Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка42/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   45
1. Розкрийте значення самостійності для виховання і розвитку людини.
2. Як діє "механізм" духовного саморозвитку людини
3. Розкрийте поняття "людина як носій системи цінностей.
4. Які якості характеру розвиваються у процесі долання перепоні труднощів
5. Що таке "самодисципліна" і "самоопанування"?
6. Що розуміється під терміном "моральний гарт" характеру
7. Які якості характеру виробляються у процесі доброчинної діяльності вихованця

Розділ 30. Зовнішні чинники виховання і розвитку Власна діяльність вихованця Під діяльністю розуміють систему усвідомлених рухів, дій, зусиль, скерованих на осягнення певної мети. Її характер залежить відвіку, статі, соціального становища, професії тощо того, хто зайнятий нею, а також від типу культури, клімату, від особистих прагнень і уподобань людини і т.
ін. [Ващенко Г, 1952: 41]. Люди зайняті здобуванням засобів для існування, навчанням чи вихованням, громадською, організаційно-господарською чи духовною діяльністю, мистецтвом, розвагами та іграми, захистом батьківщини чи громадського порядку тощо. В широкому сенсі навіть безцільне проводження часу, намагання задовольнити якісь свої примітивні фізичні потреби чи
інстинкти – є діяльністю. Педагогічне поняття праці. З широкого поняття діяльності К. Ушинський виділяє поняття праці – як чисто людське і однозначно позитивне, і таке, що стосується специфічних потреб виховання. Він відзначає в ньому кілька ознак, що, власне, роблять його таким. По-перше, працею він вважає лише діяльність вільну, яку людина обирає сама сюди не входить праця рабська, у виборі якої людина участі не бере. По-друге, праця повинна бути погоджена з християнською моральністю і орієнтуватися на осягнення дійсно людської мети [Ушинський К, 1954: Т. 5; 389]. По-третє, цим терміном – праця – К. Ушинський називає діяльність творчу, тобто таку, яка супроводиться напруженням і прагненням робити щось якнайкраще, неповторно. По-четверте, праця, за К.
Ушинським, є і повинна бути важкою, неприємною, обтяжливою, і такою її людина повинна приймати, бо лише в цьому разі вона (за принципом контрасту) може бути джерелом насолоди. Без страждань, – пише він, – нема насолод страждання є єдиною монетою, на яку купують насолоди. »
[Ушинський К, 1954: Т. 6; 348]. Такий (педагогічний) погляд на працю дає К. Ушинському підстави пропонувати її загальне визначення Праця. є така вільна і погоджена з християнською мораллю діяльність людини, на яку вона наважується з безумовної необхідності її для досягнення тієї чи іншої істинно-людської мети вжитті [Ушинський К, 1954: Т. 5; 389]. Праця дає людині матеріальні плоди, задовольняє її перші природні потреби, а відтак дає можливість нагромаджувати здобутки від неї у вигляді майна, передавати їх іншим, залишати у спадок, дарувати тощо. Але це не найголовніший зиск, який людина має від праці. Головна її функція – слугувати джерелом внутрішньої, духовної, животворчої сили, джерелом гідності, моральності і щастя [Ушинський К, 1954: Т. 5; Ці здобутки від праці не можна ні купити, ні передати, на відміну від майна, своїм дітям. Вони залишаються з тим, хто працює [Ушинський К,
1954: Т. 5; 389]. Аналізуючи історію різних народів, що одержували багатство від щедрої природи чи нагромаджували його завойовництвом, атому дозволяли собі розслаблюватися, звільнятися від важкої праці (Стародавній Рим та ін. ), К. Ушинський простежує процес їх духовної деградації, зумовленої цією обставиною, занепад людської гідності, суспільної моральності. Уникаючи праці, суспільство прирікає себе на розбещеність та дикість, а відтак це і дорога до духовної та фізичної кволості. Продовжуючи цю думку, можемо сьогодні назвати і приклади народів, які, не будучи багатими від природи, своєю працею домоглися не тільки великих господарських успіхів, алей високо підняли свою духовну культуру (Голландія, Японія, Німеччина та ін. ). Повертаючись сьогодні обличчям до нашої дійсності, мусимо визнати, що життя за більшовицького режиму породило і в нас зневажливе ставлення до праці як до джерела корисних людині труднощів, сформувало небажання, а відтак і невміння долати їх, постійне прагнення не до кращих результатів праці, а до її полегшення, намагання споживати дармовий комфорт, мати якнайбільше вихідних, навіть якщо в їх ідеологію не віримо, якнайпізніше приходити на роботу і якнайраніше покидати її привчаємо наших дітей не до труднощів праці, а до намагань її штучно полегшити, наприклад, купити за хабарі гарні оцінки, ато й готовий диплом про закінчення навчального закладу тощо. Може здатися дивним, але саме держава трудящих зуміла прищепити людині зневагу до так званої чорної праці, небажання взяти лопату чи мітлу до рук, пройтися пішки, сісти на велосипеда зумовила втрату культу праці і натомість розвила культ споживацтва. Безумовно, пояснення цьому слід шукати в самій природі підневільної праці і в природі людини. Як К. Ушинський, такі Г. Ващенко категорично протиставляють працю вільної людини, що супроводиться правом вибору, і працю рабську. Невільний труд, – пише К. Ушинський, – не тільки не підвищує морально людину, але зводить її на ступінь тварини [Ушинський К, 1954: Т. 5; 389]. Лише особисто обрана праця забезпечує їй поступ. Без неї людина навіть не стоїть на місці, вона йде назад, деградує.
Види праці. На основі функціонально-виховного підходу і серед видів праці цілком достатньо виділити лише два фізичну та інтелектуально-духовну працю. Такий поділ носить, звичайно, теж умовний і поверхневий характер. Бо не існує фізичної чи цілком інтелектуально-духовної праці. Але в кожній з них все ж домінує фізичне чи інтелектуально-духовне напруження і, власне, це має для виховання і розвитку суттєве значення. Кожна праця – фізична чи інтелектуально-духовна має свою специфіку і, незалежно від рівня мотивації, вимагає від людини неоднакового напруження, а отже, неоднаково позначається на фізичному і духовному здоров’ї і розвитку людини. Рутинною, іноді нудною працею є різання дров ручною пилою чи копання городу. Вона вимагає практично лише механічних зусиль. Натомість робота водія машини, що дорогою мусить приймати багато рішень, швидко реагувати, є більш напруженою і, отже, глибше позначається на характері людини удосконалює механізм реакції, розвиває швидкість рішення тощо. Деякі види праці передбачають необхідність навіть творчих вчинків, змушують діяти напружено і рішуче (робота лікаря-хірурга, летуна, офіцера в бою тощо. Характеризуючи названі вище види праці, слід також відзначити, що вони можуть мати різну спрямованість – досередини і назовні, на моє власне я і на зовнішній світ. Особливо це стосується праці інтелектуально-духовної. Вектор зусиль людини, напрям її праці має в кінцевому рахунку дуже велике значення. Якщо праця передбачає переважно спрямування зусиль досередини, на сприймання світу, то це веде переважно до розвитку інтровертності. Відповідно, зусилля людини, скеровані на зовнішній світ, забезпечують розвиток екстравертних якостей, дуже корисних у практично-господарському житті людини і народу. Мотивація праці. Праця задовольняє кілька головних потреб людини, серед яких варто виділити а) потребу в життєвих засобах (харчування, одяг, житло тощо б) потребу самоудосконалення і в) як засіб самореалізації і самовираження та ін. Перша з них дещо виходить за межі нашого предмета і тут варто лише відзначити, що в понятті життєзабезпечення сьогодні акцент переносимо з служби людини державі (так звана «суспільно-корисна праця) на поняття служба людині. Людина працює найперше на себе, а відтак у рамках свого волевиявлення – на свою родину, на свою громаду, державу, вселюдство. Особливий сенс для наших подальших міркувань мають, отже, такі функції праці, які безпосередньо пов’язуються з становленням характеру. Початок їх розгляду – у мотивації праці. Можна говорити протри види спонук до праці. Вони добре ілюструються легендою про трьох людей з тачками каміння на будівництві. На одне і теж поставлене їм питання що вони тут роблять – ці люди дали, як відомо, три різні відповіді. Відповідь перша Та ось змусили возити каміння, той вожу. Це приклад праці з примусу, праці рабської. Вона не обрана самою людиною добровільно, не прийнята нею. З цією людиною не радилися і не рахувалися. Її просто змусили. Очевидно, що за цих умов вона намагатиметься зробити якнайменше ходок, класти в тачку якнайменше каміння і лише чекати кінця роботи, бо це звільнить її від осоружного заняття. Як вже йшлося, підневільна праця руйнує людину, і К.
Ушинський виключає її навіть з самого поняття праця – як чинника виховання. Відповідь друга Я заробляю на прожиття для своєї родини. Така мотивація, зрозуміло, носить прагматичний характер. Але в її основі власний вибір людини, прагнення результату, намагання, щоб цей результат – заробіток – був якомога більшим, бо від цього залежить добробут моєї родини. Яне проти полегшити собі працю, але лише за умови, що це не відіб’ється на її результаті, від чого залежить заробіток. І не лише кількість, але і якість праці має тепер сенс. Націленість на результат праці стає основою моєї трудової самореалізації. Я намагаюся вчасно розпочати працю, добре її виконувати і побільше, звичайно, за неї отримати. Це природно, і такий тип мотивації лежить в основі праці переважної більшості людей, що працюють на сучасному конвейєризованому виробництві.
Відповідь третя Я будую Собор. Людей, що будують Соборна світі небагато. Це – ідеалісти. Але їхня діяльність залишає на землі найглибший слід. Вони прагнуть до Високого і Вічного, атому, вдивляючись в Нього, виконують свою працю якнайкраще, прикладають до неї якнайбільше своїх силі в них завжди є елемент жертовності. Вони не працюють з примусу, не прагнуть матеріальних благ, не нарікають, якщо їхню працю хтось належним чином не оцінив, не ждуть орденів і чинів. В певному сенсі ідеалісти – неслухняні щодо свого начальства, часто трактуються як білі ворони, бо слухаються лише своєї душі. І хоча такі люди ніколи не досягають ідеалу (бо це неможливо, вони все ж домагаються більшого, ніж інші. Ідеалісти – завжди творчі люди, завжди в дорозі. Як відзначає Є. Сверстюк, саме завдяки таким людям стоїть Собор Святого Петра в Римі, які всі великі пам’ятки високого духу. Звичайно, цей скоріше літературний, ніж науковий погляд на головне джерело мотивації діяльності не вичерпує всієї складності цього поняття, що витворюється працею душі і впливом зовнішніх чинників. Але в організації виховання, особливо коли йдеться про становлення характеру людини, від врахування цих трьох моментів залежить багато. Працьовитість. Займаючись щоденно працею, людина звикає до неї, пристосовується часом настільки, що тягар праці перестає відчуватися як тягар. Це особливо спостерігається серед людей старших – найперше на селі, що провели все життя у праці. Виключаючись з неї, такі люди часто почувають себе дискомфортно. Це – ознака працьовитості людини, поняття, що, зрештою, включає в себе як елемент звички, такі виробленої з часом прихильності, шанобливого ставлення до праці. Становлення звички праці дуже полегшує участь людини в ній. Це – як тренованість в будь- якій діяльності. Відсутність її завжди спричиняє потребу додаткових зусиль над собою. Виробленість звички до праці не тільки полегшує саму працю, алей спонукає до неї. Виховання працьовитості – негра в працю, а справжнє трудове життя – з потом, втомою, мозолями, відпочинком і радістю досягнутої мети (В. Сухомлинський. Звідси однозначним є ставлення К. Ушинського і Г. Ващенка до лакейського проводження часу, коли людина залишається без думки в голові бо саме в ці хвилини псуються голова, серце і моральність. Зрештою, як зауважує К. Ушинський, діти вчаться марнувати часів класі, коли вчитель працює самі лише зрідка пропонує комусь із учнів відтворити сказане. Атому він категорично настоює на тому, що наставник не повинен забувати, що його найголовніший обов’язок полягає в привчанні вихованців до розумової праці і що цей обов’язок більш важливий, ніж передача самого предмета
[Ушинський К 146]. Виховна і розвиваюча функція праці. Як уже говорилося, благодатний вплив на людину має лише праця вільна, самостійна, самодіяльна. Лише за цієї умови власні вольові процеси в поведінці не підмінюються страхом, честолюбством, брехнею, пристосуванством. Прагнення діяльності, як підкреслює К. Ушинський, треба завжди розвивати у єдності з прагненням самостійності і свободи. Очевидно, що передумовою здійснення таких підходів є, з одного боку, демократизація стосунків – у родині, в школі, в суспільстві, аз другого, – допомога дитині у розумінні і усвідомленні сенсу праці, про що вже йшлося у деяких попередніх розділах. Неможливо виховувати, лише вказуючи на працю інших. Націй обставині неодноразово зупинявся ще Аристотель. Він вважав, що моральні чесноти розвиваються в людині через дію, через звичку
(ethos), чому й називаються етичними. І хоча людині властиві зародки чеснот, – вони стають ознаками вихованості лише внаслідок дії лише діючи справедливо, людина стає справедливою діючи помірковано, стаємо поміркованими діючи хоробро, стаємо хоробрими лише працюючи, стаємо працьовитими і т. ін. Саме лише визнання чеснот, прихильність до них – ще невихованість. Конкретизуючи виховні та розвиваючі функції вільної самостійної праці, варто вказати бодай на найголовніші з них, а саме як чинник виховання характеру, як підстава гармонії з
середовищем, як засіб морального самоудосконалення людини, як джерело щастя тощо. Праця є школою волій характеру, – пише Г. Ващенко. Вона пов’язана з вольовими процесами, вільна праця завжди передбачає напруження волі. В процесі участі в праці виробляються такі риси як настирливість, здатність переборювати власну інертність, здібність планувати і керувати рухами свого тіла і думками. Праця передбачає, як правило, і участь інтелекту, що веде до його розвитку. Виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі, відомий педагог Дм.
Бурко висловився навіть за розробку спеціальної програми конкретної участі дітей у діяльності, власне, з метою розвитку в них певних рис характеру. Саме лише моралізування з цього приводу, на його думку, нічого не дає. Праця виступає вжитті людини і як джерело гармонії з навколишнім середовищем. Працьовита людина завжди здатніша дати собі раду, знаходити вихід із скрутних ситуацій, ніж людина лінива, до праці незвична. Вона не плачене нарікає на когось і нащось, вона постійно шукає застосування своїм силам та рукам і знаходить його. Лінива людина завжди незадоволена, у своїх клопотах вона схильна звинувачувати державу, владу, Президента, але не себе. Цей породжує дисгармонію в її стосунках з довкіллям. Характерним прикладом цьому є теперішня Німеччина. Будучи колись єдиною працьовитою нацією, сучасні німці поділяються на східних (ості, що увібрали в себе психологію споживацтва і в бунтарському пориві надягають будьонівку та йдуть відстоювати права трудящих, і західних (весті, які працювати вміють, і звички до праці ніколи не втрачали, а відтак на демонстрації час витрачають рідко. Праця слугує засобом утвердження моральності в людині, що, зрештою, також проходить через процес напруження. Цій проблемі, як відомо, багато уваги приділяв В. Сухомлинський. На його думку, саме через напруження, в якому людина виявляє і утверджує себе, визначає свою позицію в боротьбі проти зла мужніє її моральна позиція. З іншого боку, саме в дрібній, повсякденній невимогливості батьків щодо дітей бачив В. Сухомлинський причину моральних вад людини. Праця – головне джерело щастя людини. Щастя не передається у спадок від батьків і не дається як дар Божий. Людина осягає його лише власною працею. Водночас це також єдине, доступне кожній людині його джерело. Звідси К. Ушинський наполягяє на тому, щоб сім’я, якщо вона хоче ощасливити свою дитину в майбутньому, повинна привчити її саме до праці, формувати звичку працювати. Зрозумійте неминучий психологічний закон праці вжитті і , якщо хочете жити згідно з законами душі, якщо не хочете страждати від їх порушення, то майте серйозну мету вжитті, якої ви могли б досягнути вільною працею якщо ви вдало виберете працю і вкладете в неї всю свою душу, то щастя само вас відшукає [Ушинський К, 1954: Т. 5; 380]. Підкреслюючи велике значення праці у вихованні, В. Сухомлинський з гіркотою відзначає, що сьогодні неробство і ледарство проникають навіть у сільське життя, де, здавалось би, сама обстановка робить ледарство неможливим [Ушинський К, 1954: Т. 5; 442]. Це синдром соціалістичного виховання, що робить людину в кінцевому рахунку нещасливою.
Індивідуалізація праці і працездатності. Процес праці – це не лише формування здатності до неї, чи навпаки – лінивства, алей сфера, у якій тісним вузлом пов’язані між собою духовні, психічні, соціальні та фізичні якості і можливості людини. Вже сам початок якоїсь праці виявляє потребу волі перші труднощі можуть підсилити бажання добитись успіху, а в інших дітях вселити зневіру у свої сили. Дає про себе знати також рівень енергійності жваві діти долають труднощі, інертні жаліються на них і "капітулюють. Успіх праці залежить від багатьох інших чинників психологічного і біологічного характеру. Тут має значення також стан здоров’я, вік, стать, харчування, місце проживання (країна, околиця, клімат, погода, пора року, а також природні властивості людини – тип уваги, пам’яті і фантазії, емоційність, темперамент, тип волі, інтерес, досвід, енергозатратність організму тощо Українська педагогічна думка, 2003: 135]. Антиподом енергійності є втома. Вона й наступає як наслідок використання енергетичного ресурсу – у нервовій системі та в мускулатурі. Діти втомлюються швидше, ніж дорослі, і схильність до втоми особливо помітна під час статевого дозрівання, при поганому харчуванні тощо. Швидко втомлює нецікава праця і та, у якій маємо менше досвіду, праця напружена. Все це вказує нате, що, формуючи в дитини стійку працездатність, мусимо обережно пропонувати предмет діяльності, а також глибоко індивідуалізувати кожен акт праці. "Свідомість наша не любить ні занадто легкої, ні занадто важкої роботи і вона любить середину, тобто посильну працю, але стан цієї середини в різних людей неоднаковий. Він визначається, з одного боку, нашими здібностями, аз другого, – силою нашої волі, – писав К. Ушинський [Ушинський К, 1954: Т. 1; 245]. Гра Гра посідає особливе місце в дитинстві людини і виступає як замінник праці. На думку психологів, яку поділяє і Г. Ващенко, у процесі гри дитина набуває навичок, які виявляються пізніше потрібними для праці, коли вона виросте. У кожної статі при цьому свої ігри, що відповідають характеру майбутніх обов’язків: дівчата граються лялькою і готують себе до обов’язків матері, а хлопчики віддають перевагу машинам, грі у війну тощо. Проте головним мотивом гри є отримуване від неї задоволення, оскільки вона дає шанс на самовираження. Як вважає Г. Ващенко, саме цим – наявністю задоволення – процес гри відрізняється від процесу праці. Дитину цікавить не стільки наслідок, скільки сам процес гри. Їй приємно, наприклад, кидати камінців річку, маніпулювати речами, перебудовувати середовище. Дитина часто наслідує дорослих. Вона як губка впоює в себе те, що вона бачить або чує, і все це відтворює в своїх іграх (Г. Ващенко). Наслідуючи дорослих, дитина будує хату, готує їжу, їздить на коні (користуючись хворостиною, фантазує і свої фантазії часто трактує як дійсність. Гра як чинник виховання і розвитку. В педагогічному сенсі гра може бути потрактована так само, які праця. Тут так само діє важливий закон живої природи все, що діє напружено, – удосконалюється, і все, що перебуває у стані інерції, застою, – руйнується, слабне. Це стосується і розвитку діяльнісних сил та функцій людини і голосу соціальних цінностей у її душі – функціонування сильних прагнень, постійне докладання вольових зусиль, творча інтелектуальна діяльність, морально-етичні напруження за умов гострої потреби вибору – все це властиве грі. У грі розвивається інтелект дитини – поглиблюються знання про предмети і явища, розвивається уява і фантазія. Дитина наділяє ляльку рисами, які властиві живій людині, "доглядає її, приписує їй здатність радіти, гніватись, плакати. Вона вкладає ляльку спати, розмовляє з нею. Основу всіх цих дій складає дитяча уява, фантазія, що іноді сприймається як дійсність. В цей спосіб дитина вчиться розуміти інших людей. Характерною особливістю гри є і те, що вона вільно обирається дитиною і через це
найповніше виражає сутнісні вроджені потреби і нахили дитини. Дитина любить і практикує такі ігри, до яких її спонукає власна природа. Аз іншого боку, грав цьому разі і розвиває ті риси і можливості, які в ній беруть участь. Рухливі ігри розвивають дитину фізично (посилюються процеси кровообігу, інтенсивно діє дихання, наростають і міцніють м’язи, розвиваються органи сприймання. Гра позитивно впливає на розвиток емоцій дитини, вона є джерелом радості. "Можливо, – пише Г. Ващенко, – що людина ніколи у своєму житті не переживає таких чистих радісних хвилин, які вона переживає під час дитячих ігор, коли радість не затруднюється ні сумнівами, ні рефлексіями, ні спогадами про неприємності минулого" [Ващенко Г, 2000: 323]. Діти виявляють іноді великі творчі здібності в грі. Вони творять ігри, фантазують, пристосовуються до умов (до місцевості, до предметів, до обставин тощо. Деякі ігри дуже вдало відбивають потребу дитячої природи. Вони прийшли до нас з минулого і часто носять відбитки національної психології народу. Розвиткові мислення особливо сприяють ігри, пов’язані з конструюванням, де працює т. зв. проектне мислення. Дитина щось задумує створити – (побудувати фортецю, літак тощо, фантазує, проектує, перебудовує. На думку Г. Ващенка, який глибоко вивчав дитячі ігри, задуму свідомості дитини стає все стійкішим і згодом перетворюється у цілісний, заздалегідь обдуманою дією. "... Є всі підстави твердити, що дитяча гра містить у собі зародки всіх видів культурної діяльності людей техніки, науки, а особливо мистецтва" [Ващенко Г, 2000: 325]. Г. Ващенко вважає, що дошкільний період життя людини "це – один з найцікавіших ужитті людини періодів. Його характеризує надзвичайно швидкий розвиток психічних здібностей"
[Ващенко Г, 2000: 325]. Гра сприяє духовному розвиткові дитини. З одного боку – діє природне її "Я, сповнене егоцентризму, аз другого – дитячий анімізм (схильність переносити риси живих і навіть розумних істотна неживі речі, розширює горизонти її душі, виводить її свідомість за межі "Я" і допомагає відчути живо об’єктивний світ" [Ващенко Г, 2000: 324]. Це початок дороги до духовного становлення людини, тобто до здатності визнати щось вище , ніж "Я, без чого неможливо повноцінно усвідомити і себе. Гра виконує вжитті дитини ще одну важливу функцію – вона сприяє процесам усуспільнення дитини. Як вже йшлося, малій дитині властиві риси егоцентризму, їй важко виходити за межі свого я. Гра доводить їй, що задоволення вона може одержувати, поєднавши зусилля з іншими. Тут – початок дитячої дружби і товаришування. В іграх дітей передшкільного віку з’являються вже елементи організованості, готовність підпорядковувати себе певним правилам, дотримуватися дисципліни. Як відзначає Г. Ващенко, це вже ознаки волі і вдачі. Групова гра виховує наполегливість, витривалість, послідовність дії, почуття відповідальності. Все це – зайве свідчення того, що дитина з допомогою гри готує себе дозрілого життя. На думку К. Ушинського, гра залишає більше слідів у душі дитини, ніж перші чотири-п’ять років навчання. "Уній формуються всі сторони душі людської, її розум, її серце, її воля, і якщо говорять, що ігри передбачають майбутній характері майбутню долю дитини, то це правильно в двоякому розумінні не тільки в грі виявляються нахили дитини й відносна сила її душі, але сама гра має великий вплив на розвиток дитячих здібностей і нахилів, а отже, і на її майбутню долю"
[Ушинський К, 1954: Т. 1; 403]. Але гра втрачає цей свій позитивний вплив, коли перестає бути вільною діяльністю, коли дитина лягає на диван, дивиться телевізор, коли йдеться лише про розвагу бездіяльну, або коли дитині нав’язують нецікаву гру.
Спорт Спорт є теж грою і теж в певному сенсі працею. Він є дуже значущим чинником виховання і заслуговує на особливий розгляд. Спорт – найперше замінник фізичної праці, якої з часом стає все менше. З розвитком техніки, що перебрала на себе виконання важких операцій, людина почала фізично слабнути, аз цим появилася і загроза розвалу характеру. До цього слід додати і характерні для всіх народів намагання забезпечити свою обороноздатність шляхом виховання сильного військовика, а відтак і самовизначитися серед інших народів за рахунок своїх спортивних досягнень. Ці намагання характерні були особливо для колишнього СРСР та Німеччини міжвоєнного часу. Ось чому в першій половині ХХ столітті спорт набуває великого поширення – не тільки в містах, алей в селах. Звідси й велика увага до спорту збоку освіти і наукової педагогіки. Питання залучення дітей до спорту грунтовно розглядалося вже на Першому українському педагогічному конгресі 1935 року. Варто, проте, відзначити, що йшлося все жне стільки про потребу формувати міцні мускули чи демонструвати світові свої досягнення, скільки про велику виховну функцію спорту, зокрема, як чинника зміцнення здоров’я і формування характеру. Як інтелігент, такі робітник, шукає в фізичному вихованні й спорті охорони перед нидінням організму, перед завмиранням м'язів. Спорт має виробити в людині також деякі духовні цінності, такі важнів житті й розвитку нинішніх суспільств, як сильна воля, чистий характер, чесність, солідарність, карність, бистрість, орієнтації, незалежність, активність, творчість. Без таких духовних цінностей людина стане завадою в суспільному, духовому й матеріальному виробництві, одним словом непридатною до боротьби за існування ні індивідуально, ні спільнотно” [Ющишин І, 1937:


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал