Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка20/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   45
брехливості, боягузтва, підлості, заздрості, зрадливості, підозрілості тощо. Лише любов'ю може людина перемогти в собі ці вади. Природний шлях виховання передбачає тяжку дорогу людини від дитячої сліпої вірив добро, надії на добро і любові до добра, навіяних батьками і сприйнятих як щось незаперечне, – через кризи, сумніви, через суперечки й випробовування, через власні пошуки правди в людях, ужитті, книгах – до міцного світогляду, що ґрунтується на стійких переконаннях. Міцно засвоєна віра надає силі спонукає до дії, надія – просвітлює життєву перспективу, а любов веде людину до єднання з ідеалом. Сумління, правда і справедливість. Сумління – серцевина душі, воно виконує функцію "цензора, індикатора добра і зла, атому завжди безкомпромісне. Воно – "емоційний вартовий переконань, – пише В.Сухомлинський . Сумління ґрунтується на правді. Любов, чесність, милосердя, гідність і т.п. – все готове до компромісу, до примирення зі своїми антиподами. Сумління і правда заважають їм це робити. Вони завжди на межі між добром і зломі цю функцію виконують повсюдно. Сумління людини виступає і як повноважний представник Абсолюту Добра, Бога. Голос сумління для віруючої людини завжди є голосом Божим. Е. Кант називав сумління суб'єктивним принципом відповідальності за свої вчинки перед Богом. Воно озивається в нас добром або неприємним відчуттям. "В думках наших, – писав К.Ушинський, – ми можемо самі себе обманювати, але почування наші скажуть нам, що ми таке не те, чим би ми хотіли бути, а те, що миє насправді" [Ушинський К, 1983: Т. 2.; 326]. Страх докорів сумління, а ще більше сором перед власним сумлінням, є для людини важливим сигналом захворювання душі, сигналом, який наказує їй зупинитися, бо душа потрапила в небезпеку. Від сорому і докорів сумління за здійснений колись вчинок стискається серце, людина "меншає, занепадає у власних очах. "Звітувати перед своєю совістю значно важче, ніж перед іншою людиною" (К.Ушинський). Прикладом цього є доля Юди, який не зміг пережити докорів сумління і покінчив життя самогубством. У людині домінує не лише любов до себе, кожен негативний вчинок викликає в ній ненависть до себе самої. Біль сумління – це найбільш праведний біль, і треба дуже багато зусиль виховника, щоб його викликати у дитині. Без цього болю не буває сумління. З ідеалом сумління і правди тісно пов'язане почуття справедливості. Воно теж ґрунтується на вірі в правду і є вродженим. Загальновідомо, що діти мають загострене почуття справедливості. Вони приймають суворість щодо себе, але вона обов'язково повинна бути справедливою. Це почуття в них ще незіпсуте ерозією релятивізму. Лише згодом старші навчать дитину трактувати справедливість не як недоторканий ідеал, а як "відносну моральну категорію, з якою можна поводитись як тобі заманеться. Орієнтація на ідеал справедливості – дуже важлива у вихованні, тому в давнину цей ідеал називали "чеснотою чеснот. Часом взагалі видається, що всі проблеми виховання зводяться до проблеми справедливості, краще б сказати, несправедливості, бо саме її найчастіше допускаємо щодо наших дітей, учнів у школі, людей навколо нас. Наша сучасна свідомість втратила віру і притупила почуття сумління. Мине завжди оцінюємо власні вчинки через призму понять добра і зла, а радше, користуємося прагматичними підходами "безпечно – небезпечно, "вигідно – невигідно, "приємно – неприємно, "хочеться – не хочеться, "варто – не варто" і т.п. У цей спосіб стирається межа між добром і злом, між правдою і брехнею. Більшовицька філософія, як уже згадувалося, взагалі таку межу відкидає. Але для виховання немає нічого страшнішого, ніж її відсутність, бо за таких умов зникає функція сумління і почуття правди. І якщо вони не працюють, той не розвиваються. У певному сенсі людина перестає бути людиною. Ось чому "першим і найбільш успішним засобом у вихованні буде
збуджування потрібних почувань, радості і смутку, уявлень про добро і зло" (А.Горохович). Визнання правди, що є межою між добром і злом, – єдина "аксіома духовності, моральності, педагогіки. На ній тримається вся людяність в людині. Якщо я вірю, що така межа є, то всі інші засади моральності та духовності можна довести якщо я цю аксіому не приймаю, то, на жаль, всі розмови і докази марні, – все лише тінь" [Соловейчик С, 1989: 233]. Гуманізм Гуманізм – це система ідей і поглядів на людину як на найбільшу соціальну цінність, створення умов для її повноцінного життя і фізичного та духовного розвитку. Історія, проте, знає чимало кривавих періодів, коли людей масово і без суду розстрілювали, прикриваючись саме ідеалами гуманізму, та ще й "вищого ґатунку". У більшовицькій філософії сформувалося також поняття "нашого" і "їхнього" гуманізму. При цьому поняття "нашого, "соціалістичного гуманізму" увібрало в себе ненависть до інакодумства та культ сили, нібито конче потрібний для побудови "світлого майбутнього. Християнський і соціалістичний гуманізм. В основі християнського гуманізму лежать згадані вище дві заповіді любові "Люби Господа Бога всім серцем твоїм, всією душею твоєю, всією силою твоєю, і всіма помислами твоїми" та " Люби ближнього твого, як себе самого. На перший погляд, ідея безкорисливої любові до ближнього начебто немає прямого зв'язку з першою заповіддю. Але насправді це її опора і фундамент. Бо якщо Бог є втіленням ідеалів добра, то саме відданість їм, любов до них, готовність жити згідно з цими ідеалами є передумовою любові до ближнього. У цьому сенсі правомірним буде стверджувати, що чим людина ближча до Бога, тим вона ближча до людей, які її оточують. Варто зауважити, що фашистська ідеологія відкидала лише другу заповідь любові. Перша формально зберігалася, оскільки створювала фашизмові образ ідеології цивілізованої, європейської. Комунізм пішов далі, не маскуючи своєї сутності під християнство у своїй антилюдській ідеології він заперечував саму віру в Бога. Все "відносне, – твердили комуністичні ідеологи, – а отже, немає і неповинно бути вічного прагнення людини до ідеалів добра. В цей спосіб повністю відкидалася морально-етична захищеність людини, заперечувалися самі основи гуманізму. Бо якщо і я, і більшість людей навколо мене – гуманісти, тобто вірять у вічні християнські цінності, то я і всі інші люди почуваємо себе більш-менш захищено і надійно. Якщо ж усі ми втратили зв'язок з ідеалами добра, з вірою в них, то таким чином перетворюємося в потенційних ворогів самим собі. І тоді єдиною силою, котра врятує нас всіх від самих себе, регулюватиме наші стосунки, стає влада тирана, сила "згори. Тому "законодавцем моралі" на довгі роки став партійний керівник відбувається тотальна деградація моралі. Відродження суспільства пов'язане з очищенням поняття гуманізму. Головною рушійною силою в процесах оновлення є людина, атому величезної ваги набуває процес її гуманізації, тобто відродження поваги до неї, її духовності, морально-етичних засад життя, прав. Сутність процесу – у відході від культу сили та реабілітації абсолютних вартостей, котрі складають "золотий фонд" справжнього гуманізму. Боротьба за їх утвердження є складовою філософії та політики нашого державотворення. Слід відзначити, що християнський гуманізму європейській культурі трансформувався в гуманізм соціальний. В його основі – ідеали лібералізму і рівності людей, що йдуть від поняття їхньої рівності перед Богом. Які націоналізм щодо етносу, такі гуманізм стосовно людини є реакцією на підневільне становище. Гуманізм – це найперше піднесення людини, визволення її з рабства і забезпечення їй умов для повноцінної самореалізації. Проте ідеологія гуманізму має також інше обличчя, коли він стосується людини, яка вже
здобула свободу і володіє правом рівності. У такому разі гуманізм приводить людину до самозвеличення і втрати нею відчуття присутності Вищого Авторитету, Бога – до антропоцентризму і самозосередженості. Цей прометеїзм нерідко межує з атеїзмом або й зливається з ним. Людина сьогодні витісняє Бога навіть в енцикліках пап. Самозадоволений раціоналізм підтримує в людині високу думку про себе і штовхає її до найстрашнішого гріха – гордині, відчуження її від своєї сутності. Любов до ближнього. Чи не найважчим для засвоєння компонентом душі є любов до ближнього. Християнин розв'язує це питання на основі віри любов, чесність, доброта, справедливість тощо є тими ідеалами, які він все життя намагається утверджувати в собі та в навколишньому світі. Він любить усіх . Людині з матеріалістичним мисленням важко змусити себе полюбити вбивцю, злодія, дармоїда. Однак тут не йдеться про тотальну любов. По-перше, почуття любові взагалі не може бути зреалізованим до кінця. По-друге, не можна ні любити, ні навіть терпіти зло. Воно передбачає осуді це – вимога моралі. По-третє, в найгіршій людині є зло і якісь зерна добра. А це означає, що нам може не вистачити сил полюбити бандита чи дармоїда, але добра душа, засуджуючи зло, знайде в ньому і щось добре. І це добре намагатиметься побачити в кожній людині і саме за це полюбити її. Людина – завжди таємниця, ідо неї треба ставитися дуже обережно. Це намагання побачити добро в кожній людині є основою любові до всіх. Вважають, що наша душа вимірюється саме тим, наскільки вона навіть в найгіршій людині вміє відшукати елемент добра і за це полюбити її. Таким чином, простежуємо тут певну роздвоєність предмета і почуття щодо нього – ненавидіти в людині зло і любити добро. Задля тієї краплі добра, котру помічаємо, мусимо допомогти людині переборювати в собі зло, мусимо її розуміти і справедливо, милосердно, шануючи її гідність, ставитися до неї. Активна позиція щодо зла полягає саме в цьому. Таке намагання є тяжкою працею для душі, і через це так нелегко змусити себе любити людей. Всі ми християни, але бути християнином зовсім не те саме, що бути добрим самарянином. У цьому сум'ятті ми часто бачимо світі людей лише водному кольорі – чорному або білому. Християнська філософія, однак, бачить усе в розвитку – від чорного до білого. Любити людей – означає допомагати їм долати цей шлях. У проблемі ставлення до людини, що скоїла зло, є ще й суспільний аспект якщо людина виховується зовнішнім середовищем, пристосовуючись до життя, яке твориться суспільством, то закон справедливості вимагає вбачати у її злочині також частку вини самого суспільства, членом якого є кожен з нас. Людина – індивідуальна, завжди повинна відповідати за свої вчинки, але існують також "вчинки суспільства, його реальний моральний стані воно теж повинно нести відповідальність за скоєний людиною злочин. Ця обставина, серед інших повинна братися до уваги при вирішенні проблеми смертної кари. Не почуттям помсти, а потребою зупинити зло керується християнину своєму ставленні до злочину. Тому стосовно вбивць граничним заходом можна вважати довічне ув'язнення. Завдання для самоконтролю
1. Як вирозумієте вислів "ідеал як чинник самоподолання і саморегуляції людини
2. Порівняйте християнське і комуністичне трактування проблеми походження моралі.
3. Яке місце посідає мораль в комуністичному і традиційно-християнському вихованнях
4. Чому злі люди не люблять добрих
5. Зіставте особливості християнського і так званого "соціалістичного" гуманізму. Чи завжди гуманізм – благо
6. Як виставитесь до скасування смертної кари
Розділ 19.
Національно-патріотичний аспект змісту виховання
Двозначність терміну "національне виховання" В основі виховання будь-якого народу лежить природна потреба у самозбереженні, самовдосконаленні, самоствердженні, шляхом розбудови власної держави. Через це будь-яке виховання завжди має бути національним. Навіть комуністичне виховання, про яке йшла мова вище, попри декларований повсюдно "інтернаціоналізм, мало свої національні, переважно "великоруські" особливості і виконувало щодо національних меншин "Союзу" функцію їх поросійщення. Повсюдно у вихованні діє, отже, усвідомлення, що "... виховання, коли воно не хоче бути безсилим, повинно бути народним" (К.Ушинський). Історична можливість нашого народу розбудувати власну державу (що стало можливим після розпаду Радянського Союзу) зумовлює потребу глибинної перебудови системи виховання у напрямку створення саме національного виховання. Воно повинно бути глибоко пройняте національним духом – невід почуття ненависті і ворожості щодо сусідів, а від любові дорідної землі. Стоїмо в дійсності лишена початку становлення такої національної системи виховання. Питання національного виховання і, отже, побудови його системи ґрунтовно розглядалося на Першому українському педагогічному конгресі (1935) у Львові. Воно було визначене як "виховання для потреб нації "... національне виховання значить те саме, що творення нації" Перший український, 1938: 234]. Зміст національного виховання і характер його методів випливають з історичних умові потреб нашого народу. Підкреслювалося також, що національне виховання – це не стільки засвоєння знань, скільки участь дитини у духовному, культурному та господарському розвитку свого народу, утворенні культурних вартостей. Зрештою, у трактуванні самого поняття "національне виховання" вже тоді виявила себе певна двозначність. По-перше, воно розглядалося як явище багатоаспектне, що охоплює мораль, виховання громадянина-патріота, релігійне, господарське та фізичне виховання, виховання сім'янина, виховання характеру тощо. Всі ці аспекти мають національний відтінок і національну орієнтацію, бо кожен народ дещо по-своєму трактує мораль, по-своєму ставиться до громадських справ, до свого господарства, до родини, має навіть власну систему фізичного виховання тощо. По- друге, під терміном "національне виховання" Конгрес розумів також певні "концентровані" зусилля, спрямовані на розвиток національного самоусвідомлення української дитини, плекання в ній етнічних прагнень, певні спеціальні заходи, зорієнтовані на такі дещо вужчі, але важливі для нації цілі. Двозначність цього терміна характерна і для нашого часу і, як видається, вона вносить деяку дезорієнтацію у розуміння самого його змісту. Виникає, отже, потреба розрізняти два поняття національного і відповідно визначитися з термінологією.
По-перше, це національне виховання, що випливає з основ державності і відповідає процесам державотворення. Повертаючись до поглядів К.Ушинського, таку багатоаспектну систему виховання доцільно називати українським вихованням. Воно стосується всіх громадян України, незалежно від їх етнічного походження, і висуває до них однакові вимоги. Загальнонаціональне виховання піднімається над вузько-ідеологічним світоглядом. За висловлюванням В.Яніва, таке "виховання – бувши релігійним і християнським – не може вже бути конфесійним, а бувши патріотичним і державницьким, не сміє бути ідеологічним і якимсь конкретним партійно-політичним спрямуванням" [Янів В, 1969: 806–816, 970–981).
По-друге, – національно-етнічне виховання нашого народу, під яким розуміються виховні
зусилля, спрямовані на відродження природовідповідного національного самоусвідомлення української дитини. Водночас виховання дітей представників національних меншин в Україні може теж мати певні етнічні особливості, зокрема, культурно-мовні, що реалізуються як в сімейному, такі в громадському вихованні. Саме цього виховання і повинен стосуватися термін "національне виховання. Близько до нього стоять терміні поняття "патріотичне виховання. Звідси випливає, що, коли вся пропонована тут теорія виховання стосується українського виховання, то цей розділ відповідно трактуватиме проблеми специфіки національно-патріотичного виховання як його аспекту.
Нація і національна ідея За визначенням Г.Ващенка, нацією вважають єдність поколінь людей – сучасних, минулих і майбутніх. Націю творить спільність походження (крові, території, мови, культури, традицій. Але особливо він вирізняє свідомість своєї окремості, що є категоричною передумовою її існування [Ващенко Г 97]. Нація має свої особливості – фізичні, психічні, свої здібності та нахили, вдачу і призначення на землі. Вона втілює в собі духовну спільність, що витворилася на основі історичної долі та спільного прагнення людей до самореалізації. Нація розвивається у просторі та в часі і охоплює різні верстви суспільства. Цементуючою її силою є національний дух, відчуття успіхів і кривди, яку їй завдають інші народи, а також воля жити вільно і самостійно. Щоб не говорили утопісти, – писав К.Ушинський, – але народність є досі єдиним джерелом життя народу в історії. Через особливість своєї ідеї, що вноситься в історію, народ є в ній історичною особистістю. До цього часу весь розвиток людства ґрунтується на цьому поділі праці, і життя історичне підлягає з цього погляду загальним законам організму" [Ушинський К, 1983: Т. 1.;
100]. Людське суспільство завжди мало і має національну структуру які в усій природі, тут діє закон самовизначення виду. Нація, отже, – категорія природна. Вона виявляє себе сукупністю тих "родо-видових ознак, які вирізняють народ з-поміж інших народів. Тому природним є прагнення кожного народу мати свою державу, бо лише за цієї умови можливий нормальний розвиток національного життя. Українська національна ідея, що утверджується у свідомості народу з допомогою культури, ідеології, освіти тощо і сьогодні виступає визначальним чинником нашого державотворення. Анатолій Погрібний вбачає в ній дві великі функції інтеграційно-творчу (згуртовує, об'єднує, збирає докупи, зцементовує водне ціле – націю) і функцію "корисного стриму", бо "перейнятість індивіда національною ідеєю зрідні перейнятості, сказати б, вище духовним, божественним началом", а це і оберігає людину від корумпованості і мафіозності, від крадійства, від злочинів тощо. Погрібний А, 1999: 16]. Національні ознаки народів простежуються дуже давно, їх мали вже стародавні греки і римляни, єгиптяни, ассирійці, євреї, перси, скіфи, інки, етруски, кельти та інші народи, які рано виявили свою історичну активність і заявили про свою окремішність, а деякі з них вже пішли в небуття. Визначальною передумовою розквіту творчих сил нації, які окремої людини, є свобода. Народ, позбавлений свого національного обличчя, не може розкрити свій потенціал. Поневолення людини і народів неминуче призводить до застою творчих сил, що й трапилося з народами колишньої більшовицької імперії. Лише панівна нація мала тут шанс для власного розвитку, та й то неповноцінного з національної точки зору, бо витрачала свої сили на жандармські функції. Національне рабство, – писав Г.Ващенко, – затримуючи культурний розвиток народу, разом з тим
робить життя його тяжким, сумним, позбавленим радості. Навіть тварина в неволі нудьгує, мучиться і часто хворіє, хоч би вона й мала досить їжі і чистого повітря. Тим більше нудьгує в рабстві людина" [Ващенко Г. 1997: 75]. Зауважимо принагідно, що після розвалу СРСР українська нація проголосила свою незалежність, проте процес фактичного і повного звільнення ще не завершено з огляду на глибинне руйнування її духовних і моральних засад, що відчуваємо, зокрема, в ділянці поросійщення. Нація приходить до свого самоусвідомлення на основі вірив національні ідеали. Головним для нас є ідеал України – образ досконалого державного буття, який об'єднує українців, що можуть стояти і нарізних позиціях у своєму виборі методів для досягнення цієї мети. Зовнішнім виявом ідеалу України є передусім Гімн, Гербі Прапор. Ідеал України спонукає до боротьби за свободу і незалежність української нації – державну, політичну, економічну, культурну, духовну, моральну і т. п. У свідомого українця прагнення до цього ідеалу стає надійним орієнтиром всього життя. У дещо ширшому історичному контексті ідеал України розглядається як українська ідея – ідея державності та соборності. Кожна нація існує для того, щоб витворити інститут незалежної держави, яка має забезпечити людині природовідповідний шлях власного саморозвитку, можливість викшталтувати себе, відтворити у собі образі подобу Божу. Вусі часи українська ідея була для нашого народу інтегруючою силою. Вона спонукала козаків до подвигів та до великої жертовності, гартувала волю і шліфувала світогляд наступних поколінь борців за нашу свободу, зокрема, в часи світових воєн, коли воскресала надія на визволення. Українська ідея завжди була цілющим джерелом для нашої культури, мови, звичаїв. Саме її стійкість спонукала чужинців визнавати нас і устами Вольтера сказати "Україна завжди змагала до незалежності. Національна ідея в своїх загальних вимірах постає як синтез національних цінностей і опредмечується в кодексах (наприклад, "Декалог націоналіста" та ін.), в культурі і в світогляді українського народу. Нарешті, вона може розглядатися як на національно-етнічному, такі на державному рівнях. І хоч ці рівні протиставляти не можна, все ж є підстави сподіватися, що вона матиме вирішальне історичне значення саме нарівні державності. Ось чому головним завданням сучасного українського виховання в цій ділянці є сприяти становленню в дитини державницького світогляду і громадянського патріотизму. Дух нації Які всі інші суспільні організми у загальній ієрархії (людина – родина – громада – нація – вселюдство), нація функціонує удвох іпостасях – духовній і матеріальній. Дух нації, що тотожний поняттю "дух народу" – народжується з появою самої людської спільноти, яку називаємо народністю чи етносом. Він забезпечує їй цілість і єдність, а водночас виступає як вияв універсального закону природи – її ієрархізму, що пронизує все, створене Богом. У всі віки дух нації лежав в основі природної прихильності людини до власного народу. Ця прихильність (любов) вічна і на ній ґрунтується відчуття Батьківщини. Дух нації забезпечує народові стійкість – навіть у важких історичних обставинах. "Народ може відсильних утисків змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних" Антонович В, 1991: 212]. Так само і Д.Чижевський пише, що "народна душа" – це сполучення надісторичних та історичних елементів. Перше з них, на його думку, не піддається змінам. Дух допомагає виживати національній мові, оберігає національну культуру, підтримує традицію.
Історія, зрештою, дає можливість зробити і таке суттєве зауваження сила національного духу дуже зростає і стає непереможною, якщо він (дух нації) поєднується з ідеалом релігійно- духовним. Навіть дуже несприятливі історичні умови не можуть здолати народ, якщо він керується таким національно-релігійним ідеалом. Прикладом такої єдності духу є, зокрема, єврейство, чеченці у їх боротьбі з Москвою, ірландські патріоти – з владою Великобританії та ін. Матеріальним втіленням духу нації є сам народ, його культура, мова, ідеологія, побут, звичаї, форми поведінки окремих членів спільноти тощо. Це – "обличчя національного духу. В історії людства таке "опредмечення" часто змінювалося і в різні періоди набирало різних форм. Залежно від історичної долі нації і волі самого народу, воно може бути гармонійним чи бунтарським, оксамитним" чи жорстким, гуманним чи кровопролитним, – по-різному виявляти себе в стосунках людей, у культурі. І якщо дух нації – вічний, по-своєму автономний, підпорядкований вищим законам, то форми його "опредмечення" зумовлюються історичними обставинами і особливостями життя народу. Немає сумніву, наприклад, що трактування вічного духу нації в середні віки було не таким, яку ХХ столітті. Зокрема, очевидно, що перехід європейських народів до громадянського суспільства і відчуття ними власного розкріпачення уст. призвело до їх активного національного самовираження, зокрема й в культурі. На цю обставину, до речі, посилаються комуністичні ідеологи. Помилково ототожнивши дух нації і цей її історичний вияв, вони поспішили оголосити націю явищем "історичним, "тимчасовим. Правда, однак, полягає втому, що дух нації виявляє себе впродовж всього історичного життя народу, яке, зрештою, й має свій початок та свій кінець (М.Бердяєв, Г.Ващенко). Дух нації є основою національної самосвідомості людини і національного виховання. Він повинен бути присутнім у всьому, що оточує дитину, та йти в єдності із зовнішньою національною атрибутикою. Будь-яка спроба чи навіть намагання підмінити національний дух формальними предметами (вигляд одягу, "національні страви" тощо) є політичним лукавством і фальшуванням сутності національного виховання.
Цінності національно-патріотичного виховання У попередніх розділах уже говорилося про природу цінностей і про їхню роль у вихованні. В ділянці розвитку національного самоусвідомлення української дитини йдеться про систему ідеалів, до прийняття яких ідо вірив які виховник приводить своїх вихованців. Яків інших сферах виховання, він спирається нарізні форми опредмечення національних ідеалів на кодекс національних цінностей (їх перелік, на українську культуру, філософію, мову, звичаї, правові джерела, на символіку, на приклади самопожертви українців задля свободи Батьківщини тощо. За сучасних умов національне виховання дітей і молоді набуло особливої гостроти й актуальності. Воно втілює і віддзеркалює в собі процес національно-етнічного відродження української нації, як, зрештою, й інших поневолених і зросійщених колись етносів, що живуть в Україні – поляків, євреїв, татар та ін. Національне виховання передбачає визнання національних вартостей як визначальних. До них належать українська ідея, що втілює в собі прагнення до державності та соборності, патріотизмі готовність до самопожертви у випадку потреби захисту Батьківщини, почуття національної самопошани і гідності, історична пам'ять, повага до державних та національних символів та до Гімну України, любов дорідної культури, мови, національних святі традицій, повага до Конституції України ідо обраних демократично владних чинників, орієнтація власних зусиль на розбудову Української держави та прагнення побудувати справедливий державний устрій, протидія антиукраїнській ідеології, прагнення до розвитку духовного життя українців тощо.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал