Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка41/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   45
[Ващенко Г, 1952: 30]. Долання перепоні труднощів Важливою, якщо неголовною, передумовою розвитку воліє процес долання життєвих перепоні труднощів. Як правило, людина не любить їх, так само, як не любить умиватися
холодною водою, хоча знає, що це корисно. Труднощі і перепони створюють клопоти і начебто гальмують успіх. Організм прагне комфорту і економії затрати сил. Саме цей спонукає надто активних батьків виконувати домашні завдання за своїх дітей, оберігати їх від труднощів, які створює навчання. Навіть так звані люди дії не завжди розуміють, що перепони непросто неминучі, вони – корисні, бо часто забезпечують становлення в їхньому характері таких рис, які допоможуть їм пізніше досягнути більших успіхів. Чадолюбні батьки і бабусі своїми стараннями, як видається, завдають великої шкоди своїм дітям і онукам – саме в ділянці формування характеру. Маємо вжитті чимало прикладів, коли безконфліктне, гладке життя робить людину безхарактерною, безвольною. Невдачі і перепони, труднощі – це школа самопізнання, гарту волі, витривалості, знання життя. Незаслужені успіхи, дарований комфорт, навпаки, – руйнують характер, стають джерелом фальшивої гордості, слабкості та ілюзій. У певному сенсі людина повинна любити перепони і труднощі, бо вони ведуть до мужніння, вчать терпеливості. І якщо уважно проаналізувати життя людей, що домагалися вжитті справжнього успіху, то обов’язково переконаємося, що зазнавали вони і багатьох невдач, на які відповідали додатковими зусиллями, стійкістю і витривалістю душевних сил. Крайньою формою безхарактерного ставлення до життєвих труднощів, виявом слабкості воліє самогубство. Цей акт ґрунтується на фальшивій думці, нібито ми живемо лише задля того, щоб зазнавати щодня щастя і насолоди, тішитися комфортом. Це ознака не лише великої відстані людини від християнства, алей відсутність в неї реалістичного погляду на життя. Гонитва за щастям і насолодою, і лише за ними – робить людину рабом і жертвою випадку. Щастя – нещастя, удачі – неудачі для людини віри і чину – як права і ліва рука. Вона не хитається збоку вбік, а йде вперед до чогось більшого, не нарікаючи. Відчай і самогубство – це банкрутство душі і в соціальному плані. Людське життя не можна вважати перепоною, за всіх обставин воно залишається недоторканним даром Божим. Долання перепон дуже часто вимагає від людини витривалості, чим характеризуються натури сильні і що важко дається людям імпульсивним та емоційним. Щоденна діяльність, виконання звичайних обов’язків дають безліч нагод зміцнювати витривалість або руйнування її, піддаючись настрою.
Розвиток самодисципліни і самоопанування В осягненні мети власної життєдіяльності людина спирається на свою волю. Вона діє як двигун характеру. Відомий галицький педагог х років П. Біланюк взагалі називає волю мотором всього людського поступу. Воля людини завжди поєднується з діяльністю і міцніє в діяльності. Вольова людина завжди бачить свою мету, сама вибирає свою дорогу і, спираючись на волю, долає неминучі труднощі. Відсутність волі – як в людині, такі в суспільстві – річ цілком конкретна і очевидна вона зумовлює зневіру у власні сили, розклад, пасивність, песимізм, кволість духу і тіла. Життєва мета такої людини стає лише предметом безплідних мрій. Зауважимо принагідно, що теперішня наша реальність – яскравий приклад такого стану людини і суспільства. Господарська скрута зумовлює в нас слабкість, хоча, як вже йшлося, історія дає нам чимало прикладів, коли труднощі для іншого народу ставали джерелом сили волі, руху і поступу. Як вже йшлося, воля людини має двояке скерування – до зовнішнього життя, на досягнення життєвих успіхів та на подолання перепон, з одного боку, і на життя внутрішнє, на самодисципліну, на самоопанування, – з другого. Вважається, що «... характерна людина не тільки спиняє вибрики тваринної натури, але стремить до того, щоб бути паном низьких інстинктів

[Паращин ПК. Ушинський називав волю також владою душі над тілом. Маємо тут цілу низку внутрішніх ворогів, яких людина все життя долає і в боротьбі з якими гартує свою волю життєва розхлябаність і недотримування точності, гайнування часу на дрібниці, нестриманість у харчуванні, невміння мовчати, схильність до азартних ігор, пияцтво, лінощі, прагнення мати якомога більше вихідних, погоня задешевими сексуальними пригодами, наркоманія, хабарництво тощо. Знаємо, отже, чимало прикладів, коли людина домагається власними зусиллями значних зовнішніх успіхів, але виявляє повну немічність у своїх інтимних справах, демонструє тут безхарактерність. Часто людина діяльна нездатна організувати своє внутрішнє життя. Так з’являється проблема єдності волі, коли все – і зовнішнє і внутрішнє життя – трактується як одне ціле, і всі зусилля слугують одній меті. Мир між людьми вимагає як необхідної умови, щоби людина була замирена з самим собою, або щоби вона мала внутрішній душевний мир, який досягається самовладанням, перемогою над пристрастями, послухом голосу сумління, – пише Памфіл Юркевич [Юркевич П, 1993: 227]. Вищою формою гартування волі, гімнастикою душі є самовідмова, яку в стародавній Греції називали аскезою. Вона наповнювала людину силою, скерованою до середини. Справжній філософ мусив пройти школу аскези. Вважалося, що вільним мислителем може бути лише людина, яка опанувала свої пристрасті, може переносити нестатки і біль, вміє мовчати. Не йдеться тут про якусь втечу відсвіту. Кожній людині потрібні вправив стриманості як засіб гартування волі. Деякі педагоги минулого рекомендували молоді нескладні вправи, маленькі жертви у стриманості та самообмеженні. Такі вправи називають тренінгом волі. Головна засада цього тренінгу полягає втому, що лише людина, яка навчилася відмовляти собі у чомусь дозволеному, може відмовити собі і в забороненому. Аскеза – це шлях формування імунітету проти тиранії моменту. В контексті державної політики таке виховання – виховання моральної стійкості і самоопанування – означало б більше, ніж виловлювати людей, які вже стали наркоманами, проститутками чи злодіями. Існують, отже, дві групи вправ, що ведуть до зміцнення волі і розвитку душевних сил вправив застосуванні енергії чину та подолання перепоні вправи, котрі виховують стриманість і самодисципліну. Розвиток лише енерґії чину часто призводить до конфліктів і внутрішніх зривів. Водночас розвиток енергії самоопанування вартий чогось лише тоді, коли служить вищим цілям творення добра. У педагогічній практиці зустрічаємося часто з випадками загальної безвольності і душевної немічності, безхарактерності. На всі ці випадки є лише один лік не намагатися відразу гартувати волю, а шукати джерело віри, якийсь предмет, до якого дитина прагне. Ним може бути якесь уподобання, що реалізується в праці, в засвоєнні якоїсь галузі знань, у мистецтві, спорті, доброчинній діяльності тощо. Г. Ващенко підкреслював велике значення дисципліни в школі як чинника виховання волі. Вона привчає дитину до певного порядку вжитті, до правильного чергування праці й відпочинку, привчає до точности й акуратности у виконанні обов’язків, до організованости, виробляє здібність підкорювати свою волю інтересам спільноти і т. ін» [Ващенко Г 33]. Проте він застерігав також, що не всяка дисципліна позитивно впливає на розвиток волі учня. Це повинна бути дисципліна розумна, що спрямована на виховання у дитини свідомості своїх обов’язків разом зі свідомістю людської гідності, дисципліна, що виключає страх [Ващенко Г 33]. Статева стриманість Як відомо, традиційно-християнське виховання виходить з тези про домінування духовного над тілесним. Ця теза переноситься і на статеве та інше виховання. І саме тут вбачали розв’язку
цієї вже старої проблеми К. Ушинський та Г. Ващенко [Ващенко Г. – 1, 1997: 113–117]. Вони дотримувалися погляду про необхідність виховання в людині певної стриманості, контролю над власними статевими та іншими інстинктами, здатності її до певного самоподолання в тій сфері, нарешті, розвитку вродженої в людині сором’язливості. Для прикладу в американських школах, що діють під опікою релігійних конфесій, дошлюбне статеве життя і сьогодні трактується як гріх. В історії християнського виховання у різні епохи аскетичні тенденції у статевому вихованні набирали різних формі трактувань. У цій сфері повноцінно порядкує сама природа, із нею дають собі раду всі живі істоти. Сьогодні ми можемо взяти за основу бодай одну важливу в тій ділянці тезу місія людини на землі є не пожити, пізнати якнайбільше фізіологічних насолода виконати свій природний обов’язок – народження дітей, створення міцної і здорової родини для їх виховання. Прагнення відчути статеву насолоду не суперечать засадам нормального виховання, але вони є вторинними щодо місії батьківства. Індивідуальна статева насолода є додатком до повинності, премією якою нагороджує природа людину заважкий обов’язок батьківства. Тому всяке прагнення таких насолод, що не відповідає потребі створення родини, християнською мораллю не схвалюється. Тим більше, коли проповідь культу сексу в кіно, на телебаченні тощо навіть суперечить ідеї створення родини. Цю важливу домінанту власної свідомості дитина повинна взяти з родинного виховання. Слова і повчання тут мало дадуть. Образ, ідеал родини повинен засісти вдушу глибше, опинитися вище від потреб сексуальності, які згодом розвинуться. І для цього, як зауважує К. Ушинський, самим батькам треба бутив душі цілком чистими (Творив шести томах -Т.
6, с. 385). Не закликаючи до аскези, Г. Ващенко все ж вважає, що сьогодні кожний українець мусить бути моральним у дусі української традиційної моралі (Вибрані педагогічні твори. -С. 110 ). Відповідно дохристиянської традиції, у шлюбі завжди має бути присутньою третя особа – особа самого Творця. Водночас, статеве виховання в родині повинно постійно оберігати межу сорому, нащо вказує нам наша природа. Сором – це не ознака провінційності чи примітивізму, про що нам постійно нашіптують американські кінофільми. Сором – це ознака непоруйнованої живої душі, це – якість природовідповідна. Кому не соромно висловлювати скобрезні речі перед дитиною, той має бути усунутий від виховання, якнайбільша зараза, – пише К. Ушинський [Ушинський К, 1954: Т.
6; 385]. Таким чином, традиційно-християнське виховання не ставиться до статевої сфери негативно чи аскетично, воно лише освячує притаманне людині вусі віки і у всіх народів почуття сорому
[Ушинський К, 1954: Т. 6; 385]. Воно виходить з того, що стриманість сприяє зміцненню моралі й шлюбу. К. Ушинський вважає також шкідливим форсування статевого розвитку дитини з допомогою романів (а сьогодні ми додали б кіно, телебачення тощо ). Він вважає шкідливим розніженість та пестощі. Слід любити дитину, але не слід пестити її навіть матері [Ушинський К,
1954: Т. 6; 386]. Проблема стриманості і самообмеження, зокрема статевої, має і свій психічний аспект. Як відомо, деякі спеціалісти висловлюють стурбованість з приводу того, що вона (стриманість) може вести до загрози неврозів, до пригнічення статевої сфери, до можливого недорозвитку статевих прагнень і домінування в цій сфері абстрактно-логічних поглядів, оцінок і розрахунків. Таким міркуванням і застереженням слід категорично протиставити факт, що всі подібні небезпеки і вади у статевому вихованні зумовлюється не пригніченням статевої сфери, а є результатом роздвоєності психіки людини, коли тіло і душу намагаються виховувати окремо, протиставляючи їх одне одному, загострюючи увагу то на одному, то на іншому. Багатолітня історія нашого родинного виховання в минулому засвідчує, що на ґрунті гармонії духовного і тілесного таких виховних невдач не буває. Зрештою, якийсь стандарт тут і не потрібен, і неможливий, бо людина завжди індивідуальна. До того ж у системі демократичного виховання її індивідуальність – її воля і розум – взагалі
вирішують багато. Статеве виховання є також самовихованням і теж проходить через індивідуальну душу. Існує, втім, ціла система рекомендацій щодо засобів і методів забезпечення гармонійного статевого розвитку та запобігання алкоголізму і наркоманії. Серед них неостаннє місце займають фізична праця і спорт. Спорт має особливе значення він не конкурує зі статевими нахилами, не створює психічної напруги і не шкодить їм, але водночас позбавляє сексуальні почуття можливості домінувати у психіці людини. І, зрештою, спорт займе вжитті дитини лише тоді належне місце, коли сама родина і школа його велике значення визначатимуть не лишена словах, алей в практичному житті. Моральний гарт характеру Людина є носієм і виразником прийнятої нею моралі і суспільних вартостей. Цим і позначається ціннісний аспект її характеру – нащо і якою дорогою скеровані її воля, наміри, прагнення, її розум тощо. Відповідно у практичному житті людину вважають порядною або непорядною. Порядна людина – порядна в усьому в громадському життів побутів родинних стосунках, у підприємництві і т. ін. Моральні іспити. Людина гартує себе морально теж у процесі діяльності. То Аристотелю належать слова Чесноти ми набуваємо з допомогою діяльності. Протягом всього життя людина складає безліч іспитів, які випробовують її набагато глибше, ніж іспити в школі. Це іспити на моральну стійкість, коли випробовується віра, наші моральні принципи. Такі іспити людина здає, коли має нагоду скористатися великою владою або коли терпить великі приниження коли переживає великі успіхи або зазнає невдач чи поразок коли її надто люблять інші або коли відкидають її любов коли одержує добру нагоду помститися ворогові одержати великі вигоди за рахунок незначної нечесності, безхарактерної грив сфері статевих стосунків тощо. Обставини життя нерідко спонукають людину до гніву, злості, розпусти, спричиняють зневіру, страх – усе це іспити. Витримати їх означає не піддаватися хитанню, не залежати від обставин, залишатися собою. Підкорятися обставинам – згубний шлях, якщо йдеться про цілість характеру. В усіх цих випадках характер, воля і віра зміцнюються, якщо людина іспити витримує, або руйнуються, якщо вона здається. У контексті проблеми розвитку духовних силі становлення характеру іспити сумління мають колосальне значення. Саме тому В. Сухомлинський радить відкривати перед дітьми можливості для випробування сумління і тут бачить одне зважливих завдань виховання. Долання кризових моральних випробувань. Досліджуючи явище внутрішньої карності людини – того, що ми сьогодні назвали б самодисципліною, – відомий галицький педагог міжвоєнного часу П. Біланюк звертав увагу, що людина формує цю якість в собі найперше у процесі кризових життєвих випробувань. Про самодисципліну людини свідчить саме те, як вона веде себе в ті хвилини, коли свідомість її обсідають бажання і почуття – не тільки добрі, алей злі коли приходять пригнічення і зневіра, гніві злість коли розпука або докір сумління приводять на край пропасті; коли душу роз’їдають незаспокоєна амбіція, заздрість, ревнощі, ненависть коли жадоба помсти відбирає розум коли людину нищить непогамована пристрасть чи жадоба чужого майна коли зазнає покарань за скоєне зло. [Біланюк П, 1939: 115]. На його думку, характер людини є фактично продуктом взаємодії людини і зовнішнього середовища, наслідком її власної реакції на нього саме в таких екстремальних обставинах. Вміння вести себе в них має для неї доленосне значення. З огляду на це, П. Біланюк пропонує кілька порад, що досі видаються суттєвими в справі самовиховання і саморозвитку і які тут наведемо.
1. Якщо назріває стан неспокою і втрати моральної рівноваги, найперше необхідно
втриматися від негайного зовнішнього вияву власних почувань. Важко затамувати їх у собі, але можна відкласти рішення, власну реакцію на деякий час. Спинити зовнішній вияв лихих почувань, – пише П. Біланюк, – удасться вам лише тоді, коли в часі нападу цих неприємних гостей не рушитесь з місця, не піднесете руки, не ворухнете язиком [Біланюк П, 1939: 115]. Володіння собою в момент першої очікуваної реакції має велике значення не лише з огляду на можливість помилки, алей тому, що будь-який, навіть незначний, вчинок є початком звички. Другий раз опертися спокусі – важче. І якщо перемога над собою є цеглиною у міцний характер, то кожен провал веде до його руйнування. Звички, включаючи аморальність, алкоголізм, куріння, наркоманію тощо, розвиваються в людині потаємно – після того, як перший камінь у їх будову покладено із-за слабкості волі, невміння відкласти вчинок у критичний момент, відмовити собі, подолати себе у хвилину вагання. Зроблений злий вчинок залишає сліду психіці, що діє негативно навіть тоді, коли сама свідомість повертається до норми і коли про сам вчинок забуваємо.
2. Утриматися від вчинку – дуже нелегка справа, особливо для душі, до таких моральних конфліктів незагартованої, хиткої. Людина може бачити зло і відчувати відразу до нього, але її пориває до нього. Добро, що його бачу, не роблю, а зло, що його не хочу, творю (Ап. Павло у посл. до Римлян, 7:19). Стримувати себе, зрештою, і психологічно важка справа. Тамувати в собі щось, душити почування – річне тільки нелегка, алей небажана, якщо це стає системою, повсякденно необхідною. Особливо важко це для незаповненої душі, що немає у своїх глибинах твердих моральних засад. Виходячи з таких міркувань, П. Біланюк наводить другу педагогічну рекомендацію вибивати клин клином, тобто не зосереджуватися виключно на боротьбі зі злом в собі, але плекати в собі натомість прихильність до того, що може стати його замінником, протиставити силі чорних думок і гнітючих почувань – силу світлих думок та благородних почувань [Біланюк П, 1939: 116]. У практиці самовиховання це означає, що прагнення насолоди можна не лише тамувати, алей також задовольняти іншими, благороднішими способами. Саме тому молоді рекомендують ґрунтовно займатися спортом і відчувати насолоду досягнень та доброго здоров’я, одержувати приємність від спілкування з мистецтвом і на шляху творення культурних цінностей. З душевним станом юнака може резонувати відповідна книжка потребу самовираження (сила, ініціатива, ризик тощо) дають різні спортивні та культурні організації та об’єднання.
3. Третя порада, що стосується збереження людиною моральної рівноваги, полягає у відповідному самовихованні, коли вона наперед готується до таких іспитів сумління. Треба в часі відпливу цих сильних душевних збурень підготовлятись до майбутнього наступу [Біланюк П, 1939: 116]. Людина, яка постійно сама себе виховує, яка обточує гострі кути власної натури, дбає, щоб в її характері розвивалися шляхетні прагнення, зокрема, на основі віри, – така людина наперед озброюється і готується до зустрічі зі злом вжитті і в собі. Вирватися із кігтів морально важких обставинне під силу лише тому, хто завчасно не дбав про розвиток духовних сил [Біланюк П, 1939: 116]. Людина, отже, готується до іспитів на моральну зрілість всім своїм життям, і навіть завчасно приймає рішення, має їх напоготові, коли життя ставить її у складні умови. Таким може бути рішення, що відбиває ставлення людини до цілого ряду розваг, алкоголю, наркотиків тощо. Наявність у душі людини готових завчасних рішень щодо відповідних ситуацій, вироблення певної готової позиції, застереження дозволяє уникнути напружень психіки, вагань і вибору, що несуть випадкові обставини. Людина входить у них з готовим рішенням, яке завчасно приймає.
4. Нарешті, четверта порада – в моменти афекту і збудження нашої натури мобілізувати всю силу холодної розваги, всю можливу критику очікуваного вчинку. Ця порада ґрунтується на тому, що розсудок (розумі почування далеко не завжди йдуть у парі і злагоді. Розум оцінює дійсність, дивиться на речі реально, а почування, які підбурюють нас до негативних рішень, – в'яжуться з
уявою, з витвореним нею псевдоблагом. Розум дуже часто може бути холодним душем для почувань і фантазій. Вважається, що будь-яке прагнення, якщо його оцінити з допомогою розуму, втрачає свій ореол, стає буденнішим і менш привабливим. Бо розум оцінює речі об’єктивніше і всебічніше. Уява і прагнення "роздувають" переважно лише якусь одну якість, один бік того, до чого нас тягне. Вади виступають лише як наслідок відповідного аналізу з допомогою холодної розваги. Очевидно, аби в момент випробування скористатися цими порадами, людина повинна мати вже відповідний рівень загальної і, зокрема, моральної культури. Самовиховання у трактованому сенсі, коли людина є і вихованцем, і виховником, це процес взагалі складний і доступний лише людям, схильним до самостійності і високих прагнень. Велику увагу тут маєте, як ішло формування людини в ранньому віці, наскільки міцним є первинний (родинний) моральний фундамент. Участь у доброчинній діяльності і жертовність Доброчинна діяльність розпочинається із щоденного спілкування з людьми, з нашого вміння розуміти їх, відчувати їх клопоти, бачити, що в них на душі, вміти ставити себе на їх місце. Якщо це людині вдається, то вона не є вже самообмеженою, і має тут місток для доброчинності. Відчуття чужого болю спонукатиме нас до акуратності виконання власних обов'язків і обіцянок, наших дій щодо інших. Це особливо суттєве у догляді за хворими членами сім’ї. Недбалість у приготуванні їжі, прибиранні кімнати хворого, уставленні до його просьб тільки посилює його муки. Хворий легко вловлює нашу нервозність і нетерплячість. Все це належить до поняття такту, якого можна навчити і навчитися. Те саме недбале ставлення до людей, холодну черствість спостерігаємо на вокзалах, в державних установах, де нікого не болить, коли люди годинами вистоюють у чергах, не мають де присісти. Навчання мистецтва думати про інших спирається насилу душі і водночас є засобом її розвитку. Власне догляд за хворим і немічним, увага до людей будь-де вважалися чи не найкращою школою удосконалення добрих сил душі, які йдуть від самопосвяти та від самодисципліни. Підкреслюючи велике значення доброчинності установленні громадянського світогляду людини, Софія Русова дає низку порад, що стосуються дошкільного виховання. Ось деякі з них. Треба якомога раніше давати дитині відповідні її силам і розвитку соціальні обов’язки: прислуговувати за сніданком, прибирати в хаті, помагати молодшим товаришам одягатися, митися і т. п. Кожній старшій дитинів дитячому садку чи в захисті можна доручити яку дитину з меншеньких діток, щоб та, старша, вже відповідала за її чистоту, упорядкованість. В кожному випадкові треба вимагати від дитини тієї чи іншої свідомої акції на допомогу чужій людині, але за яку ми дізналися, що вона бідує. » [Русова С, 1994: 350]. Велика виховна сила доброчинної діяльності полягає втому, що, здійснюючи практично кожний добрий вчинок, людина вимушена робити над собою активні зусилля, змушувати себе чимось жертвувати, щось втрачати, хоча б спокій чи комфорті все це – за покликом вірив ідеали. В цей спосіб людина особливо активно долає в собі черствість, байдужість, безвольність, нігілізм тощо. В основі жертовності теж лежить любов до людей. Любов – почуття, яке не передається ззовні. Від нього багатіє душа не того, кого люблять, а того, хто любить. Мало що варта любов батьків, які люблять своїх дітей. Тим більше, що ця любов має біологічну основу. Вона є запорукою збереження потомства, атому властива і тваринному світові. Дещо іншої природи любов до батьків, як, зрештою, ідо інших людей. Вона збагачує душу і є справжньою чеснотою. Це любов завжди жертовна і веде до доброго вчинку. Посидіти біля
ліжка хворої бабусі, почитати газету незрячому, навіть поговорити з ним, коли ти не маєш до розмови власного зацікавлення, винести судно з-під хворого, випрати його брудну білизну, подати допомогу немічній людині, яка її просить, допомогти іншому у важкій праці – все це елементи доброчинності. Доброчинна діяльність передбачає активність, веде до вдосконалення світу, до творення добра. В. О. Сухомлинський у своїй роботі на перше місце ставив не слова, несвідомість дитини, навіть невіру в добро, а вчинки, у яких виявляється ставлення її до іншої людини, до всього людського Сухомлинський В, 1977: Т. 1; 218]. Він вважав, що гуманні вчинки в отроцтві і юності облагороджують особистість, підносять людину в її духовному розвитку Сухомлинський В, 1977: Т. 1; 218]. Благодійна діяльність є важливою сферою морального виховання в американських школах. Учні беруть участь у товариствах чи фондах допомоги бідним, немічним і бездомним, збирають пожертви, харчі і одяг для них беруть участь у допомозі потерпілим від стихійного лиха відвідують будинки для пeрестарілих і допомагають їм. Іноді навіть дитячі табори влаштовуються поруч з такими будинками. Благодійна діяльність іноді зорієнтована і на допомогу старших учнів меншим. Вся ця діяльність стимулюється школою з допомогою диференційованого оцінювання, визначення рейтингу тощо. Наша традиційна система навчання у школі не відповідає такому поглядові на речі. Домінування інформативності та обмеження самостійної діяльності у сфері виховання часто призводять до роздвоєння особистості дитина може визнавати потребу доброго вчинку і вірити в це, але водночас чинити зовсім інакше, і часто до цього спонукають умови. Завдання для самоконтролю


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал