ланцюг одних невдачі поразок і не перетворюватися в суцільний плач над нашою долею. Предмети цього циклу – історія України, історія літератури тощо повинні навіювати і почуття гордості наших перемог, формувати віру в нашу здатність до них, на реальних фактах доводити, що наш народне безталанний і лише завдяки нашим помилкам змушений був слугувати донором інших народів.
Географо-краєзнавча група. Перші враження про довкілля, починаючи з рідного дому, – це географічне пізнання. Ще в дошкільному віці дитина знайомиться з найближчою околицею, з елементами ландшафту, який для неї стане рідним, бо побачила його найперше. Надалі виникне поняття Рідного краю, яке вона сприйме безпосередньо – як досвід, що згодом буде глибше усвідомлений з допомогою географії, природознавства, туризму тощо. А далі – географічні знання про Рідний край людина перенесена пізнання також інших територій, на чужі краї. Власне в цьому протиставленні виробляється природна прихильність до свого краю, що стає у свідомості домінантою. І хоча протягом свого життя людина може багато разів міняти місце свого проживання, найперше сприйнята нею місцевість, місце її народження стають назавжди фізичною основою так званого територіального патріотизму. Другим географічним поняттям, що має у свідомості людини велике значення, є Батьківщина- держава. ківщина-держава. е, до певної міри для нас нове, але таке, що має особливо важливе значення. Саме на його основі формується почуття громадянського обов’язку людини, а також поняття міждержавних стосунків України, розвивається розуміння, що лише вільне, державне існування народу є запорукою його повноцінного розвитку. Таким чином, географо-краєзнавча група навчальних предметів у школі не лише задовольняє потреби з певного типу інформації, алей трактує стосунки людини і території та природи, розумно розвиває їх. Тут саме стикаємося з широкими можливостями екологічного виховання. Відштовхуючись від пізнання довкілля, ці предмети ведуть до розвитку також зв’язків з природою,
коли людина прив’язує себе містичними вузлами дорідної землі (В. Пачовський), а звідси одержує і відчуття нашої національної мети. Головне виховне призначення українознавства. Трактуючи завдання українознавства, В.
Пачовський підкреслював, що воно повинно виховати здорове прагматичне покоління, яке може замінити надмірну чутливість, пасивність і нестійкість, що зумовлені нечіткістю національного світогляду, – на твердість, рівновагу і активність, що супроводяться вірністю ідеї нашого життя Перший український педагогічний, 1938: 92]. Духовність і національний світогляд сьогодні повинні поєднуватися з практицизмом, вмінням приймати рішення і відповідати за них. Цей момент видається фундаментальним, якщо зважити, що нація як статичний факт – ще не нація. За висловом В. Пачовського, – це лише потенційна енергія. Національна свідомість як інстинкт немає кінетичної сили, тільки пасивну, яка може опиратися, але неспосібна творити власне життя, – вона тільки просто існує Перший український педагогічний, 1938: 111]. Тимчасом значення має не те, що існує, а те, що діє, що йде кудись, будучи озброєним ідеєю, коли ідея втілюється в кінетичну силу. Народ має бути чимось більш, ніж фактом, у його свідомості мусить знайти втілення динамічна сила. Очевидно, що за сучасних умов, це сила державотворення. Саме поєднання національного духу з діяльністю мало б вести до подолання невиразності, нестійкості і розрізненості наших намагань. Українознавство несе цю ідею і головним своїм завданням ставить передати її українській дитині. Воно покликане цементувати національну свідомість українства і в цьому сенсі, як зауважує П. Кононенко, його ідея дуже співзвучна ідеї і прагненням Т. Шевченка – В Україну ідіть, діти. Отож, українознавство в школі матиме великий вплив на виховання за умови, якщо подаватиметься на діяльнісній основі. На цю обставину постійно вказувала С. Русова, що була, як відомо, прихильницею концепції Дьюі. На її думку, вчитель, звичайно, повинен підводити увагу дітей до відповідного предмета. Але саму працю мусять виконувати учні власними силами та й власними силами осягнути успіх з переведеної праці [Русова С, 1933: 32]. Бо знання, які не виходять із самочинності – не дають великої користі [Русова С, 1933: 32]. Конкретними теренами практичної участі дітей є географія рідного краю, його геологія, рослинний і тваринний світ, побут та звичаї, фольклор тощо. З метою вивчення рідного краю С. Русова радить влаштовувати екскурсії, складати плани і карти місцевості, писати літопис міста чи села, досліджувати власний родовід. Ця робота, на її думку, має розвивати в дитині активність, самочинність [Русова С, 1933: 33]. Далі навколо такої роботи вона радить розгортати вивчення всіх інших предметів – мови, арифметики, геометрії тощо. На активних методах засвоєння дитиною українознавства наголошує і В. Пачовський у своєму виступі на Першому українському педагогічному конгресі. На його думку, на уроках літератури, наприклад, учні повинні сперечатися, розходитися в поглядах, висловлювати своє ставлення, керуватися власними почуттями, щоб у кожного з них формувався власний світогляд. "Знання про минуле, сучасне і майбутнє Вітчизни повинні бути сповнені трепету особистих почуттів і переживань людини – тільки за цієї умови камені історії оживають і стають могутніми велетнями, що борються поруч з нами" Сухомлинський В, 1977: T. 2; 228].


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал