Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка25/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   45
більше, ніж сума енергій окремих людей. У цьому процесі особливо виразно відчувається двоєдина природа родини. Вона, які окрема людина, складається з матеріального, біологічного, з одного боку, і духовного, містичного, астрального – з іншого. Здатність людини долати себе задля власної родини, жертвувати собою, орієнтуючись на ідеали родинності, є взагалі головною і категоричною передумовою стабільності сім'ї. "Розлучатися поспішають передусім егоїсти, – пише
В.Сухомлинський Сухомлинський В, 1977: Т. 5; Жити в шлюбі – це найперше уміння керувати, управляти своїми бажаннями, уміння поступатися часткою своїх бажань Сухомлинський В, 1977: Т. 5; Відсутність такої здатності є перша і цілком достатня причина розвалу сім'ї. Зрештою, духовність людини неєдиний чинник, котрий впливає на стан родини. Має тут значення і вдалість вибору партнера, і справедливість у моральних, побутових та майнових відносинах, матеріальні умови життя родини іще багато інших чинників. Усі вони можуть ослаблювати родину, але лише за однієї умови якщо духовність поступається першим місцем у свідомості людини інею оволодівають інші прагнення. За всіх обставин духовність родини має здатність "згладжувати" гострі кути і допомагати людині долати труднощі. Саме на таких засадах будували родину наші предки життєві труднощі і невдачі їх теж не минали. Таким чином, життєздатність і сила родини – найперше у розвитку її духовних основу здоров'ї її духовного ядра. Неглибоке пізнання фізіології шлюбу і загалом не стільки раціональна культура, скільки духовний розвиток членів родини і ставлення їх до своїх природних обов'язків вирішують долю сім'ї – як чинник першої ваги. Деякі традиційні особливості української родини Витоки української сім'ї простежуються на нашій території щез доби раннього палеоліту приблизно 200 тис. років до Христа, а на думку М.Грушевського, чіткі форми сімейного союзу в Україні виразно виступають в індоєвропейську епоху. Хліборобське життя стародавніх українців впливало на родинний устрій. Осідлість, стабільний прибуток від праці на землі, чим переважно займалася жінка, робили матір головною особою родини і надовго закріпили тут елементи матріархату. З давніх-давен українка вирізнялася почуттям власної гідності та завжди була берегинею сімейної моралі. Візантійський письменник і цісар Маврикій (582-601) засвідчує, що "їхні наших предків – О.В.) жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважають смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, невважаючи свого вдовицтва життям" [Січинський В, 1946:
16]. Наша жінка не терпіла невірності свого чоловіка. На відміну від російської сім'ї, де протягом віків допускалося навіть так зване "снохацтво" (співжиття свекра з невісткою, іде жінка зазнавала постійних принижень від деспотизму чоловіка, стосунки в українській родині будувалися на визнанні рівноправності чоловіка й жінки. Їхні взаємини характеризувалися певним демократизмом. Діалог Одарки і Карася з опери "Запорожець за Дунаєм" ілюструє цей момент дуже вдало їхню "сварку" пронизує почуття рівності, добрий гуморі взаємна любов. У традиції створення сім'ї в Україні існував звичай, коли дівчина сама сваталася за парубка приносила в хату хліб, ставила на столі й мовчки чекала відповіді від батьків свого обранця. Рівноправність стосунків виявила себе також управах жінки на майно, зокрема, на так звану "материзну", що нехарактерно для ряду інших народів, де повним власником є лише чоловік. Непоодинокими були випадки, коли жінка ставала навіть номінальним головою Чоловік підпирає один кут хати, а жінка – три. Вважають, зрештою, що емансипованість української жінки пов'язана не лише із залишками матріархату в українському характері, ай часто з вимушеною відсутністю чоловіка вдома (визвольні війни, козакування, чумацтво тощо.
Жінка часто повинна була братина себе відповідальність голови сім'ї і виконувала чоловічу роботу. Українська сім'я радо відкривала себе впливові соціально-духовної культури, користувалася громадським захистом. З цього приводу маємо цікаві свідчення Павла Алепського (1654 p.). Він пише "Ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала всі вони (мешканці Козацької землі. –
О.В.) замалими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів" [Січинський В, 1946: 39]. Справа одруження – творення сім'ї – у наших предків мала не лише особистий, ай громадський характерна підбір пар впливали, зокрема, парубоцькі та дівочі кола (громади, громадська думка, звичаєві норми тощо. Чоловіка, згідно з цими нормами, вважали самостійним лише після одруження. Довге парубкування не схвалювалося, а до тих, хто взагалі не одружувався, ставилися зневажливо. Участь громади у формуванні молодої сім'ї відбивалась також в оцінці морального стану родини молодого й молодої. Репутація сім'ї цінувалася часом вище, ніж її майновий стан. Шлюб практично повсюдно освячувався Церквою, кульмінацією чого була взаємна клятва вірності молодих. Винятковими були шлюби, коли чоловік і жінка "жили на віру, тобто не приносячи такої клятви в церкві. За всіх цих випадків родинна мораль підносилася до рангу громадської. Як засвідчує М.Стельмахович, українцям з давніх-давен був властивий культ домашнього вогнища, культ Роду. Вони мали у своєму пантеоні навіть божества, які опікувалися родиною – Рід і Рожаницю. Людина не мислила власного щастя без сім'ї, без домашнього вогнища – "Без сім'ї – нема щастя на землі. Культ роду був відлунням того, що ми сьогодні називаємо генетичним кодом, покликом крові. Окремі роди виділялися як "знатні, до них висувалися особливі вимоги, зокрема моральні і патріотичні. "Знатні родив історії народів були їх репрезентантами, носіями їх кращих особливостей. Честь роду зобов'язувала людину поводитися високоморально, бути взірцем для інших. Дуже цінувалася пам'ять про предків і їхні вчинки, від покоління до покоління передавалися матеріальні предмети, залишені ними, – рушники, особисті речі, зображення тощо, ретельно доглядалися могили предків. Виявом поваги до родини і її єдності були храмові свята, коли члени роду, навіть дальші родичі, які жили в інших селах, збиралися бодай раз нарік на "храм" – за спільним столом, обмінювалися відомостями про своє життя і так відновлювали духовну єдність роду. Потяг до збереження цілості сім'ї іроду позначився також і на інших святах та обрядах, особливо в обряді Різдва Христового.
Споконвіків наш народ дбав про фізіологічне здоров'я роду, зокрема, щез давніх-давен суворо заборонялися шлюбні стосунки внутрішньородового характеру. Українська родина відрізнялася особливостями свого побуту. Іноземці, які відвідували Україну, неодноразово відзначали охайність української сім'ї. Так, лікар Ґотліб Ґмелін у своїй "Подорожі по Росії" (1770-1780) писав, що українці "люблять і пильнують чистоти, для того і в найпростіших хатах у них значно краще, ніжу найбагатших дворян у росіян. Подібне спостереження уроці робить Едвард Даніель Кларк. Порівнюючи українців з мешканцями Московії, він відзначає, що перші "чистіші, запопадливіші, гостинніші, побожніші та менш забобонні. Іншою особливістю української родини був і, зрештою, залишається природний потяг до естетизації побуту, прикрашування свого житла, знарядь праці, матеріальних предметів, пов'язаних з обрядами і звичаями (рушники, писанки тощо. Естетизм українки виявлявся особливо в оригінальному покрої та орнаментації її одягу, детальний опис якого уст. з підкресленою симпатією подають У. Вердум, Петре , згадуваний вже Ґ.Ґмелін та ін.
Завдяки певному здоровому "консерватизмові" у побуті українська родина з повагою ставилася до народних звичаїв і обрядів, дотримувалася законів гостинності. І хоча весь її побут не був ідеальним, бо то правда, що наші предки часом мали схильність ідо безтурботного пияцтва, іноді до чвар чи інших вад, загалом організація побуту сприяла духовному зміцненню сім'ї, орієнтувала людину не лишена земне, алей на Високе і Вічне. Ціннісні засади української родини Попередньо сказане, а також дані деяких спеціальних досліджень дають підстави зробити певні висновки, що стосуються бодай головних ціннісних орієнтацій української родини в минулому. Українська сім'я будувалася на засадах духовності, віри, релігійності. Це стосується і дохристиянських часів – людина жила в тісному єднанні з ласкавою до неї Природою і намагалася збагнути її таємниці. Християнство лише посилило природні духовні нахили українців. За М.Стельмаховичем, українська родина рано набрала свого "космічного удохотворення" (батько – "місяць, мати – "світла зоря, діти – "зіроньки. Народна традиція облагороднювала союз між батьками, що втілювалося в образі богині Лади. І навіть самі назви "няня, "ненька, "неня, "нянько", а також "мама" пов'язані з іменами богів [Стельмахович М,
1997: 129–132]. Як уже йшлося, духовно-релігійному розвиткові людини сприяли релігійні свята та обряди, яких родина завжди дотримувалася і які повторювалися щорічно. На різдвяну Святу вечерю збиралася вся сім'я, поминали померлих, згадували відсутніх, спільно молилися перед початком вечері. Актом гуманістичного виховання був звичай, за яким діти носили Святу вечерю бабусі, хрещеним батькам, родичам, бідним сусідам. Та й колядування мало глибокий виховний сенс – залучення дітей до духовності шляхом прямої участі у звичаєвому дійстві. Таке виховне значення закладено у театралізованому вертепі, де возвеличувалося добро і засуджувалося зло.
Писанкарство також задовольняло і розвивало духовно-творчі потреби і можливості дітей, молоді. Виховну роль відігравали ритуали хрещення, весілля, похорону. Українська родина будувала своє життя в тісній єдності зі своїм народом. Батько був оборонцем землі, на яку часто зазіхали неситі сусіди. Любов до Батьківщини, дорідної землі, довіри пронизувала всі ділянки родинного життя. Ненав'язливе, через колискову пісню, народну думу, через дитячу молитву за Україну, а найперше з розповідями про жертовні і героїчні вчинки тих, хто боровся за нашу незалежність, входило вдушу дитини і дорослого юнака почуття патріотизму, любові дорідного краю. Це також об'єднувало батьків, весь рідна основі єдності громадських прагнень. Сім'ю єднала і спільність національно-культурних зацікавлень, часто спільна участь у національно-визвольній боротьбі. Виживаючи за умов постійного жорстокого етноциду, будучи ізольованою від елітарної культури, яка зосереджувалася у столицях метрополій Варшаві, Петербурзі, українська родина творила свою народну культуру – казку, пісню, танок, а надто плекала рідну мову. Націй основі утверджувалося почуття етнічної окремішності, яка допомагала зберегти свою автентичність, а водночас сприяла і єднанню родини. Вище відзначалося, що українській родині завжди був властивий демократизм стосунків – як вияв певної природної доброти, що характеризувала натуру її членів. Ця риса нашої сім'ї простежується вже з кінця IV століття ужитті давніх предків слов'ян – антів (росів). Які духовність, їх демократизм розвивався під впливом певних природних чинників – поміркованого клімату, спокійного краєвиду, багатої і врожайної землі тощо. Нашим предкам здавна була властива відсутність вродженої агресивності, яка була притаманна деяким нашим сусідів. Вони виявляли схильність до розуміння інших людей, сприймали світ серцем, вміли ставити себе на
місце інших, виявляли гостинність до чужинців. Ці, власне, риси і зумовили в Україні ранню появу егалітарного (рівноправного) шлюбу. Демократизм стосунків в українській родині переносився і на виховання дітей. І якщо згодом тут, усім ї, з'явилися деякі дискримінаційні щодо дитини і жінки елементи, то цим ми завдячуємо швидше православній догматиці, для якої ці елементи були характерними. В українській родині з давніх-давен діяв закон опіки. Він також випливав з природної доброти українця і поширювався на старших у родині, безпомічних, інвалідів, сиріт тощо. Як засвідчують історики, будуючи Січ чи просто оселю, козаки завжди найперше споруджували шпиталь і школу. Мандруючи по Україні (1654 і 1656), Павло Алепський звертає увагу нате, що тут священики вчать сиріт тане дозволяють, щоб вони тинялися вулицями [Січинський ВВ іншому місці він зазначає, що " в козацькому краю в кожнім місті та кожнім селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню, – не так, яку молдавськім або волоськім краю, девони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися" [Січинський В,
1946: 39]. У родині культ опіки виражався великою повагою до старших, а також готовністю членів сім'ї допомагати хворим і немічним. Високу опікунську відповідальність щодо дітей відчували як рідні, такі хрещені батьки, які на випадок смерті перших брали на себе опіку над похресниками. Будучи від природи нацією осідлою, переважно сільськогосподарською, наші предки високо ставили в родині чесноту працьовитості. Вони душею відчували істину втому, що неробство породжує найгірші вади характеру людини, і що людина може бути щасливою лише в праці, атому від самого народження повинна готувати себе до цього щастя. В родині ніколи не було ситуації, коли дитина нудьгує і не знає, куди себе подіти. В давній українській родині схильних до лінивства не любили, висміювали і змушували до праці вже в ранньому дитинстві хлопчик чи дівчинка повинні були доглядати домашніх тварин, допомагати батькові чи матерів домашній роботі. Фізична праця була також важливим чинником розвитку сили та збереження здоров'я дитини. Хлопчиків рано готували до оборони рідної землі вони змалку їздили на конях, вчилися володіти зброєю. Все це давала праця, яка, таким чином, відігравала і велику функцію охорони здоров'я. Життя української родини будувалося на засадах природовідповідності, які втілювалися у звичаєвому праві та в громадській моралі. Людина природно прагнула сімейного щастя, атому молоді завжди намагалися створити сім'ю здорову і дружну. "Де згода в сімействі, де мирі тишина, щасливі там люди, блаженна сторона ...", – так виразив це прагнення І.Котляревський. Звідси і культ подружньої вірності, що проходить лейтмотивом в усій історії нашої культури. Українці завжди виділялися у світі моральною чистотою і стриманістю [Ващенко Г, 1997: 109]. Громада і сама родина зважала на неписані закони, що стосувалися вікової зрілості та психологічного здоров'я молодих, їх обопільної згоди, заборони кровозмішування тощо. В практиці родинного життя втілювалася природна тенденція до багатодітності, здорового способу життя тощо.
Природовідповідно будувалося і родинне виховання дітей. Заважкою щоденною працею батькам ніколи було спеціально займатися "вихованням діти виховувалися самим життям. Пізніше В.Сухомлинський назве це мудрою системою педагогічних поглядів працьовитих людей Працюємо разом з ними, з дітьми – ось мабуть, і все виховання" Сухомлинський В, 1977: Т. 5; 444]. Свій обов'язок – у процесі спільної праці – виконувала Природа. Поєднуючись з духовністю і релігійністю, праця змалку привчала людину пізнавати світне тільки розумом, алей серцем.
Природовідповідний характер носило і виховання любові дорідної культури. Рідне є природним. Так трактувалося засвоєння рідної пісні, казки тощо, а надто рідної мови. Наші
предки підсвідомо сприймали істину, висловлену згодом К.Ушинським проте, "що зовсім небайдуже для духовного розвитку дитини, якою мовою вона говорить в дитинстві" [Ушинський К,
1954: Т. 1.; 272]. Рідну культуру і мову дитина "сама брала" в родині, як, зрештою, і всі інші цінності, в процесі практичного життя "як губка" вбирала все, що бачила і чула вдома. Дитина, вихована в нормальних родинних умовах, не уявляла собі майбутнього життя поза сім'єю, формувала в собі духовну потребу в ній. Шляхом практичного засвоєння таких чеснот як любов до батьків, родинна злагода, почуття кровного зв'язку, згуртованості всіх членів родини, духовний потяг дорідного дому, дорідної культури і мови, вона виробляла прагнення і природну потребу творити свою майбутню сім'ю за зразком тієї, з якої вийшла сама. Слід, зрештою, зауважити, що такими рисами наша сім'я володіла в минулому. Бо вже починаючи з епохи Катерини II, під впливом феодально-деспотичних стосунків у Російській імперії та російського менталітету в українську родину проникають також елементи деспотизму. Свого часу, аналізуючи зміст "Слова о полку Игоревім", недуже прихильний до українства
В.Бєлінський наці обставини вказує досить виразно. Він пише "Слово о полку Игоревім несена собі відбиток поетичного і людяного духу Південної Русі, яка ще не зазнала варварського ярма татарщини, чужих грубощів і дикості Північної Русі. Є щось тепле, шляхетне і людяне у взаємних стосунках діючих осіб цієї поеми. Все це, повторимо, відгукується Південною Руссю, де і тепер ще так багато людського і благородного у сімейному побуті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінка користується правами своєї статі. Все це невластиве ("противоположно") Північній Русі, де сімейні стосунки є грубими, жінка – різновидність домашньої худоби, а любов у шлюбі – річ зайва" [Бєлінскій В, 1900: Т. 2; 359]. Дискримінація жінки шляхом "вирівнювання" її правна важку чоловічу працю, насаджування феодального культу "старшого, а згодом і гіперопіки над дітьми – всього цього зазнавала наша родина і в епоху більшовизму. Деградація родинного життя і виховання Не підлягає сумніву, що сучасний занепад нашого родинного виховання є прямим наслідком деградації духовних засад суспільства. Людина і родина є частиною природи. Вони індивідуальні лише тілом. Душа їхня належить до одного загального духовного поля і якщо "хворіє" поле, то хворіє і душа людини та родини. Занепад сімейного життя помітний сьогодні в багатьох "цивілізованих" державах, і він теж є виявом загальної духовної кризи. І все ж криза родини в нашому суспільстві є специфічною і значно глибшою – найперше через навмисне руйнування її духовних засад, до чого більшовицький режим виявляв особливий хист. Уроки повністю зруйновано економічну основу сім'ї – її господарство. Винищено кращих хліборобів, що любили свою землю і створювали міцні сім'ї, дискредитовано любов до села і сільського господарства. Апогеєм тієї чорної справи був штучно створений голодомор, який довів українську, від природи християнську родину, до відчаю і людоїдства. Руйнування родини, масові розстріли "класових ворогів" зумовили численне безпритульництво дітей і потребу державної "конвейєризації виховання, що пізніше й стало гордістю радянської педагогіки, створеної А.Макаренком. У широкому фронті руйнування сім'ї помітне місце займала також іржа комуністичної ідеології, яка сіяла штучну (класову) ворожнечу між дітьми і батьками (Павлик Морозов та інші, між рідними братами, підняла на п'єдестал культ доносів, аморальність, моду на шлюбні розлучення. Друга світова війна лише посилила ці руйнівні процеси, залишивши вдруге велику масу дітей без родини і родинного тепла.
У західних областях України ситуація стала жахливою, коли масу родин було депортовано до Сибіру, девони мусили жити в злиднях, холоді і голоді, хвалити за це радянську батьківщину, а в перспективі віддати свій інтелект Росії. Лише перед війною такої долі зазнали близько півтора мільйона людей. В 50-60 роки тільки в Івано-Франківській області було знищено до півсотні сіл
[Стельмахович М, 1996: 34]. Нарешті, більшовизм залишив після себе і "спадщину, яка продовжує руйнувати українську родину моральну і духовну понівеченість людини, розвалену і безнадійно відсталу економіку, радіацію і недолугу "хімізацію" тощо. Все це працювало на "соціалізм, але проти людини, атому і проти родини. Руйнування духовних засад родини здійснювалося одночасно з насаджуванням войовничого атеїзму, у зв'язку з чим в адміністративно-партійному порядку переслідувалися родини, що вдавалися до ритуалів хрещення дитини, шлюбів у церкві, похоронів за участю священика. Робилися також спроби все це підмінити штучними сурогатами "радянської обрядовості, пиятикою і "мідними трубами. Додаймо до цього підтримувану і заохочувану партією штучну міграцію молодого населення – "комсомольські будови, "цілину, "БАМ", "пошуки довгого карбованця" тощо. Все це сприяло руйнуванню бажаної для родини осідлості, формуванню психології перекотиполя, для якої "адреса – не дім і не вулиця. Сьогодні наша родина вийшла з минулого обезкровленою, понівеченою, нежиттєздатною. Донедавнього часу вона була позбавлена своєї природної економічної основи – приватної власності, і не користувалася навіть колишньою злиденною підтримкою держави. Це поглиблювало процес її пролетаризації. Внаслідок одержавлення системи виховання родина успадкувала відчуженість батьків та дітей, що дуже послабило її внутрішній духовний організм. У брежнєвську епоху на ґрунті тотальної корумпованості суспільства буйним чортополохом проросла гіперопіка батьків над дітьми, хабарництво – відсадка до інституту, – у якому пряму участь беруть і діти та молодь, нігілізм, апатія, розгубленість. Усе це хвороби сучасної нашої родини. Дослідники з різних галузей наук засвідчують, отже, наявність тут кризи і ознак глибокої деградації. А надто, коли йдеться про місто, де особливо сильно відчуваються й сучасні планетарні руйнівні щодо сім'ї чинники антропократичні прагнення, посилення міграції, погоня за матеріальними благами тощо. Криза сім'ї виражається, зокрема, у зростанні кількості розлучень. Сьогодні соціологи констатують, що вдалою є лише кожна четверта новостворена сім'я. Починаючи з х років, на десять шлюбів припадає три розлучення, а в містах – на два шлюби – одне розлучення Кравець В,
1995: Т. 1.; 48). Різко падає число новонароджень, у чому теж перед веде місто. Спеціальними дослідженнями (Там само) виявлений також тісний зв'язок між станом сучасної родини та еволюцією поглядів у суспільстві. На її стабільність впливають
- лібералізація поглядів на сексуальне життя, що втілюється, зокрема, у так званому "масовому мистецтві" (фільми, телепередачі тощо
- легковажне ставлення у суспільстві до подружньої зради, невірності тощо
- примиренність з фактами проституції, порнографії і т.ін.;
- втрата уваги до дівочої цнотливості (вступати в шлюб незайманою – не модно" і т. ін.);
- індиферентне, ато й поблажливе ставлення до покритки;
- сприймання як норми сімейних конфліктів, сварок, розлучень тощо
- неґативна установка щодо сімейного життя, що виробляється в дітей як наслідок негативного досвіду матері чи батька, нерідко дуже "дбайливо переданого сприяє цьому і власний досвід життя дитини у нестабільній, схильній до конфліктів родині
- споживацькі установки, якими наше "матеріалізоване" суспільство особливо часто наділяє дівчаток "мій чоловік має забезпечити мене всім необхідним, – це часто і стає головним
критерієм добору партнера, а кохання і духовні потреби стають другорядними
- батьківська гіперопіка, коли батьки, а найчастіше мати, розглядають свою дитину як власність, грубо втручаються в її особисте і навіть сімейне життя, провокують незгоди, що часто веде до розлучень сім'я розпадається лише тому, що зять не подобається тещі, а невістка – свекрусі
- мода "пожити для себе, "погуляти на свободі, егоїзм
- елементарні прогалини у громадському та культурному вихованні, невміння самостійно вести господарство і розпоряджатися сімейним бюджетом
- черствість чи надмірна м'якість у родинному вихованні, нездоровий спосіб життя, пияцтво, злослів'я тощо
- матеріальні труднощі, які особливо даються взнаки через нашу непідготовленість давати собі раду в нових умовах, а також рівень домагань, який значно перевищує наші можливості
- зміщення соціальних ролей у традиційних стосунках чоловіка і жінки чоловік помітно фемінізується, а жінка – маскулінізується, що позначається і на переоцінці вимог, і на взаємних претензіях. Таким є далеко неповний перелік тих зловісних чинників, якими можуть руйнуватися сьогодні подружні стосунки. Очевидно, що всі вони йдуть від суспільної свідомості. Скажемо більше сучасне суспільство як щось цілком нормальне сприймає навіть вигадки про "відмирання родини, про "сексуальну революцію, про "вільне статеве партнерство, про "безшлюбні комуни" тощо. Надмірна увага до сексуального життя стала сьогодні серйозною бідою планетарного рівня – такою як схильність до алкоголю, наркоманії, СНІД. Алей це ще не все. Видається, що сучасна науково-технічна революція (чи не надто багато революцій) підвела до можливості "виробляти дітей" з клітини донора на фабриці, як бройлерів, ставити "дітовиробництво" на конвеєр. Усе це дає підстави сумніватися, що згадане є прогресом цивілізації. Швидше йдеться тут про її загибель. Водночас усвідомлення цього факту стає найпершою передумовою виживання людини і суспільства. За таких умов повернення до духовності набуває характеру імперативу. Це однозначно визначають, зокрема, педагоги США Декларація "Освіта – 2000"), які все більше уваги приділяють саме духовному розвитку дитини. Зрештою, якщо уважно подивитися на наведений вище перелік бід нашої родини, то стає цілком очевидним факт, що всі вони мають одне спільне джерело втрата людиною духовного


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал