Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка22/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   45
104]. Теоретичне обґрунтування українського виховного ідеалу започатковане К.Ушинським і розвинуте у педагогічній творчості Г.Ващенка, зокрема у його відомій праці "Виховний ідеал. В основу своїх поглядів на ідеал українського національного виховання Г.Ващенко поклав закони вірив ідеали добра, намагання творити добро і відстоювати його на землі. Вихована на цих засадах людина у своїй поведінці керується вірою, утверджуючи її навколо себе і в самій собі вона будує Царство Боже на землі. Водночас людина народжується і живе як єство соціальне, у конкретному національному середовищі, належить до певної спільноти, що вирізняється серед інших спільнот особливим енергетичним полем, своєю мовою, культурою, зв'язками з минулим, звичаями і обрядами і яка зветься нацією. Саме звідси, з походження людини, починається для неї поняття свого етносу, народу, нації. Звідси її коріння. Таким чином, ідеал українського виховання ґрунтується на двох головних цілях служіння Богові та служіння своїй нації. Бог – це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса тощо. Нація – земна спільнота, вжитті якої повинні реалізуватися її власні та вселюдські вартості. У контексті сказаного в попередніх розділах Бог і Україна – є поняттями, які складають вершину системи вартостей і певною мірою визначають зміст ярусів, які розташовані нижче. У педагогічному сенсі виховний ідеал – це людина, яка служить Богові і Україні. У своєму трактуванні виховного ідеалу Г.Ващенко спирається на виховну традицію українського народу, на етнопедагогіку. Водночас прямо чи опосередковано його погляди випливають з наукових засад духовних наставників наших, філософів, педагогів, поетів –
Володимира Мономаха, Івана Вишенського, Петра Могили, Г.Сковороди, К.Ушинського,
П.Юркевича, Т.Шевченка, І.Франка та ін. Така орієнтація приводить Г.Ващенка до категоричного протиставлення ідеалу українського національного виховання, з одного боку, більшовицькій його моделі, аз другого, – націонал-соціалістичній педагогіці з її проповіддю культу сили і зневаги до людини. Виходячи з реалій нашого часу, український виховний ідеал мусить бути протиставлений також різним варіантам прагматичного (антропоцентричного) виховання, яке "заземлює" людину, розв'язує руки демонічним силам уній, веде її до деградації. Розроблений Г.Ващенком ідеал українського виховання є синтезом вселюдського і національного. Однак, застерігає педагог, поняття Бог і Україна міняти місцями не слід
[Ващенко Г, 2000: 265]. Цей ідеал відповідає українській виховній традиції та потребам сучасного виховання. Він втілений у конкретних історичних постатях та літературних образах – Святослава Хороброго, в княжих дружинниках та лицарях пізніших наших змагань, в українській сім'ї, в інтелігентності українського селянина. Шляхетні елементи цього ідеалу знаходимо в народній творчості, в мистецтві, у християнських засадах життя нації. Суттєвим доповненням до теорії ідеалу українського виховання є концепція козацько- лицарського виховання, розроблена українськими педагогами, найперше Юрієм Руденком (м. Київ) і втілена у практику шкільного виховання В.Каюковим (м. Кіровоград. Повноціло вона викладена у Програмі Всеукраїнської організації "Молода січ" (Освіта, № 7-8; 19-20, 1999). Національне як чинник виховання Почуття національного є чи не найбільшою вартістю людської душі. Таку тезу послідовно відстоював К.Ушинський, уся творчість якого, як зрештою і М.Гоголя, є свідченням невмирущості національних почуттів. Саме національна ностальгія змушує великого педагога майже в кожній праці повертатися до проблеми народності. Звертаючись доісторії європейських держав, він відзначав певну духовну єдність, якою вони характеризувалися в середні віки і яка завершилася спалахом класицизму з його багатими культурними надбаннями. Але, починаючи з цього періоду, через звільнення від феодально-деспотичних відносин, "ставши одним з елементів державного і народного життя, громадське виховання пішло у кожного народу своїм особливим шляхом, і тепер кожен європейський народ має свою окрему характеристичну систему виховання" [Ушинський К, 1983: Т. 1.; 46]. На думку К.Ушинського, на виховній системі кожного народу позначаються його історія, традиції, характер. І як не можна жити за стандартами інших народів, такі не можна виховувати за чужою педагогічною системою, якою б стрункою і продуманою вона не видавалася. Кожен народ щодо цього повинен випробувати власні сили, бо "в душі людини риса національності корениться глибше за всі інші" [Ушинський К, 1983: Т. 1.; 97]. До речі, К.Ушинський не заперечував і певної орієнтації на чужі зразки, але вважав це безпечним лише тоді, коли основи громадянської освіти твердо закладені самим народом. Не можна і не треба запозичувати чужого характеру. Лише відчуття своєї окремішності, національного характеру робить запозичення доцільними. Великий педагог дійшов висновку, що загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, ай у теорії. "Німець, англієць, француз, американець, – писав він, – вимагають від виховання не одного і того ж, і в слово "виховання" кожен народ вкладає різні поняття. Ця різниця, не виявляючись виразно, проте проглядається в багатьох особливостях, іноді дрібних, але характеристичних, які показують напрям громадського виховання у кожного народу і ту невисловлювану мету, до якої прагне і яка визначила самі його форми" [Ушинський К, 1983: Т. 1.; 75]. З міркувань К.Ушинського щодо ролі почуття національного у вихованні варто виділити два, котрі мають фундаментальне значення для сучасності.

По-перше, почуття національного є вродженим, воно вічне і властиве кожній людині. В цьому сенсі воно наближається до поняття ідеалів моралі (Моральний Закон в мені. Які сумління, це почуття є даром Божим і помирає в людині разом з нею. Воно має глибоке генетичне вкорінення в психіці індивіда і проявляє себе підсвідомо навіть тоді, коли зазнає кровного змішування з чужорідними елементами. Навіть "хабарник, що підточує, як черв’як, сили батьківщини, співчуває її славі та її горю, – пише К.Ушинський [Ушинський К, 1983: Т. 1.; 100]. Це спостерігаємо, наприклад, у масовому вияві емоцій під час футбольної гриз командами інших держав, де національні інстинкти спрацьовують не лише у "націоналістів. Бона біологічному рівні національне в людині є виявом універсального закону родо-видового поділу, що стосується всіх організмів у природі. Національне є природовідповідним.
По-друге, зважаючи на стійкість і органічність почуття національного в людині,
К.Ушинський радить виховнику взяти його за основу виховання, трактувати як опору, яка не зрадить. "Є лише одна загальна для всіх природжена схильність, на яку завжди може розраховувати виховання це те, що ми звемо народністю, – писав він. – Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини, і ця любов дає вихованню надійний ключ до серця людини і могутню опору для боротьби з її поганими природними, особистими, сімейними і родовими нахилами. Звертаючись до народності, виховання завжди знайде відповідь і допомогу в живому і сильному почутті людини, яке впливає багато сильніше за переконання, сприйняте тільки розумом, або за звичку, вкорінену страхом покарань" [Ушинський К, 1983: Т. 1.;
99]. Заперечуючи можливість "універсального" (наднаціонального) виховання, К.Ушинський вказує і на механізм дії національного почуття "народність сама перемагає вона паралізує одні прагнення, висуває вперед інші і переробляє по-своєму універсальні плани виховання"
[Ушинський К, 1983: Т. 1.; 92]. Згодом цю істину повторить і В.Сухомлинський: "Тільки людина, особливо зацікавлена долею Вітчизни, – писав він, – по-справжньому розкривається як особистість, по-справжньому дорожить своєю честю, гордістю, гідністю сім’ї, свого роду, імені" Сухомлинський В, 1976: T. 2; 228–229]. Українській виховній традиції, які сучасному вихованню, властиве глибоке поєднання почуття моральності і національного, причому настільки глибоке, що іноді окремий їх розгляд здається некоректним. Це помітно вже в княжу добув творах Луки Жидяти і Кирила
Туровського, а особливо у Повчанні Володимира Мономаха”: християнська мораль тут повсюдно подається крізь призму національних традицій. Бог і Батьківщина трактуються якнайвищі ідеали і головні чинники виховання. Послідовними прихильниками визначальної ролі почуття національного у вихованні були видатні педагоги Європи. Школа і все виховання повинно виростати з народної психології з традицій, зі світогляду – таку тезу відстоювала С.Русова. Професор Я.Кузьмів, виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі 1935 р. у Львові, так визначив місце національного виховання треба "вводити і призвичаювати молоде покоління до чинної і творчої участі в рідній, а дальше через неї також у вселюдській культурі. Народ тільки тоді розвине свою особовість, коли стане на службу вселюдським ідеалам. Одначе основою і остаточною метою стане все ж особовість народу" Перший український, 1938: 234]. Українське патріотичне виховання і національні меншини У вирішенні проблеми патріотичного виховання дітей – вихідців з національних меншин – українська педагогіка керується заповітами Г.Ващенка. "Треба пам'ятати, – писав він, – що на теренах України живуть і інші народи. З ними нам доведеться співпрацювати, а це можливе
лише за умов справедливого ставлення до них, при якому захищаються права українського народу, але разом з тим не порушуються законні права інших народів" [Ващенко Г, 1994: 177]. Ця принципова позиція закладена і в нашій Конституції та в спеціальному Законі про національні меншини. Очевидно, що виховання нашої молодів дусі українського патріотизму може стикатися з природним протиріччям між потребою бути лояльним громадянином держави, основу якої складає титульна нація, і бажанням національної громади (росіян, поляків, євреїв тощо) якнайповніше реалізувати себе в національно-етнічному відношенні. В педагогічному сенсі фокус цього протиріччя зосереджується переважно навколо трактування групи українських національних вартостей які з них і наскільки є природно обов'язковими для всіх громадян Найперше, як ми вже казали, мусимо відкинути звичне нам поняття так званого "інтернаціоналізму, яке передбачає денаціоналізацію і поросійщення як титульної нації, такі національних меншин. Кожен громадянин має сьогодні можливість і повинен в етнічному відношенні самовизначитися – так, як це прийнято в усьому світі і як це з увагою трактували будівничі нашої освітив роках. Прагнемо бути букетом квітів, а не оберемком сіна. Сказане, зокрема, означає, що серед так званих "російськомовних" громадян розрізняємо етнічних росіян і зросійщених етнічних українців, поляків, болгар, румунів та ін. Виховна політика держави щодо них мусить бути різною. Ніхто не повинен "українізувати" в етнічному сенсі росіян, наприклад. Наші намагання повинні спрямовуватися у тій ділянці на знеросійщення поневолених раніше народів, які складали національні меншини в колишньому СРСР, бо повернення до власного коріння є соціально справедливим і природовідповідним процесом. Кожна людина має позбутися ганебних наслідків довговічного національного поневолення і віднайти свою власну втрачену сутність. І це зовсім не стосується етнічних росіян. Звідси напрошується висновок, що для етнічного українця – незалежно від того, якою мовою він тепер користується, – прийнятними і морально обов'язковими є всі вартості українського національного виховання. Що стосується представників національних меншин – росіян, поляків, болгар та ін. – то вони повинні мати право і можливість реалізувати свої власні національно-культурні потреби користуватися рідною мовою, дотримуватися своїх звичаїв, а за умов компактного поселення, – вчити своїх дітей у школі з рідною для них мовою. Таке право закріплюється в Конституції України і підтримується державою. Проте воно а) неповинно суперечити інтересам титульної нації, для якої ця земля є єдиною територією державного самовизначення, і б) повинно узгоджуватися зі статусом громадянина, якщо представник національної меншини українське громадянство приймає. Держава Україна є Батьківщиною для всіх громадян, які живуть на її території, проте це неповинно обмежувати права титульної нації на власний державницький та національно-культурний розвиток. Стосунки міжетнічними українцями і етнічними неукраїнцями (національними меншинами) реалізуються як цивілізовані стосунки між чемним господарем і чемним гостем. Добрий господар робить усе, щоб гість почував себе, як удома, алей гість повинен шанувати вартості і звичаї дому, де його приймають, і не нав'язувати йому свої уподобання. Миза українську Україну, у якій неущемлено почувалися б усі національні меншини, але цілковито розкуто, вільно, саме як господарі держави, як корінний народ, почувалися б українці зі своєю мовою, культурою, національною освітою" Погрібний А, 1999: 11]. Прагнучи власного етнічного самовизначення, національні меншини мусять орієнтуватися і на кінцеву мету українського виховання, що ґрунтується на ідеології української державності – становлення громадянськості і державницького патріотизму. Бо всіх членів суспільства об'єднує обов'язок громадянина і спільна держава є для них найбільшим добром. Лояльна щодо національних меншин українська держава має право очікувати, що засвою гостинність вони
відплатять їй повагою до її культури, мови тощо. Крім того, із статусу громадянськості випливає, що всі громадяни мали б знати державну мову, бона державному рівні всі вони є українцями, незалежно від свого етнічного походження, а відтак державна мова – головний чинник консолідації суспільства. Якщо спроектувати цей погляд на систему українських національних вартостей, то представник національної меншини повинен до частини з них (національно-культурних вартостей) ставитися з повагою, ату їх групу, яка стосується державності, – приймати як обов'язковий орієнтир, до якого в кінцевому рахунку йде всеукраїнське виховання. Не кожен може бути українським націоналістом, але кожен повинен виконувати обов'язки громадянина. З цього випливає, що виховання молоді, яка репрезентує національну меншину, повинно поєднувати в собі орієнтацію на обов'язки громадянина України, уважне ставлення до власних національно-культурних (етнічних) потреб та повагу до національних особливостей корінної нації. Слід відзначити, що природний демократизм українців сприятливо впливає на вирішення міжетнічних стосунків в Україні. Українці – нація, пройнята християнським духом терпимості, прощення, і ми розуміємо народи, котрі хочуть зберегти свою віру, своє місце в історії. Справжньому патріотові при високому почутті власної гідності чужа дріб'язкова чванливість, почуття зверхності над іншими народами. Саме на таких засадах здійснюється національно- патріотичне виховання дітей – представників усіх народностей в Україні. Очевидно, що воно буде завжди проходити на тлі природної суперечності, яка визначається ставленням національних меншин до Української держави. Головними чинниками, котрі виступають носіями таких настроїв і прагнень, є сім'я, а за умов компактного поселення національних меншин – громада. Власне ставлення – сім'ї і громади – до української нації, держави тощо позначається на характері національного виховання таких дітей. З одного боку, громадянська лояльність батьків щодо держави передається дітям, аз другого, – саме національною активністю батьків і громади визначатиметься прагнення дітей до засвоєння своїх культурно-національних вартостей. На побутовому рівнів тій ділянці стикаємося іноді з певними конфліктами. По-перше, дуже часто позбавлення колишніх культурних і політичних привілеїв, якими користувалися росіяни, трактується як порушення прав людини. Тут потрібні елементарна чесність і почуття справедливості. По-друге, нині ще живуть ті люди, народи, зокрема й українці, які на своїй землі зазнавали кривди і несправедливості, депортацій і ув'язнень лише зате, що любили свою Батьківщину. І їм важко позбутися відчуття жалю і змусити себе шанувати тих, хто знущався над ними і за це сьогодні бере пенсію більшу, ніж вони. Так виявляється "емоційне тертя" між представниками різних національностей, що, однак, ніяк не можна ототожнювати з державною політикою в Україні.
Завдання для самоконтролю
1. Яким є головне прагнення нації і чим воно зумовлене
2. Що таке "дух нації" і якими є форми його виявлення Чи існують підстави вважати, що нація – категорія історична
3. Що таке ідеологія державності і чи вважаєте ви, що її визнання є обов'язковим для громадянина України
4. Порівняйте поняття "націоналізм, "шовінізм, "інтернаціоналізм, "космополітизм. Назвіть головні різновидності патріотизму.
5. Охарактеризуйте послідовність становлення державницько-патріотичного самоусвідомлення
українця.
6. Що означає формула "служіння Богові і Україні
7. Яким є головний принцип стосунків громадян України, що репрезентують титульну націю і національні меншини
Розділ 20. Громадянський (цивільний) аспект змісту виховання В основі громадянського суспільства лежать ідеали демократії. Ідеологія цього суспільства бере свій початок у давніх культурах , зокрема в грецькій. Проте своїм розвитком – на ґрунті християнства – вона завдячує середньовіччю, в надрах якого формувалося поняття релігійного, природного і звичаєвого права. З цієї епохи бере свої витоки європейський парламентаризм. Водночас настановленні громадянського суспільства позначилися соціальні та інтелектуальні надбання епохи Відродження, що сприяли формуванню понять природних праві політичної рівності громадян. Певний внесок у розвиток цього суспільного устрою здійснили американська та французька революції. У другій половині ХХ-го сторіччя спостерігалося швидке поширення демократії на всіх континентах. Вважається, що це природовідповідний процес, зумовлений духовним розвитком суспільств та людини, і щодо засад демократії рано чи пізно прийдуть всі народи. Цей процес зумовлює появу не лише демократичних державних устроїв, алей становлення нової людини – вільної, самовідповідальної, сильної, творчої. Сьогодні на шляху до такого суспільства опинився і наш народ. Перехід до нього ставить вимоги щодо виховних зусиль родини, школи, громади. І ті вимоги настільки суттєві, наскільки глибинні зміни прогнозуються у нашому суспільстві. Свобода як потреба і як обов'язок громадянина Торкаючись філософських засад виховання, К.Ушинський постійно і наполегливо підкреслював велике значення свободи як чинника становлення людини і суспільства. Фундаментальною тезою у його поглядах було визнання вродженості почуття свободи. Вона – сама сутність нашого духу і випливає з природної потреби забезпечувати людську життєдіяльність. Людині властива вроджена схильність самій визначати напрям свого життя, творити його, вважав він. У цих поглядах К.Ушинський спирався на європейську філософську думку, зокрема на погляди Е. Канта, який виділяв у людині дві природжені пристрасті статевий нахилі нахил до свободи. Один – виходить із потреб тіла, інший – з потреб душі. Зрештою,
К.Ушинський одночасно визнавав, що почуття свободи яку людині, такі в суспільстві може бути розвинутим, або й нерозвинутим завдяки відповідному способу життя. Виховання і життя, на його думку, може сприяти становленню вільної людини, але може також формувати рабів і деспотів – найчастіше таких, у душі яких рабство і деспотизм зливаються в найогиднішу суміш [Ушинський К, 1954: Т. 5.; 334]. Рабство взагалі дволике, воно поєднує водній людині і жертву, і наглядача, а відтак стає головним джерелом і самоприниження, і сваволі. Рабу приємно познущатися над іншим, що дуже помітно в психології нашого чиновництва, частини працівників міліції тощо. Рабсько-деспотичні якості характеру можуть формуватися в дитині з перших років життя, якщо вона виховується в умовах відсутності свободи . В такому разі потреби виживання, на
думку К.Ушинського, сприяють розвитку рис шахрайства і розпусти. Бо "чим менша свобода у людини або у народу, тим більше змушується вона до фальшивої, уявної діяльності і тим нещасливішою вона стає, тому що неживе серйозними інтересами, що випливають з душі. Психологія ясно вказує на неминучий закон, що цілковитий раб завжди або шахрай, або розпусника найчастіше те і те разом" [Ушинський К, 1954: Т. 6.; 349]. Глибина рабського стану людини, зрештою, вимірюється не тим, наскільки її змушують діяти проти власної волі, а тим, наскільки вона погодилася з цим своїм становищем, наскільки прийняла рабство, змирилася з ним. На певному ступені поневолення людина-раб стає навіть прихильником рабства, намагається відстоювати його, "цілувати руки поневолювачам. Формується феномен самопоневолення, "звичка бути рабом. Тоді зовнішня свобода не сприймається людиною, бо вона не бачить в ній сенсу. Водній із своїх праць, К.Ушинський спирається на вислів Брауна, який тут теж варто навести "Хто може терпіти рабство, не обурюючись проти нього, той ужене гідний свободи, і коли б деспотія (домашня, громадська або шкільна) спричиняла тільки це зло душевного падіння, без інших зол, що їх вона породжує безпосередньо або не безпосередньо, той тоді деспотизм навряд чи заслуговував би менше ненависті, ніж заслуговує він тепер від людей, які знають, чим здатна стати вільна людина і якою жалюгідною істотою є справжній раб" [Ушинський К, 1954: Т. 5.; 334]. Рабство стосується як людини, такі всього суспільства. Проте, як відзначає С.Франк, у кінцевому рахунку і рабство, і прагнення до свободи йде від окремої людини, бо вона є єдиним двигуном суспільного життя і нічим не можна замінити спонтанне джерело сил, яке йде від духу окремої людини Франк С, 1992: 115]. Сформоване на рабстві тоталітарне суспільство не може трактуватися як громадянське. С.Франк визначає його як фактичне панування диких звірів над лінивими і заляканими домашніми тваринами Франк С, 1992: 116]. Перехід від тоталітарного до громадянського суспільства – це найперше відмова від рабства і пізнання та прийняття свободи. Другою фундаментальною тезою у поглядах К.Ушинського на свободу є те, що вона має для людини сенс лише у поєднанні з її діяльністю. Сама собою (у чистому вигляді) свобода не тільки непотрібна, алей шкідлива та небезпечна – як чистий кисень, вилучений з повітря. Поза діяльністю вона стає "фальшивим маяком людського життя" [Ушинський К, 1954: Т. 6.; 361]. К.
Ушинський підкреслює, що прагнення свободи, будучи прагненням душевним, у своїх витоках пов'язане, йде в парі з прагненнями до свідомої вільної діяльності. Прагнення свободи завжди мусить мати своє призначення і свою допоміжну щодо діяльності функцію, "свою справу"
[Ушинський К, 1954: Т. 6.; 349].. Навіть межі свободи визначаються потребами діяльності. Якщо свободи більше, ніж людині потрібно, то це вже на шкоду їй самій [Ушинський К, 1954: Т. 5.;
332–333]. На врахуванні моменту єдності прагнень свободи і прагнень діяльності в людині побудований механізм її уподібнення до тварини, яке здійснюють тоталітарні режими людину просто позбавляють потребі можливості власної самостійної діяльності. І оскільки бути бездіяльною, "лінуватися, мати якнайбільше "вихідних" тощо є природним бажанням її тіла, то людина з таким станом легко погоджується. А коли відпадає потреба прагнень і вільної діяльності, то автоматично відпадає і потреба свободи. Бо "свобода є законна дочка вільної, невтомної праці" [Ушинський К, 1954: ТУ такий спосіб і в нашому суспільстві історично виробився механізм творення раба – через звільнення людини від інтенсивної праці, від потреби вільної діяльності. У ранньому дитинстві – все вирішують батьки, звільняючи водночас дитину від її прямих обов'язків: виконують за неї домашні завдання, "підштовхують" до фальшивої п'ятірки, збирають за дитину металобрухт чи макулатуру, "полегшують" її життя в класі з допомогою подачок учителеві тощо. У школі – на уроці – вільнодіючою істотою є лише вчитель, у той час як дитина
тижнями, роками сидить без діла. Ненабагато інакша ситуація і у вищому навчальному закладі. Потреби, а відтак і можливості вільної діяльності, була позбавлена кожна "радянська людина, бо її виживання – бодай жебрацьке – забезпечувала держава. То для чого їй свобода Маємо, отже, і досвід аби зробити людину рабом, досить позбавити її потреби турбуватися про себе, – полегшити їй життя. Як вже йшлося вище, рабство визначається двома крайностями – безмежною покорою і безмежною сваволею. Обидві вони ведуть – і раба, і деспота – "до помийної ями цілковитого скотства" [Ушинський К, 1954: ТУ цьому сенсі переорієнтація людини на активну вільну діяльність є єдиним шляхом віднайти гармонію і полюбити свободу. Почуття свободи добре розвивається саме в народів діяльних, активних, "які немовби шукають небезпеки, труднощів, перешкод, щоб подолати їх" [Ушинський К, 1954: Т. 5.; 333]. Із сказаного вище випливає ще одна важлива для нашого часу і для нашого виховання думка свобода особистості – не тільки її природжене і первинне право, алей її суспільний обов'язок. Такий висновок пов'язаний з тим, що лише за умов свободи, лише прийнявши свободу, людина здатна повноцінно виконувати всі інші свої обов'язки. Всяка відмова від свободи – рівнозначна самогубству, але це також гріх, який людина змушена спокутувати. Зрікатися свободи – означає відмовлятися від відповідальності, нащо права людина немає. Громадянське суспільство і держава Так звана "радянська людина" дотримується погляду на суспільство і громадські інститути як на придатки до державної машини, яка у її свідомості володіє абсолютною силою і владою, а відтак трактується як єдиний чинник інтеґрації суспільства. Свій власний статус така людина вбачає найперше у певній "державній функції" – як "коліщатка" чи "гвинтика" цієї машини. Такий погляд на стан речей дуже імпонує сучасному державному чиновникові. Він ототожнює поняття "держави" і "влади, а всяку незгоду з владою трактує як "опір державі. Це дає йому можливість насаджувати у свідомості людей поняття "недоторканності" і власної влади. Таким чином на себе чиновник переносить вседозволеність колишнього парткерівництва і зухвало користується нею. І буде користуватися до того часу, поки йому суспільство це дозволяє. Громадянське суспільство відділяє себе від апарату держави і певною мірою протистоїть йому. Воно, як відомо, ґрунтується на ідеях лібералізму і на пріоритетності громадської ідеї над державною. Ця ідея, що є виявом духу громади, знайшла своє формулювання в працях


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал