Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка36/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   45
Дьюї, себто тих, хто стояв на засадах теорії вільного виховання. Проте в ряді праць він застерігає і проти того, щоб виховання пускати на самоплив чи зводити лише до інтелектуального розвитку. Слід уникати зайвого тиску і не приписувати дитині правила поведінки, як лікар приписує хворому ліки. Таке навіювання гальмує власну духовну ініціативу, а часом викликає і опір. Проте не можна покладатися і на природу, бо людина має потяг як до добра, такі до зла. Найкраще виховання, на думку Г.Ващенка, є таке, коли дитина суб’єктивно є самостійною, але об’єктивно перебуває під
продуманим і мудрим керівництвом педагога [Ващенко ГА тому "основна проблема педагогіки майбутнього полягатиме втому, щоб поєднати вільний розвиток дитини з педагогічним керівництвом виховника" [Ващенко Г, 1997: 406]. Ця ідея червоною ниткою проходить через усю творчість Г. Ващенка. Гуманізму педагогіці В основі демократичної педагогіки – сімейної і шкільної – лежить любов до людини. Це стосується найперше виховників – вчителів і батьків – всіх, хто береться виховувати інших. Тільки людина, яка любить людей, може відкрити в них добро і вказати на нього іншим. Водночас згубним є, коли демонструємо свою нелюбов до інших людей, коли говоримо при дітях погані речі про своїх сусідів, коли робимо вигляд, ніби у світі панує лише зло. Часто, вважаючи себе християнами, багато зла виливаємо на близьких, на школу, на лікарів, на владу постійно твердимо все нісенітниця, все вже було, всі крадуть і беруть хабарі, всі пиячать, всі спекулюють, всі дбають лише про себе і тіні так щодня. Коли іде дитина навчиться, що навколо насів наших близьких є і добро, і краса, і правда Незалежно від нашої волі нашим вихованцям передається наша віра, аз нею і ненависть чи любов. Не меншою педагогічною помилкою є трактування і наших дітей як добрих і поганих. У кожному з них є і добре, і зле. Знайти добро і дати йому простір для розвитку – такою є дорога виховання. Основи любові до людей закладаються з раннього дитинства. На це звертає увагу Софія
Русова. Вона висловлює низку конкретних порад, деякі з них наведемо «1) З першого року привчати дитину до чужих людей, оточувати її такими відносинами, щоб вона виростала з почуттям, що люди й оточення дають лише приємні вражіння, і треба йти назустріч їм з привітністю. 2) Розвивати почуття ласки до всього живого, щоб коло дитини були всякі звірята кіт, пес, ящірка, жабка, щоб дитина потроху привчалася до їх рухливости, не робила їм жодного зла, а далі навіть привчалася до плекання, до обов’язків годування звірят, чистити їх оселі і т. ін. 3) Якнайраніш треба утворити для дитини товариський осередок і тут слідкувати, щоб дитина не заносилася в товаристві, щоб ставилася до товариства з щирою ласкою, з рівною пошаною [Русова С, 1994: № 1; 35]. Гуманізація особистості – це передусім самогуманізація, аспекті результат власної діяльності. Доброта твориться людиною в людині і людиною в самій собі, – писав В.О.Сухомлинський Сухомлинський В, 1976: Т 525]. Дитина опиняється у фокусі нашої уваги. Ця обставина змушує вчителя подивитися на учня з іншого боку, зокрема, заглибитись у внутрішній світ кожної дитини яку світ унікальний, уважно ставитися до її запитів, орієнтацій, умов життя тощо. Могутнім засобом гуманістичного виховання є стосунки між людьми – в школі і поза нею. Взаємини в школі піддаються педагогічному контролю, атому вимоги до них особливі. Йдеться про живі стосунки вчителів з учнями, учителів з керівниками школи, стосунки дітей зі своїми ровесниками. З одного боку, школярі вдивляються у кожного зі своїх співрозмовників, сприймають, аналізують і оцінюють їхні гуманістичні якості та вчинки, аз іншого – реалізують у взаєминах з ними своє сформоване ставлення до людей і цим утверджують його. Важливе значення має тут загальний стиль життя, який склався в школі чи в окремому класі і який задається найперше керівництвом школи і самим учителем. Варто назвати хоча б дві головні риси стилю взаємин, сприятливого щодо гуманізації дитини.
По-перше, він повинен характеризуватися належним рівнем інтелігентності, під чим розуміємо культуру, помножену на духовність людини. Треба, щоб учитель зіткнувся із зоряним небом, – так колись сформулював свою думку видатний грузинський педагог Ш.Амонашвілі. Нелегко, звичайно, дивитись у небо, коли ти одержуєш низьку заробітну платню, постійно відчуваєш страх перевірок,
борешся за кожен уроку твоєму навантаженні. Мабуть, цим і вимірюється відстань, яку нам ще треба пройти домети.
По-друге, в основі нового стилю взаємин на уроці, в школі загалом мусить бути, отже, любов учителя до дітей як вияв його власного гуманізму. Необхідно поважати дитину, постійно оберігати її право на вибірна власну гідність, право бути такою, якою вона хоче, а не такою, якою хоче її бачити вчитель. Мабуть, у цьому глибока сутність педагогіки співробітництва. Такі стосунки формуються там, де діти і дорослі об’єднані спільними поглядами і прагненнями. Добрі та людяні стосунки засвоюються дитиною як норма життя. Раз добром нагріте серце вік не прохолоне, – ці слова Тараса Шевченка вказують на одвічний закон гуманістичного виховання атмосфера добра формує добру людину, авторитарність і жорсткість – сприяють розвитку мізантропічних рису її характері, бо немає в раба вищого прагнення, ніж стати деспотом. Гуманізація освіти передбачає гуманітаризацію змісту навчання – шляхом збільшення частки тих предметів, котрі репрезентують людину (історії, літератури, мистецтв, українознавства тощо.
Врешті-решт такі заходи спрямовані на пріоритетність розвитку душі дитини, становлення людяної людини, а відтак і фахівця. При цьому виходимо з переконання, що добрим спеціалістом є лише той лікар, інженері т.п., у яких високорозвинуті духовні якості – прагнення до добра, краси, правди тощо. Крізь призму гуманізму оцінюється і зміст та призначення всіх наук, включаючи природничі чи фізико-математичні. Їх призначення – служити людині, а не цілям, далеким від її потреб. Місія виховника Постать виховника можна розглядати як з точки зору його діяльності, зокрема, його виховної праці, такі з точки зору його як "об’єкта спостереження, оцінки і запозичення, як прикладу поведінки, як носія конкретної системи цінностей. У певному сенсі
– кожна людина, поширюючи свої погляди, вже є виховником. А надто ним є великі постаті – історичні чи культурні діячі, чиї вчинки намагаємося наслідувати.
Будь-яка професія потребує того, щоб людина дивилася на світ "реалістично, бачила його таким, яким він є. Професія виховника – виняток. Він мусить бачити світ, яким він стане внаслідок його зусиль. У свої помисли про дітей завжди вкладаємо надію нате, що світ після нас стане кращим. Діти – як Великодні дзвони – обіцяють нам воскресіння Добра, хочемо повторити себе в дітях краще, ніж це зробили наші батьки. Це суттєвий моменту фаху та праці вчителя-виховника, котрі вимагають від нього ідеалізму, вірив людину і в перемогу добра. Цей бік професії вчителя часто робить його людиною "невід світу цього, "диваком, Дон Кіхотом, але він в такій іпостасі залишається важливим впливовим чинником, більш впливовим, ніж розповіді та нотації, до яких іноді вдається. Власне тут маємо, можливо, найглибшу відповідь на запитання як виховувати дітей Відповідь на поверхні прямуй чесно туди, куди хочеш привести своїх вихованців. Перемоги вчителя над собою надають особливої сили і переконливості його словам, обличчю, голосу. І це найкращий і найскладніший метод виховання. Бо дитяча душа дуже чутлива до гармонії між тим, що вчитель говорить, і тим, що робить. Перед кожною доброю справою наші предки молилися. Педагогічна праця більше, ніж інша діяльність, потребує очищення душі того, хто за неї береться. Брехні в дітях позбудемося тоді, коли самі перестанемо говорити неправду – собі і людям. Скромність не стане рисою наших вихованців, допоки не поборемо пиху у собі. Віра, ідеалізм, впевненість у сили добра – завжди є фундаментом виховної діяльності вчителя.
Функція виховника є в своїй основі духовною. Як уже мовилося, її сутність вдало визначив В.
Пачовський на Першому педагогічному конгресі 1935 року. Виховник, на його думку, повинен вічно творити і ніколи не повторюватися, бо він виконує місію апостола. Він має творити нових людей, він формує через своїх вихованців родину, місто, громадянство, цілу націю. Значущість місії виховника також утому, що він виховує не лише в школі і не лише за свого життя. Залишаючись в пам’яті людини як образ, як виразник певної системи цінностей, він стає для неї прикладом на все її життя. Якщо виховник залишив добрий сліду душі дитини, то, ставши дорослою, вона буде "радитися" з ним – довго, можливо, впродовж всього життя. У своїй духовній місії виховникові випадає бути подвижником і завжди стояти на позиціях християнського ідеалізму. Головним критерієм оцінки таланту виховника є його здатність любити дітей – не стільки зовнішньо, "напоказ, як внутрішньо, часто "приховано. "Любов – є тією єдиною силою, яка дозволяє максимально наблизитися до людини, вникнути у її світа іноді душею поєднатися з нею"
(К.Ушинський). З глибокої любові до людини виростає визнання права дитинина самотворення. Не все в людині піддається раціональному осмисленню, уній є також таємниці. Лише любов дає виховникові силу і здатність відмовитися від прагнення панувати над дитиною і терпеливо чекати, поки її душа сама відкриється перед ним, що можливе лише як відгук на власну неагресивність виховника. Найближче до виховника за своєю любов’ю до дитини стоїть мати. Але в її любові наявні і певні специфічні "домішки" (кровний зв’язок, інстинкт материнства, почуття "власника" дитини, розрахунок тощо. Ідеальний виховник любить дитину як митець власний твір, через призму своїх прагнень бачить у ньому, зокрема, втілення власних ідеалів і поглядів. Його любов передбачає віру в те, що людина схильна до добра і готова до морального самовизволення. Важливою рисою сучасного українського виховника є його демократизм. Вчитель мусить шанувати тих, кого навчає і виховує, поважати їхню гідність. Повага до вихованця є головною засадою педагогіки партнерства. Щоправда помилковою є думка, начебто вона була "винаходом" нашого часу. Демократизм стосунків виховника і вихованця був характерним для нашої виховної традиції. Виховання людини, як підкреслював Г.Сковорода, повинно грунтуватися на засадах природовідповідності ("сродності"). Не варто насилувати природу, заважати їй, треба лише допомагати, усувати перепони, торувати шлях природа сама все зробить. Виховник і лікар – це служителі природи, її помічники – так вважав Г.Сковорода. Ці погляди близькі світогляду Ж.-
Ж.Руссо, хоча, на відміну від нього, Г.Сковорода визнавав потребу більш активної участі виховника. Любов до дітей є першим природним критерієм відбору молоді до виховної праці. З-посеред різних психологічних типів до цієї діяльності надається людина так званого "соціального типу, в натурі якого закладена потреба праці для інших. Такий виховник любить всіх, терпеливий, самовідданий і вічно йде до головної мети – навчання і виховання дітей для добра суспільства. Зрештою, оскільки психологічно чистих типів не буває, то бажаними "додатковими" рисами вчителя є естетичні та морально-духовні (чи релігійні) орієнтації. Перші забезпечують йому високу схильність розвивати в дитині уяву, почування і почуття, зокрема, почуття краси. Інші – зосереджують увагу на формування в дитині високих традиційно-християнських якостей, її відповідальності перед Богом. Загальновідомо, що соціальний тип людини зорієнтований також на професії лікаря, медсестри, священика тощо.
Загальноприйнято вважати, що виховник повинен володіти цілісним і сильним характером
– як для того, щоб надійно виконувати свою місію, такі для того, щоб він (характер) слугував взірцем для вихованців. "Тільки особистість може діяти на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер. Причини такого морального магнетизування
приховані глибоко в природі людини" [Ушинський К, 1954: Т. 1.; 123–124]. Цілеспрямованість, наполегливість, розум, глибока моральність дають ... характерність. Характер випромінює вимогливість до себе ідо інших, оптимізм, подвижництво, жертовність, почуття гумору тощо. Чинником виховання може слугувати лише людина вихована. І йдеться не проте, що вона знає і ким вона є, а проте, якою духовною і моральною культурою володіє. У більш конкретних вимірах виховник повинен чітко бачити виховний ідеалі вести до нього своїх вихованців. Г.Ващенко вважає, що цей ідеал не повинен формуватися ні якоюсь партією, ні самим виховником. Він виробляється у досвіді народу, а відтак втілюється у культурі і складає основу освітньо-виховної політики держави. Лише той виховник, який поділяє цей ідеал, сам прагне до нього, має право займатися діяльність педагога професійно. Виконуючи свою виховну місію, переконаний виховник не боїться відкрити своє нутро, не виголошує промову, не моралізує, не погрожує і не дає вказівок, як жити, не лукавить, але найперше служить тим цінностям, у світ яких хотів би ввести своїх вихованців – і не "колективом, а кожного зокрема. Він намагається подати дітям вартості зрозуміло і наближено до їх власного життя. Очевидно, що сказане вище стосується "ідеального виховника, якого, зрештою, у природі не буває. Але такий ідеал потрібен, бо вчитель, які всяка інша людина, – завжди в дорозі до самоудосконалення і має знати, куди йому йти.
Педагогічне спілкування
Педагогічне спілкування – це могутній засіб передачі не тільки інформації про зміст вартостей, ай вірив них. У певному сенсі воно є універсальним інструментом виховання. З психологічної точки зору маємо тут справу з явищем дуже складним, атому зупинимося хоча б на деяких його аспектах, знання яких виховникові конче потрібне. За допомогою спілкування людина утверджує себе вжитті, впливає на нього, а водночас через нього і сама сприймає вплив ззовні. Як вже йшлося, формуючи своє ставлення до довкілля, дитина постійно радиться з іншими людьми у формі внутрішнього діалогу – сперечається або погоджується з ними, уточнює їхню і свою позицію, йде на компроміс або відкидає його. Дитина – неодинокий робінзон, вона постійно веде розмову з батьками, учителями, ровесниками. Очевидно, що спілкування відбувається не лишена вербальному, ай на безслівному і навіть на підсвідомому рівнях, що образно порівнюють з резонансом, або відгуком одного музичного інструмента на інший, котрий відтворює звук такої ж частоти. При цьому допускається, що підсвідоме спілкування адресується безпосередньо підсвідомості того, хто сприймає інформацію, і веде до її нагромадження. Варто зауважити, що саме наявність підсвідомого рівня спілкування зумовлює особливий вплив не тільки того, про що виховник (співрозмовник) говорить, ай того, як він про це повідомляє – його внутрішньої переконаності, щирого ставлення до предмета і загалом до тих цінностей, які він на словах відстоює. На відміну від каналу вербального спілкування, по лінії підсвідомого спілкування учень сам добуває для себе інформацію. І в цьому велику роль відіграють вже готові його власні орієнтації. Можливо, саме тому одержана в цей спосіб інформація є для вихованця особливо переконливою. Тому правдивість і щирість виховника слід вважати однією з найважливіших умов його позитивного впливу на учня. У своєму спілкуванні виховник не повинен переходити межу міри впливу, тобто не пропонувати свої погляди надто тенденційно, підкреслено, чим часто хибує авторитарне виховання усім ї і в школі. Нав’язування точки зору ззовні приглушує власну самовиховну ініціативу, зачіпає почуття гідності і нерідко викликає опір. У всіх випадках учень сам повинен відчути, вловити
чужі погляди, самостійно відкрити їх для себе. Людина захищається від впливу навколишнього світу – психологічного, інформативного тощо. Психологи вказують на конкретний механізм цього захисту – антисуґестивні бар’єри. Якби їх не було, людина загинула б від інформативного тиску ззовні. У зв’язку з цим важливого значення набуває ставлення вихованця до виховника – з довір’ям, повагою чи навпаки. Якщо ми душею не приймаємо дитину, атому справляємо на неї недобре враження, то душа її відчуває небезпеку, закривається на всі засуви. Якщо ж між нами існує взаєморозуміння, і дитина небезпеки з нашого боку не відчуває, не побоюється докорів і зауважень, то антисуґестивні бар’єри послаблюють свою дію, наш виховний вплив одержує зелену вулицю. Світ душі, світ почуттів формується у перші роки життя дитини, і цей період є для батьків тяжким. Проте найважчим видається спілкування з вихованцями підліткового віку. Добрий порадник потрібний підліткові значно більше, ніж малій дитині. Тимчасом приступити до нього, прийняти підлітка – особливо важко, так само, як прийняти хвору людину заздорову. В людині цього віку швидко наростають найрізноманітніші життєві потреби і можливості, з якими вона не може впоратись. Підліток "воює" на всі фронти – зі школою, учителями, товариством на вулиці, із самим собою. Любові довір’я, як тил навійні, йому особливо потрібні. Підліток багато дечого робить не так, не так поводиться, не так вчиться. І нам особливо хочеться виховувати його, тобто полоти бур’ян» в його душі, у його поведінці. Він стає важким. І навіть класи того віку в школі вважають важкими. Дійсно, завоювати довір’я підлітка нелегко. Проте іншої, обхідної дороги тут немає. У бурхливому океані життя людині конче потрібна гавань – вдома або в школі, але передусім вдома. Без терпіння і віри, без любові виховнику сім’ї чи в школі цю роль виконати не може. Віра в людину як основа педагогічного спілкування. Якщо дитина допустила порушення, то у виховника, як правило, є схильність до негативної реакції. Йому хочеться її посварити, покарати, натиснути на неї тощо. У цей момент він схильний бачити в людині лише те, що привернуло його увагу, – негативний вчинок. Віра в людину – це здатність завжди за негативним вчинком, навіть негативною рисою бачити в ній позитивне. А звідси і здатність завжди і всюди спрямовувати наше спілкування не стільки проти зла в людині (іноді треба недобачати його, скільки на розвиток, на розкриття всього кращого в ній. Віра в людину – напевно, діє тут також почуття надії та любові – допомагає таким чином спрямовувати наше спілкування у річище Добра. Цей момент – як я думаю про дитину – має колосальне значення ще й тому, що, як вже згадувалося, передається вихованцеві чуттєво, підсвідомо. Дитина миттєво уловлює – в інтонації мовлення, в міміці, силі голосу тощо – наше ставлення до неї. Будь-який момент зневіри, негативного ставлення відразу передається дитині, викликає протидію. "Там, де стикаються образа і недовір’я, виникає ворожнеча, – писав В.Сухомлинський Сухомлинський В, 1997: Т. 2; 237]. Водночас, якщо вихованець відчув, що ми віримо в нього, він прихилиться до нас і намагатиметься виправдати довір’я. Найважчим прорахунком у педагогічному спілкуванні вважається, звичайно, підозра. Це – найгірший урок, який виховник може дати своєму вихованцеві, людина – іншій людині. Підозріння часто стосується брехні, злодійства, зради і навіть злих намірів. Воно завдає великої шкоди і тоді, коли для підозріння нібито є підстави, бо воно – антивіра. І якщо віра в добро зміцнює і активізує сумління дитини, спонукає її саму засуджувати свій вчинок, то чиясь підозрілість утверджує в ній антисумління, бо діє чинник самозахисту, і це підводить вихованця до думки, що каятись немає сенсу. Так само які в судовій практиці, не можна людину називати злодієм, допоки судне довів злочині не виніс свій вирок. Близьким до підозріння є почуття сумніву щодо дитини. Що з нього вийде – часто питаємо себе. Трактуємо дитину часто як потенційного злочинця не скоїв, але міг Батьків і вихованців охоплює часто побоювання за майбутнє дитини. Вони прагнуть своїми методами запобігти її злим
вчинкам. У дитини ще не зародився задум, ще немає злого наміру, а ми вже застерігаємо її від лави підсудного. Очевидно, що такі надмірні, набридливі (Що з тебе вийде) застороги проти злочину майже напевно приведуть дитину до нього. Бо це теж недовіра, неповага, погляд на людину через окуляри зла. Педагогічним злочином є звинувачення дитини втому, чого вона насправді не робила і, можливо, немає наміру робити. Саме «шиючи дитині справу, ми виховуємо брехунів, злодіїв, бешкетників. Згадаймо, що означає пропонувати дітям "чотири варіанти" задач під час контрольної роботи. Хіба не є вони виявом недовіри А функція щоденника хіба не несе в собі підозру, що дитина батькам правди не скаже Нарешті, мусимо відмовитись від думки, що наш вихованець, навіть якщо це наш син, мусить бути ідеальним він є таким, яким є. І таким слід його приймати. Віра в людину повинна йти ще далі. Ключ до виховання навіть важкої, неслухняної дитини лежить у навіюванні їй думки, що вона добра і чемна. Даром природи є здатність дитинине сприймати дорікань, коли всі слова виховника як горохом об стінку. Дорікання не виховують, а швидше руйнують душу дитини. Дітей, особливо слабохарактерних, необхідно жаліти і навіювати їм віру в себе. Цим виховник зміцнить бажання вихованця стати кращим. Як вже йшлося, наше ставлення до дитини, те, що ми думаємо про неї, помимо нашої волі завжди доходить до дитини. В цей спосіб воно постійно впливає на розвиток її власного уявлення про себе, а звідси, і на власну поведінку. Людина дуже часто стає такою, якою її бачать (хочуть бачити) люди навколо неї. Звідси підтвердження тези якщо ми добре думаємо про дитину, то це служить головній меті виховання. Виховник зобов’язаний постійно добре думати про свого вихованця. Маючи це на увазі, В.Сухомлинський підкреслив, що єдиною рушійною силою виховання є прагнення бути добрим. Все решта – пусті балачки. У християнській виховній традиції це трактується як намагання наблизитися до Ідеалу Добра, до свого Творця. Спілкування як діалог душі. Педагогічне спілкування ґрунтується на духовному контакті виховника і вихованця. Поза таким контактом – з батьками, учителями і т.п. – виховання не буває. У цьому випадку дитина шукає контакту з іншими, іноді випадковими людьми. Існує стародавня оповідь про побожного пустельника, який намагався проповідувати Слово Боже рибам і морським тваринам. І хоч всі його слухали, жодне з цих створінь не перейшло в його віру. Для цього потрібна спорідненість душ. Наслідок виховного впливу залежить не лише від виховника, ай від здатності та готовності того, хто науку сприймає. В основі духовного контакту часто лежить спільність прагнень. Дитина шукає спілкування непросто з іншими людьми, аз такою душею, з якої може черпати наповнення для своєї душі. Спілкування душ розвивається успішно, коли люди не побоюються один одного. Прикладом цього може бути наша довірливість щодо незнайомого супутника у поїзді, якому ми готові розповісти все, аби полегшити душу. В глибокому сенсі спілкування – це поєднання душ. Але мине пускаємо в свою душу людей, яким недовіряємо, або яких боїмося. Поняття спілкування у духовному розумінні (зближення душ) суперечить традиційному розумінню терміна виховання. В нього ми вкладаємо найперше прагнення наставляти, повчати, керувати, пояснювати і т.п., що не відповідає ідеалам свободи, рівності та братства. Духовне спілкування не узгоджується з владою виховника над вихованцем. Спостереження над провалами у сімейному і шкільному вихованні свідчать проте, що контакт порушується, якщо сторони "розмовляють різними мовами. Найбільш поширеною формою такого різномовного контакту і спілкування є мова команд – мова послуху. Виховник наказує і вимагає беззастережного послуху, а вихованець мовчки виконує, затаївши зло, або чинить опір відразу. Такий діалог часто призводить до повного, остаточного розриву контакту. Проблема рівності виховника і вихованця – студента і професора, офіцера і рядового військовика, батька й дитини – може викликати заперечення, бо йдеться прорізні соціальні
становища, досвід, звання. Все це так. Але є в цих людей щось однакове для всіх – душа. Повірмо на хвилинку, що душа від Бога, що кожній людині вона дана Творцем, і ми схилимось до думки, що душі людей в певному сенсі рівноцінні. Саме тому душа і виступає універсальним чинником єднання людей, носієм універсальних для всіх почувань. Ми взагалі і не мали б змоги спілкуватися з людьми не нашого кола і не нашого рівня, не розуміли б наших пращурів і персонажів стародавніх літературних творів, якби в нас не було цієї універсальної спорідненості душ. І коли щось заважає нам у спілкуванні, то це власне відчуття переваги – не душевної, а переваги вправах, досвіді, віці, знаннях тощо. Не в усіх є готовність відкрити свою душу, діє страх виявитись простодушним, поступитися своїми правами, понизити свій статус, відмовитись від переваг. Педагогічний талант полягає в умінні відчути в дитині рівну собі людину, таким чином, вийти на душевне спілкування з нею. Виховнику потрібен невеликий розум, а добре серце, здатність віддавати його дітям (В.Сухомлинський), готовність до визнання рівності душ. Він повинен бути безпечним для вихованця, користуватися його довір’ям. Якщо під спілкуванням розуміти діалог душ, то, звичайно, його неможливо планувати. Спілкування – випадкове і непередбачуване. Можливо, саме тому якась хвилина його може визначити повороту житті вихованця. Спілкування започатковується контактом, зумовленим певними, іноді випадковими обставинами, ситуаціями. Зовнішнім виразником душі людини є засоби спілкування – голос, погляд, лексика, інтонація тощо. Вони відбивають наміри мовця, вселяють довір’я або сигналізують про небезпеку. Голос з його інтонаціями і відтінками виражає наміри. З голосом матері, його фонетичними особливостями дитина знайомиться ще до народження. Зауважено, що у матерів, голоси яких виражають доброту, діти плачуть не так часто й нервово. Вони сприймають не зміст слів, не мовлення матері та найближчих людей, а морально-емоційне забарвлення, насиченість добротою, гумором і т. ін. Іншим могутнім засобом виховання є погляд. Він буває всіляким, несе безліч відтінків і значень. І добрий виховник завжди залишає за порогом своєї душі погляд, що відбиває негативні морально-оцінні характеристики учнів – глузування, незадоволення, байдужість, підозрілість, дратівливість тощо. Все це, виражене в погляді, ранить вихованця глибше, ніж відповідні слова. З арсеналу традиційно-християнських поглядів Не існує засобів і методів виховання на всі віки. Кожна епоха ставить перед суспільством нові цілі, висуває нові вимоги, а отже, вимагає застосування відповідних щодо них підходів. У засобах і методах втілюються концептуальні засади, філософія виховання (Г.Ващенко). Це стосується і нашого часу. Межі повноважень педагога. Як відомо, комуністична педагогіка була дуже оптимістичною. Вважалося, що вихованець – це матеріал, з якого можна ліпити що завгодно. Все залежить від умінь і зусиль учителя. Тепер, будучи свідками банкрутства такої педагогіки, впадаємо в песимізм, відчуваємо себе взагалі безсилими і готовими визнати, що надлюдиною панує фатум її взагалі виховати неможливо. У такій ситуації, як зауважує польський педагог Йозеф Тішнер Вартості у процесі виховання, 1992: 8], коли людина чи народ опиняються на роздоріжжі, потрібно повертатися до витоків, до джерел. Бодо них людина приходить завше, коли з нею трапляється біда. Наці джерела вказує нам вже грецька філософія в особі Сократа, а відтак св. Августин виховання розпочинається з поняття правди, на яку людині треба розкрити очі. І ця правда – у самій людині. Зрозуміло, що на перший погляд, правд багато, і в кожної людини живе своя. Але в них – у цих


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал