Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка2/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45
4. Методика позаурочної діяльності є предметом, що висвітлює різні способи діяльності суб'єктів едукації (учня, вчителя, класного керівника) у вільний від уроків час. Традиційно це місце займав предмет "Методика виховної роботи, назва якого утвердилася на ґрунті авторитарного розуміння процесу виховання. Очевидно, що переосмислення змісту цього предмета крізь призму діяльнісного підходу (учень постійно навчається, виховується та розвивається) мусило б призвести ідо зміни його назви.
5. Школознавство, - яке вводить майбутнього вчителя в організаційну структуру школи, знайомить із системою управління, контролю і методичної роботи в ній, висвітлює обов'язки суб'єктів едукації тощо. Крім названих вище основних і обов'язкових предметів, підготовка майбутнього вчителя може включати а) основи педагогічної майстерності, за умови, якщо цей предмет викладатиме майстер педагогічної справи, що має значний досвід роботи в школі, талант учителя та відповідну теоретичну підготовку б) етнопедагогіку як предмет, що доповнює курс "Історії педагогіки. На особливу увагу тут заслуговує розділ, що стосується козацької педагогіки, яка в наш час успішно досліджується науковцями Києва (Ю.Руденко та ін.), Харкова (С.Стефанюк та ін.) та вчителями-практиками (В.Каюков із Кіровограда, Л.А.Гавриленко із Запоріжжя та ін.). Крім того, в різних сферах суспільного життя розвиваються і у спеціальних навчальних закладах вивчаються та застосовуються а) спеціальна педагогіка (дефектологія, яка охоплює навчання і виховання дітей з певними вадами і розділяється на сурдопедагогіку (навчання глухонімих, олігофренопедагогіку
(едукація розумововідсталих), логопедію (едукація дітей з порушеннями мовлення) тощо б) галузеві педагогіки (спортивна, військова та ін.); в) соціальна педагогіка (вивчає процес соціального розвитку особистості г) вікова педагогіка (зосереджує увагу на едукації різних вікових груп дітей та молоді
ґ) професійна педагогіка (підготовка спеціалістів для різних галузей господарства д) порівняльна педагогіка (зіставляє освітньо-педагогічні системи різних країн) та ін.

Міжпредметні зв'язки педагогіки Нарівні фундаментальних досліджень педагогіка пов'язана з філософією, тому цей рівень іноді й називають філософією едукації (phylosophy of education). Ця близькість допомагає педагогіці базуватися на широких узагальненнях, "бачити речі з відстані" і в системі, визначати зміст виховання заданими аксіології тощо. Українська педагогіка черпає ці свої можливості з праць Г.Сковороди, К.Ставровецького, П.Юркевича, Д.Чижевського, П.Куліша, О.Потебні,
І.Франка та ін. Педагогіка тісно пов'язана із психологією. Аналогом їх функціональної взаємодії може бути анатомія і терапія. Перша "анатомізує" людину, а друга ставить собі замету щось змінити, покращити. Психологічні дослідження допомагають розкрити закономірності навчання, розвитку і виховання людини. Дані психології лежать в основі педагогічного розуміння вікових та індивідуальних особливостей дитини, застосування методів навчання і виховання тощо. Паралельно з психологією до формування духовного поля людини і суспільства причетна
релігія. Не враховувати її значущість як чинника виховання, регулятора поведінки людини, сьогодні вже було б некоректно. Педагогіка і Церква покликані подбати також, щоб діти і молодь не засвоювали небезпечні псевдорелігійні сурогати. Вивчаючи соціальне замовлення та підходи до визначення змісту виховання, педагогіка активно послуговується методами і висновками соціології, політології, етнології тощо. Під час організації процесу едукації беруться до уваги стан здоров'я дитини, її фізичні можливості, тип нервової системи та вимоги гігієни. Всі потрібні для цього дані педагогіка запозичує від медицини, фізіології, шкільної гігієни. Тому деякі з цих предметів викладаються у вищих педагогічних навчальних закладах. Останнім часом посилилося зацікавлення педагогіки інформатикою, яка, за наявності програм, може виконувати і певні дидактичні функції – навчати" учнів деяких предметів, створювати необхідність розумових операцій у їх рамках, забезпечувати дистанційне навчання тощо.
Методи педагогічних досліджень Які будь-яка інша наука, педагогіка прагне мати ефективні методи дослідження. Складність тут полягає втому, що якість педагогічної діяльності залежить від дуже великої кількості складних чинників, і врахувати їх значущість важко, а іноді й неможливо. Саме тому "ахіллесова п'ята" методів педагогічних досліджень виявляє себе найбільше на етапі одержання первинних даних. Тут можливі і природні похибки, а іноді і псевдонаукове лукавство. За таких обставин методи, до яких все ж вдається педагогіка, вимагають від дослідника наукової сумлінності, глибокої ерудиції, об'єктивності, евристичності мислення та знання методів пошуку. Лише в такому разі математичне опрацювання отримуваних даних, до чого, звичайно, вдаються, має науковий сенс. Варто зауважити, що дидактичні аспекти педагогічних досліджень завжди тяжіють до рівня методів. Досвід наукової роботи спонукає виділити такі найпростіші методи педагогічного дослідження.
1. Вивчення та аналіз наукового досвіду, що стосується змісту планованого дослідження. Цим методом воно, фактично, започатковується і оберігає дослідника від поширеної помилки, коли він намагається "відкрити" вже давно відоме. Метод вивчення та аналізу наукового досвіду передбачає першочергове опрацювання наукових джерел, архівних матеріалів, підручників, документації, педагогічної періодики, програм, учнівських робіт тощо. Аналіз усіх цих джерел вимагає не лише великої працездатності та широкої ерудиції, алей вміння з-поміж малопомітних деталей вирізнити закономірності. Цьому методу сприяє ситуація, коли дослідника вже "осінила" якась ідея, і він шукає фактів для її підтвердження чи спростування. Підсумком цього попереднього пошуку буде аз ясування того, що вже зроблено з цього питання б) пошук "однодумців, які вже торкались досліджуваної теми в) виділення джерелі авторів, які дотримуються протилежної точки зору г) визначення перспективної лінїї дослідження і формулювання робочої гіпотези, котра підлягає перевірці [Ляховицький М, 1981: 41].
2. Вивчення минулого і теперішнього практичного досвіду діяльності вчителів і виховників. Тісний зв'язок фундаментального та прикладного (методичного) рівнів педагогіки тут простежується дуже виразно. У практичній діяльності часто виявляє себе талант учителя, і він може інтуїтивно дійти до того прийому (методу, засобу, який дослідник ціною наукових зусиль збирається "віднайти" і обґрунтувати. Вивчення цієї сфери застрахує дослідника також від можливих штучних і надуманих пропозицій – практика їх відразу відкине. Водночас у вивченні практичного досвіду обов'язкове його теоретичне осмислення, ідо цього дослідник має бути вже готовий. Застосовуючи метод вивчення практичного досвіду, дослідник орієнтується на дві категорії
фактів а) факти, що характеризують діяльність учителя б) ті, що характеризують результати його діяльності – сфери компетенції учнів. Оперуючи ними, він, зрештою, не повинен ні ототожнювати їхню природу, ні повністю розривати зв'язок між ними. Нарешті, обираючи поле дослідження, автор повинен вивчати всілякий досвіді кращий передовий, і "середній, і негативний. Вивчення практичного досвіду здійснюється шляхом спостережень над процесом едукації, яке завжди повинно супроводитись чітким усвідомленням мети, об'єкта, наукового припущення тощо. До способів вивчення досвіду практичної діяльності можна віднести відвідування уроків у різних учителів, бесіди (з учителями, учнями, батьками, анкетування осіб, причетних до поля дослідження, консультації, педагогічні семінари, педагогічні читання, наради, конференції, засідання педрад, учнівські олімпіади тощо. При цьому рівень ретельності дослідження буде прямо залежати від того, скільки і які способи вивчення предмета застосовано. Бо дані, одержані одним способом, повинні перевірятися іншим. Вивчення практичного досвіду може бути довготривалим і епізодичним, систематичним і принагідним. За сучасних умову такому дослідженні можуть застосовуватися технічні засоби
(комп'ютери, магнітозапис тощо.
З-поміж запропонованих способів на особливу увагу заслуговує анкетування – як шлях нагромадження даних за допомогою опитування. Сфера застосування цього способу не надто широка, але, за умови залучення великої кількості респондентів, він допомагає виявити конкретні дані (тенденції) у вигляді висловлення чиєїсь думки (вчителів, учнів, батьків, громадськості. Анкети можуть бути відкриті або закриті (анонімні. До них не варто включати надто велику кількість запитань, і ці запитання повинні передбачати однозначну відповідь (щось вибрати і підкреслити чи інакше позначити, сказати "так" або "ні.
3. Пробне і дослідне навчання – методи, що мають вже деякі ознаки експерименту. Вони стосуються переважно практичного рівня педагогіки і використовуються з метою "наукової розвідки" – пошуку й апробації новизни, підказаної досвідом або шляхом здогаду. Пробне і дослідне навчання відрізняються найперше масштабом. Якщо перше може здійснюватися водному чи двох класах, то друге – дослідне навчання – здійснюється на широкому масиві – за участю великої кількості учнів, вчителів і шкіл. Дослідне навчання, крім того, передбачає запуск і перевірку на придатність інструментарію майбутнього експерименту (засоби унаочнення, апарат вправ, нові навчальні матеріали, посібники тощо. Нарешті, якщо результати пробного дослідження лише формують впевненість, то дані дослідного навчання за рахунок масовості мають вже ознаки доказовості.
4. Експеримент. Будь-яка наука ґрунтується на двох китах – теорії та експерименті. Помилковою є існуюча думка , що будь-які відхилення від норми і традиційного навчання можна вважати експериментом. Ним слід називати лише науково побудоване дослідження, спрямоване на вивчення значущості лише одного явища, пов'язаного з гіпотезою (прийому, засобу, методу тощо) за умови нейтралізації впливу будь-яких додаткових чинників [Ляховицький М, 1981: 45]. Експеримент передбачає хід дослідження від абстрактного до конкретного (гіпотеза – доведення або заперечення її на основі фактів, а також запуск двох паралельних ліній процесу едукації – в експериментальних групах – із застосуванням новизни (ЕГ) – і в контрольних групах КГ, абсолютно рівноцінних експериментальним, але з відсутністю елементів новизни. Яків усіх інших методах дослідження, достовірність експерименту залежить від кількості учасників. В експерименті виділяють чотири етапи а) організацію, що передбачає вибір і оцінку компетенції піддослідних груп, чітке формування
гіпотези, підготовку необхідних засобів тощо б) реалізацію – втілення педагогічної ідеї (гіпотези) у відповідній технології діяльності та сама ця діяльність в) констатація (виявлення) даних, що стосуються результатів навчання г) інтерпретація – якісний і кількісний аналіз, від чого великою мірою залежить наукова значущість експерименту [Ляховицький М, 1981: 47–48]. Педагогічний експеримент, як правило, завершується математичним опрацюванням результатів, що дає підстави говорити про надійність висновків (врахування кількості учасників) та валідність експерименту (тобто чи дійсно одержані наслідки, зумовлені новизною. В такому опрацюванні даних застосовують різні методи – статистичні розрахунки, рангування, моделювання тощо. У загальних рисах висвітлені тут методи педагогічного дослідження підказують послідовність і наукового пошуку студента, коли він готує наукову доповідь, пише курсову чи дипломну роботи. Ця послідовність передбачає
1. Визначення і усвідомлення проблеми дослідження.
2. Ґрунтовне і всебічне вивчення наукових джерел, де ця проблема висвітлюється.
3. Вивчення проблеми в контексті практичної діяльності (навчання, виховання в школі тощо.
4. Пошук і формулювання гіпотези (припущення, що й визначає мету дослідження.
5. Виконання дослідної частини роботи (експеримент, інші способи пошуку даних.
6. Інтерпретація одержаних результатів (зіставлення з масовою практикою тощо.
7. Узагальнення результатів, формулювання висновків тощо.
8. Текстовий виклад дослідження. Слід зауважити, що педагогічні дослідження, зорієнтовані на удосконалення виховання та розвитку, видаються ще складнішими, ніж ті, що стосуються дидактики. Вони часто потребують специфічного для кожного випадку дослідного інструментарію і більшої тривалості самого процесу дослідження. Саме тому виховна та розвиваюча проблематика часто розробляється переважно методами фундаментального рівня (аналіз наукових джерел, узагальнення, спостереження, статистика, анкетування тощо.
Педагогіка як професія Учитель – дзеркало суспільства, і кожна доба висуває до нього свої вимоги. Всі процеси, що відбуваються в суспільстві, тією чи іншою мірою зачіпають шкільного учителя, а надто, коли йдеться про глибинні трансформаційні процеси, які тепер переживаємо. Тому перебудова діяльності вчителя означає також його включення у вирішення національних і соціальних проблем. Як зазначалося на Першому українському педагогічному конгресі (р, високе звання вчителів полягає втому, що вони є "жрецями обнови і воскресіння. Учитель повинен зміцнювати зв'язки з рідним народом і не втрачати вірив нього, боротися за його волю і незалежність, "... як громадянині як людина вічно навчатися і творити душею той новий світ нового покоління, яке сповнить заповіт воскресіння. Школа такого вчителя немає приготовляти до життя, але стати самим життям, в якім єднаються духом учитель зі своїми учнями водно тіло" Перший український, 1938: 112]. Розвиваючи цю думку на згаданому вище конгресі,
В.Пачовський підкреслював, що. учитель мусить бути чимсь більшим, ніж учителем – мусить бути дослідником, громадянином на ввесь ріст в кожнім ділі, в кожнім кроці, в кожнім слові, бо він сповнює місію апостола. Він має творити нових людей, він формує через своїх вихованців
родину, місто, громадянство, цілу націю Перший український, 1938: 113]. Таких учителів – творців завжди згадують і довго пам'ятають їх учні як "батьків своєї духовної цінності і не забудуть до самої смерті, бо їх слово сталося ділом і живе поміж нами тай може витворити з народу націю, з нації свою державу" (Там само. Виконання такої місії вимагає від учителя найперше певних особистісних якостей ірис, серед яких особливе значення мають любов до дітей, схильність працювати з людьми, організаторські здібності, широка ерудиція, евристичність мислення, характерність, комунікабельність, інтелігентність, почуття гумору тощо. У вчительській професії особливо значущими є також духовні, моральні, національно-патріотичні, громадянські тощо орієнтації – весь етичний склад натури педагога. Всі ці якості є, зрештою, бажаними у будь-якій професії, але для вчителя вони є обов'язковими і повинні бути виражені достаньо однозначно. Бо він виховує не тільки словом, алей власним життям, власною поведінкою. До особистісних якостей вчителя (значна частина яких є вродженою) у вищому навчальному закладі додаються певні професійні знання, вміння і навички, зокрема а) фахова підготовка – змістом свого предмету він повинен володіти глибоко б) психолого-педагогічна підготовка (найперше теоретична в) загальноосвітня підготовка – вчитель повинен знати бодай трохи "про все г) хоча б елементарні вміння вести науково-дослідну роботу (в рамках підготовки рефератів, курсових проектів, дипломних робіт тощо
ґ) практична підготовка, що набувається шляхом вивчення методик та під час педагогічної практики в школі. У педагогічному навчальному закладі майбутній учитель повинен одержати певні навички навчатися самостійно, чим буде займатися все життя – засвоювати передовий педагогічний досвід, опрацьовувати педагогічну періодику, матеріали фахових і методичних нарад, конференцій, відвідувати уроки інших вчителів, час від часу повертатися ідо класичних праць з педагогіки. Бо вчитель постійно творить – і себе, і учнів. При всіх покладених на нього обов'язках учитель має право на ініціативу, на свій власний педагогічний почерк, що забезпечує можливості його повноцінної самореалізації. Практичний досвід педагога не обмежується лише вчительською діяльністю. Він завжди громадянин, відчуває потреби свого народу, бере участь у суспільному житті, утворенні національної культури. У цьому сенсі неабияке значення має участь учителя у громадських, зокрема, громадсько-педагогічних організаціях, таких як Всеукраїнське педагогічне товариства ім. Г.
Ващенка, "Рідна школа, різні спілки творчих учителів тощо. Нарешті, варто відзначити, що вчитель, який має добру психолого-педагогічну підготовку, а отже не псує дітям і собі настрій через власну неграмотність, має шанс почувати себе впевнено і оптимістично. Жодна інша професія не дає такої постійної "підзарядки" оптимізмом і молодістю, як учительська – адже учитель повсякчас має справу з юністю, зі ще не понівеченню життям дитячою душею. Завдання для самоконтролю
1. Дайте визначення поняттям "едукація", "навчання, "розвиток, "виховання, "соціальне замовлення.
2. Яка педагогічна дисципліна вважається базовою у підготовці вчителя і чому
3. Назвіть складові педагогічної компетенції вчителя.
Розділ 2 Українське суспільство на шляху реформування і завдання педагогіки Якщо сучасна українська педагогіка повинна відповідати на соціальні запити нашого теперішнього життя, тоне можемо обійти стороною відповідь на фундаментальні питання, які ставимо собі щоденно Яка природа процесів, що відбуваються тепер у нашому житті Звідки йдемо і куди прагнемо прийти Від чого відмовляємося і що хочемо осягнути А відтак відповіді наці питання маємо покласти в основу побудови адекватної системи освіти та виховання і таким чином допомогти молодому поколінню згідністю зустріти те життя, яке чекатиме його після закінчення школи – через 10-15 років. Потрібен, отже, і прогноз нашого подальшого поступу. Бо в іншому випадку наша педагогіка залишається безплідною і потрапляє у застій суб’єктивних міркувань. Першопричина кризи Універсальною закономірністю існування всього живого на землі є те, що воно може відбуватися за умов свободи – "натурально, і за її відсутності, тобто в авторитарно- патерналістичних умовах. Це зумовлює два різні способи життя і їм підлягає існування рослин, тварині навіть людини. Натуральний (природовідповідний) спосіб життя передбачає стихійну і пряму взаємодію організму з середовищем. Він – організм – живе в таких умовах, у які, появившись на світ, потрапляє. Вони змушують його або пристосовуватись до обставин, або змінювати їх, підпорядковуючи собі, що, зрештою, є теж формою пристосування. Загалом таке життя передбачає високий рівень активності організму і, як буде видно далі, саме це і є джерелом прогресу. Є підстави вважати, що на початку життя організм володіє для цього особливими енергетичними можливостями. Так живе дика троянда, яка, прорісши з землі, всіма силами відстоює себе, пристосовуючись до ґрунту, клімату і температурних умов – без будь-чиєї допомоги. Так живе білка у лісі, що діє як приватна власниця сама будує собі житло, сама заготовляє на зиму горішки і, зважмо, не ласує ними допоки в лісі знайдеться поїсти ще чогось іншого. Відомо, до речі, що здатність робити запас властива багатьом диким тваринам. Натуральним (природовідповідним) способом життя може жити і людина – вільна від будь-чиїх диктату і опіки. Вона бере на себе відповідальність за своє життя, ні на кого не надіється, а відтак сама узгоджує свої домагання і можливості. У перші місяці і роки свого життя людина навіть намагається якомога менше залежати від інших вона дуже інтенсивно вростає ужиття і робить в цей час найбільший поступу засвоєнні мислення і мови, форм поведінки тощо, бо вони – засіб виживання. Люди і суспільства, які жили і живуть наближено до описаного вище способу життя, утворюють і відповідні організаційні форми співжиття – держави, де шануються свобода, закон, засади рівності, права і обов’язки людини, її праця і приватна власність, як основа свободи тощо. Одним з характерних паростків такого співжиття вільних громадян уже в Старому світі були Афіни. У нас такими були козацька Січ, Гетьманщина, життя українських громад. Згодом цей спосіб життя був названий громадянським (демократичним) устроєм.
Авторитарно-патерналістичний спосіб життя передбачає умови, коли між організмом і середовищем стає третя сила (авторитет, що підпорядковує цей організм своїм інтересам, але
водночас і сковує його природні сили, руйнує його життєздатність, атому вимушена братина себе функції догляду і опіки над ним – патерналістичні функції. Так живе окультурена троянда, яка служить людині, і за це людина доглядає її, оберігає від негоди. Аналогічне життя веде і домашня тварина, яка приносить користь господареві і „ в нагороду одержує від нього їжу, приміщення для життя і навіть ветеринарний (безплатний) догляд. Так може жити і людина. Історія знає різні форми авторитаризму і патерналізму
– рабовласництво, кріпацтво, колгоспний лад тощо. Різними були в історії і авторитети – королі, князі, поміщики, феодали, генсеки, держави, диктатори, хунти і т. ін. За всіх таких випадків життя людини передбачало повну або часткову відсутність свободи і певний елемент чиєїсь опіки над нею, включаючи і захист. Спарта у стародавній Греції була однією з характерних держав такого типу, але подекуди вони існують і тепер. Всі досьогочасні державні устрої різних народів, таким чином, завжди розташовувались на осі між крайніми точками громадянського (натурального) і авторитарно-патерналістичного способів життя людини. Зрештою, слід відзначити, що історія людства позначена також поступом
– від авторитарності до свободи, і ці переходи називають трансформаційними. Розвиток культури веде до нарощування в людині здатності приймати свободу і розвивати в собі самовідповідальність. Свідченням цього є поширення демократичних устроїв у ХХ-му столітті, особливо після Другої світової війни. Порівняння цих двох способів життя дає підстави зробити певні висновки, що мають для педагогіки і системи освіти вирішальне значення.
По–перше, яким би жахливим авторитарний ладне був (навіть перерісши в тоталітарний, він завжди супроводиться і певною опікою надлюдиною. Вона не тільки стає залежною від "господаря, алей зростається з ним, вступає у стан певного симбіозу. Як культурна троянда потребує зимою захисту від морозу, а домашня тварина має мало шансів вижити без допомоги господаря, так само кріпак розраховує на допомогу поміщика, коли наступає передновок, а колишній колгоспник виявляє безпорадність без держави і голови колгоспу.
По-друге, перехід від авторитарно-патерналістичного до громадянського устрою зумовлює втрату опікуна і видається дуже важким. І труднощі тут не ностальгічні. Виявивши і витративши на початку життя велику енергію для пристосування до життя під чужим наглядом, людина виявляє повну нездатність жити на свободі, самовідповідально. Це стосується найперше покоління старшого, яке практично змінитися не може. Тому й існує відома біблійна легенда пророків шляху до свободи. Ця обставина, як відомо, зумовила великі труднощі і тягар всіх колишніх трансформаційних процесів у Європі. Нарешті, по-третє, це усвідомлення того, що шлях до свободи є передумовою прогресу. Поневолена людина не тільки нещасна і не тільки заслуговує на співчуття. За умов рабства вона стає також інертною, лукавою, аморальною, а відтак втрачає здатність до продуктивної праці. В такому разі і все суспільство перестає прогресувати, наступає застій у господарському житті. Цим, власне, і пояснюється історичний факт, що кріпаків, образно кажучи, виганяли з кріпацтва, самі вони ніколи масово звільнення не прагнули. А в Росії 1861 р. були навіть масові бунти проти скасування кріпацтва. Щось подібне із тих же причин трапилось із т.зв. радянською людиною, про що мова піде нижче. Людина у фокусі сучасних українських реформ Сказане вище має безпосереднє відношення до нашої теперішньої ситуації. Побудований
колись на широких теренах так званий соціалістичний лад виявився насправді не
„посткапіталістичним раєм, атиповою формою авторитарно-патерналістичного устрою неофеодального типу. Вона зберегла в собі багато ознак того життя, яке їй передувало, з тією різницею, що репресивний апарат діяв щез більшою силою. Він оберігав владу панівної касти партії, а відтак гальмував природовідповідний розвиток людини і суспільства, призвів до глибинної поступової втрати ними здатності власними силами задовольнити свої потреби. Цей лад виявився зручним лише для слабких, ледачих і тих, хто стояв біля розподілу благ. Він не спонукав людину до ініціативної творчої праці, а в кінцевому рахунку тільки посилив люмпенізацію її свідомості домінування комунального мислення, безвідповідальність, втрату почуття обов’язку, зневагу до праці, прагнення жити на халяву тощо. Поведінка радянської людини визначалася не її власними переконаннями і прагненнями, не сумлінням, а командами ззовні, зовнішнім наглядом (батько з паском, вчитель, піонервожата, комсорг, парторг, кадебист тощо. Величезних втрат зазнала людина в національно-духовній сфері. Такий її стан зумовив неминучу стагнацію і господарського організму, що й призвело до банкрутства всієї комуністичної доктрини як різновиду авторитарно-патерналістичного державоустрою. Розпад СРСР був неминучим наслідком цієї глибинної кризи, а утворення на його колишній території нових держав засвідчило початок переходу до природовідповідного (натурального) громадянського устрою. Сьогодні, зрештою, людина схильна не вбачати проблему в собі, а лише в злих силах, а ще нарікати на економіку. Стагнація дійсно захопила господарство Україна успадкувала його запущеним, відсталим і нездатним забезпечити повсякденні потреби людини і навіть давати їй заробіток. Проте глибинна причина такого його стану не лише в ньому самому, бо спосіб господарювання зовсім не визначається однозначно технічно-фізичними умовами, а залежить від характеру народу, його уподобань і моральних поглядів і т. ін.” Франк С, 1992: 65]. Знаряддя праці, якими користуємося, і продукти, які виробляємо, значною мірою залежать від того, якими миє самі, визначаються не тільки нашою технічною компетентністю, алей нашою моральністю. Глибинна причина господарської стагнації – у самій людині, у рівні її розвитку, в матеріалізації її прагнень, у відсутності ідеалізму життя і праці. Насправді розвиток суспільства вперся об людський фактор, об черству і байдужу людину, яка не хоче нести обов’язок і естафету з минулого в майбутнє. Це страшний витвір тотальної системи виховання на ґрунті антирелігії – без християнських джерелі начал” (Є. Сверстюк). У такому контексті мусимо тлумачити й досьогочасний розгул корумпованості, аморальності і злочинності. Не може людина деградувати так глибоко закороткий час. Маємо тут справу лише з виявом справжнього обличчя так званої радянської людини, специфічно вихованої для життя під постійним наглядом, в атмосфері страху, без сформованого сумління, атому нездатної поводити себе нормально за умов свободи. Теперішні відчутні труднощі, духовна кволість людини поглиблюють її люмпенізацію. Реальні зміни у нашому суспільстві можливі лише в міру того, як людина ставатиме на власні ноги та переставатиме шукати собі господаря і турботливого батька, позбуватиметься психології совковості і споживацтва. Природовідповідний перехід від авторитарно-патерналістичного устрою до громадянського суспільства, якому в Росії завадив більшовицький переворот 1917 р, сьогодні стає дійсністю. Глибинно-історична сутність цього переходу й полягає у вивільненні з-під диктату ініціативи і творчих сил людини, а відтак у подальшому їх розвитку, що можливе лише за наявності свободи. Бо свобода є найважливіша умова повноцілого досконалого життя (Г.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал