Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка29/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   45
1997: 98]. Ментальне здоров'я – це свобода від егоїзму. Звідси й оцінка існуючої системи едукації в сучасних суспільствах. "Наша система едукації, – пише Дж.Вітулкас, – підносить логіку і наукові успіхи за рахунок моралі й етики. Лише незначна кількість навчальних програм передбачає уроки моралі і етики – предмети, які повинні, як належить, домінувати в наших думках. У результаті цього, наша система едукації мимоволі заохочує обман"
[Вітулкас Д, 1997: 74]. Таким чином, за Дж. Вітулкасом загальне визначення здоров'я є таким здоров'я – це свобода від болю у фізичному тілі, стан благополуччя; свобода від пристрасті та негативу на емоційному рівні, що виражається динамічним станом безтурботності і незворушності свобода від егоїзму в ментальній сфері, що веде до повного єднання з Істиною. Здорова людина поєднує в собі риси любові, мудрості, правди і творчості. Педагогічна гіпотеза. Якщо викладені вище погляди на структуру організму прийняти як
ймовірні, а звідси визнати тісний зв'язок і тісну залежність фізичного здоров'я людини від її ментально-духовного стану, то це дає підстави висловити відповідну педагогічну гіпотезу загальне здоров'я людини великою мірою залежить від змісту і характеру її виховання та самовиховання. На філософському рівні залежність здоров'я від морально-етичних засад людини визнавалася завжди. "... Моральність не є низкою правила є життям, ідо того ж цілком нормальним і тому вона впливає або може справляти цілющий вплив навіть на наше фізичне існування, - пише П.Юркевич. На його думку, "моральна мужність, душевна звитяга відбиваються у нашому організмі як фізична міць" [Юркевич П, 1993: 214–215]. На можливість домінування душі над тілом вказували ще філософи античності. К.Ушинський вважав, що ця влада душі людині дана від природи [Ушинський К, 1954: Ті що цей факт "ніхто пояснити не може. [Ушинський К, 1954: Т. 5; 273]. До речі, з його міркувань випливає також, що ця "влада душі над тілом дає нам змогу не тільки руїнницьки, алей рятівничо діяти на здоров'я тілесного організму" [Ушинський К, 1954: Т. 5; 273]. Таким чином, у сформульованій тут гіпотезі втілено давно відому істину. Поза всяким сумнівом вона є дуже актуальною саме для нашого часу. І не стільки на світоглядному, скільки на практичному рівнях виховання доброї, гуманної, творчої людини, здатної до само подолання, є вихованням людини здорової. У цій гіпотезі ми можемо йти далі і простежити процесі механізм саморуйнування сучасної людини. Для цього варто повернутися ще раз до поняття специфічно людського в людині. Як відомо, вона здатна розрізняти добро і зло, а відтак має вроджену "симпатію" і потяг до добра та творчості, трактує їх як чисто людські чесноти і як свій обов'язок. Водночас людина відчуває також відразу до зла і руйнацїї. Це – стан норми, її здоров'я. "Будь-яка здорова в основі своїй людина буде намагатися творити, а не руйнувати" (Дж.Вітулкас). Проте добро і творчість не завжди вигідні добро вимагає втрат, зокрема матеріальних, а творчість – зусиль. Атому людина часто робить те, що не любить, і нехтує тим, до чого схильна її душа. Людину завжди роздирає протиріччя між невигідним добром і вигідним злом. Насторожі добрав душі людини стоїть сумління. Навіть невиправний злочинець має його, і воно завжди нагадує йому про себе, коли він має намір робити, або коли робить зло. Сумління завжди протестує проти зла, але ми, часто приваблені кінцевим результатом, усе ж робимо його. За цієї ситуації стає очевидним, що людина дуже часто діє проти власної природи, душить своє сумління, ігнорує його, заганяє у підсвідомість і цим, зрозуміло, зумовлює глибинну деформацію своєї духовної сфери. Нагромаджуючись у підсвідомості, нереалізовані добрі сили душі порушують духовну рівновагу людини. Образно кажучи, "душа страждає, бо людина пішла не за її покликом.
Морально-етичний негатив, що нагромаджується в душі, трансформується у негатив емоційний, а цей у свою чергу – у негатив тілесний. Стикаємося, очевидно, тут з моментом саморуйнування людини, ініційованим на духовному рівні. Як уже згадувалось, боротьбу добра і зла в душі людини, механізм "придушення" можна повернути і на позитив виховання. На думку К.Ушинського, злі нахили можна теж заганяти у несвідомий стані цим самим розвивати позитивні якості душі. Як видається, саме тут, на морально- духовному рівні, людина володіє інструментарієм впливу на зміцнення власного здоров'я, їй належить свідомими зусиллями, власною волею оволодіти примхами своєї фізичної природи і зосередитися на розвитку духовних чеснот душі. З цих позицій можемо також дати не тільки педагогічну, алей медичну оцінку сучасним чинникам культурного впливу на людину, чинникам її виховання. "Ми повинні зрозуміти, – пише Дж.Вітулкас, – що свідомість споживає ідеї і виростає на них, і якщо сприйняті і виношені свідомістю ідеї фальшиві і руйнівні, то людина фактично "сприймає отруйну їжу, яка в кінцевому рахунку підірве духовний план її існування. Це начебто хтось весь час харчувався
відходами кінцевим результатом було б руйнування його фізичного тіла" [Ушинський К, 1954: Т. 5;
74]. До нових засад спілкування з Природою З гармонійності виховання випливає і гармонійне ставлення до природи. Ще не було екологічної загрози, коли С.Русова вказувала нате, що національна школа повинна виростати на своєму природному ґрунті, з власного усталеного життя, у єдності з рідною природою. Так формувалося поняття краєзнавства, що втілювало не лише потребу географічного пізнання довкілля, але найперше природний досвід людини, що випливав з її життя і праці. З'являється поняття рідної природи, а звідси й розуміння, що "з лона рідної землі, з нив, лісів і вод батьківщини можна не тільки брати все потрібне для життя, алей треба щось дати, вертаючи їй через освіту, піднесення громадського життя, народної культури. В цьому круговому обороті з батьківщини та до батьківщини саме й виявляється громадський свідомий обов'язок, який лежить на кожному громадянині" [Русова С, 1933: 27]. Неважко зрозуміти, що таке виховання вело б до дбайливого, господарського ставлення до природи, до розвитку природосвідомості. На жаль, сучасна ситуація засвідчує щось протилежне. При цьому фактичне теперішнє ставлення нашої людини до неї є не тільки і не стільки наслідком технічного розвитку господарських потреб, скільки виразом хижацько-споживацьких вимог до природи, коли в неї намагаються брати все (бо це земляне моя, але нічого не віддавати. Колосальні спустошення лісів на теренах Прикарпаття, особливо у післявоєнні роки (як, зрештою, і тепер) – це однозначно рух в один бік лише від землі до людини, але ніяк невід неї до землі. Трактуючи цю проблему, мусимо, зрештою, усвідомити, що не існує можливості вороття в минуле. Людина звикла до матеріального комфорту, її господарсько-техногенна діяльність сьогодні поширилася не лишена Землю, алей на Космос. За цих умов виникла категорична потреба, щоб людина все ж усвідомила себе в контексті природи і навчилася регулювати свою діяльність, що можливе лишена шляху самоподолання, і таким чином забезпечити власне виживання. Іншого шляху не існує, якщо йдеться проте, щоб шанс на це зберегти. Невід почуття сентиментальної любові до матері-природи, а від необхідності вижити, людина змушена переглянути свої стосунки з нею – як на світоглядному, такі на практичному рівнях. Виховання таких поглядів і становлення такої поведінки складає сьогодні глобальну педагогічну проблему. Педагоги США, наприклад (див. Декларацію "Америка 2000 – стратегія освіти, постійно пропонують виховувати в дітях благоговіння перед життям в усіх його формах. Цей глобально- громадський аспект виховання пропагується особливо енергійно. Поділяємо також думку, що екологічне самоусвідомлення стосується всього населення і поведінки не окремої людини, а цілого людства. З огляду на це проблема екологічного виховання є пріоритетною не лише для батьків та вчителів, алей таких серйозних організацій як ЮНЕСКО та ЮНЕП. Видається, що через прийняття ідеї єдності і партнерства з природою людина повинна сформувати у своїй свідомості екологічну домінанту, яка регламентуватиме всю її поведінку. Сьогодні можемо констатувати, що екологічній проблемі вже приділяють серйозні уваги в Європі. Про це свідчить, зокрема, проведення ряду спеціальних конференцій та заходів на урядових рівнях. Особливе місце тут відводиться засобам масової інформації, які покликані впливати на свідомість населення. Школа тут теж посідає одне з перших місць. Розробляються заходи щодо удосконалення технологій, законодавства, змісту освіти тощо. Конференція ООН з питань навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992) відзначила в різних країнах тенденцію до перегляду однобоких "технократичних" поглядів на
розвиток цивілізації. Все більше головним предметом уваги стає не техніка, а людина, її едукація та фізичне і моральне здоров'я.
Аксіологічну основу глобальної переорієнтації людини складає філософія повернення до духовності, що лежить в основі християнства та близьких до нього релігій. Ця філософія констатує можливість триєдиного підходу до природи а) утилітарного, що диктується потребою матеріального життєзабезпечення б) естетичного, що передбачає сприймання природи як носія прекрасного в) духовного - погляд на природу як на творіння Вищого Розуму. Ці підходи стосуються як природи людини, такі поняття Макроприроди, яка її оточує. Як відзначає
К.Ушинський, людина любується природою і відчуває її таємничість тому, що це вроджена потреба і властивість її душі, "печать тієї майстерні, з якої ця душа вийшла якщо ж ця печать лягла на клаптик матерії, то на печаті накреслено слово "Бог [Ушинський К, 1954: Т. 6; 171]. Відмова від суто технократичного прийняття світу, повернення до духовності зумовить таку перебудову стосунків людини і природи, у контексті яких утилітарне, естетичне і духовне діяло би збалансовано, виражало б тенденцію до єдності і гармонії. За цих умов – екологічне може трактуватися як гармонійне, нормальне. Людина не створює тут якогось штучного поняття вона усвідомлює лише те, що підказується реальністю. Відчуття істини, прагнення до неї – взагалі не вноситься ззовні, а лише розвивається життям, природою, релігією, мистецтвом [Ушинський К,
1954: Т. 6; 170]. Природа – не засіб і не об'єкт для використання. Вона – самодостатній суб'єкт, з яким людина взаємодіє і спілкується як партнер, за тими законами, у яких відбиті її духовні і матеріальні потреби. Але щоб здійснювати повноцінно партнерські стосунки - як з навколишніми людьми, такі з природою – людина мусить завжди враховувати не лише свої, алей їхні потреби, а, отже, вміти поступатися чимсь. Екологія - не зелені деревця і немилі річечки. Це проблема збереження життя людини на землі - через самоподолання на основі пріоритету духовності. Цивілізація і культура, - пише П.Кононенко, - можуть як взаємно доповнюватися, такі ворогувати. Еволюція цивілізації засвідчує міра речей – духовна культура" [Кононенко П, 1994: 118]. Пізнання довкілля Глобальна потреба у свідомій переорієнтації людини – обличчям до природи – зумовлює значущість також екологічного виховання довкілля сьогодні стає все сильнішим чинником, від якого залежить здоров'я людини. Екологічне виховання розпочинається всім ї та школі і триває ціле життя, але за всіх випадків розпочинається з екологічної едукації. Основи її у нас заклали
Г.Сковорода, В.Вернадський, В.Сухомлинський та ін. Сьогодні вже започатковано процес створення різних екоосвітніх структуру тому числі і на державному та на академічному рівнях. Уроці утворено Міністерство охорони навколишнього середовища України. В державно-освітніх документах (наприклад, в Національній доктрині розвитку освіти) вже йдеться про потребу розвитку екологічної освіти, про "подолання екологічного невігластва і технократизму, з'являються заклади, які готують фахівців з екологічної освіти. Інформація природозахисного характеру вводиться до програм з усіх навчальних предметів і всіх навчальних закладів. Дослідження у сфері екологічної освіти, що також є виявом уваги до відповідної проблематики, дають підстави сформувати серед інших і такі завдання дати дітям знання про природу, виховувати в них бажання системно пізнавати її і вміння бережливо поводитися у природному середовищі. Значну допомогу в організації екологічної освіти можна одержати шляхом вивчення зарубіжного досвіду в тій ділянці окремі народи досягали навіть практичних результатів. Початком цієї освіти можна вважати публікацію 1864 року праці А.Торо, Р.Емерсона та ін.
Людина і природа. Сьогодні екологічну ситуацію у зарубіжних державах висвітлює велика кількість спеціальних видань. Система екологічної освітив зарубіжних країнах має як формальний характер (навчальні заклади, такі самодіяльний (громадські рухи, клуби, фонди, музеї тощо. У більшості випадків ця освіта охоплює конкретні потреби і особливості регіонів. Протеза всіх випадків вона передбачає засвоєння групи цінностей, що відображають ставлення людини до себе ідо навколишнього середовища. Зміст екоосвіти трактується досить широко і торкається життя та діяльності самої людини, її морально-етичних орієнтацій тощо. Характерним для зарубіжної освіти є не стільки критичне ставлення до науково-технічного прогресу, скільки акцентування розумної взаємодії людини і довкілля. Звідси центральною вважається проблема виховання особистості, яка співпрацювала б з природою на основі відчуття власної причетності до неї, в дусі турботи про природу. Шляхом осмислення значущості довкілля тут намагаються прищепити дітям почуття відповідальності і обов'язку перед природою.
Екоосвіта будується на міжпредметній основі – як безперервна. Вона втілюється в предметах трьох циклів природознавчого (знання природи, енергетики тощо суспільно- політичного (значущість екології, формування громадської позиції в справі охорони довкілля тощо гуманітарного і художньо-естетичного (розвиток чуттєво-екологічної сфери ставлення до природи, гуманізму та любові до флори і фауни тощо. Безперервність екоосвіти охоплює всі сфери суспільного життя – родину, школу, працю і відпочинок, професійну підготовку тощо. До засадних принципів екоосвіти відносять також поєднання теоретичних знань та практичного "спілкування" людини з природою. Тут простежується ідея В.Вернадського, який бачив найкращим такий шлях пізнання природи, коли людина якомога частіше залишається наодинці з нею, виходить за межі свого подвір'я, посидить над річкою чи озером, в тиші ночі, коли з поля її зору зникають створені огорожі урбанізації, коли людина одна в степу чи горах. У такі моменти, вважав він, людина спілкується з природою особливо змістовно, відчуває свою близькість і єдність з нею, усвідомлює себе її частиною. І саме це є надійною дорогою до "почуття шляхетного жалю" до Природи (В.Вернадський). Нарешті, слід відзначити, що справі екоосвіти сьогодні сприяють як національні, такі транснаціональні природоохоронні рухи і громадські, здебільшого молодіжні організації Грінпіс, Екологія і світ" (Крим, Екоправо, Еколого-культурий центр Бахмат (м. Артемівськ Донецької області, "Зелений світ" (Київ, Карпатська школа (Україна – Польща, "leap" (СНД – США, Клуб "Компас" (Київ, "Мама – 86" (Київ, Молодіжне екологічне об'єднання "Гея" (Севастополь, Дерево життя" (Словаччина – Україна, Товариство Лева (Львів, Українська молодіжна екологічна ліга (УМЕЛ) та ін Швед М, 1997]. Природа - виховник людини Моральне здоров'я людини ґрунтується найперше на гармонії її сумління з собою, з Богом із довкіллям. Як уже йшла мова в попередніх розділах, ця гармонія можлива лишена основі повернення людини до духовних засад життя, коли в природі вона може побачити друга, до якого можна завжди звернутися і поділитися власними думками і почуттями. У людині дуже рано започатковується поділ на "Я" і "не-Я", коли пізнання світу виходить за межі простого відчуття. І саме тут також бере початок духовне трактування світу. І "Я, і "не-Я" одержують у свідомості дитини як матеріальний, такі духовний образи з одного боку, все має для неї конкретно-утилітарне значення, аз другого, – сприймається і трактується як чуттєве, містичне, що через віру, надію, любов адресується душі, а згодом втілюється в доступних їй елементах релігії, філософії, мистецтва. Між людиною і природою існує духовний зв'язок. "Коли
вибачите- пише П.Юркевич, - що квіти у вашому саду в'януть, вас охоплює якесь почуття, що схоже на жаль ви не хотіли б, щоб і це життя страждало. Так уже нежива природа породжує у вас своїми враженнями почуття не лише егоїстичні, алей моральні" [Юркевич П, 1993: 208]. Так, власне, зароджуються основи того, що згодом зможемо назвати і здоровими стосунками людини та природи. Тут – у перші роки життя – вирішується головна проблема здоров'я природи шляхом усвідомлення дитиною своєї не тільки матеріальної, алей духовної єдності – людина вчиться бути "сином природи" (П.Кононенко). Ідея єдності матеріального і духовного лежить в основі різних (далеко не завжди християнських) концепцій самоудосконалення людини, втілюється у народній та альтернативній медицині, в багатьох народних обрядах тощо. За всіх випадків вона спонукає людину шанувати природу (свою і довкілля, приборкує хижацько-споживацькі інстинкти – значно краще, ніж наукові знання. Природа – не лише партнер, не лише годувальниця, алей велика вихователька людини. Вона – цей материнське лоно, в якому формується не лише фізичний, ай духовний генотип людини. Більше того – духовний генотип суспільстві культур, націй і вселюдства. Бо природа – не тільки всеосяжна матерія, джерело Буття, ай безсмертний Дух, горнило Свідомості"
(П.Кононенко). З давніх-давен природа ставила до людини певні вимоги – своїм кліматом, рельєфом, погодою, оточенням. З ними людина змушена була рахуватися, пристосовуватися до них. Впливаючи на форми соціального буття, на звички тощо, природа таким чином визначала процес становлення національного характеру.
П.Кононенко підкреслює, що людина завжди була активною істотою, сама міняла себе шляхом власної праці, але характер цієї діяльності визначався найперше Природою. Природне оточення належить до числа визначальних чинників становлення характеру людини – поруч зі спадковістю, впливом сім'ї тощо. Розглядаючи залежність людини від природи, П.Кононенко звертає увагу на той факт, що Україна репрезентує єдність помітних природних контрастів, що стосуються клімату, температур, опадів, рослинності, рельєфу, тваринного світу, способу виробництва тощо, що в підсумку визначало помітне розмаїття характерів, а відтак ідолі українців. Своя природа лежить в основі характеру українця-таврійця, своя – волинянина, своя – гуцула [Юркевич П, 1993: 121–123]. Простежуючи далі процес зародження і розвитку духовності в людині, П.Кононенко доводить, що природа є також джерелом морально-етичних та духовно-естетичних ціннісних орієнтирів людини [Юркевич П, 1993: 128], в чому він вбачає вияв універсалізму, як поєднаного розмаїття і цілісності природи. Ба, більше в кінцевому результаті, природа через людину стала матір'ю освіти й науки, культури й мистецтва, бо спонукала людину до самопізнання [Юркевич П,
1993: 130]. Плекаючи людину, природа постійно нагадувала їй про існування Бога, спонукала до порозуміння з Ним. А в середні віки вона сама (природа) була проголошена Богом (пантеїзм. Національні символи українця – блакитне (спокійне небо над нашою землею) і жовте (врожайне пшеничне поле) – це дух української природи і дух поєднаного з рідною землею українця. Єдність людини і природи втілює матерію буття і дух, розумі віру, досвіді пам'ять. Водночас розрив людини з природою, відчуження від неї, хижацьке ставлення до природи – завжди супроводжується втратою духовності, руйнуванням вірив Абсолюті втратою відповідальності перед Ним. Таким чином, прагнучи захисту через виховання людини, природа сама є великим виховником. К.Ушинський вважав, що вона є одним із головних чинників виховання – поруч зі самим життям, наукою і релігією її вплив позначається не лишена духовній природі людини, алей на її зовнішності. Вона є вічним носієм великого таїнства нашого буття і настійно спонукає нас підняти очі до Неба. Споглядаючи природу, ми задовольняємо свої духовні потреби. "Море, зірки,
– пише К.Ушинський, – говорять нам про безмежну мудрість, безмежну могутність, вічність. Як тілесний голод робить хліб їжею, так духовний голод робить природу високою" [Ушинський К,
1954: Т. 6; 170]. На велику виховну функцію природи вказує Г.Ващенко. Саме споглядання природи – зоряного неба, степів і гір, тваринного і рослинного світу, людини з її розумом і почуваннями – все це наводить на здогадку про існування Вищої сили, яка цим усім опікується. Звідси, до речі, і гіпотеза проте, що від самої близькості до ласкавої природи бере свій початок християнська природа українців – нації хліборобів. Вважають, що навіть наше язичництво було близьким до християнства – завдяки природі. Природа є очевидним джерелом патріотизму, який розпочинається з "прихильної реакції душі дитинина навколишнє середовище" [Маланюк С, 1933: 203–211]. Водному з розділів уже йшла мова проте, що перші сприймання дитини і перша прихильність її до Батьківщини має два джерела етнічне (мова, пісня, мистецтво, звичаї тощо) і рідна природа – "територія, що пов'язана з обставинами зовнішнього життя, – рідна хата, вулиця, околиця, флора і фауна рідного краю, краєвиди тощо. А надто великий вплив має "зрощення" людини з тими елементами довкілля, які викликають чи викликали приємні відчуття. Раніше існували навіть спеціальні розділи педагогіки, які вивчали виховні вартості окремих місцевостей [Маланюк С, 1933: 205]. Сюди відносили специфічні сторони громадського, господарського і культурного життя (особливості краєвиду, расові відмінності, звичаї, місцеву архітектуру, характер виробництва, історію, народну творчість тощо. "Як перший предмет треба назвати географію, – пише С.Маланюк [Маланюк С, 1933:
207]. При цьому він радить вивчати її з якомога більшою участю самої дитини, що діє у рідному природному географічному середовищі [Маланюк С, 1933: 207]. Пізнання "чужого, віддаленого повинно відбуватися на основі зіставлення його зі своїм, близьким і рідним. Це особливо виховує любов дорідного краю. Розвиваючи ці ідеї, В.Пачовський відзначав, що усвідомлення рідної природи, території, свого краю і бажання мати для них власну владу перетворює людність в активну патріотичну силу. "Отже земля, – каже він, – є основою до утворення власної держави і зросту нації. Тому мусимо пізнати свій рідний край, тобто географію рідної землі, щоб осягнути свідомість своєї території, щоби зв'язати себе містичними узами прив'язання дорідної землі" Перший український, 1938: 107]. Природа є великим виразником Краси. Природовідповідне – завжди естетичне, бо так сприймається. Потворне, навпаки, є наслідком порушення гармонії, наслідком екологічної шкоди і руйнування, що йде від егоїзму людини. "Спонтанність" природи – завжди гарна нагромадження сміття і господарський безлад навколо нас – завжди потворні. Людина може звикати ідо краси, ідо потворного, до створеного нею бруду навколо себе, але природа завжди намагається підказати їй любов богоугодну. Здорова природа не виражає огидного, атому ознакою здоров'я людини і природи є краса. Нас неприємно вражає, коли, мандруючи "живим" ще лісом, ми раптом натикаємося на залишки технічної безгосподарності – покинуті сталеві троси, залишки тракторних гусениць, чорні плями від нафтопродуктів. Таке безладдя не є красою. До структурних елементів краси природи дослідники відносять розмаїтість кольорів, форм, звуків, запахів, симетрію, пропорцію, ритм та аритмію, гармонію та дисгармонію, текстуру поверхні тощо. Природа впливає на стан суспільства, родинні стосунки, а надто на характер людини. Ставлячи до неї свої вимоги, природа спонукає людину бути добрішою, кращою, час від часу застановлятися над власним буттям і регламентувати його відповідно до голосу Божого. Нерідко природа й підвищує свої вимоги до людини. Створює їй певні перепони і труднощі, алей в цьому випадку для неї це повертається благодаттю така людина і нація стають сильними і
підприємливими. Прикладом цьому є японці – велика нація, що завдяки вимогливості власної природи на клаптику землі стала сильною, розвинутою і характерною. Виховання в школі уваги до власного здоров'я ідо здоров'я довкілля – справа не лише одного якогось предмета або вчителя. Всі предмети – так само, як вони виражають цінності моральні, національні, громадські і т. ін., – повинні нести також цінності ставлення людини до власної і спорідненої з нею навколишньої природи. Вагоме слово тут мають сказати рідна мова, природознавство, географія (про що вже йшлося, анатомія, малювання, уроки ручної праці, а надто – валеологія та екологія. Проте, все це почне діяти лише за умови, коли вчитель і підручник будуть нести відповідний світогляд. Які все інше виховання, валеологічне та екологічне виховання може бути планованим (системним, і принагідним (випадковим, виходячи з життєвих обставин від потреби мити руки перед їдою – до рятування пораненої людини чи боротьби за збереження зелених насаджень, над якими піднялася рука "патріота" науково – технічного прогресу. Завдання для самоконтролю


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал