Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка33/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   45
впливати на світ своєю волею, а можна і відкуповуватись від труднощів і таких зусиль. Вольова людина панує над обставинами. Зокрема, вона панує і над своїм тілом. І ця її влада може бути настільки великою, що вона може впливати навіть на стан свого здоров’я, може змінювати форму тіла, впливати на стан духовного життя (культуристи, йоги та інші. Протеза всіх випадків воля узгоджує свої зусилля із свідомістю і залишається її інструментом. Напрям дії волі вказує визначена свідомістю мета і прагнення до неї. Сама воля цього не вирішує. Сила волі може бути спрямована, зрештою, не лишена тіло, ай на психічну діяльність, зокрема на нервову систему. Людина здатна, наприклад, витіснити із своєї свідомості уявлення, що турбують нас, позбутися якоїсь думки тощо. Воля людини – поняття багатогранне і включає такі її вияви як стійкість, витривалість, самоопанування, наполегливість, рішучість, дисциплінованість, послідовність, принциповість, самостійність тощо. Які все інше в організмі людини вольові якості розвиваються і формуються досвідом, але, безумовно, потенційні можливості воліє в людини вродженими. Тут діє загальний закон, сформульований ще Аристотелем – розвивається лише те, що є у зародку. Проте успіх розвитку вольових якостей може бути повноцінно забезпечений або й загальмований обставинами життя, а надто сімейним вихованням. Якщо батьки в усьому догоджають дитині, якщо вона задовольняє всі свої бажання, не прикладаючи зусиль, якщо дитину не спонукають до самостійного вирішення своїх проблемне привчають стримувати себе і в чомусь відмовляти собі, якщо дитина не зустрічається з труднощами і не долає їх, то вона ростиме безвольною, безхарактерною і нездатною до самостійної діяльності. К.Ушинський висловлює докір сучасній йому едукації з приводу її невміння впливати на утворення в них (в дітей – О.В.) душевних почуттів і характерів і блукання в темряві. Ще менше, ніж душевними почуттями, – пише далі він, – ми вміємо користуватися волею людини – цією наймогутнішою підоймою, яка може змінювати не тільки душу, ай тіло з його впливами надушу [Ушинський К, 1954: Т. 1; 209]. Особливу педагогічну проблему складає розвиток наполегливості. Вона може, на жаль, бути спрямована як до якоїсь позитивної мети, такі слугувати виявом сліпої впертості, з якою потрібно боротися. Причиною впертості може бути роздуте самолюбство, фальшивий сором (коли не хочеться визнати свою вину, нелюбов до вчителя чи батьків тощо. Сьогодні дуже поширеною причиною впертості дитини є надто ранній розвиток почуття праві рівності з дорослими на
ґрунті панівного в теперішній культурі антропоцентризму. З іншого боку, усі ці види наполегливості, як нормальної, такі викривленої, здебільшого однаково називаються впертістю, і тому часто нерозбірливий вихователь, прагнучи переборювати впертість і привчати дітей до слухняності, руйнує самостійність характеру, яка починає формуватися в них і якою він мав би дорожити, як дорогоцінним скарбом [Ушинський К, 1954: Т. 1; 396]. Знаємо, зрештою, і випадки, коли демонстрація впертості самим вихованцем може трактуватися як вияв фальшивої мужності. Так само, які всі інші якості, у людини виробляється рішучість. Вона розвивається, коли людина сама приймає рішення і звикає до цього. Легко й швидко вирішує той, кому часто приходиться це робити, він швидше умітиме доходити до ясної думки і постанови Українська педагогічна думка, 2003: 149]. Хоча, звичайно, вроджена повільність натури не перестане і тут даватися взнаки. Рішучість характеру має велике значення не тільки в практичній діяльності, але також у сфері мислення і навіть у роботі пам’яті, бо „пам’ять видає свої скарби тільки тоді, коли свідомість підходить до неї, не вагаючись, сміливо і рішуче [Ушинський К, 1954: Т. 1; 277]. Самостійність. Прагнення до самостійності дитини виявляється дуже рано, з перших днів її життя. Воно споріднене з прагненням свободи. Тільки та діяльність дає щастя душі, зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже, діяльність улюблена, діяльність вільна атому, наскільки
потрібно виховувати в душі прагнення до діяльності, настільки ж потрібно виховувати в ній і прагнення до самостійності або свободи [Ушинський К, 1954: Т. 1; 393]. Підкреслюючи важливість того, що людина повинна навчитись долати труднощі,
К.Ушинський застерігає не хтось, а дитина сама має долати ці обмеження, інакше відчуття смаку свободи не буде, хоча, звичайно, і самі ці обмеження повинні бути такими, щоб дитина могла їх подолати. А відтак, якщо дитина, працюючи, надіється лишена себе, то і вольові чинники у її характері будуть мобілізовані інтенсивніше, зазнають вищого рівня напруги, а отже, й розвитку. У стосунках виховника і вихованця завжди виникає проблема слухняності. Природно, що мала дитина повинна бути слухняною, бо добрий виховник для неї і розумі совість, і воля
[Ушинський К, 1954: Т. 1; 396]. Але при цьому вихователь не повинен забувати, що він виховує не раба собі та іншим, а вільну самостійну людину, яка з часом корилася б тільки своєму розуму і совісті й мала б досить енергії, щоб виконувати їх вимоги і взагалі досягати того, до чого прагне
[Ушинський К, 1954: Т. 1; 396]. Без розвитку самостійності і наполегливості людина – іграшка інших людей і випадкових впливів, безпорадне і безлике створіння, нездатне заявити про своє існування в світі ніяким самостійним ділом [Ушинський К, 1954: Т. 1; 397]. Самодисципліна. Основою самодисципліни є воля і націленість людини на обрану мету, якщо воля і спонуки перестають господарювати у її душі, наводити там лад, то вона стає іграшкою обставин, піддається власним інстинктам і нахилам, часто стає тягарем для близьких їй людей. Нерідко така людина почуває себе кволою і фізично. Самодисципліна – необхідна риса керівника. Лише той, хто вміє творити свій власний характер, – каже Конфуцій, – може керувати іншими людьми. Велика повага і вимогливість ідуть не лише від енергії зовнішньої дії, але і від внутрішньої самодисципліни і самовпевненості. Самовпевненість – є також важливою властивістю людини, що значно долучається до успіху її діяльності, вона може бути природженою і не завжди навіть відповідати дійсним можливостям людини, атому повинна ґрунтуватись на самопізнанні, на досвіді, на правильному виборі праці тощо. В такому разі вона стає великою силою. Невпевненість в собі позбавляє людину віри у власні сили і веде до їх втрати. Багатолітній стан поневолення нашого народу зумовив те, що тип непевної в собі людини ставу нас домінуючим. Комплекс меншовартості, коли людина, об’єктивно володіючи значним потенціалом, воліє поводитися скромно, задовольнятись меншим – є загальновизнаною характеристикою українця. Натомість спостерігаємо чимало випадків, коли люди вельми обмежених розумових можливостей, досягають помітних успіхів лише завдяки впевненості втому, що вони покликані до великих справ. Відповідне почуття формується вже під час родинного виховання якщо дитині постійно дорікати, вказувати на її недоліки, вона такою і ставатиме. Існує з цього приводу порівняння, як реагують дві матері на невдачу дитини (наприклад, коли вона опинилася в калюжі. Одна скаже Ну, ти завжди знайдеш собі клопіт, незграба, а друга Едику, обходь болото, ти ж розумний хлопчик. Навіювання дитині вірив себе формує егоїста, але розвиває і передумови успіху. Приниження дитини усім ї формує скромну і невпевнену у свої сили людину. Часто варто лише запевнити людину, що в неї є сили, щоб сили в ній виявилися, – пише
К.Ушинський [Ушинський К, 1954: Т. 1; 374]. Правдоподібно, що тут лежить і ключ до сховища духовних сил, які викликаються з глибин свідомості вірою. І далі Чим більше впевненості в людини, що вона зробить ту чи іншу справу, тим імовірніше, що вона її зробить [Ушинський К,
1954: Т. 1; 374]. Вважають, що впевненість у собі пов’язана із сферою волі. Сильна воля завжди веде за собою самовпевненість людини, рішучість і спроможність до дії. До складових вольової сфери людини слід віднести також терпеливість, витривалість та інші якості характеру, які, звичайно, спричиняються до життєвого успіху людини.
Периферійні специфічні якості діяча Важко, а, може, і неможливо визначити всі індивідуальні особливості людини, які позначаються на її діяльності. Дивлячись на неї з відстані, як цей вимушена робити педагогіка, ми можемо вказати лишена найголовніші, типові особливості, що в дійсності стосуються всієї палітри цінностей розвитку, тобто такі, що можуть бути віднесені до духовної, психічної, соціальної і фізичної сфери. Дослідження в ділянці такого опису людини ще чекають свого автора. За існуючих обставин ми зупинимось лишена деяких особливостях, обравши їх чисто емпірично, на око і, через це, не претендуючи на вичерпність і абсолютну коректність. Про деякі з таких особливостей людини вже, зрештою, йшла мова у попередніх розділах цієї праці. Нарешті, саме відокремлення загальних для всіх людей і чисто індивідуальних особливостей є вельми дискусійним, і роблячи це лише умовно, ми керуємось скоріше потребами практики, ніж теоретичними доведеннями. Ідеалізмі прагматизм. Людина може бути прагматиком або ідеалістом. І хоча такий поділ є надто категоричним і спрощеним, для наших цілей він достатній. Прагматик – людина здорового глузду – дивиться під ноги, атому рідко спотикається, вона практична і сприймає світ таким, яким він є. Ідеаліст – прагне більшого, він намагається поліпшити життя, хоче це зробити для себе і для інших, атому орієнтується не на реалії життя, а на ідеальний взірець, до якого людина ніколи не доходить (і вінце усвідомлює, але до якого все життя іде, тягнеться, прагне. І стан таких прагнень для ідеаліста є нормальним. Ідеалізм діяльності втілює в собі прагнення вимірювати свої зусилля ідеальним еталоном, атому він випереджує практичні цілі, спонукає дивитись далі і вище, фактично позбавляє силу прагнень будь-яких меж. Такий – ідеалістичний – підхід до життя має в собі, як недивно, конкретний і практичний сенс істина втому, що людина, яка прагне сильно і багато, в кінцевому рахунку завжди продуктивніша і завжди чогось домагається. Природа спонукає людину до економії сила тому заземлює її, спонукає до меншого. Реальні наслідки її зусиль постійно менші, нижчі, гірші, ніж її задуми і цілі. Власне, в цьому контексті бачимо сенс геніальної думки Г.Сковороди: бери вершину і матимеш середину. Те саме згодом повторить М.Реріх у розмові з
Л.Толстим: якщо хочете досягти якоїсь точки на протилежному березі швидкоплинної ріки, мусите, перепливаючи, за орієнтир брати іншу точку – розташовану вище неї. Прагматизм – це філософія компромісу, що не підносить людину над собою, а втоптує її в рутину матеріального життя і власних найперших інстинктів. Вона обмежує інтенсивність прагнень, а отже, зменшує шанс розвитку сильного характеру. Орієнтуючись на нижчі цілі, досягаємо ще нижчого. Натомість ідеалізм – це філософія високої мети. Намагаючись робити все якнайкраще, з орієнтацією на ідеал, людина тим самим удосконалює всі головні компоненти власного характеру.
Г.Ващенко підкреслює, що ідеалізм, як правило, властивий молоді, і тоне залежить від того, якої ідеології вона дотримується. Саме молодь прагне до високого, вона здатна до самопожертви, схильніша до чистого кохання, до вияву геройства тощо. Все це позитивно впливає на формування характеру [Ващенко Г, 1952: 38]. Свобода. Якщо воля означає здатність, спроможність впливати на зовнішній і свій внутрішній світ задля реалізації певних цілей, то свобода – це дозвіл, це право щось робити. Існує і поняття свобода волі [Ващенко Г, 2000: 328].
Свобода є передумовою самодостатності людини. Почуття свободи розвивається у діяльності
– шляхом долання обмежень. Якби людина з дитинства ніколи не знала, що таке обмеження волі, то вона ніколи не знала б і почуття свободи [Ушинський К, 1954: Т. 1; 454]. Допоки людина прагне свободи – вона вільна. Справжнє рабство починається тоді, коли людина втрачає потребу, а відтак і смак свободи, перестає їх цінувати. Натомість раб, який обурюється тим, що в нього забрали свободу – вжене раб. Здатність людини відстоювати свободу, боротися за неї – і є реальним шляхом до розвитку апетиту до свободи, прагнення її мати. За цих умов діє той самий закон розвитку – боротьба за свободу забезпечує удосконалення здатності людини до такої боротьби. Почуття і потреба свободи
– другий бік самої діяльності, її головна передумова. У діяльності людини є сфери, коли вона повинна робити щось також із почуття обов’язку і виховувати в собі це почуття. В якихось моментах вихованець повинен підкоритись волі обставин, навіть волі виховника. Це привчання до виконання обов’язку таке дорогоцінне, що вияв повної свободи був би великим нещастям, – вважає К.Ушинський [Ушинський К, 1954: Т. 1; 405]. Сама основа справжньої свободи полягає в умінні обмежити себе, і людина, яка не вміє примусити себе робити те, чого не хоче, ніколи не досягне того, чого хоче [Ушинський К, 1954: Т. 1; 405]. Якщо ж обмеження свободи йде лише ззовні, якщо у діяльність дитини втручаються інші люди – батьки, вчителі – і не дають їй ніколи вільно почувати і бажати, то це однозначно веде до безхарактерності та інфантильності. Егоїзмі амбітність. Егоїзм – поняття неоднозначне. Домінування його у свідомості людини рівнозначно втраті духовності, звідси причина асоціальної поведінки людини, яка протиставляє себе суспільству і природі, веде до конфлікту з ним. Протез іншого боку, егоїзм вказує на індивідуальність в людині, він є джерелом амбітності, без якої вона неспроможна досягти вжитті успіху. На цей бік егоїзму вказує Софія Русова.: Природна дитина егоїстична, і цей егоїзм необхідний для найкращого розвитку її індивідуальності. Виховання й не мусить знищувати у малої дитини інстинкту егоїзму, без нього дитина не розвивається в справжню людину, а в якусь солодку сентиментальну істоту [Русова С, 1994: № 1; 31]. Так само Яким Ярема Українська педагогічна думка, 2003: 142], посилаючись на Рібері, стверджує Щоб зміцнити волю, виховання повинно збудити егоїзмі пристрасті. Брак егоїзму дуже часто є ознакою слабкості і відсутності прагнень, схильності розчинятись у товаристві, втрачати власне обличчя, виявляти слабкість волі. Почуття гідності. У суспільному житті люди пов’язані нитками взаємозалежності і перебувають у стані нерівності. Це часто спонукає до компромісу, що вимагає гнучкості поведінки. Проте є одна ціна, яку людина неповинна платити за полегшення вжитті її власна людська гідність. Характерним прикладом втрати гідності є, наприклад, хабарництво, коли людина воліє знехтувати нею і купити успіху житті за гроші (оцінку в залікову книжку, наукове звання, фальшиві почесті з волі начальства, вигідне місце праці тощо. Компромісу цій ділянці, як буде видно далі, веде до конформізму, пристосуванства, – до руйнування особистості. Такий спосіб життя – непросто вияв аморальності, це явище соціальне і має виразну назву – рабство. Як буде видно далі, вироблення міцного характеру неможливе без почуття власної гідності [Ващенко Г, 1952: 35]. Активність, ініціативність, підприємництво. Всі ці якості випливають з природних потреб людини і є формою вияву її волі. Проте сьогодні, в умовах побудови громадянського суспільства і ринкових способів організації праці, вони стають важливою передумовою життєзабезпечення людини і водночас чинником впливу на якість дії. Бо якщо надалі їй випадає жити лише за рахунок власних зусиль і більше не розраховувати надарований кимсь комфорт, то активність, ініціатива, підприємливість людини стають визначальною передумовою досягнення достатку власними
силами. Згаданим рисам людини властива глибока вкоріненість у її природу. Зокрема, вони безпосередньо пов’язані з темпераментом людини. Відтак, як зауважує К.Ушинський, – „ в самому понятті діяльності вже є поняття активності, протилежне пасивності [Ушинський К, 1954: Т. 6;
359]. В дійсності, там, де немає активності, немає і діяльності, а розвиток активності означає також розвиток прагнень самої діяльності. Активність, ініціативність теж є способами перетворення вжиття власних цілей людини. В кінцевому рахунку вони є рушійною силою розвитку і народу
[Біланюк П, 1938: 14]. Люди активні та ініціативні є найбільш творчими в суспільному житті, вони вічно в дорозі, в пошуку і ведуть за собою інших [Біланюк П, 1938: 13–14]. В основі цих якостей лежать також духовні прагнення, віра у вищі цілі, що „побуджують до чину [Біланюк П, 1938: 8], розвивається смак перемоги, радість успіху. Протилежністю таким якостям людини є
інтровертність натури, долання однобокості якої є одним із завдань нашого розвитку. Мужність. В.Сухомлинський завжди приділяв велику увагу розвитку мужності в людині, вважав її фундаментальною якістю характеру. "Величезна біда людини, втратити мужність, стати дріб’язковою, боягузливою, жалюгідною істотою. Якщо ти втратив мужність, ти можеш втратити все честь, повагу, довір’я, споконвічний зв’язок з родом, з якого ти вийшов і який дав тобі прізвище, ім’я; ти можеш втратити й Вітчизну, бо від боягузтва до зради – один крок" Сухомлинський В, 1977: T. 2; 233]. Трактуючи мужній вчинок, героїзм, завжди варто брати до уваги спонуки, які привели до цього. Як стверджують психологи, тут часто діє інстинкті прагнення ствердити перевагу свого "я"
– навіть тоді, коли це пов’язане з великим ризиком. Навіть бандит часто здійснює мужній вчинок, проте героїзмом його вважати не можна. В образах Довбуша і Кармелюка наш народ завжди вбачав щось вище, ніж розбійництво: ці постаті трактуються як захисники покривдженого народу. У героїчному вчинкові, – писав Г.Ващенко, – виявляються у своїй суцільності всі сили людського духу і підсвідомі дії, і сильні почуття з різними відтінками, і міцна воля, і певні ідеї. Але основну ролю у всьому цьому складному комплексі переживань мають ідеї, що їм служить людина"
[Ващенко Г, 2003: 32]. Ідеї діють на почуття, а вони й породжують прагнення, силу, енергію і готовність до ризику. Відтак мужність передбачає участь не тільки добрих прагнень, алей розуму та виключає як необдуману одчайдушність, такі боягузтво. Домінування добрих намірів над розумом характеризує образ Дон Кіхота. Не заперечуючи благородства, його намірів, слід все ж підкреслити, що мужня людина керується також і розумом. У небезпеці вона володіє собою, рахується з обставинами, вибирає найкращі шляхи до осягнення мети і ризикує лише тоді, коли іншого виходу не існує. Хоча за всіх випадків, мужність – це переконливе свідчення перемоги духа над тілом. Як приклад великого мужнього акту, Григорій Ващенко наводить описану М.Гоголем сцену страти Тараса Бульби, який навіть у такій трагічній ситуації думає про перемогу козаків. Мужність, зрештою, не виключає також гуманізму там ягкості" вдачі людини, навіть коли мова йде про вояків. Жорстокість, навпаки, часто є ознакою боягузтва і слабкості характеру. Нарешті, мужність і героїзм може характеризувати як окрему людину, такі в певні історичні моменти – весь народ, коли він запалюється високою ідеєю. Працьовитість, творчість, змагальність. Ці риси людини завжди позначаються на процесі її діяльності та на її наслідках. З іншого боку, вияв таких рису процесі праці, докладання зусиль, що супроводжуються напруженням, призводить також до подальшого розвитку та утвердження працьовитості, творчості, змагальності. Займаючись щоденно працею, людина звикає до неї, пристосовується часом настільки, що її тягар перестає бути тягарем. Це особливо помітно серед людей старшого віку, найперше на селі, що провели все життя у праці. Виключившись з неї, такі люди почувають себе дискомфортно. Це –
ознака працьовитості, поняття, що, зрештою, включає в себе й елемент звички, і вироблену з часом пошану до праці. Зрештою, праця може слугувати благородним цілям, але вона може бути і службою сатані, особливо, коли вона нам накинута і коли виконуємо її будь-як, неохоче, неакуратно, під орудою наглядача, ліниво, рутинно, стандартно, по-рабськи, надаючи перевагу відпочинку, коли приходимо на роботу із запізненням і прагнемо покинути її якнайшвидше, коли не очікуємо від роботи ніяких для себе привабливих результатів. Така праця теж "виховує, вона спричиняє кволість, немічність. Ні працьовитості, ні творчості, ні змагальності тут немає, в такій праці вони і не формуються. На думу, К. Ушинського, якщо людина уникає праці, то вона взагалі губить свою життєву дорогу. У цьому випадку її чекають два виходи або впасти в чорну апатію, в глибоке незадоволення життям, в буденну нудьгу, або ж вдатися до самознищення шляхом задоволення примарних прагнень, примітивних примх власної натури – всього такого, що вжене регулюється ніякою серйозною метою. В обидвох випадках смерть оволодіває людиною заживо, тому що праця, особиста, вільна праця, цей є життя [Ушинський К, 1954: ТУ вихованні працьовитості і, особливо, рис змагальності, велику роль відіграє добре організоване заняття фізичною культурою. Чинник змагальності домінує практично в усіх видах спорту людина змагається – чи то з власним Я, коли вона сама себе долає для того, щоб досягти мети, із зовнішніми умовами та іншими людьми – щоб перемогти. На цю особливість спорту звертали увагу галицькі педагоги х років (І.Ющишин, С.Гайдучок, О.Тисовський,
І.Боберський та ін.). Вони вважали, що крім позитивного впливу на стан здоров’я, спорт виробляє духовні якості, дуже потрібні для життя, за умов конкуренції – сильну волю, дисциплінованість, швидкість реакції та орієнтації, незалежність, чесність, активність творчість, почуття солідарності. Все це досягається в процесі змагальності. Вважалося, що без таких якостей людина стає завадою у суспільному духовному житті і в матеріальному виробництві. Непридатною до боротьби за існування – індивідуального і суспільного. Такої ж думки про призначення спорту в процесі формування людини був і Г. Ващенко. Вибір заняття і самореалізації. Життєвий успіх людини, її самореалізація великою мірою залежать від вибору головного заняття. Люди дуже відрізняються один від одного, атому і умови, і предмет їх праці, напрям зусиль мусять бути різними. Тут ми стикаємось, звичайно, з вибором професії. Обрана праця мусить бути відповідною щодо можливостей і вроджених якостей людини. Професія, каскадера, поліцейського заняття альпінізмом тощо відповідає таким рисам, як прагнення перемоги і самовираження, сміливості і рішучості, потягу до ризику, агресивності. Іноді на ризиковані дії людину штовхає і комплекс неповноцінності. Люди з поміркованою вдачею здобуває професії, які потребують великої уважності, турботливості, м'якості (лікарі, учителі тощо. Є люди т.зв. соціального типу, для яких близьким є мати справу з людьми, і водночас є люди, що воліють працювати на самоті чи в обмеженому людському середовищі. Участь у відповідній діяльності сприяє посиленню вроджених якостей – у кожному з них різних. У чужій для себе сфері людина успіху не матиме, характер її буде руйнуватися. Прагнення самореалізації передбачає глибоке самопізнання людини. Так досягається рівновага між ступенем домагань і реальними її можливостями. Правильний вибір заняття стає чинником власного успіху і становлення характеру. Невдача в тій ділянці веде до зневіри, бунтарства, деструкції, страждань людини і суспільства. Вона не може вкладати в працю свою душу, і щастя не знаходить її.
Здоров'я і життєвий успіх. Між тілом людини і її духовним станом існує велика залежність. Хворе тіло поневолює пересічну людину, болячки домінують у її свідомості, змушують дух служити тілу. І навпаки, у здоровому тілі – здорова душа, як каже давня мудрість. "Міцне тіло є
однією із сприятливих передумов розвитку сильного характеру, – писав відомий російський педагог П.Каптєрєв [Каптєрєв П, 1982: 90]. Вказуючи на цю взаємозалежність, Г.Ващенко вслід за
К.Ушинським підкреслює, що тіло слугує засобом вияву внутрішнього стану людини, особливо це помітно на її рисах, на обличчі, в очах [Ващенко Г, 1952: 216–217]. На його думку, твердження, що людина творить своє тіло, а значить і відповідальна за нього, має свій певний сенс [Ващенко Г, 1952: 218]. Добре здоров’я є також завжди джерелом самовпевненості і сили. Уроці П.Біланюк теж, підкреслюючи велике значення здоров’я організму установленні характеру, вказував на два важливі моменти а) плекання здорового організму неповинно ставати самоціллю, а лише передумовою (засобом) осягнення цілей духовних б) до здоров’я людина повинна йти не шляхом розбещення і догоджання організмові, не через культ комфорту, а шляхом його гарту. Гарт тіла має в наслідку завжди гарт духу [Біланюк П, 1938: 15]. Якщо хочемо посилити енергію нашої душі, мусимо тримати в найкращому стані наше тіло, бо воно є засобом фізичного наближення до наших ідеалів, до перетворення наших духовних можливостей у практичну і корисну дію. Історія, зрештою, знає чимало людей, які маючи слабке від природи здоров’я, завдяки своїм духовним силам перемагали хвороби, долали немічність і здійснювали навіть суспільно-значущі подвиги (Л.Українка, В.Стус, Ч.Дарвін та ін.). Такі відхилення від норми пояснюються тим, що різні люди можуть по-різному витримувати тиск зовнішніх обставині слабкості свого тіла. Для однієї людини вони можуть вести до зламу, іншу вони гартують і навіть зміцнюють характер. Слабкість тіла може компенсуватися силою духу. Поєднання уваги до духовного і фізичного виховання випливає також із сутності християнства. Відповідно до своїх поглядів, воно виробило і систему унікальних методів виховання душі і тіла, якими не володіє жодна сикулярна педагогіка Перший Український,


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал