Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка24/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   45
суспільство має шанс досягнути господарського успіху і добробуту. Воно стає життєздатним. Громадське і особисте. Людина створена для спільного життя з істотами собі подібними. Ця соціальна сутність глибоко вкорінена в ній і не в її волі – жити в соціальному середовищі, чині. Потребу бути з людьми людина носить з собою навіть тоді, коли її з ними розлучають. Схильність до об'єднання закладена в людині самою природою. Людська особистість не може розвиватися і удосконалюватися поза суспільством. Ця суспільна сутність людини зумовила і потребу її самоусвідомлення в тій ділянці. Як відомо, виховання громадянина було предметом уваги ще в стародавній Греції (Сократ, Платон, Аристотель та ін.).Вже тоді як центральне визначилося питання стосунків людини і суспільства. Платон виходив з пріоритету інтересів суспільства. Але при цьому він переносив це протиріччя у площину поняття людини і обґрунтовував ідею гармонії у самій людині, де сходяться особисте і громадське начала. Трактуючи далі цю ідею, Аристотель розрізняв відповідно доброчесність людини і доброчесність громадянина. Він визнавав рівність громадян, і в цьому контексті позитивно звучало його визначення, що громадським обов'язком є добре владарювати і добре підкорятися. Ці ідеї, як відомо, втілювалися в політичному житті Афін громадяни мали право обирати і бути обраними, займати посади, володіти майном, бути суддями, мали бути законослухняними, а отже, поважати і права інших тощо. У давні часи, зрештою, зароджуються і дві крайності, які позначилися на всій історії стосунків людини і суспільства. З одного боку, – це зневажливе ставлення до інтересів власної держави та зосередження уваги на людині з її особистими потребами. Чимало носіїв таких поглядів маємо і серед наших сучасних політиків, які згадують про Конституцію України лише тоді, коли їм вигідно. Це – космополітизм, що близький до анархізму, коли особисте ставлять над суспільними правами, декларується свобода людини від громадських обов'язків, а звідси й ідея вільного виховання, осягнення людиною гармонії лише з собою із природою. У педагогіці подібний світогляд репрезентований іменами
Ж.Ж.Руссо, Л.Толстого та ін. З другого боку, – стосунки людини і суспільства вирішуються в контексті авторитарності громадського устрою – однобоко, з акцентом на пріоритети суспільного начала – часто до такої віри, що інтереси людини до уваги не беруться (Згадаймо Маяковського: "Единица – вздор, единица – ноль..."). Таке трактування властиве тоталітарним режимам. Проголосивши головною ідею нації, фашисти повністю підпорядковували їй людину. Комуністична ідея теж зорієнтована на "щастя всього людства, задля чого приносились у жертву мільйони окремих людей. Таким чином, центральним стає поняття безликого "колективу" (трудового колективу" тощо, долю якого визначає керівник, що начебто діє від імені держави і суспільства. Такий керівник протиставляє себе масі, дивиться на неї згори. Це позначилося і на партійному лексиконі "людський фактор, нагодувати народ" тощо. Громадянське суспільство вирішує проблему особистого і суспільного на ґрунті рівності та на балансі прав, свободі обов'язків людини. Воно, зокрема, ревно оберігає особистість, але водночас вимагає від неї і дотримання обов'язків щодо суспільства та держави. Одиниці, які складають суспільство, мають право на свою окремішність "і всі спроби відібрати їх і урівняти в суспільному житті слід називати тоталітаризмом" [Войтило К, 1991: 29–60). До речі, звідси йде тенденція стандартизувати дітей у класі, зокрема із допомогою "єдиної державної форми, єдиних підручників тощо. Схильність і потребу людини бути істотою суспільною всіляко підкреслював К.Ушинський. Своє розуміння людини у суспільстві він виводив з тези про їхню єдність "Суспільство – це єднання самостійних особистостей, у якому за принципом поділу праці сила суспільства
збільшується силою кожного й сила кожного – силою суспільства" [Ушинський К, 1954: Т. 6; 340]. Але водночас, він застерігав від того, щоб дитина "розчинялася" в колективі, втрачала свою самобутність, бо "людина, яка не вносить у суспільство своєї самостійності, дорівнює нулю, що стоїть з лівого боку цифр" [Ушинський К, 1954: Т. 6; 339].. Він виходив з того, що кожна людина вірить, любить, ненавидить, надіється. по-своєму. Колективний (стадний) характер таких почувань характеризує пролетарську комунальну свідомість. Підхід до людини як до єства унікального веде до підвищення її статусу людина – найбільша соціальна цінність, що й записано у нашій Конституції. Верховенство права і правова свідомість. Єдиною і необхідною ґарантією свободи є закон. Його верховенство має свою основу найперше у правовій свідомості суспільства, її відсутність, з іншого бокує передумовою нехтування законами, а звідси і правової незахищеності людини. Як відомо, в тоталітарних суспільствах теж існують закони. Проте вони часто мали і мають у нас досі волюнтаристський характері підпорядковуються панівній ідеології. Існував навіть термін, правдоподібно, введений В.Ульяновим – "революційна правосвідомість, тобто "судіть так, як вам підказує ваш революційний світогляд. А оскільки кожен суддя намагався довести, що його світогляд – найреволюційніший, то і вироки виносилися жахливі і нічим не обґрунтовані. Відомо також, що навіть існуючі більшовицькі закони ігнорувалися партійними функціонерами, діяло так зване "телефонне право, коли вирок виносився виключно за вказівкою партійного вождя. Багатолітнє життя в такій атмосфері сприяло формуванню в наших людей правового нігілізму, коли громадянин не відчуває поваги до закону і робить усе можливе, щоб його не виконувати, ставить свої інтереси над законом. А в результаті все це створює ситуацію загальної незахищеності людини, яка свій останній "порятунок" повинна бачити у волі партійного керівника (сьогодні це може бути воля якогось рекетира тощо. Ідея побудови правової держави полягає, отже, не тільки втому, щоб виробити і прийняти правильні закони, ай утому, щоб сформувати в свідомості сучасної людини повагу до них. У громадянських суспільствах закони ґрунтуються на загальнолюдських ідеалах і мають абсолютну, самодостатню силу, їм змушені підпорядковуватися й ті, хто стоїть при владі. Всі громадяни рівні перед законом. Культ закону стоїть насторожі праві обов'язків людини. У Сіла існує навіть вислів "Ми – країна законів, а не людей. Права, свободи і обов'язки людини. Права і обов'язки людини визначаються фактом її свободи, яка "є онтологічною першоосновою людського життя" (С.Франк). Природа свободи така, що людина не може користуватися нею для власного неконтрольованого життя. Вона дає лише право на діяльність, що регулюється також світоглядом людини. В кінцевому рахунку свобода виступає передумовою праві обов'язків людини, як право на власну саморегуляцію справжня свобода накладає й обов'язок – і чим більша перша, тим більшій другі" [Ващенко Г,
1997: 407]. Найголовнішим природним правом людини є право на життя, на волю, на гідність. Усі інші права деякі дослідники вважають похідними. Гарантом праві обов'язків людини є конституція правової держави, що відповідає міжнародним документам, зокрема Загальній Декларації Прав Людини та ін. Права та обов'язки є зворотними сторонами одного і того ж механізму правового регулювання стосунків між людьми і утвердження їхньої рівності керуючись власною волею, людина реалізує власні права, але водночас визнає і свої обов'язки, які випливають автоматично з прав інших людей. Наприклад, чужі права на приватну власність зумовлюють мій обов'язок їх поважати. Права завжди передбачають готовність людини до самообмеження, самореґламентації.
Обов'язки людини можна тлумачити двояко. Так, їй можна необґрунтовано приписати певні правила поведінки щодо інших і силою змусити їх виконувати. Таке усвідомлення власних
обов'язків призводить до становлення рабської свідомості. Водночас, вимоги до людини можна сформулювати також, виходячи зі справедливого тлумачення прав інших, що стають її обов'язками. Одним із найголовніших для людини є також право відстоювати власні права, спираючись на закони і моральні засади суспільства. Багато декларованих прав мала "радянська людина, проте права боротися за свої права вона немала навіть на папері, а це означає, що всі решта прав виглядають як милостиня партійного вождя. Так воно й було на практиці з нашими путівками на курорт, з нашими квартирами, з нашим лікуванням тощо. Громадянське суспільство, зокрема такого типу яку США, дуже ревниво оберігає права і свободи людини, що часто-густо веде до антропократії, коли ці вартості гіпертрофуються і трактуються в системі вартостей як головні, іноді доводяться до абсурду. У більшості держав з традиційно-демократичним устроєм молодь відчуває значущість громадянських праві свобод ще в колі сім'ї, а відтак навчається користуватися ними в школі, в товаристві. Існують навіть відповідні навчальні предмети, які інтерпретують конституційні права і обов'язки майбутніх громадян, вчать користуватися ними. Серед праві свобод людини помітне місце посідає право обирати владу. Школа виховує дитину не для себе і не для держави, а для суспільства, свідомого своїх праві свободі неостаннє місце посідає тут усвідомлення того факту, що джерелом і запорукою цих праві свобод є головна рада" народу – парламент. Він, які весь механізм формування влади за допомогою демократичних виборів, є важливим елементом демократії. Право вибирати владу на основі загальності утвердилося в Європі протягом ХІХ-ХХ ст. і стало сьогодні також елементом культури. Звідси й бере свій початок згадуване вище поняття відповідального виборця, формування якого є одним з головних завдань громадянського виховання в більшості демократичних суспільств. Право вибирати владу, на думку відомого економіста і політолога Пітера Л.Бергера, складає сутність демократії. "Демократія – це політична система, в якій уряди утворюються за допомогою більшості голосів, відданих під час регулярних і добровільних виборів" [Бергер П, 1997: 87]. Особливе місце у системі цінностей громадянського суспільства займає свобода слова, що стосується як одержання інформації, такі можливості людини висловлювати власні думки. Ця свобода гарантується конституціями демократичних держав, законами про засоби масової інформації тощо. Ставлення до праці. Може здатися дивним, що саме "суспільство трудящих" сприяло формуванню в "радянській людині" рис лінивства, культу пільг і т.зв. "вихідних, схильність "виснути на плечах" суспільства – менше старатися, а більше одержувати. Вона (людина) не потребувала також ніколи думати про якість праці і про якість того продукту, який виробляла. Йшлося завжди лише про кількість. В останні десятиліття "соціалізму" розхлябаність у праці стала нормою. Це не заважало жити – хоча б сяк-так. Варто також зауважити, що і наша Конституція (ст. 43), гарантуючи право людини на працю, не ставить ще перед нею належних вимог чи застережень непросто право працювати, алей обов'язок виявляти щодо праці необхідні старання і компетенцію. Ринкові стосунки докорінно змінюють ситуацію. Вони змушують людину дивитися на свою працю цілком інакше. За нових умов успіх забезпечують дві речі а) висока якість вироблюваного продукту, який мусить мати добрий товарний вигляді б) продукт, який людина виробляє, мусить мати якомога нижчу ціну. В іншому разі праця пропаде марно. І це може стати навіть передумовою втрати права на працю. Звідси, дбаючи про свою власну вигоду, про свою винагороду за працю, людина мусить міняти своє ставлення до неї вона мусить приймати високі вимоги до себе, намагатися працювати якнайкраще, високоякісно, бо лише така праця комусь
потрібна. А крім того, кожна людина змушена думати і проте, щоб технологія її праці була якнайраціональніша, бо в цьому – можливість здешевлення продукту. Столяр сам має дбати проте, щоб його рубанок був гострим, а вчитель мусить сам думати проте, аби методи його роботи були якомога ефективнішими і т. п. Всі ці вимоги, зрештою, стосуються як людини, такі всього суспільства. Народ, який не хоче думати про ці прості речі, не може бути матеріально забезпеченим. Громадянське самоврядування. Однією з суттєвих ознак зрілого громадянського суспільства є тенденція до певної децентралізації влади і залучення громад до участі у самоуправлінні. Ця тенденція вже у давнину вела до розвитку інститутів муніципального самоврядування, якому центральна влада делегувала і досі делегує значну частину власних управлінських повноважень у сфері освіти, охорони здоров"я, комунального господарства, послуг, охорони правопорядку тощо. Звичайно, функціонування таких самоврядних інститутів передбачає умови політичної зрілості самих громад, віру в те, що органи влади існують для того, щоб служити людям, а не навпаки і готовність громадян свої права відстоювати Колодій А, 2002: 230–240]. На розвиток структури самоврядування останнім часом спрямовує свої зусилля наша нова влада. Усі такі поняття, на перший погляд, стосуються економіки. Але вони є також категоріями педагогічними, бо не працюватимуть, якщо не стануть елементом свідомості і характеру людини – через виховання і самовиховання. З самого дитинства і на все життя в громадянському суспільстві людина вимушена орієнтуватися на власну працю і на її якість, а не на кількість. А цей цілком інший спосіб мислення, інший вектор намагань робити гарно і дешево, а небагато і абияк. Завдання для самоконтролю
1. Що для людини свобода – право, розкіш, потреба, обов'язок чи тягар
2. Що означає пріоритет громадянської ідеї над державною
3. Порівняйте вимоги, які ставив до людини наш колишній "соціалістичний" ладі які ставить до неї громадянське суспільство.
4. Яке суспільство – соціалістичне чи громадянське – має більший шанс захистити немічного, стати суспільством "з людським обличчям
5. Чи можна довести, що цінності демократії беруть свій початок у християнстві
6. Що виражає поняття "самовідповідальність" людини
7. Як в громадянському суспільстві трактується поняття індивідуального і суспільного
8. Прокоментуйте взаємозалежність прав, свобод та обов'язків людини.
Розділ 21. Родинний аспект змісту виховання
Сім'я як елемент суспільного організму
Сім'я – найстійкіший елемент людського суспільства. Вона розвивається в просторі (рід) і в часі родовід, атому об'єднує в собі покоління минулі, сучасній майбутні. До функції сім'ї
М.Стельмахович відносив відтворення і продовження роду, організацію домашнього господарства, збереження і передачу наступним поколінням духовних і матеріальних цінностей, а також життєвого досвіду, вмінь і навичок працювати тощо. За його поетичним визначенням, вона – "святий вузол, "життєвий осередок, "святиня людського духу, "найбільша вихователька" і додамо – великою мірою – спасителька нації, бо кістлява рука етноциду, якого ми зазнавали збоку своїх сусідів, доходила до глибин родинного життя в останню чергу. В кінцевому наслідку сім'я – джерело продовження життя нації, морально-духовного і фізичного. І саме звідси йде переконання, що станом сім'ї визначається і стан суспільства. Кожна людина бере свій початок від сім'ї. Тут відбувається її перше становлення як особистості, пізнання і засвоєння нею норм моральності, розвиток почуттів, волі і характеру. Для дорослої людини сім'я є джерелом психологічної рівноваги, рятує від жаху самотності, забезпечує відчуття свого місця і значущості, підтримує у важку годину. Головною ознакою сім'ї є шлюб, але сам він – лише початок її. Справжню сім'ю характеризує також наявність дітей. Як суспільний інститут родина має свою довгу історію та свої регіональні особливості, про що детально дізнаємося з відомої праці М.Стельмаховича
[Стельмахович М, 1996]. Вона є предметом вивчення ряду наук, зокрема етики, педагогіки, психології, демографії, юриспруденції, економіки, медицини, архітектури тощо.
Сім'я користується статусом соборності і недоторканності, що ґрунтуються на автономїї її фізичного і духовного буття. Ніяка зовнішня сила, і тим більше держава, немає права безпосередньо втручатися в таємницю і в природний механізм родини. Спроба "одержавлення" родинного життя і функцій сім'ї, що випливала з ідеології більшовизму, зокрема "конвеєризацію" виховання дітей, виявилася для родини згубною, такою, що веде до її розпаду. Сучасні умови життя сприяють, на жаль, певному звуженню сімейного кола, обмежуючи його рамками нуклеарної сім'ї, яку складають переважно лише батьки і діти. Багато молодих людей не знають свого родоводу, часто не відають, де могили дідів, ато й батьків. Усе це – наслідок погоні людини за технічним комфортом, а нерідко – суспільних лихоліть і труднощів виживання. Типовим явищем стала людина без роду. І все ж, незважаючи на факт певної еволюції родини, – і не тільки в нас – вона залишається універсальною реальністю, де відбувається народження і перша едукація дитини.
Сім'ю об'єднують не тільки гени, алей єдиний спосіб життя, харчування, характер діяльності, середовище, іноді навіть спільні захворювання, система цінностей, віра, форми поведінки тощо. У певному сенсі людину взагалі не можна розглядати ізольовано, поза родиною. І, власне, на тій підставі Всесвітня організація охорони здоров'я вибирає родину як основний (стратегічний) напрям охорони здоров'я людини (Див. "Здоровье мира, – Март-апрель, 1995). А Міжнародна конференція з проблем народонаселення і розвитку (Каїр) підтвердила, що розвиток людства з особливим наголосом на ролі родини є головною передумовою його соціальної та економічної стабільності. Про поняття сімейного виховання
У педагогіці сім'я може розглядатися з двох точок зору. По-перше, як "молекула суспільного організму, яка дає життя людині і виховує її відповідно до вимог суспільства. Отже сім'я – це інститут суспільного виховання, що може бути протиставлений інститутам виховання громадського (дошкілля, школа тощо. І сімейне, і громадське виховання орієнтуються на всю систему вартостей, тобто прагнуть прищепити дитині певні моральні та суспільні погляди і сприяти виробленню відповідної поведінки. В цьому сенсі сімейне виховання трактується як складова всього сучасного українського виховання.
По-друге, під терміном "сімейне виховання" часто розуміють лише зміст виховання, що випливає з потреб створення і зміцнення самої родини. Іноді його ще називають "підготовкою людини до сімейного життя. Головним предметом уваги такого виховання, його орієнтиром є специфічні цінності, на яких ґрунтується життєдіяльність родини. Характерною ознакою цього поняття виховання є те, що воно здійснюється не лише всім ї, алей іншими інститутами виховання – школою, Церквою, культурно-молодіжними організаціями, пресою, радіо, телебаченням тощо. В останніх випадках – не завжди в позитивному сенсі. Цим двом аспектам сімейного виховання відповідають і два виховні ідеали, які не варто протиставляти, але і які все жне слід повністю ототожнювати. Українське виховання всім ї орієнтується на наш традиційний виховний ідеал, що втілює в собі поняття служіння Богові і Україні. Що стосується виховання, яке випливає з потреб побудови міцної родини, то, безумовно, орієнтиром тут можна вважати образ "ідеального сім'янина", людину, яка приймає і послідовно у своїй поведінці реалізує вартості родинного життя. В основі народного ідеалу української сім'ї, як вважав М.Стельмахович, лежить прагнення створити родину щасливу, здорову, багатодітну, міцну, дружну і т.п. Слід проте зауважити, що протиставлення цих понять сімейного виховання є лише умовним, бо в природі відповідні процеси пов'язані. Дослідники підкреслюють, що всяке родинне виховання переноситься на суспільство. Г.Ващенко вважав, що стародавній Рим тримався на міцній сім'ї, бо "любов до родини стала за основу високого патріотизму, пошана до батьків і старших – за основу дисципліни в громадському житті і у війську, вихована в родині працездатність – за основу працездатності в громадському й державному житті, родинна мораль – за основу громадянської моралі" [Ващенко Г 106]. На його думку, розклад імперії і римського суспільства почався з розкладу родини [Ващенко Г 106]. Ця істина і спонукає нас звернути велику увагу саме на виховання сім'янина, бо воно, ведучи до зміцнення родини, є запорукою і повноцінного національного виховання. І, власне, українська сім'я мусить також стати головним інститутом виховання. А звідси – завдання суспільства і держави – всіляко сприяти саме її зміцненню шляхом матеріальної підтримки та забезпечення умов для її духовного відродження, а відтак і підвищення відповідальності батьків за виховання дітей (перед Богом, законами, народом, власним сумлінням. Особливої ваги за цих умов набуває піднесення культурного рівня батьків, зокрема їх етнопедагогічна освіченість. Враховуючи сказане вище, в цьому курсі до поняття сімейного вихованнями звернемося двічі вданому розділі мова йтиме головним чином про виховання, що випливає з потреб побудови міцної родини, а роль сім'ї як інституту українського виховання взагалі – буде розглядатися згодом. Двоєдина природа родини Спроби будувати родинне виховання, трактуючи людину і сім'ю лише через призму фізіології, психології чи соціології, – приречені на провал, бо цими науками вивчення людини не вичерпується. Звідси і ущербність деяких наукових досліджень, навіть нашого часу, котрі
порятунок родини вбачають, головним чином, у поширенні статевої освіти, а при цьому повністю ігнорують духовні засади сім'ї. Є підстави вважати також, що і провал так званого "статевого виховання" в школі, спроби якого робились, починаючи з 1983 року, зумовлений саме тим, що відповідні заходи не мали під собою ніякого духовного підґрунтя. Вони орієнтувалися на людину лише як на "високоорганізовану тварину, а звідси й вульгаризація самої статевої проблематики. До того ж очевидно, що знання карного кодексу ще не робить із злочинця порядної людини, і що взагалі незнання і навіть нерозум, а внутрішня духовна сутність визначає поведінку людини, включаючи статеву. Згадані прорахунки у сфері родинного виховання тим більше прикрі, що в характері нашого народу природою закладено схильність надавати перевагу чуттєво-духовному над раціональним і матеріальним. Як вже йшлося, його душа завжди носила теократичний характер (І.Мірчук, В.Янів,
О.Кульчицький). Родина – проміжна ланка між людиною і суспільством. І так само, які вони, вона намагається піднятися над своєю емпіричною природою, "відшукати себе" в духовній реальності. В цьому прагненні – духовне самовизначення родини. Всі форми стосунків між її членами – шлюбні, стосунки поколінь і родичів тощо – мають зовнішній фізичний вияв, але їм властива і духовна основа, пов'язана з Великою Таємницею людського буття. Лише всім ї можуть поєднуватися і реалізуватися всі типи любові – від чисто біологічної до жертовно-духовної (любов-ерос, любов- філіо і любов-агапе). У прагненні осягнути цю повноту – духовне призначення людини. "... Нестатева пристрасть творить шлюбі сім'ю – вона може їх лише руйнувати, а статеве почуття, з самого початку стримуване і одухотворене ідеальним почуттям любові, аскетизмом стриманості, моральним поєднанням подружжя і членів родини" Франк С, 1992: 102]. Як відзначає далі
С.Франк, в глибині всіх емпіричних, земних і утилітарних зв'язків, між членами родини існує містична реальність певних моральних зв'язків, певний поклик до близькості – таїна родини – незалежно від того, чи вони усвідомлюються релігійно, чи лишена побутово-родинному рівні таємниця шлюбу, зв'язку дітей і батьків, таємниця кровного зв'язку. Це – духовне ядро родини, у якому її здоров'я, стабільність, успіху досягненні свого призначення. Духовні сили об'єднують родину Сухомлинський В, 1977: Т. 5; 437]. Потреба побудови родини є природною і не залежить від самої людини. Родина – це завжди і радість, і клопіт, вона окрилює і обмежує, але людина чує потребу в ній. Бо це – обов'язок, виконання якого покладене на людину Богом, духовне ядро родини зароджується в людині у процесі її власного духовного розвитку. Деякі родинні цінності дитина засвоює дуже рано. Вона ділиться іграшками з молодшим братчиком, допомагає бабусі, відмовляється від цікавої телепередачі, якщо в хаті хтось хворий, винесе сміття із спільної кухні тощо. Коли людина стає дорослою, вона повинна йти на інші, важчі акти самообмеження. Особливо це помітно, якщо настає пора будувати власну родину. Досвід дитинства тут виявляється дуже корисним. Закони вірності спонукають людину обмежувати своє приватне життя, приносити жертву і пізнавати радість народження власних дітей, а відтак виконувати непрості обов'язки догляду за ними дбати про спільні засоби життєдіяльності, готувати їжу для інших, заробляти потрібні кошти тощо. Все це – самоподолання, яке не видається важким людині, що несе в собі духовну потребу такої поведінки. В умовах родинного співжиття це подолання егоїзму індивідуальної людини веде до злиття зусиль і прагнень об'єднання водне ціле. Таку родини з'являється спільне бажання йти до власного призначення, до досконалості, прагнення ідеалу, утворюється родинна атмосфера (аура, а в ній і духовне ядро. За цих умов духовні сили родини складають вжене звичайну суму доданків, а щось вище, те, що психологам відоме як "додаткова енергія люди, котрі зі самозреченням складають власні зусилля водне ціле, завжди виявляють, що їх спільна енергія – щось


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал