Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка37/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   45
правд – є й якась глибинна, єдина для всіх, внутрішня правда, що лежить приховано в душі кожної людини. Завдання виховника, отже, допомогти саме цій правді народитися, і таким чином перемогти, подолати поверхневу егоїстичну правду. Відповідно до вчення св. Августина (Про вчителя, тою глибинною правдою є присутність Христа в людині. Власне в цьому сенсі сам Сократ вважав себе акушером, який допомагає правді з’явитися на світ. Цим Сократ геніально і назавжди визначив повноваження педагога і місце та характер методів у вихованні людини. Хтось повинен назвати найглибшу правду і вказати людині на її наявність у її власній душі. Як вважає св.Августин, виховання покликане не привносити щось ззовні, а лише добувати, турбувати те, що закладено в людині. Моральність починається всередині людини. Виховання – допомога людині в усвідомленні себе, що без такої допомоги вона сама зробити не змогла б то старання, щоб людина була більш собою (Там само, -с. Усвідомлення себе веде до зміну самій людині. Бо існує різниця, наприклад, між людиною, яка є українцем і не знає цього, і людиною, яка, будучи українцем, ще й знає про це. Орієнтація на закладене в людині добро має свою природну основу. Так само яку жолуді закладена вся інформація, що зумовлює становлення великого дерева з власною кроною і власним листям, такі в людині від народження наявні в зародку її майбутні засадничі особливості і моральні потреби, налаштованість на певні національні цінності, на рідну мову і, отже, на певний спосіб мислення, напевне ставлення до довкілля. Але все це – і не лише моральна правда – потребує свого акушера, який вказав би дитині на його наявність у її душі та допоміг би цій правді народитися. Небезпечною справою є нереалізованість внутрішніх потенцій людини, бо, як правило, це веде її до розвитку почуття меншовартості, а воно згодом стає головним джерелом асоціальної поведінки людини. Саме тому серед інших правд, які потребують народження, слід вказати і на віру в себе, на ту життєву відвагу, яка потрібна дорослій людині, але дуже слабо виражена в дитинстві. Віра в себе, поєднана з вірою в ідеали, особливо потрібна так званим важким дітям, котрим іноді важко дошукатися добра у своїй душі. Робота з такими дітьми, які з важкими породіллями, потребує більших зусиль, більшого терпіння і вищої кваліфікації лікаря. Виховник мусить сам матицю віру в собі і бачити зародки вірив дітях. Така його – допоміжна – участь неможлива ні за умов вільного виховання, коли все віддають у відання природи, ні в рамках авторитарної педагогіки, коли природі зовсім не вірять. У широкому сенсі, педагогіка акушерства виражається не боротьбою зі злом в людині, а намаганням розвивати в ній добро. Цю думку чітко формулює К.Ушинський: В розвитку своєму,
– пише він, – душа все йде далі, і тому, у зв’язку з нахилом неморальним, не залишається нічого більш, як виховати добрий нахил ще більшої сили, і саме цей добрий нахил заганятиме інший у несвідомий стан. Слід, отже, виховувати виключно добрі нахили, не даючи поживи поганим
[Ушинський К, 1954: Т. 6; 380]. К.Ушинський пов’язує розвиток доброї сутності людини з поняттямюдини з поняттямлюдина видобуває його з себе, розвиває, робить його вразливим, то воно починає керувати нею, стає для неї голосом Божим, а це і є джерелом і опорою моральності
[Ушинський К, 1954: Т. 6; 233]. Подібні погляди висловлює і Г.Ващенко. Заперечуючи у вихованні будь-яке насильство і тиск, він водночас підкреслює, що педагог допомагає вихованцеві в усій повноті розкрити ті кращі риси, що дані йому природою, реалізувати те покликання, що дане йому від Творця [Ващенко Г, 1952:
92]. Визнається також, що свою внутрішню правду – цей закон доброї природи в собі – здатна з допомогою виховника розпізнати кожна нормальна людина, навіть найпростіша [Войтилo К, 1991:
№ 1; 40]. Такий висновок має сьогодні для української педагогіки фундаментальне значення він
оберігає нас від крайнощів – від надмірного оптимізму і намагання всіх терміново перевиховати і від глибокого відчаю – лише тому, що негайних і помітних успіхів від своїх зусиль не бачимо. Потрібно, отже, послідовно і наполегливо лише будити в людині те, що приспано, міцно вірячи, що воно там є. Це стосується і моралі, і національних почуттів, і всього іншого, що складає внутрішню сутність людини. Раціональне і духовне у вихованні. У вихованні, які в духовному пізнанні взагалі, беруть участь різні структури людського єства, зокрема, саме тут взаємодіють його раціональні і духовні чинники. У науці домінує раціоналізм сумління, віра, любов, порядність тощо – лише допоміжні чинники. Натомість у духовному життів поведінці людини, навпаки, розум – це лише робоча сила серця. Раціоналізм покладається виключно на «об'єктивно існуюче» і лише його оголошує надійним. Національність і віра, сімейні стосунки і особисті якості, всі особливості людини тут не враховуються. Для педагогіки ця обставина має неабияке, якщо невирішальне, значення. Поведінка людини великою мірою залежить невід того, як вона мислить, а від того, в якому стані її душа. Тимчасом глибин душі своїм розумом не може осягнути жоден виховник, її контролює лише Бог і, за умов духовної далекоглядності, – сумління людини. К.Ушинський йшов далі і розрізняв душевні явища, властиві людині і тваринам, та духовні – властиві лише людині [Ушинський К, 1954: Т. 6; 11]. До духовних властивостей, зокрема, належить прагнення до істини [Ушинський К, 1954: Т. 6; 144]. Відповідно, у свідомості людини є чимало розсудкових знань, які не дають ніякої користі нашому духовному розвиткові, ні на волосинку не посувають його вперед, і, навпаки, багато ми носимо в собі глибоких духовних переконань, яким, можливо, ніколи не судилося виявитися не тільки у формі вчинку, алей навіть у формі слова [Ушинський К, 1954: Т. 6; 143]. Раціоналізм як основа усвідомленого і цілеспрямованого виховного впливу на людину є характерною рисою тоталітарної педагогіки. Вона заперечувала все, що не піддається контролю збоку ідеології, що не може плануватися і втілюватися в людині з допомогою індоктринації. Характерним взірцем тоталітарної педагогіки була й педагогіка радянська. Вона відкидала всі ті методи виховання, які не піддавалися ідеологічному контролю, всі таємниці виховання, які неможливо було прочитати і затвердити. Сьогодні педагогіка змушена переглянути свій виховний інструментарій і визнати, що в основі засвоєння людиною етики лежить і раціональне, і таємне, таке, що не осягається розумом. Сама душа людини, відстану якої залежить її поведінка, – не технологічна. Духовна природа людини повинна бути захищена від технічних спроб оволодіти нею. Треба примиритися з тим, що у світі є ділянки, де закінчуються наукові проблеми і розпочинаються таємниці, а звідси – і сам науково- технічний прогрес не варто ставити надто високо. Таким чином, вкотре вже доходимо визнання, що виховання, розпочинаючись із пізнання, з одержання знань, мусить супроводитися також вірою у відповідні ідеали. Звичайно, віра неповинна бути сліпою. Вона мусить бачити свій предмет, відрізняти його від інших предметів. А це означає, що людина повинна володіти інформацією про нього, сприймати його розумом. Віра в ніщо – невіра. Але і знання без віри – теж ніщо. Звідси теза, відповідно до якої у методах виховання раціональне і духовне, знання і віра повинні йти в парів єдності.
«Intellectus quaerit fidem, fides quaerit intellectum, – говорили древні (Мислення шукає віри, віра шукає мислення. Слід відзначити, що раціоналізм, яскравим виразником якого було картезіанство, взагалі зазнає сьогодні ревізії, особливо збоку французького структуралізму. Душа – генератор розумової дії, вона керує нами у наших відкриттях, а сама внутрішня сутність людини – втілює в собі діалог зовнішнього (раціонального) і внутрішнього (духовного. Педагог входить у цей діалог, долучається до нього і відповідно приміряє до нього свій виховний інструментарій, що мусить резонувати із раціональним, із духовним в людині. Ніколи не варто забувати віддавати належне цій двоєдиності, – пише С.Франк Франк С, 1992: 356]. На визнанні двоєдиності людини будує свою філософію виховання і К.Ушинський. Звідси й висновки щодо методів виховання вони повинні носити і раціональний, і ірраціональний містичний) характер. Наука, – пише він, – вивчає тільки те, що можна збагнути, релігія спрямовує дух людини довічного й вічно незбагненного. Свідома думка є основою науки вроджена кожній людині віра – основою релігії [Ушинський К, 1954: Т. 1; 304–305]. Християнство і виховання активної людини. Людина народжується для діяльності. Особливо високу активність завжди виявляє маленька дитина, що часто завдає батькам клопоту. У підлітка і в дорослої людини життєва активність пов’язана з потребою самовираження і самоутвердження у соціальному середовищі. У всіх таких випадках людина діє відповідно до своїх поглядів (прийнятих нею вартостей) і тим самим домагається двох головних результатів утверджує цінності в собі і поширює їх на навколишнє середовище, на людей, які її оточують. Цей природний закон має і своє педагогічне трактування активна діяльність людини є дуже важливим чинником виховання (К.Ушинський, Г.Ващенко, В.Сухомлинський та ін.). Християнський світогляд приймає і схвалює активність людини, зокрема й господарську, що відбито у відомій притчі про виноград. Але він вносить сюди і своє уточнення, яке полягає втому, що будь-яка діяльність людини повинна мати моральну ціну, націленість на добро. Добро повинно діяти через людину. Воно не є безтілесним і немічним, як це часто уявляють собі люди, які чули випадково щось про другу щоку. За всієї своєї ідеальної сутності, добро є реальною силою, бо спирається на волю і розум людини, протистоїть злу. Християнський ідеал є не втеча відсвіту, як від чистого зла, а активне оволодіння світом для його зцілення і спасіння ... Мета християнського життя є небоязкий ізоляціонізм, а мужня перемога над світом Франк С, 1992: 359]. Християнська вимога активності добра закладена в понятті гріха пасивності, тобто гріха, який робить людина, коли мовчить, дивлячись на гріх. Християнський світогляд допускає два способи боротьби зі злом. По-перше, вічне намагання добра через нас утвердитись в інших, поширитися на душі інших, вплинути на зло і спонукати його до позитивних змін. Робимо це власним прикладом, шляхом передачі іншим свого духовного досвіду. В цьому планів будь-якому соціальному оточенні велику роль відіграє біла ворона. Її вплив на нього може бути дуже великим і корисним.
По-друге, це боротьба зі злом шляхом застосування сили і волі, часто вдаючись ідо таких методів, якими користується зло. Цей спосіб самооборони добра протиставляється толстовському
«несопротивлению злу насилием». Для обґрунтування прийнятності цього способу боротьби зі злом, як правило, наводиться епізод з життя Христа, який з допомогою батога виганяв гендлярів з Храму Божого. Глибинний зміст цього епізоду полягає втому, що християнин зобов’язаний чинити опір злу, втому числі із допомогою сили. Характеризуючи ставлення християнства до силової боротьби, зокрема до війн, Г.Ващенко писав "З християнського погляду треба розрізняти війни напасницькі, що проводяться з метою захоплення і поневолення інших народів, та війни оборонні, що мають наметі оборону Батьківщини від напасника або визволення її від невільницького ярма. Коли перші з них, безумовно, суперечать самому духові християнства, то другі цілком з ним у згоді, бо це є війни зі злом, насильством і неправдою" [Ващенко Г, 2003: 157]. Зрештою, християнський світогляд, визнаючи потребу активної боротьби зі злом, принципово відкидає боротьбу задля боротьби. Це означає, що застосовувані методи протистояння злу виключають помсту і перевершення зусиль щодо конкретних потреб. Людині і народам властиво забуватися, не контролювати свої зусилля, перевершувати потреби, коли вимоги справедливості (і таким чином боротьба за справедливість) перетворюється в боротьбу задля боротьби. Обмеження
вибору методів і обмеження міри опору завжди вирізняє християнський світогляд. Про це вже мовилось у попередніх розділах. Потреба активної протидії злу пов'язана з тим, що все життя – гріховне, і людина вкорінена в нього. Через це вона дуже часто опиняється в ситуації неминучого вибору між злом меншим і злом більшим. Потяг до справедливості змушує людину йти на менший гріховний вчинок, щоб запобігти гріхові більшому. Це особливо характерно, якщо дія людини продиктована любов’ю до батьківщини, до людей, тобто якщо гріх пасивності й бездіяльності, покірності силам зла є більшим, ніж гріх активної протидії злу. Боротьба за справедливість неминуча всюди, де панує несправедливість – незалежно чи йдеться про стосунки між людьми, чи про стосунки між суспільними групами та народами. Проблема активного утвердження добрав людині шляхом її власного впливу на зовнішнє середовище і духовного опору та духовної оборони добра – трактується у християнській філософії як один зважливих критеріїв оцінки методів виховання. Чинники виховання та розвитку Історія педагогіки засвідчує, що розуміння самих термінів виховання і розвиток залежить від того, як суспільство трактує людину і змінюється разом із зміною цього трактування. Якщо надлюдиною панує Авторитет влади, то акцент, як вже неодноразово йшлося, переноситься на виховання, під чим переважно розуміють цілеспрямований вплив на особистість з метою формування в ній певних, потрібних авторитетові якостей. А відтак, оскільки волю авторитету виконує виховник (учитель, то головну увагу в педагогіці приділяють методам, тобто способам діяльності того, хто виховує. Сьогодні нам випадає змінити погляд на людину, бо прагнемо, щоб наша дитина в майбутньому стала господарем життя, активним, підприємливим, ініціативним, а отже, мусимо вже сьогодні забезпечувати їй статус суб’єкта власного виховання. У зв’язку з цим переносимо акцентна самовиховання і саморозвиток. За цих умов поняття метод як спосіб впливу на дитину звужує своє значення, натомість у педагогіці з’являються нові предмети уваги – методи самовиховання і саморозвитку, а також чинники, з якими взаємодіє дитина (суб’єкт виховання) і які безумовно залишають слід як на вихованні, такі на саморозвитку. Очевидно, що в цій ситуації не слід ігнорувати і функцію виховника та роль методів виховання і розвитку у традиційному сенсі. Але при цьому відкидаємо поняття виховання як одностороннього зусилля і вбачаємо в ньому складну взаємодію того, хто виховує, і того, хто виховується. В різних випадках вони, однак, можуть відігравати різні ролі. Термін метод часто застосовуємо до означення дії, коли вчитель пояснює дитині, що означає справедливість чи що таке сила волі. Це його – вчителя – діяльність. Але навряд чи правомірно до числа таких методів зараховувати виховання і розвиток з допомогою прикладу, бо тут активність вихованця можлива і без прямої участі виховника. А загалом, термін метод не видається тепер достатньо кректним і однозначним. Суттєве значення в процесі виховання й розвитку має і загальновідома тенденція, відповідно до якої, беручись керувати цими процесами, виховник поступово повинен передавати свою функцію у руки самого вихованця, сприяти, аби він ставав суб’єктом власного виховання і розвитку. Нарешті, немає підстав ігнорувати також роль інститутів виховання, які за всіх обставин покликані все ж виконувати свою функцію впливу на процес самовиховання і саморозвитку дитини. Враховуючи всі ці міркування, виходитимемо із загального поняття інструментарію
виховання та розвитку і зупинимось на висвітленні виховної і розвивальної функції чотирьох груп чинників а) інститутів виховання та розвитку, до яких зачислимо найперше сім’ю, дошкілля, школу, Церкву та ін.; б) ті чинники, які стосуються діяльності вчителя із певним правом можуть бути все ж потрактовані традиційно – як методи виховання і розвитку в) способи діяльності самого вихованця, які мають вплив на його виховання і розвиток – методи самовиховання і саморозвитку г) зовнішні чинники, з якими дитина взаємодіє як повноправний суб’єкт і в процесі цієї взаємодії самовиховується і саморозвивається.
Завдання для самоконтролю
1. У чому сутність авторитарного виховання Де його витоки
2. Який зміст вкладається у поняття "людина як суб’єкт виховання
3. Які вибачите перспективи гуманізації стосунків між учнем і вчителем у нашій школі
4. Прокоментуйте поняття "спілкування як діалог душі.
5. У чому полягає крайній оптимізм та крайній песимізм педагогіки
6. Прокоментуйте залежність вибору методів виховання від філософії трактування людини.
7. Що вкладається в поняття "боротьба зі злом
8. Як вирозумієте поняття "виховання добром Чи варто у процесі виховання дитини відповідати злом на зло?
Розділ 27.
Інститути виховання і розвитку
Сім’я як головний інститут виховання і розвитку Виховання всім ї є початком всього і позначається на долі людини. Вплив родини на виховання і розвиток людини триває впродовж всього життя. Тут саме, не в чому іншому, треба дошукуватися таємниць, життєвих успіхів не тільки поодиноких людей, але і цілих народів, – так пише про сімейне виховання відомий галицький педагог [Біланюк П. , 1939: 118]. Значущість сімейного виховання, зрештою, пояснюється не тим, що батьки є особливо знаючими чи талановитими педагогами, а тим, що сім’я володіє в ділянці виховання і розвитку великими природними можливостями. Перший посів. Ранній етап сімейного життя для людини пов’язується найперше з тим, що тут започатковується процес виховання і розвитку, відбувається перший посів, який, будучи спочатку малопомітним, пізніше вирішує всю долю людини. У психології це явище позначається терміном імпринтингу – першого схоплення, першого враження. Все, що діється пізніше, є лише удосконаленням і поглибленням цих перших („імпринтингових”) вражень [Ільін И. , 2003: 372]. Посилаючись надані психологічних досліджень, Б. Цимбалістий, а за ним І. Гончаренко , звертають увагу на той факт, що структура особистості, її ставлення досвіту, життєвий оптимізм чи песимізм, довір’я до себе ідо життя, самовпевненість чи закомплексованість, рівень емоційності мають своє коріння у переживаннях раннього дитинства. Якою була атмосфера сімейного життя, таким буде і її життя в дорослому віці. Саме тут – у процесі першого посіву – складається майбутня структура характеру. Ці переживання раннього дитинства, звичайно, забуваються, але їхні сліди в підсвідомості діють і керують поведінкою дорослої людини
[Кульчицький О. , 1992: 66]. Зрештою, коли йдеться про виховний посів, то зовсім не поділяємо думки, що дитина народжується як «табуля раза». Навпаки, вона приносить з собою на світ в зародку певні потенції, що стосуються прагнень, волі, інтелекту, моральності тощо. Але саме виховний посів визначає, що із цих потенцій одержить свій розвиток, а що знидіє. І саме в цьому сенсі його значення вирішальне. Особливість цього етапу полягає, зокрема, втому, що людській (і не лише людській) природі властиво сприймати як щось найближче і найрідніше тез чим людина в дитинстві зустрічається вперше. Діє той самий генетичний закон, який спонукає курча, котре щойно з’явилося на світ, вважати своєю «матір’ю» навіть механічну іграшку, якщо вона рухається і якщо сприймається вперше. На цей закон вказує К. Ушинський, підкреслюючи, що усяке враження, яке першим займає місце, лягає глибше за всі інші [Ушинський К. , 1954: ТУ сім’ї дитина вперше відкриває для себе світ. Тут вперше, – писав П. Біланюк, – оглядали ми світло дня, ... і вражіння з переживань цих чудових річей вперше запалив душу дитини ці вражіння вперше зв'язали нас сильною чуттєвою ниткою з нашим середовищем. Врисувались глибоко тому, що вони перші, нові, свіжі. Оці наші переживання це найспідніша верства нашого життєвого досвіду. Вони є саме тим монолітом, тим основним каменем, на якому спирається і здвигається пізніша сила характеру. Ці перші переживання надають тривке обличчя нашому духовному я
[Біланюк П. , 1939: 115–119]. Перше оточення людини має двоякий характер. З одного боку, це людське оточення – мати, інші члени родини, родичі, близькі сусіди, – аз другого, – природне оточення – рідна хата, подвір’я, околиця, вулиця. Люди виступають для дитини першими носіями моральних, національних, суспільних, сімейних тощо цінностей, що реалізуються у їх стосунках, в їх ставленні до довкілля та
до інших людей. Природне оточення дає перше розуміння простору, відчуття будови, форми, кольору і призначення. Так започатковується майбутній світогляд. Усім ї, образно кажучи, закладається коріння, з якого виростають потім і гілки, і квіти, і плоди. Якщо виховання і розвиток є найперше процесом пристосування до зовнішнього середовища, то ця потреба в людині є найбільш гострою на початку життя. Є підстави припускати, що дитина народжується із запасом специфічної енергії, яка це пристосування в ранньому віці інтенсифікує і яка упору зрілості певною мірою вичерпується. Цим пояснюється той факт, що дитяча душа в перші роки життя виявляє високу самотворчу активність. На думку К. Ушинського, в цей час душа людська найбільш здатна вбирати в себе всякого роду насіння, вбирати його з силою, з жадібністю, в самісінькі глибини свої, асимілюючи його в собі, перетворюючи його в свою природу [Ушинський К. , 1954: Т. 2; 187]. З огляду на це, саме ненавмисне (спонтанне) виховання має тут найбільше значення. Живучи в своїй родині, дитина творить себе сама – щоденно і щогодинно. Життя сприймається нею легко, з довірою і беззастережно. Ще багато ми зможемо засвоїти пізніше, але воно не вражатиме нас так глибоко і легко. Доросла людина сприймає світ з певним застереженням, критично. Вона добудовує і поправляє свій характері робить це обережно та покладається лишена себе. Сказане дає підстави вважати, що сила батьківського виховання не в його активності, а в красі власних взаємин. І якщо цей делікатний інститут виховання дає збої, то у школі треба бути непросто педагогом, а лікарем душі. Деякі особливості процесу родинного виховання. У перші роки життя виховання дитини характеризується високою інтенсивністю і швидкоплинністю. Тут дуже швидко формуються морально-чуттєві основи майбутньої поведінки людини, її ставлення до себе ідо світу, її душа. П.
Біланюк порівнює цей етап виховання з течією у верхів’ї річки тут вода пливе тонким струмочком, але за одиницю часу долає значно більшу відстань, тече швидше, ніжу низовині. Людина виховується і розвивається впродовж всього життя. Але в ранньому дитинстві вона переживає за відповідний час значно більшу кількість вражень, ніж це буде пізніше. Інтенсивність і швидкоплинність процесу виховання в перші роки життя дитини зумовлені природною потребою чимшвидше дитина пристосовується до існуючих умов, тим надійнішими стають її шанси на виживання. Це – загальний закон, якому підлягають всі живі організми, що на початку свого життя вимушені особливо швидко та інтенсивно вростати вжиття. Природна значущість сімейного виховання зумовлена і тим, що батьки, на відміну від професійних виховників, є людьми рідними, а це означає, що в більшості випадків дитина розвивається в атмосфері природного довір’я і любові, всіма фібрами душі вбирає їх від батьків, дідусів і бабусь, від старших братів і сестер тощо. Навіть усім ях з поруйнованим духовним підґрунтям, любові доброта впливають на виховання благодійно. Атмосфера добра й любові є сильним каталізатором позитивного виховання, нагріває душу людини на все життя все виховання одержує надійну емоційну основу. Чимале значення має тут також і та обставина, що батьки і найближчі члени родини перебувають з малою дитиною в постійній виховній взаємодії – протягом всього дня, через що ця взаємодія носить інтенсивний характер. У перші роки життя дитини в родині закладаються основи її духовності. Якщо фізичний генотип формується в лоні матері, то духовність – у її аурі. Перші несміливі вияви моральної поведінки, перші вчинки як правило, пов’язані з вірою і прагненням досконалості. Цей процес духовного самотворення надто прихований для батьків, але оточуючи дитину людяністю, маніфестуючи свою віру, упорядковуючи організаційно життя дитини, батьки можуть створити сприятливі умови для розвитку її духовних силі уникнення всього брудного і потворного. Духовне становлення людини розпочинається з образу матері, що сприймається дитиною ще у


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал