Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка26/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   45
ґрунту під ногами і відхід від основних морально-етичних засад життя. Вона то підносить себе до рівня божества, то опускає себе до рівня тварини. Весь процес деградації родини і людини, хоч і супроводжується так званим "прогресом" технічного життя, насправді означає для неї лише процес наближення до свого тваринного начала. Людина перестає дивитися в небо. Все, що закладено культурою в її душу в минулому, вимивається з неї. Втрачаються мораль, сором, цнотливість, жертовність, потреба служіння іншим. Великого поширення набуває сьогодні духовна хвороба антропоцентризму, культу людини, яка не хоче і не може обмежувати свої матеріальні потреби і в погоні за їх задоволенням готова перестати бути людиною. Можна заперечити і тим, хто пояснює такий стан справ виключно економічними труднощами чи неуцтвом і безкультур'ям. Наші предки не жили в розкошах і не були грамотнішими, ніж сучасна людина. Але вони були інакшими – найперше тим, що їхня моральність мала тривку духовну основу. Очевидно, що статева розпуста – той головний ворог родини – не є також неминучим наслідком технічного прогресу. Заданими В.Кравця, уроці відсотків дівчат доти років у Швеції не мали статевого досвіду, в той час яку нас його має половина молодих людей уже в 16 років. Було б також грубою помилкою вважати, що в технічно розвинутій Європі сім'я розпадається повсюдно. Заданими М.Стельмаховича від двох третіх до трьох четвертих (за
різними дослідженнями) громадян тут все ж тримається за традиційну сім'ю. Великою мірою це стосується народів, що мають стійкі традиції Голландія, Швеція, Великобританія, Норвегія, Австрія, Німеччина та інші. Це засвідчує факт, що нормальне сімейне життя можливе і за умов високого технічного розвитку суспільства. Але воно неможливе за умов глибокого морально- духовного занепаду. Повернення до традицій Якщо описаний вище "діагноз" хвороби сучасної української родини в головному правильний, то звідси можна зробити два висновки
1. Оздоровлення родини – невід'ємний компонент оздоровлення всього суспільства, як, зрештою, і навпаки тут маємо взаємну залежність.
2. Якщо повернення нашої родини до здоров'я і стабільності лежить через самоподолання людини, то його категоричною передумовою є відродження її духовності та ідеалізму. Ці висновки вказують на напрямі наших педагогічних пошуків. Найперше - це повернення до традицій національного виховання добільшовицької епохи, які, зрештою, подекуди діяли "підпільно" весь час, особливо у західних областях України. "Настав час, – писав
М.Стельмахович, – коли необхідно якнайрішучіше повернутися до української родинної педагогіки, до відродження традиційного статусу родини з її непорушним авторитетом, подружньою вірністю, любов'ю до дітей і відданістю святому обов'язку їх виховання"
[Стельмахович М, 1997: 129–132). У часи кризи людина і народ завжди оглядаються назад, до своїх витоків і ставлять собі природне запитання а чи туди ми йшли Чи узгоджували ми свої дії із заповітами предків, що втілені в традиції Як буде видно далі, в традиції не знайти нам відповіді на всі питання, але вона здатна вказати нам на природовідповідний для нас вектор історичного руху. Сучасній педагогіці випадає усвідомити, щоці давні джерела відродження існують, і що їх зміст треба прочитати наново, з відстані сьогодення, ретроспективно. До такого висновку спонукає нас аналіз самого процесу розвитку людської культури. Як відомо, людство будує її таким чином, що кожне покоління, засвоївши працю батьків, добудовує свій вищий "поверх. На душі кожного покоління позначаються впливи того, що робили батьки, діди і прадіди. В культурному сенсі людина переживає етапи своєї еволюції подібно до того, як вона переживає в утробі матері етапи своєї біологічної еволюції. Вона, отже, не може будувати свою свідомість лишена основі культури, створюваної її власним поколінням. Вона завжди складає одне ціле із своєю культурною традицією. І якщо на якомусь "поверсі" цієї вічної будови трапляється аварія, якщо нове покоління відчуває і усвідомлює, що батьки будували "не затим планом, збудували не те, що слід, то на його долю випадає важке завдання демонтувати наслідки невдалої праці предків, звірити свої наміри з традицією і йти далі. Частині нашого народу такі наміри і таке ставлення до більшовицького періоду нашої історії видається прикрим, болючим і неприйнятним. Проте, якщо цього не усвідомимо і не зробимо рішучих кроків у перебудові життя, весь будинок буде лихоманити, він не стоятиме надійно. Бо збудований за неприродовідповідним проектом. Традиції закріплюють і утверджують також цінності родинного життя, передають їх у "звичаєвій упаковці" від покоління до покоління. В.Сухомлинський порівнює традиції із скарбничкою, "куди кожне покоління кладе свій маленький коштовний внесок" Сухомлинський В, 1977: Т. 1; 410]. Цим визначається велика сила і вага традицій, які втілюють єдиний розумі досвід народу. Прогресивний суспільний поступ категорично передбачає збереження природного в природі та людського в людині – через спадкоємність поколінь. Серед цих цінностей є вічній непорушні засади, які перевірені часом. Лише невігласи можуть вважати їх "пережитком минулого. Європейські народи, які виділяються сьогодні відносним моральним здоров'ям Голландія, Австрія, Швеція та ін.), попри свої господарські і технічні досягнення, ревно оберігають і свої родинні традиції. Як зауважував М. Стельмахович, культ минулого, культ традицій у них пов'язується з поняттям "консерватизму" – як чогось стабільного, стійкого, надійного, як уособлення давнини, яку треба шанувати [Стельмахович М, 1996: 11]. Відомим є консерватизм" англійців. Це, насамперед, оберігання і передача молодим поколінням вічних засад нормального стабільного життя, що ґрунтується на вірі і праці, і який може протистояти морально-деструктивній силі науково-технічного прогресу. Родина виступає тією молекулою суспільства, де його консерватизм виявляє себе з найбільшою силою. І все ж, незважаючи на однозначність і переконливість наведених вище висновків щодо важливої ролі традицій, у проблемі родинного виховання дещо вимагає спеціального розгляду. Це зумовлене тим фактом, що коли докорінно змінюється обличчя і структура суспільства, його мусить враховувати і родина. Закріплені в звичаєвих традиціях погляди на виховання будувалися колись на тій системі вартостей, яка відповідала тодішньому життю. Найперше це стосується громадсько- політичного світогляду, який передбачає глибокі зміни, виховання характеру, що повинен відповідати вимогам нового життя. Виховуючи чесну, працьовиту і патріотично налаштовану людину, чи відчували наші предки таку, як сьогодні, гостру потребу виховувати керманичів економіки, банкірів, капітанів підводних човнів, офіцерів своєї армії тощо Чи готували ми наших дітей до роботи в державному апаратів дипломатичному корпусі і т.п.? Очевидно, що попри всю духовну силу нашої виховної традиції, без чого сучасне виховання не побудувати, не все в ній задовольняє наші сучасні потреби, найперше державотворчі, а відтак родинні та особисті. Звідси випливає категорична потреба вже на родинному рівні поєднувати духовну силу традиції з потребами, на які вказує час. Актуальні завдання сучасного родинного виховання Як випливає зі сказаного вище, специфіка завдань сучасного українського родинного виховання зумовлюється трьома історичними обставинами.
По-перше, особливостями суспільного життя в процесі переходу від авторитарно- патерналістичної формації до громадянського суспільства. Які колись в історії всіх європейських народів, такі в нас тепер, виникла потреба в адаптації людини і сім'ї до нового способу життя. Людина вимушена з дитинства звикати до думки, що їй самій треба за себе відповідати, на себе покладатися і що вона сама повинна вирішувати свої життєві проблеми, а для цього їй потрібні свобода, сила волі, розум тощо. У європейській родині такий погляд на власну перспективу передається дуже рано дітям від батьків. До таких умов мусить звикати і наша родина таз огляду на них, берегти свою цілість.
По-друге, сучасні виховні завдання української родини визначаються специфікою посткомуністичного морально-духовного, етнічно-національного, психічного та фізичного стану людини. Вона вийшла з цього режиму понівеченою, духовно спустошеною, знесиленою, заляканою, охлялою, безхарактерною, атому агресивною. Цей стан, звичайно, стосується найперше дорослої частини населення. Але – це батьки, і необхідність їх власної духовної реанімації ускладнює швидкі зміни у вихованні дітей. Зміцнення родини, яку складуть колись діти, мусить розпочинатися з оздоровлення вже існуючої батьківської сім'ї.
По-третє, надто несприятливою є також духовна атмосфера, яка поширюється на наше суспільство шляхом бездумних культурних запозичень – кіно, телебачення тощо. Сьогодні
українська родина, якщо вона хоче зберегти себе на власних автентичних моральних засадах, мусить виявити силу і здатність протистояти тому чужому культурному контекстові, який у своїй основі має філософію антропоцентризму – оспівування культу сили, нормальності вбивства, прагнення тілесних насолод тощо. Не тільки дитина, алей вся родина потребує сьогодні оборони проти цієї шкідливої антигуманної інформації, що руйнує екологію душі. Названі три обставини сьогодні протидіють руйнівно родинному вихованню, в різних випадках їх вплив то послаблюється, то посилюється.
Морально-духовне оздоровлення родини. Кожна родина, які нація, є живим організмом, який мусить розвиватися матеріально і духовно. То очевидно, що розвиток розуму і сили воліє сьогодні передумовою виживання нашої родини і нашого народу. Але правда і те, що духовне спустошення заважає сучасній людині можливо найбільше і як важка інфекційна хвороба передається дітям. І це замкнене коло необхідно розірвати саме в родині, бо вона, володіючи суспільною автономією, може створювати мікрооази духовності і в такий спосіб сприяти відродженню моральності суспільства. В тій ділянці великою опорою для родини повинна стати Церква, яка, хоч і не є сьогодні організмом здоровим, усе ж вказує дорогу до Бога. Таким чином, найпершим завданням молодих батьків, незалежно від їхньої освіти і культурного рівняє створення в родині атмосфери моральності, а отже, іти самим туди, куди ми хотіли б привести наших дітей. Сьогодні це вельми нелегке завдання. Бо в минулому, якщо дитина спитала б свою матір, як їй вести своє життя, тоне посвячена в мудрість сучасної цивілізації сільська жінка сказала б "Живи як Бог велів, і Він тобі допоможе. Сучасна мати неготова до цього, але вона до такої готовності прийти мусить орієнтувати свою дитину на важке, небезпечне, але чесне життя.
Національно-етнічне відродження в родині. Людина, як будь-яка жива істота чи навіть рослина, має свої природою визначені видові ознаки. Вони носять спадковий (вроджений) характері повноцінний розвиток виду можливий лише тоді, коли всі, визначені природою якості організму, розвиваються вільно і повноцінно. Національне в людині є, власне, сукупністю таких ознак, без яких людина є інвалідом духу, так само як дерево, якщо обірвати його листя і понівечити крону. Національні ознаки (цінності, як вже йшлося, втілені у характері людей, у національному світогляді і поведінці батьків. З цими ознаками дитина вперше зустрічається в родині. Національна атмосфера в ній повинна йти назустріч вродженим етнічним потребам дитини – з допомогою колискової пісні, через образи рідної хати, рідного подвір'я, рідної криниці, рідної вулиці тощо. Все це мусить діяти в унісон з вродженою природою людини. А надто це стосується мови. Вкотре вже повертаємось до поглядів К.Ушинського: "Не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п'є духовне життя і силу з рідної груді рідного слова, – пише він [Ушинський К,
1993: Т. 1; 270]. Рідна мова пояснює людині життя, дає своє філософське, духовне і естетичне його трактування. Воно є найкращим тлумаченням природи і дійсності , що оточує дитину. Яків ділянці морально-духовного життя, національно-етнічне виховання йде найперше від батьків і вбирається дитиною найчастіше незалежно від їхньої волі. Проте, прагнення батьків оточити дитину відповідними предметами побуту, що відповідають національним естетичним поглядам, запропонувати їм одяг, що має національні особливості, показати відповідну картину чи фільм, повести до музею, прочитати книжку українського письменника, допомогти вивчити свій родовід і пізнати рідний край, спонукати протистояти жахливій космополітизації, яка насаджується сьогодні замість так званого "інтернаціоналізму, – все це обов'язки батьків. А знайти місце всьому цьому в душі дитини – обов'язок родини. Демократизація родинного життя. Зароки довголітньої неволі нашого народу, незважаючи на демократичну природу українця, в наші родинні стосунки проникли елементи деспотизму. Це
виражається найперше втому, що батьки часто-густо нехтують природними правами дитини, її гідністю і рівністю з усіма членами родини. Дуже часто наші сучасні батьки трактують свою дитину як власність. Вони бережуть її так само, як тільки що куплені меблі, їх страшно обурює, коли хтось зачепить їхню власність. Для інших батьків дитина – форма власного престижу та самовираження, особливо, якщо вона здібна. Опікуватися дітьми до глибокої старості стало модою і переросло сьогодні в гіперопіку, коли батьки вирішують за дітей усе – що в школі вивчати, до якого інституту поступати і за кого заміж виходити. За цих умов гине духовність і демократизм стосунків у родині, а відтак такий стиль життя передається наступним поколінням через дітей і внуків, зумовлюючи масовий інфантилізм. Навіть найдорожчу річне пошкодуємо купити нашій дитині, але її права самій придбати цю річне визнаємо. Не поважаючи волі самої дитини, митим самим позбавляємо її можливості формувати в собі дуже сьогодні потрібне почуття самовпевненості і самовідповідальності, що є ознаками демократизованої, вільної людини. Бо якщо людину, а тим більше малу дитину, постійно трактувати як щось нижче, то вона з часом і сама приходить до висновку про себе як про єство другосортне. Сучасна тотальна інфантильність молодого покоління є наслідком цього виховання в родині і в школі. Паралельним "продуктом" такого виховання, зрештою, є іриси деспотизму, феномен "дідівщини, що розпочинається з відчуття нерівності в родині, виливається в побутовий деспотизм підлітків у своєму середовищі, а відтак переноситься і у власну родину "Виховуватиму свого сина так, як мене виховував батько, – каже такий домашній деспот. Демократизм родинного виховання не означає, що воно віддається стихії. Г.Ващенко радить тут іти "середнім шляхом, уникаючи крайностей цілком "вільного виховання" (Ж.Ж.Руссо) і виховного деспотизму, подібного до того, що рекомендує "Домострой" російського протопопа Сільвестра. Доцільно "уникати зайвої суворости і непотрібних карі в той же час не покладатись на природу, а розумно керувати дітьми, рахуючись з їхніми природними нахилами і здібностями" [Ващенко Г,
1997: 125]. Не намагатись будь-що творити дитину на власний копила бути для неї джерелом, з якого вона питиме всі цінності, включаючи демократичні, а відтак "коли бажаєш бути святинею в очах твоїх дітей, то нехай і вони будуть святинею в тобі" (П.Куліш). Бо найпершою умовою виховання поваги до батьків є гідна поведінка самих батьків. Звідси К.Ушинський радить батькам якомога менше звертати увагу дитинина себе саму, розширювати її права на вибір і постійно включати в діяльність. З самого свого народження дитина відповідно до своїх можливостей повинна бути і почувати себе рівноправною з усіма членами родини, жити життям родини, її радостями і прикрощами, знати труднощі виживання, вміти ощадливо ставитися до родинних грошей і брати участь у плануванні витрат, разом з усіма вирішувати, що таке найперші потреби родини, знати як кошти заробляються, вчитися жити ощадно, берегти особисті і спільні речі, звикати до звичайного, не конче багатого, вбрання, харчування, розкішного житла тощо. Людина повинна любити комфорт, але лише той, що створюється її власним зусиллям. В іншому разі вона все життя гостро сприйматиме протиріччя між власними можливостями і власними домаганнями. Виховання працьовитості. "Лінощі – вада не тільки дітей дорослі люди і цілі нації платять їй багату данину, – пише К.Ушинський.Він трактує працю як єдине доступне кожній людині щастя. Звідси загальновідома істина, висловлена ще грецьким мудрецем проте, що неробство є матір'ю всіх вад людини. Гармонія сучасного родинного життя дуже часто порушується, власне, схильністю до неробства, безтурботністю батька чи матері або й їх обидвох. Заздрісне прагнення багатства часто має в своїй основі приховане бажання звільнитися від потреби праці. Ось чому К.Ушинський вважає, що "виховання, коли воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя. Виховання повинно розвивати в людині звичку й любов до праці воно
повинно дати їй можливість відшукати для себе працю вжитті" [Ушинський К, 1952: Т. 5; 393]. Загальна нелюбов або й любов до праці, лінивство чи працьовитість, зневага чи пошана до так званої "чорної праці" – передається малій дитині від батьків. І ті батьки, які готові купити для дитини звільнення від праці, за допомогою хабара домогтися гарної незаслуженої оцінки в школі, які звільняють дитину від самостійного виконання домашніх завдань, позбавляють власну дитину перспектив щастя. Дитина призвичаюється або не призвичаюється до праці. Разом з повсякденною участю в ній дитина набуває почуття пошани, потягу, а відтак і любові та жадоби праці. Людині властиво звикати до діяльності, і шанси на це в ранньому дитинстві особливо великі. Навіть відпочинок не повинен бути простим униканням праці. Після діяльності розумової найкращим відпочинком є праця фізична (заняття спортом, робота в саду, майстрування тощо. "Найбільш потрібно, – пише
К.Ушинський, – щоб для виховання стало неможливим те лакейське проводження часу, коли людина залишається без праці в руках, без думки в голові бо саме в ці хвилини псується голова, серце й моральність. Негативна звичка марнувати час, відчувати його "зайвість" і ламати голову "де себе діти" є наслідком бездіяльності в ранньому дитинстві. "Можливість праці і любов до неї – найкраща спадщина, яку може залишити своїм дітям і бідний, і багач. Із сказаного вище випливає, що прагнення і вчителів "полегшити" дитині навчання, "розжувати" все, "посолодити для дітей гірку пілюлю знань" – є великою помилкою у вихованні. Водночас не виправдовує себе також намагання деяких батьків зробити з своєї дитини "вундеркінда, звільнивши її від обов'язків домашніх, природних і записавши їх натомість до різних модних шкіл і секцій, що нерідко веде до перевантаження та виснаження, найперше тому, що таким чином порушується природність розвитку дитини. На думку К.Ушинського, дитина повинна залишатися дитиною, навіть, коли мова йде про розумовий розвиток. Виховання характеру. Детальніше про виховання характеру мова йтиме нижче. Тут зупинимося націй проблемі лише тому, що в родині характер започатковується і наявність його в самих батьків – є запорукою міцної родини. Як зауважує П.Біланюк, нерозум, а почування побуджають до чину, а вони якраз в ранньому дитинстві найінтенсивніше й розвиваються. Підкреслюючи аналогічну думку,
К.Ушинський вказує нате, що родинне життя за певних умов може виявитися для розвитку характеру особливо сприятливим. Потрібно лише, щоб воно не було надто вузьким для дитини, але щоб за межами його були чинники, що спричиняють опір її зусиллям, передбачають необхідність їх долання, що в свою чергує джерелом радості і спонукою до повторення дії. В подоланні труднощів характері виробляється. "Таке життя являтиме безліч прикладів удачі, невдачі, успіху та неуспіху, залежних від самої дитини, а це найкращі засоби, щоб зосередити почуттєві маси уявив один сильний характер" [Ушинський К, 1954: Т. 5; 323–324]. Для сучасного родинного виховання, особливо в містах, характерно, коли батьки, захоплюючись інтелектуальним розвитком своїх дітей, недооцінюють потребу розвитку саме характеру. "Вундеркінди" дуже рідко розвиваються рівно і нормально. Якщо дитина виявляє якісь особливі здібності в певній сфері, то для таких випадків К.Ушинський радить приділяти більше уваги іншим сферам розвитку особистості, зокрема, фізичній культурі й фізичній праці, тілесній втомі, прогулянкам на свіжому повітрі, холодним купанням тощо. Такі заходи утримують організму рівновазі і зміцнюють контроль волі над організмом. Рівновага духовного, душевного, нервового, з одного боку, і фізичного – з другого, є запорукою розвитку повноцінного. К.Ушинський взагалі негативно ставився до ситуації, коли батьки вимагають від дитини лише "великих знань, чим, до речі, грішить і наша школа. Таке виховання забезпечує розвиток голови і цілковите безсилля характеру. "Часто, спостерігаючи подібний характер, бажаєш щиро, щоб він якнайменше знав і був менш розвинений, тоді, можливо, буде з нього
більше пуття, – пише він. На думку К.Ушинського розумне родинне виховання виключає також усе, що зумовлює надмірне подразнення і збудження організму, зокрема, в харчуванні (кава, прянощі, міцний чай, спиртні напої тощо, в іграх (азартні ігри, а сьогодні – надмірне захоплення комп'ютерними іграми та телебаченням тощо. Натомість він радить розвивати в дитині розважливість і ясну свідомість замість імпульсивності і неконтрольованості вміння чітко висловлюватися, виконувати посильну самостійну роботу. З раннього віку від дитини слід вимагати акуратності у виконанні завдань, сприяти зміцненню її волі і через діяльність передавати їй владу над собою. Сьогодні спостерігаємо жахливий дефіцит характеру, відчуваємо власну охлялість, зумовлену "безтурботністю" життя при "соціалізмі. Ця немічність є однією з вагомих причин нестійкості родини – через нездатність батьків дати собі раду у важких умовах. У цьому сенсі наші діти і внуки неповинні повторювати нас їм необхідно бути сильними, а, отже, – характерними. Актуальним для нас сьогодні залишається заклик Василя Пачовського: вивести покоління не "паралітиків з блискучими очима, великих духом, а силою малих (Леся Українка, а "виховати нове покоління, що замінить чутливість і пасивність та змінливість через недостачу національного світогляду – на твердість, рівновагу і активність в повній вірності ідеї нашого життя в кожнім ділі й на кожному кроці" Перший український, 1938: 92]. Українська душа" і сімейне виховання. Якщо характер започатковується в родині, то саме тут можемо шукати і добрі та негативні риси нашої національної вдачі. Тут зупинимось лишена одній проблемі, що особливо стосується родини – на фемінізації виховання. Як відомо, дослідники української душі звертають увагу нате, що в традиції української родини досі наявні залишки матріархату. Образ матері глибоко западає вдушу дитини. Вона – берегиня і домашнього вогнища, і віри, і мови. Натомість батько постійно залишається наче на відстані і сприймається лише як джерело "влади. Через це жіночий елемент дуже позначається на характері нашої дитини, звідси наш ліризм, лагідність і наша "кордоцентричність"
(О.Кульчицький). Навіть образи наших провідників характеризуються певною м'якістю, добротою та піклуванням і меншою мірою аскетизмом, суворістю і рішучістю. З типу нашого виховання всім ї виводяться і деякі інші риси українського характеру, зокрема бунтарство проти власної влади, анархізмі прагнення "рівності для всіх, неготовність визнавати авторитет іншого (втому числі і творчий) над собою, егоцентризм, схильність радше до сільського, ніж до міського життя тощо. Б.Цимбалістий доходить висновку, що все це залежить від "духу родини, "Національний характер випливає прямо зі способу іроду виховання, яке отримує людина з перших своїх років" [Цимбалістий Б, 1992: 80]. Специфічною причиною перерахованих вище рис нашого характеру деякі дослідники його вважають, власне, домінування жіночого елемента всім ї. Атому, хоча воно і не є виявом якоїсь історичної вади, бо таке буває і в інших народів, все ж збалансування участі чоловічого і жіночого (батьківського і материнського) елементів у вихованні видається доцільним, особливо зважаючи на практичні потреби державотворчих процесів сьогодні. Йдеться, звичайно, не про занепадання розвитку чуттєво-духовного в дитині (зароки більшовицького режиму воно і так найбільше руйнувалося, а про доповнення нашого характеру компонентами волі і раціоналізму. Вважають, що наближення батька до дитини, особливо коли їй 3-4 роки, сприяло б вирішенню цієї проблеми. Питання переваги жіночого виховання над вихованням батьківським (чоловічим) не вирішується і в нашій школі. Таку н.р. чоловіки (без директорів) складали лише 20 відсотків усіх наших учителів. Проблема участі жінок і чоловіків у вихованні дітей має ще й інший аспект. Як уже йшлося, не тільки в нас, алей в інших суспільствах спостерігається зміщення в соціальних ролях жінки і чоловіка чоловіки – фемінізуються, жінки – "маскулінізуються". Це послаблює ідо того


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал