Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка38/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   45
безсловесний період її життя. У християнській родині дитину дво–трирічного віку ознайомлюють з елементами вірив Бога, навчають першої молитви, беруть з собою до церкви, пояснюють доступно сенс релігійних свят та обрядів тощо. Упродовж віків наша сім’я виробила і передає з покоління в покоління і специфічні прийоми виховання (переконування, сугестія, виховання прикладом, стимулювання доброї поведінки, залучення до участі в обрядових дійствах тощо, що ґрунтуються на засадах вірив Бога і закріплюються в традиціях. Самі традиції виступають як надійний інструментарій виховання обряди, свята, звичаї тощо. Їхньою особливістю є те, що вони періодично, а отже, багаторазово повторюються. Цим забезпечується формування певних звичок поведінки. В умовах шкільного виховання такої високої повторюваності виховної дії досягнути важко. Виховна місія родини. Виховання в дитинстві визначає, таким чином, долю людини глибше і радикальніше, ніж виховання в пізньому віці. Якщо наші діти, – пише П. Біланюк, – переводили своє дитинство, а там і молодість, в атмосфері високоетичній, глибоко релігійній, в атмосфері, що переповнена любов’ю до батьківщини, дорідної традиції і культурного дорібку власної нації, то нашим дітям, коли вже стануть дорослими людьми, не треба буде аж надто силуватись, щоб опанувати себе самих у днях проби. » [Біланюк П. , 1939: 117].
Заключна щодо цього розділу думка стосується історичної місії родини. Перебудова корінних засад суспільного життя зумовлює глибинні зміни у її виховній функції. Бо якщо раніше відповідальність за виховання дітей брала на себе держава і певною мірою звільняла батьків від цього (дитячі ясла, дитячі садки, школа, піонерська та комсомольська організації тощо, то сьогодні ситуація докорінно змінюється родина мусить усвідомити, що вона є головним і найважливішим інститутом виховання людини. Така місія родини не означає, що вона може відокремити свої виховні цілі від цілого суспільства. У своїх намаганнях вона орієнтується на загальну стратегію виховання, що відповідає завданням нації. Тут повинен панувати один духовний, моральний і політичний світогляд. В основі його міг би бути ідеал українського виховання. Успішне родинне виховання ґрунтується також на єдності культури, мови тощо. Ця проблема видається особливо гарячою у змішаних шлюбах, де часто йде тиха війна за дитину.
Дошкілля і школа Специфіка громадського виховання. Сімейне виховання – в основі своїй стихійне. Його ніхто не планує, не регламентує, ним не керують. Нагадаємо попутно, що К. Ушинський в цьому вбачав перевагу, а не недолік і тому завжди вище ставив виховання в селі, ніж усе ж часто штучне виховання умісті.
Дошкіллю і школі характерна керованість виховання. Тут системніше, ніж в родині, подаються цінності суспільства і виразніше застосовуються методи, які відповідають суспільному світогляду. А чи завжди це робиться правильно Чи не відіграє тут помітну роль суб'єктивізм – погляди влади, окремих людей, які при владі Відповідь наці питання очевидна. І цим, власне, пояснюється той факт, що навколо виховної ролі дитсадків суперечка велася вже за часів К. Ушинського. Так, він констатує, що у Німеччині наявні як прибічники «єдиноправильного» виховання у дитсадках, такі його опоненти, бо, мовляв, казенне виховання вдирається у вільне життя дитини, систематизує й механізує це життя, атому пригнічує цей природний розвиток дитини. Дитина не бавиться і не мріє, як їй хочеться, а завузькою, штучно вигаданою системою, і тому розвиток її відбувається значно гірше, ніж розвиток дитини, зовсім залишеної на саму себе [Ушинський К. , 1954: Т. 2; 201]. Сам К.
Ушинський вважає, що ця проблема є роздутою, і що наявне тут раціональне зерно треба звільнити від крайнощів. Зрештою, можливий тут висновок буде таким лише добре громадське виховання,
побудоване на засадах любові, доброти, партнерства, індивідуалізації і природовідповідності може бути поставлене вище виховання стихійного у родині. За всіх випадків К. Ушинський вважає, що дитину до річного віку не варто позбавляти родинного оточення. Але тут виникає потреба враховувати і те, про яку родину йдеться і, особливо, про педагогічну підготовленість виховників, велику увагу чому приділяли як сам К. Ушинський, такі С. Русова, Г. Ващенко, Л. Ясінчук, П.
Біланюк та інші українські педагоги. Сказане стосується й школи, але тут питання бути чи не бути громадському вихованню не стоїть, а відтак в школі йдеться вже про дітей, здатних до критичного світосприймання. У шкільному вихованні все більшу роль відіграють світогляді самокерування дитини. Натомість, і в садку, і, особливо, в школі фундаментальну роль відіграють організація діяльності дітей і пов’язаний з нею стиль стосунків. У різних розділах цієї книги вже йшлося про велику роль самостійної діяльності дитини у формуванні характеру, волі, розвитку інтелекту та закріплення ціннісних орієнтацій. У принципі, йдеться про тісний зв’язок праці дитини з вихованням та розвитком як вона працює, такі виховується. Російський педагог ПФ. Каптєрєв, який цій проблемі приділяв багато уваги, наголошував, що "навчанням можна сприяти розвитку характеру, якщо звернути увагу на той бік навчання, яким воно прямо стикається з характером, зокрема на енергію і наполегливість, яку учні виявляють під час засвоєння знань" [Каптєрєв П. , 1982: 81]. Ця проблема, зрештою, є старою як сам світа тому її торкалися і К. Ушинський, і Г. Ващенко, і С. Русова, галицькі педагоги х років та
ін. Тимчасом те, як навчаються наші діти у школі, визначається способом життя всього суспільства. Якщо людина працює, виконуючи накази, і сама нічого не вирішує, то це ознака тоталітарного суспільства. Така праця веде до безвідповідальності, до лінивства, розхлябаності, низької продуктивності. Таким є і авторитарне виховання у школі. Натомість демократизація ставить перед людиною вимоги вищі, розраховані на самостійність, творчість, нестандартність рішень. Дошкілля і школа, якщо вони хочуть служити такому суспільству, мусять позбутися засад авторитарності і в основу своєї діяльності класти ідеї партнерства. Звідси і орієнтація не на сумнозвісне нагромадження знань, які забуваються швидко, а на розвиток здібностей дитини, що потрібні їй сьогодні і завтра, і за будь-якої ситуації. Бо розвинутий розум потрібен завжди. Таку стратегію виховання К. Ушинський вважає великим відкриттям Песталоцці, що принесло і приносить людству більше користі, ніж відкриття Америки
[Ушинський К. , 1954: Т. 2; 22]. Теза про вирішальне значення самостійної активності учня на уроці однозначно підтримувалася всіма представниками української демократичної та зарубіжної педагогіки. Сьогодні орієнтація на творчу самостійну діяльність стає головною вимогою всієї системи освіти і навчальної діяльності – зокрема. Школа повинна привчити дитину до самостійного розумового життя та діяльності [Ушинський К. , 1954: Т. 2; 22]. Такі ж міркування висловлював російський педагог ПФ. Каптєрєв. "Характер лише тоді і може розвиватися, коли і під час навчання і у вихованні школа постійно буде забезпечувати внутрішню самодіяльність учнів, спонукати їх до напруження, до вияву енергії, всіма можливими засобами допомагати їх самодисциплінуванню"
[Каптєрєв П. , 1982: 90]. В цьому фундаментальна організаційна ознака дійсно виховної і розвиваючої системи освіти. Які все наше суспільство, українське дошкілля і українська школа переживають перехід до іншої системи цінностей. Їм випадає, отже, внести глибинні зміни у сам зміст виховання. В найближчі роки проходитиме інтенсивна перебудова в ділянці морально-духовній та національній. Боці речі мають велику вагу навіть в системах тих освіт, де самій теорії виховання приділяється менше уваги. Так, наприклад, попри всю неувагу до позаурочної виховної роботи, майже у всіх школах США день починається з клятви вірності національному прапору, з молитви за Америку або
з виконання державного гімну. Цілком очевидно, що у нас все це пов'язано з процесами глобальної перебудови суспільної свідомості і стосується найперше батьків та вчителів. Нарешті, громадське дошкільне виховання мало б позбуватися старої звички конвеєризації виховання і сприйняти принцип його глибинної індивідуалізації, що, звичайно, вимагає збільшення кількості та покращення професійної компетентності обслуговуючого персоналу. На часі розвивати і систему садків сімейного типу, особливо для дітей-сиріт, коли прийомні батьки беруться виховувати групу дітей різного віку і статі, ведуть з ними домашнє господарство, вчать їх мислити відповідально і самостійно. Позаурочна діяльність у школі. Процес участі учня у позаурочних заходах дає йому можливість ознайомитися з новою інформацією, виконувати якісь обов’язки та вимоги, котрі передбачають вияв саморегуляції і наполегливості, піддає свою діяльність оцінці інших і сам оцінює себе та їх, має справу з різними засобами діяльності, стикається з природою різних стосунків тощо. Які на уроці, дитина відповідно до загальних засобів діяльності сприймає все це і формує до нього своє ставлення відбувається об’єктивний природний процес становлення, оцінки, корекції власної моделі поведінки. Однак позакласні заходи, порівняно з навчанням на уроці, мають і певну специфіку. Вчитель одержує тут ширші можливості вибору – змісту, форм проведення, організації та послідовності підготовки тощо, оскільки необмежений ні програмами, ні надто суворо рамками часу. А це означає, що він має змогу доповнити сприймання світу дитиною у сферах, не репрезентованих навчальними предметами. Це, зокрема, стосується вивчення народних звичаїв, традицій та обрядів, стає можливою краєзнавча робота, спортивно-оздоровчі заходи тощо. З одного боку, вони поєднують у собі минуле і майбутнє, сприймаються як духовна естафета, заповіт предків, аз другого, – спираються на громадську думку і тому виявляють велику життєздатність, а відтак дають шанс дітям на вияв самостійності. За браком місцями не торкаємося тут форм позаурочної діяльності. Вчителі-предметники та класні опікуни урізноманітнюють їх, залучаючи дітей до участі в гуртках і клубах, екскурсіях і туристичних походах, доброчинній діяльності, духовних відправах і громадських вічах, художній самодіяльності, святкуванні релігійних та державних свят тощо. Усі ці форми діяльності помітно розширюють сферу соціальної активності дитини, а отже, можливості самовиховання. Позакласна діяльність у школі доповнює навчально-виховний процесі забезпечує йому умови свободи і вибору. Діти взагалі повинні почувати себе в школі господарями. Школа, – писав Г.
Ващенко, – мусить стати для них маленькою батьківщиною, яку вони люблять і честю якої вони дорожать, яку вони разом з педагогом розбудовують [Ващенко Г. , 1994: 196]. Нарешті, варто зауважити, що позаурочна діяльність у школі дуже залежить від природної активності вчителів і учнів. Якщо вона ґрунтується лишена офіційному виконанні вчителями даних їм доручень відповідно до плану роботи школи (призначення керівників предметних гуртків, планові олімпіади та огляди художньої самодіяльності тощо, то така діяльність великого успіху не матиме. Вона часто ведеться формально, а відтак надто регламентована у часі. Помітний успіх досягається лише тоді, коли у школі виділяються один або кілька вчителів, що демонструють власну глибоку зацікавленість у якійсь справі, відданих їй. Роль Церкви у вихованні і розвитку особистості Релігія є формою «опредмечення» вірив Бога, атому завжди несе в собі особливості культури того народу, який її витворив. Церква є діяльним інститутом, що репрезентує, оберігає і поширює релігію, а відтак виступає духовним виховником людини впродовж всього її життя. Як потреба віри, такі потреба релігійності в людині є вродженою – таку точку зору постійно
висловлювали К. Ушинський, Г. Ващенко та інші українські педагоги. Вона є виявом властивостей самої людської душі. І якщо трапляється так, що людину чи народ позбавляють можливостей відбувати християнську релігійну практику, то з часом вони витворюють для себе певну псевдорелігію, як це сталося з ідеологією за комуністичного режиму. Вродженість релігійних потреб особливо виразно спостерігається в дітей, атому, на думку К.
Ушинського, їх (ці потреби) слід облагороднювати, розвивати, наповнювати християнським змістом [Ушинський К. , 1954: Т. 6; 232]. В іншому разі відповідне місце в душі, яке пустим не буває, займуть боги іншого світу. Псевдорелігійне сектантство, забобони чи сатанизм з’являються там, де утворюється вакуум внаслідок того, що релігійному вихованню не приділяли уваги. Релігійність в українській виховній традиції. У свідомості українців релігія була живим чинником не лише впродовж десятків віків, а вже від багатьох тисяч років. Життя у єдності з природою навіювало людині пошану до надземних сил. Цей світогляд був настільки наближений дохристиянського, що сучасні теологи звуть його не поганським, а «передхристиянським». Християнство стало швидше завершенням процесу становлення нашої духовності. Релігія в нас глибоко проникає у звичаї та обряди, поєднує чисто духовні елементи з національними, громадськими, сімейними та особистими. Взірцем такого поєднання в нашій історії є Повчання Володимира Мономаха», настанови отців Церкви, філософія Г. Сковороди та П.
Юркевича, вся творчість Т. Шевченка та ін. В українській традиції, що слугувала духовною основою виховання, завжди було прийнято дотримуватися релігійних засаді в побуті з молитвою наші предки лягали спати і вставали вранці, відправлялися в дорогу, приймали їжу, розпочинали польові роботи, виганяли на випас худобу весною тощо. Свою працю на землі український селянин вважав службою Богові. З іконою Божої Матері козаки йшли в походи і перемагали. Попри всі злигодні підневільного часу, притулком для християнства у нас була сім’я. Образи на стіні наглядали за вчинками людини зі самого дня її народження ідо могили. Не робіть цього, он Бозя дивиться, – так повчала мати свою малечу. Вже в трирічному віці дитина повторювала молитву «Ангеле, хоронителю мій, ти завжди при мені стій. Як удень, такі вночі будь мені до помочи». Поява дитинина світ ознаменовувалася хрещенням, яке символізує офіційне приєднання людини до Церкви, до релігії. Весілля розглядалося як благословення Боже. Навіть церемонія похорону нагадувала про вічність часу і потребу примирення людини з Богом. Очікуючи зустрічі зі Своїм Творцем, людина прагнула очиститися від вчинених гріхів через сповідь і Святе Причастя. Сьогодні, переживши експерименти більшовиків над народом, мусимо констатувати факт глибокої поруйнованості нашого релігійного життя. Руйнування храмів супроводилося руйнуванням душ. Однак, наш народ все ж повертається до релігії – туди веде людину її природа. Відродження духовності на цьому шляху є надійною запорукою оздоровлення нашої нації і становлення нашої державності. Релігія у європейському вихованні. Оцінюючи з відстані світогляд європейцями схильні констатувати, що у його свідомості домінує нерелігійний, а раціоналістичний, прагматичний погляд на речі. Він (європеєць) заворожений своїми технічними успіхами і немає часу відвідувати храми. Як зауважує Є. Сверстюк, увесь світ іде, всупереч попередженням, дорогою втрати духовної і моральної сили [Сверстюк Є. , 1993: 44]. Проте, приглянувшись ближче до європейського життя, виявляємо, що є тут і багато людей віруючих. А відтак переконуємося, що у духовному житті Європи є багато суперечливого. Справді, чимало громадян Франції чи Німеччини можуть назвати себе «невіруючими», але у повсякденному житті і способі мислення вони далекі від атеїзму, будують своє життя та виховують дітей на цінностях християнства. Бо такою є їхня культура. Очевидно, з настанням епохи постмодерну віра в раціоналізм західного суспільства починає
занепадати. Деякі філософи доходять висновку, що саме розум, позбавлений вірив Бога, був джерелом тоталітарного світогляду, а відтак і причиною кровопролитних конфліктів у ХХ столітті. Втрата прихильності до традиційних релігій і водночас розчарування в раціоналізмі привело в Європі (і не тільки в ній) до потреби шукати бога, наслідком чого і став рух під назвою «нью ейдж». Свідченням такого повороту мислення в США є також зарахування церковної етики до головних цінностей у реформах освіти – Америка 2000 – стратегія освіти (див. Освіта, 21-28 лютого 2001). За таких обставин мусимо відкинути думку про потребу когось тут наслідувати, тим більше запозичувати в когось духовність для себе. Натомість потребуємо прийняти як аксіому, що наша духовність мусить мати автентичне коріння, а це означає, що самі маємо її в собі і відроджувати. Важливе значення може мати лише той факт, що християнство лежить в основі всієї європейської культури і, більше того, – в основі європейської демократії. І тоне так уже й важливо, що з приводу своєї релігійності на вулиці скаже француз. Вирішує виховна, найперше – сімейна традиція, яка і в насів них носила і носить християнський характер. Християнство становить основу європейського життя – ця думка К. Ушинського залишається актуальною і досі [Ушинський К. ,
1954: Т. 1; 305]. Нарешті, за всіх обставин Захід, які ми, має право грішити та блукати, втрачати і знаходити. І сьогодні, можливо, теж відчуває гостру потребу повернення до Бога.
Псевдорелігії зла. Ні одно зло не настільки просте, щоб не приймати на себе зовнішність чесноти, – писав В. Шекспір (Венеціанський купець. Вся історія людства, включаючи її біблійний опис, рясніє великими помилками, пов’язаними з невмінням людини розпізнати лукавий образ зла. Натомість сформувалася і певна ідеологія зла – ідеологія сатанизму, – сенс якої втому, щоб пропонувати людині щось позитивне, бажане їй, але взамін за творення нею зла. В цьому сенсі характерною є комуністична та фашистська ідеології. Перша пропонує людині царство справедливості, задля осягнення якого виправдовується класова ненависть і масове братовбивство. Друга ідеалом обирає процвітання власної нації і спонукає задля цього нехтувати мораллю і християнським гуманізмом. Сьогодні, в умовах розпаду цих ідеологій, сатанизм міняє свій образі все частіше шукає нові форми самовизначення – у вигляді мафіозних структур, сатанинських сект та "церков, про які дедалі частіше чуємо. Мережа сатанинських сект дуже розгалужена. Тепер вона налічує близько
1000 організацій, які поширюють свою діяльність на 78 країн світу. Найбільш відомою групою їх є так звані «сцієнтологічні» секти, котрі прикриваються вірою у можливість штучного нарощування духовних сил людини (чим не пропозиція сатани – змія. Ідеологом сцієнтологічних релігій вважається Рональд Габборд. У державах, що виникли на руїнах імперії СРСР, поширення набула діяльність Богородичного центру, очолюваного Йоаном Бериславським, який проповідує ненависть до родинних зв’язків, зокрема до матері. Іспитовий акт при вступі до секти – вдарити власну матір по обличчю. У 1992 р. про себе заявило так зване Біле братство, очолюване Ю. Кривоноговим, секта АУМ Сенріке, а в останні часи дають про себе знати прихильники сатанизму в Києві, на Івано-
Франківщині та Львівщині, що залишають свій сліду вигляді цвинтарного вандалізму. Сектантська сатанинська псевдорелігія має і свою символіку, яку вчителеві корисно знати (Див. Рідна школа,
1999. – № 4). Такими символами та іншою сатанинською атрибутикою облаштовуються і сатанинські церкви. Усі сатанинські ідеології, попри свою специфіку, мають певні спільні риси. По-перше, це повне підкорення члена секти її керівникові, що завжди призводить до становлення ідеології рабства. По-друге, сатанизм виключає толерантне ставлення до інших поглядів і визнає єдино правильною лише свою. По-третє, – ця ідеологія завжди орієнтує людину на дорогу до добра лише через зло, через творення зла. Нарешті, по-четверте, – сатанизм, обіцяючи людині щось високе, насправді неминуче приводить її до духовної та фізичної деградації та до наближення її до
тваринного стану. Слова Христа По плодах їх пізнавайте їх стосуються саме цього випадку. Виховна функція релігії. Як уже мовилося водному з перших розділів цього курсу, спробу конкретизувати виховні можливості релігії зробив відомий український священик і педагог о. Ю.
Дзерович у своєму виступі на Першому українському педагогічному конгресі 1935 року Перший український педагогічний, 1938: 195–197]. Поширюючи його погляди на наш час, можна відзначити наступне
1. Релігія належить до чинників виховання, що апелюють одночасно як до розуму дитини, такі до її душі. Тут гармонійно поєднуються як вербальні (раціоналістичні, такі позавербальні містичні) канали взаємодії людини зі світом, спілкування з Богом. Ця особливість релігії робить її могутнім каталізатором розвитку душі, становлення здатності людини усвідомлювати все розумом і бачити серцем, набувати досвіду серця.
2. Утверджуючи віру в ідеали, релігія тим самим утворює надійний фундамент моральності людини. Віруюча людина сприймає мораль для себе як імператив. Моральність, що не підтримується вірою, завжди виявляє тенденцію до релятивізму, а відтак ідо занепаду.
3. Релігії, зокрема, християнські, добре адаптовані до соціального життя. Вони визнають всю систему цінностей національного виховання і можуть органічно доповнювати його.
4. Поширюючи ідеї євангельського вчення, релігія пом’якшує і гуманізує погляди людини. Вона високо ставить її гідність, обстоює рівність людей (демократизмі рівність народів
(антишовіністична спрямованість, веде до становлення демократичного світогляду.
5. Християнські релігії є виразником цілісного ідеалу виховання, яким є Христосі цей ідеал є головною складовою національних ідеалів виховання у всіх європейських народів (Бог і Батьківщина.
6. Виховання на засадах релігії спонукає людину покладатися на себе і виробляти в собі почуття відповідальності за себе і за інших людей Вона виключає психологію споживацтва. Цим передбачається необхідність розвивати прагнення людини, активність її волі, здатність працювати розумом і душею. Все це веде до формування повноцінного характеру.
7. Релігійне виховання володіє добре відпрацьованим методичним інструментарієм, що стосується виховання і душі, і тіла. Він закладений в ритуально-звичаєвих дійствах – як чисто церковного, такі світського характеру, особливо у сфері життя сім’ї і громади.
8. Релігія і релігійна практика є специфічним – поруч з психологією – засобом пізнання душі, доступу до неї. І якщо психоаналіз облегшує душу, але не дає ліків на майбутнє, то релігія оберігає і лікує її, вказує на сенс нашого існування. Гостра потреба в такому духовному трактуванні внутрішнього життя людини зумовлює пропозиції введення інституту душпастирства у навчальних закладах, зокрема у вищих, в українській армії тощо – поруч з психологічною службою. Слід нарешті зауважити, що викладений вище погляд на виховну функцію релігії можна вважати дійсно християнською лише умовно, бо релігія належить духові, божеству в людині і звести релігію до ступеня речі корисної, потрібної для господарського вжитку, – означає погубити її [Ушинський К. , 1954: Т. 6; 390]. Але сьогодні ще губити не маємо що. А раптом на цьому шляху щось знайдемо Релігія в школі. Трактування вірив Бога як передумови становлення моральності людини оголює гострі практичні проблеми стосунків школи і Церкви. В їх основі лежить державна політика в тій ділянці, що ґрунтується на Конституції України, на врахуванні типу традицій, особливостей духовного складу нашого народу, реальних потреб тощо. Погляди щодо цієї політики неодноразово висловлювалися Президентом України функція Церкви – дбати про морально-духовний стан суспільства, а держава їй в цьому повинна всіляко допомагати. Очевидно, щоці погляди не можуть не перенестися і на школу. Вони втілюють два головні принципи, на яких будуються стосунки школи і Церкви.

2. Кожен з цих суспільних інститутів виконує свої корисні для суспільства функції, і ніхто з них не посягає на функції чужі школа не втручається в діяльність Церкви, а Церква – в діяльність школи.
3. На відміну відколишнього войовничо-атеїстичного ставлення до Церкви, сьогодні між нею і школою можлива і потрібна тісна співпраця, бо їхні зусилля мають взаємодоповнюватися. Рівень співпраці школи і Церкви визначається станом духовного життя і релігійної культури того чи іншого суспільства, а в нашій державі – ще й особливостями регіонів чи громад. Ця співпраця передбачає релігійне виховання, що здійснюється як безпосередньо самою Церквою через свою пряму діяльність, такі її впливом на сім’ю, і навіть шляхом навчання релігії в школі, зокрема, на вимогу батьків. Доцільність викладання релігії в наших школах однозначно підтримували К. Ушинський, Г. Ващенко, С. Русова, галицькі педагоги х років. Зауважимо, що в ряді держав Європи, зокрема в Німеччині, релігія викладається як обов’язковий у школі предмет. І ці держави, як видається, не програють від цього – ні в моральному, ні в господарському відношенні. У нас питання співпраці школи і Церкви тепер в стані інтенсивних зміні в різних місцевостях вирішується під впливом громадськості по-різному. Існує кілька практичних проблем викладання релігії у школі, які часто слугують контраргументами збоку його опонентів.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал