Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка3/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45
Ващенко). Таким чином, людина сьогодні опинилася у фокусі соціально-економічних перетворень і духовно-культурних процесів. Пристосувавшись колись до життя в умовах безтурботного національного і соціального рабства, вона несподівано для себе потрапила в обставини свободи –
для багатьох незвичні та незрозумілі – і змушена міняти свій стан ставати самовідповідальним, активним, підприємливим громадянином, якому багато дозволено, але який відтепер повинен жити лише за рахунок власних зусиль, власної ініціативи, а відтак і відстоювати вартості, які приймає. Які слід було чекати, цей процес виявився для радянської людини надто важким і болісним. Враховуючи природну довготривалість процесу психічних і духовних змін в людині, було б надто оптимістично очікувати швидких переміні в суспільстві. Скажемо більше спроба швидкого і радикального усунення зла в певній суспільній сфері чи формі, в якій воно вдану епоху особливо гостро і очевидно спостерігається, – пише С.Л.Франк, – звичайно неминуче призводить до таких реформ, які одне зло замінюють іншим, іноді ще гіршим зло, так би мовити, тільки перекидається при цьому з однієї сфери чи форми суспільних стосунків в іншу, але не зникає Франк С, 1992: 106]. Якщо ці, майже пророчі міркування відомого філософа спроектували на недавнє минуле і на теперішній морально-духовний стан нашого суспільства і нашої людини, то стає очевидною сутність і наших теперішніх успіхів, і, особливо, наших невдач. Було б утопією покладатись тут, зокрема, на Помаранчеву революцію. Не підлягає сумніву, що вона розворушила енергію народу і розчистила простір для процесів національного і громадянського відродження. Мотором її виявилася молодь, хребет якої не ламано і природне почуття гідності та справедливості глибоко не плюндровано. Проте влада з природних причин ще впродовж певного часу перебуватиме в руках старшого покоління, яке, якщо й змінюватиме свою психологію, то дуже повільно. Зрештою, таке самоусвідомлення неповинно вести ідо апокаліптичного розпачу. То правда, що зло, нагромаджене десятиліттями в душі людини, не може так просто самозруйнуватися. Але очевидно й те, що воно перестає бути всесильним. У тій ділянці випадає довготривала дорога і важка праця душі – впродовж багатьох років. А відтак – надія на універсальний закон регенерації природа здатна сама заліковувати свої рани, і це стосується теж людини та суспільства, бо вони частина її.
Нове соціальне замовлення
Будь-яка система освіти чи виховання, а отже і педагогіка, мусять мати чітко виражену мету, що віддзеркалює потреби суспільства – соціальне замовлення. Без цього вони приречені на невдачу. Аналіз соціально-економічних та духовно-культурних наслідків розвалу СРСР засвідчує, що наше суспільство кладе в основу свого подальшого життя дві головні ідеї ідею побудови Української держави та ідею становлення в ній громадянського (демократичного) устрою. Їм підпорядковується і процес становлення нової системи освіти і виховання, що відтепер трактується як система національно-демократична. Це означає, що анаша українська освіта, наше виховання і, відповідно, наша педагогіка, як це характерно для всіх європейських народів, є національними. Під цим розуміємо не тільки прагнення до відродження національного самоусвідомлення нашої дитини всі аспекти системи освіти і виховання носять національний характер, тобто відповідають духові і стратегічним цілям української нації і держави, нашій виховній традиції і нашій ментальності це повинна бути система, що відповідає потребам нації, держави і окремої людини б) другою домінуючою тенденцією української освіти і виховання та розвитку стає демократизація особистості і пристосування її до життя в умовах свободи, без чого не маємо перспективна успіх. Адже ніякою дисципліною і ніяким жорстким наглядом не можна замінити спонтанне джерело сил, щоб є з глибини вільної людської душі.
Із національно-демократичного характеру української освіти і українського виховання випливають усі інші наші пріоритети, зокрема відродження духовності, моральних засад та почуття патріотизму, розвиток громадянського самоусвідомлення людини – її творчих і вольових якостей, ініціативи і здатності забезпечувати собі успіх за умов конкуренції, дбати про своє здоров'я і про довкілля. Сказане вище дає також підстави визначити загальну мету сучасної української педагогіки як
історично-специфічну. Вона нетотожна функції педагогіки будь-якої європейської держави, життя в якій характеризується стабільністю і ясністю цілей. Мета нашої педагогіки – значно ширша і радикальніша. Вона полягає насамперед утому, щоб сприяти становленню "цілком інакшої людини, здатної вести природовідповідне (самовідповідальне) життя, допомогти їй переорієнтуватися з цінностей азійського (деспотичного) типу на цінності європейсько- демократичні, а відтак відійти від свідомості провінційної і осягнути відчуття власної національної і особистої гідності та повноцінності. Таке виховання орієнтується також на вирішальну роль внутрішнього самоконтролю людини і на відмову від тотального зовнішнього нагляду, який передбачався комуністичним вихованням. У ділянці патріотичного виховання, зрештою, специфічною метою українського виховання є і прищеплення державницького світогляду, коли свою долю та своє особисте щастя людина пов'язує з власною, упорядкованою державою, що має міцні моральні підвалини і добрі та шановані людьми закони. Нарешті, наша освіта і наше виховання повинні бути сучасними, тобто спиратися на духовну силу своєї традиції, але орієнтуватися і на теперішні потреби нашого суспільства, а відтак осягати європейські освітні стандарти.
Педагогіка у вакуумі ідеалів В основі будь-якої системи освіти лежить прийнята в суспільстві система цінностей, а отже, і віра у відповідні ідеали. Комуністична освіта і вихованнях років мали у своїй основі таку систему цінностей. Головним ідеалом тут була запозичена у благородних мрійників ідея і обіцяна народу побудова "комуністичного" суспільства. Крізь призму вірив цей міф трактувалися всі інші норми загальнолюдського, національного, громадянського, сімейного та особистого життя людини. Попри всю химерність ідеї "комуністичного раю" як Головного Ідеалу, вона все ж забезпечувала цій антихристиянській системі певну цілісність і рівновагу, а педагогіка, яка націй системі ґрунтувалася (Макаренко А. та ін.), булана той часі по-своєму життєздатною. Комуністи загалом вірили, що з перевихованням людини в дусі беззавітної віри і відданості комуністичній ідеї будуть розв'язані всі педагогічні проблеми. Зразком людини, вихованої на таких цінностях, вважалися Павка Корчагін, Павлик Морозов, молодогвардійці та ін. Незважаючи на декларовану прихильність до матеріалізму, у сфері цінностей перші більшовики були ідеалістами. Цей ідеалізм ґрунтувався на ідолопоклонстві. Він характеризувався глибокою вірою у "світле майбутнє, в безпомилковість вождів та їх творів, вірою в необхідність зла. Задля щастя всього людства приносилися в жертву долі і душі мільйонів окремих людей. Життя, а згодом і ХХ-й з'їзд КПРС, у свідомості багатьох розхитали віру в ідеї комунізму, а звідси, і поставили під сумнів всю систему вартостей в її специфічних виявах. І якщо офіційно, за допомогою суспільних наук, в літературі, в культурі і мистецтві тощо, вона за інерцією продовжувала насаджуватися, то через втрату віри і переконання щодо відповідних ідеалів, насправді впливу на людину більше немала. "Епоха Брежнєва" позначена глибинним
руйнуванням ідеалізму в будь-якій сфері життя людини. Вона у своїх вчинках більше не оцінювала себе крізь призму "вищих цілей" чи будь-яких ідеалів взагалі. Помисли людини збуденніли, заземлилися. Релятивізм трактування моралі став зручним не лише для партійного функціонера, алей для буфетниці. "Матеріалізації" людини великою мірою сприяли матеріальні нестатки, відсутність товарів першої необхідності, вистоювання в чергах за продуктами тощо. За цих умов вона деградувала морально, духовно і навіть фізично. Хамство перемогло порядність, тваринні інстинкти – нормальні людські почування. Витворився особливий тип "гомо совєтикуса" (совка. У свідомості такої людини постійно переважають лише матеріальні інтереси – задоволення потреб виживання, а, якщо пощастить, той забезпечення комфорту. На думку Євгена Сверстюка, "…ми стали зустрічатися з таким повсюдним явищем, як охлялість, – фізична і моральна заляканість, зацькованість, збайдужіння, і – самозахисна агресивність, запобігливе пристосуванство" (Блудні сини України. Віра людини, що є властивістю її душі, перестала орієнтуватися нащось інше, окрім чисто фізіологічних потреб. Таким чином, з розвалом імперії СРСР, пройшовши через духовні втрати і муки, через мутаційні змінив психіці, переживши неминучу деідеологізацію, наше суспільство опинилося у вакуумі ідеалів, в "стані позанормності" (Г.М.Сагач), на цвинтарі пролетарських ілюзій, що сьогодні заповнюється різними духовними сурогатами – аж до чистого сатанизму. Доля комуністичного суспільства позначилася і на педагогіці, що також зазнала банкрутства. Зрештою, сьогодні важко вирішити, що чому передувало педагогіка втратила свій конструктивний вплив через банкрутство комуністичної системи, чи, навпаки, система зазнала краху, бо пересічна людина, а особливо молоде покоління, розчарувалися в комуністичній системі цінностей і вірити в цю систему більше не захотіли.
Вибір стратегії сучасної української педагогіки Аналіз переходу від однієї системи цінностей до іншої виявляє одну дуже важливу особливість цього процесу головна боротьба завжди розгортається навколо вершини ієрархії вартостей, тобто навколо "головного предмета віри. Він – цей "головний предмет віри" – насправді визначає характер, змісті скерованість всієї системи. У християн – це віра в Бога, що є втіленням Абсолюту Любові і Добра. У комуністичній ідеології – це віра в "справу комунізму. У фашистів – віра в свою націю, що покликана панувати над іншими народами і т. ін. З точки зору християнського світогляду, – йдеться тут про вибір між системою, яка орієнтується на віру в Бога, і системою, що ґрунтується на ідолопоклонстві, коли віра в Бога відкидається, а головним предметом її обирають якусь ідею класового, расового, етнічного тощо характеру. Такий погляд на проблему вибору системи цінностей дає ключі до пошуків стратегії нашої педагогіки. В дійсності вона стоїть перед вибором між поверненням до традиційно-християнської системи освіти і виховання, з одного боку, та переорієнтацією на один з різновидів антихристиянських систем цінностей, – з другого. "Дві системи вартостей, матеріалізмі християнство, дві етики, етика боротьби і етика любові – це два шляхи і два вирішення долі людства в будь-якому масштабі" [Войтило К, 1991: 29-60].
Традиційно-християнська стратегія передбачає віру в Бога, в Абсолют Любові і Добра. Вона визнає гріховну слабкість людини і ставить собі замету допомогти їй стати кращою. Головним предметом уваги у традиційно-християнському вихованні є розвиток сумління людини, що утримує її відтворення зла, вказує на вчинений проступок проти моралі, застерігає від гріха. Взірцем вихованості в цій стратегії є людина, яка служить Богові й Батьківщині, і, отже, в своїй повсякденній діяльності прагне до добрана землі та відповідно визначає свої вчинки.
Християнська стратегія виховання є характерною для європейської традиції і сьогодні домінує в культурі, в стосунках і педагогіці більшості європейських держав попри часто декларовану тут релігійну байдужість окремих представників цих суспільств. Палітра антихристиянських стратегій виховання сьогодні досить обширна і дійсно віддзеркалює фактичне багатоголосся поглядів у різних суспільствах. Навряд чи варто сьогодні побоюватися реанімації комуністичних ідеї і системи цінностей в їх ортодоксальних варіантах. Втрата позицій є доказом їх нежиттєздатності. Такою ж малоймовірною є можливість повернення стратегії фашизму. Історія ХХ-го сторіччя дала людині переконливі уроки щодо цих двох систем цінностей. Вони руйнують сутність людини, перетворюючи її в "засіб, яким маніпулює в своїх цілях каста злочинців. Зі сказаного можна було б зробити висновок, що наше сучасне виховання неминуче піде традиційно-християнським шляхом. Але такий висновок був би передчасним і означав би спробу видати бажане за дійсне. Насправді сучасному українському вихованню загрожує інша небезпека, і симптоми її вже відчутні. Головним джерелом загрози є антропоцентризм, який сформувався внаслідок трансформації соціального гуманізму на ґрунті самозадоволеного раціоналізму. Як видається, він (антропоцентризм) є головною причиною духовної кризи ряду західних культур, зокрема, культури північноамериканської. Філософія антропоцентризму бере свій початок прометеїзмі кінця го сторіччя, а своє наукове підґрунтя одержала у теорії Дарвіна, в концепції бігевіоризму, у дослідах російського фізіолога І.Павлова та ін. Яків інших випадках, в основі відповідної системи вартостей лежить віра, але не в Бога, а в Людину. Вона – людина – трактується тут як "вінець" ніким некерованої сліпої еволюції, як царі володар Землі. "Человек – это звучит гордо" – заявив у свій час Максим Горький. Антропоцентризм простеляє стежку до поширеного нині "бестіалізму", виразником якого є Ніцше. Загроза антропоцентризму сьогодні зумовлена найперше тим, що нашій атеїзованій свідомості зручніше переорієнтуватися на віру в людину, ніж повернутися до спаплюженої колись віри предків. У нас людина вже сьогодні то тут, то там проголошується "найвищою цінністю. Навіть у деяких наших національно-демократичних заявах ідеї людиноцентризму і народоцентризму називаються провідними. А відтак небезпека йде збоку чужої нам культури, особливо – кінопродукції, де оспівуються "подвиги" Рембо, термінаторів, культивується сила, секс, наркоманія, доводиться природність вбивства тощо. Нашу молодь ця культура приваблює своїм шармом і технічною досконалістю. Атому, простодушно накидаючись на неї, як риба на блешню, ризикуємо всмоктати в себе і гачок бездуховності, того культу "матеріальної людини, яка потурає лише своїм ницим прагненням. Бо "віра у величі високе призначення людини, культ людини як святині закінчується кощунним запереченням всього святого в людському житті, цинічним прославленням злого, тваринного начала – втратою самого людського образу" (Франк С. В цьому плані на часі бити на сполох і рятувати екологію української душі, яка тепер жахливо забруднюється чужим недоброякісним культурним "товаром. Антропоцентризм є сприятливим середовищем для розвитку егоцентризму, що завжди наносив шкоду нашим суспільним цілям. Обидва ці явища є антиподом не тільки альтруїзму, алей патріотизму. Бо не може бути патріотом людина, яка не любить людей, що її оточують, і які складають тіло Батьківщини. Отже, повертаючись до нашого остаточного висновку щодо стратегії сучасного українського виховання, сформулюємо його так якщо хочемо зберегти себе як живий національний організм, то повернення до традиційно-християнських засад освіти і виховання мусимо визнати своїм імперативом. "У християнстві є і буде завжди джерело відродження народів, хоч бив який стан
ввергала їх історична доля, – писав К.Ушинський [Ушинський К 305]. До цього висновку спонукає нас також відчуття нашої традиції, наша історична пам'ять. Українське виховання за добільшовицьких часів завжди було глибоко християнським, а Церква і релігія посідали в ньому вельми помітне місце. Виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі (1935 p.), відомий галицький педагог о. Юліан Дзерович відзначив такі корисні для нашого виховання особливості християнства а) християнство найбільше відповідає вдачі і характерові нашого народу б) тільки християнське виховання, яке базується на етиці, може будувати характери, що служитимуть Батьківщині в) християнство забезпечує людині здатність сприймати морально-етичні норми як цілісну систему ідеалів, віра в які забезпечує їх дієвість г) філософія християнства несе в собі основи демократичного світогляду (визнає гідність людини і рівність всіх перед Богом тощо ґ) ця філософія має універсальний характер – щодо місця і часу, атому здатна долати шовінізмі почуття національної винятковості д) християнство веде до гармонії духовного і тілесного в людині е) воно володіє цілісним інструментарієм виховання, власними методами і засобами. З числа означених особливостей варто виділити нашу природну схильність до християнства. У нашій ментальності завжди домінувало чуттєво-духовне над матеріальним, українська душа теоцентрична за своєю природою. Християнські засади несла й наша культура, починаючи з княжої доби ("Поучения дітям" Володимира Мономаха, літописні джерела тощо, козацьке виховання, наша філософія і педагогіка (Г.Сковорода, П.Юркевич, К Ушинський, Г.Ващенко,
І.Огієнко, А. Волошин, С.Русова, галицька педагогіка х років тощо. Мусимо бути свідомі, що наші культура і ментальність зароки більшовицького режиму зазнали колосальних зміні деформацій. Часом видається, що вони носять навіть мутаційний характер. Але і за цих умов потребуємо йти невід сформованого на ґрунті комуністичної ідеології світогляду і не запозичувати сліпо "європейський прогрес, а відштовхуватись від власної природної, очищеної сутності, від власних, не нав'язаних ззовні історичних прагнень. Ця теза випливає із сутності національного виховання. Вказуючи на помилки у побудові виховної системи, К.Ушинський однією з них називає прагнення "взяти все у Європи, начебто вона вже розв'язала всі свої проблеми. Вважаючи, що кожна європейська система виховання вкорінена у власний ґрунт, він доходить висновку, що подібна спроба неминуче закінчується невдачею ми приносимо на наш ґрунт лише "труп" чужої системи [Ушинський К 294–295]. Проблема повернення до традиційно-християнських засад Оскільки наші подальші міркування значною мірою визначатимуться декларованим вище вибором стратегії виховання як стратегії традиційно-християнської, то видається доцільним відразу відповісти ще на одне очікуване і резонне запитання такого ж загального характеру Чи варто вчас шаленого науково-технічного прогресу говорити про повернення назад і реанімувати щось, здавалось би, цілком віджиле і застаріле Тим більше, що і саму духовність, яку тут пов’язуємо з християнським світоглядом, ми іноді схильні розглядати у розвитку, як аналог чи паралель технічному розвитку людства, а отже, шукати якийсь цілком інакший, досконаліший її зміст, ніж він був у минулому.
Домінуючий сьогодні раціоналістичний світогляд, начебто, вказує на марність такого "повернення. Бо важко погодитись, що у минулому могло бути щось краще і що розум привів нас до чогось гіршого. Проте, цей погляд виявився б надто поверхневим. Сама історія засвідчує, що людство завжди жило матеріальним і духовним, але що стан духовності суспільства фактично ніколи не визначався його господарсько-технічним рівнем. Різним епохам завжди були властиві
значні диспропорції матеріального і духовного вжитті людини, а це означає, що вони – ці аспекти людської культури – функціонують певною мірою автономно. Як відзначає Г.Ващенко, середньовіччю був властивий високий рівень релігійності і духовності при дуже низькому стані господарського розвитку. ХХ-те століття в цьому сенсі видається чимсь цілком протилежним. Сучасна європейська цивілізація, домігшись великих науково-технічних успіхів, створила абсурдний світ, який руйнує традиційні цінності, суперечить їм [Кремень В. та ін., 1996: 418]. До проблеми матеріального і духовного у світогляді, а отже, і педагогіці, ми повертатимемось ще неодноразово у наступних розділах цієї праці. На цьому ж етапі звернемо лише увагу на факт, що самій духовності властиві два аспекти – з одного боку, її зміст, внутрішня сутність, аз другого, – “опредмечення” її ідеальної сутності. У першому випадку йдеться про духовну скерованість людини до певної системи цінностей, що носять ідеальний характер. Це – як світло або температура вони або є або їх немає їх може бути багато або мало. У всі віки людина їх відчувала однаково, бо вони вічні, незмінні, завжди були такими. У другому випадку мова йде проформи презентації духовності, проте, що робить її доступною людині, уможливлює передачу її від людини до людини, від покоління до покоління. Не підлягає сумніву, що такі культурні форми як релігія, філософія, наука, право, мистецтво, традиція тощо, маючи і своє матеріально-предметне вирішення, – визначаються розвитком матеріальної культури і, звичайно, не можуть вважатися вічними, вони корелюють з розвитком матеріально-технічних можливостей людини. Повертаючись до аналогії зі світлом і температурою, зауважимо, що у різні епохи їх джерела і носії були різними – від звичайного вогню до атомних електростанцій, хоча самі вони не змінювалися. На двоєдність природи духовності вказує М.Бердяєв. Визнаючи факт розвитку, розквіту, відживання, дряхління і смерті цивілізацій і народів, а отже, і форм культури, він водночас підкреслює, що цінності культури – безсмертні, у культурі є безсмертне невмируще начало”
[Бердяев Н, 1990: 151]. Таким чином, про зв’язок між станом духовності і матеріальним життям можна говорити лише, коли йдеться про матеріальні форми втілення цінностей, але не про саму природу духовності. Сучасний стан технічного розвитку деяких суспільств дає можливість будувати дуже розкішні храми та інші символи духовності, але чи відповідає це дійсному рівневі духовності сучасної людини І навпаки, опорою глибокої віри у Добро може слугувати простий хрест при дорозі чи старенька ікона на стіні. Таке, власне, розуміння духовності і кладемо в основу нашого розуміння повернення до традиційно-християнських засад виховання. І навіть більше. Воно зумовлює також правомірність вживання самого терміну “традиційно-християнські засади, який, на перший погляд, міг би викликати чиєсь неприйняття. Чи не образить це, мовляв, представника мусульманства або інших конфесій Звичайно, що самий вибір терміну зумовлений традиційно. Християнство віддавна було і залишається основною релігією українців, і кожен народ, шануючи чуже, від своїх традиційне відмовляється. Бо важко уявити собі, що в Ізраїлі чи в будь-якій мусульманській державі відмовляться від свого лише тому, щоб не образити іновірців, які живуть поруч. Проте, як видно із сказаного вище, цей вживаний нами термін не стосується конфесійного рівня релігії (бо і саме християнство, до речі, поліконфесійне) і зорієнтований на толерантне ставлення до різних конфесійних поглядів. Зважаємо також на факт, що християнство лежить в основі європейської культури.
Крім того, зберігаючи цей термін як традиційний для України, ми сьогодні вкладаємо в нього лише те розуміння і те поняття, яке зближує християнський світогляд з іншими релігіями – мусульманством, іудаїзмом, буддизмом тощо. Як мовилось вище, виходимо з того, що етика будується на вічному, абсолютному, універсальному і забезпечує лише скерованість людини до засад Любові і Добра, все решта є явищами культурного рівня і, за умов демократії, можливе їх співіснування. Завдяки своєму універсалізму вічні абсолютні засади Любові і Добра є завжди доступні і зрозумілі всім людям та народам різного рівня освіченості, власне, завдяки тому, що опредмечуються для кожної людини різнокультурними засобами. Звідси і поняття повернення до традиційно-християнських засад є синонімічним поняттю повернення до засад вічних, абсолютних і універсальних. Та й під поняттям повернення безумовно розуміємо відновлення, відродження і не обов’язково у старих формах, хоча з точки зору інтересів національної культури їх збереження видається бажаним. Наші міркування можуть привести нас іще до одного суттєвого питання А чи дійсно теперішній стан речей є таким драматичним і чи справді повернення до духовності є для нас імперативом
Звичайно, протиставляючи сучасний розвиток європейської цивілізації станові її духовності, не можемо відкидати технічних досягнень. Людині важко відмовитись від тих благ, які вони їй вже дають. Але не можна також не бачити у сучасному житті великої дисгармонії матеріального і духовного. Основна тенденція нових віків, – пише Г.Ващенко, – забути про небо й опанувати землею – призвела до великих відкрить і винаходів… А проте рідко в яку епоху людина падала так низько, як вона упала тепер. Створивши завдяки науці найдосконаліші машини, людина сама стала їх рабом, володіючи величезними матеріальними благами, людина розгубила блага духовні (Виховний ідеал. Однобічна раціоналістична діяльність людини зайшла сьогодні так далеко, зазнає такого бурхливого розвитку, і набрала такого напрямку, що сучасні футурологи передбачають крах європейської цивілізації, якщо тільки вона не змінить вектор руху вбік духовності і самообмеження людини [Кремень В. та ін., 1996: 417]. Чорнобиль та погодно-кліматичні катаклізми останніх часів є першими дзвінками- попередженнями. Перемога розуму над силами природи привела людство до прірви. Воно, як нічний метелик до свічки, тягнеться до фальшивих блискіток технічного прогресу, але отримує лише опіки і синці, норовить загинути у відходах від власного комфорту, потяг до якого не наважується в собі обмежити. Наука, не зв’язана з духовністю, стає явищем страшним. Сьогодні вона, втративши духовну поміркованість і рівновагу, набагато небезпечніша, ніж атеїзм, бо загрожує самому існуванню людини. У дійсності людство опинилося перед вибором, який в історичному сенсі вже видається терміновим або повна катастрофа, або перехідна новий світогляд. І тим світоглядом може бути лише світогляд ідеалістичний, що ставить духовне вище, ніж матеріальне. "XXI ст. буде релігійним або його зовсім не буде, – вважає Анре Мальро. Таким чином, на поставлене вище запитання про доцільність вибору традиційно- християнської стратегії виховання маємо лише одну відповідь якою б малонадійною ця орієнтація не здавалась, альтернативи їй не маємо. Надія на виживання людини може сьогодні пов’язуватись лише з її можливим духовним відродженням. Варто, однак, наголосити, що, не дивлячись на тотальну духовну "зіпсутість" сучасного світу, людину все жне покидає відчуття морального обов'язку. Творячи зло, вона досі переживає напруження, тягар вагань, опір добрих сил душі. "Пошкодження" людини – не таке глибоке, щоб вона впала у відчай і песимізм, не змогла зовсім знайти для себе порятунок – у власній душі.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал