Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка19/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   45
– пише він, – вчить людину жити по-людському – вона завжди і скрізь керує її кроками, вона переробляє її звірячу природу, робить її м’якшою, і таким чином робить її здібною до щастя не тільки внутрішнього (задоволення собою, але і суспільного, яке спирається на поєднанні праці усіх людей і на братерській взаємній любові" Франко І, 1960: 49]. На думку деяких дослідників [Фоутс Г, 1993: 130], моральність людини позначається на трьох головних сферах її життя на стосунках з іншими людьми, на її моральному здоров'ї (чисте- нечисте сумління) і на стані її духовного життя, її стосунках з Богом, коли людина знаходить або втрачає духовну рівновагу. На педагогічному рівні розрізняють знання моральних принципів (знання моралі) і схильність (чи несхильність) поводити себе відповідно до них. Принципові розходження комуністичного і християнського виховання стосуються другої частини цієї тези. "Ми можемо, – пише американський педагог Дж.Фоутс, – навчити молодь моральної поведінки і визначити правила і закони, що передбачають зовнішній контроль для того, щоб спонукати її до відповідних вчинків. Проте, успішне моральне виховання включатиме відношення цього виховання до складніших питань – мети і сенсу життя. І якщо ця мета і сенс з'ясовані в людині, мотивація і внутрішні цінності, необхідні для зміцнення моралі, прийдуть самі собою" [Фоутс Г, 1993: 131]. Особливістю християнського трактування моралі є також те, що вона мислиться найперше як
система ідеалів, які втілюються в кодексах, у стосунках людей і культурі. Ідеал як аксіологічне поняття є тим (умовним) недосяжним "взірцем, на який змушена орієнтуватися ідо якого змушена прагнути людина, якщо вона хоче досягти чогось суттєвого. Ідеал підноситься над буденністю, він незаземлений у конкретне життя, але лише прагнення до нього вберігає людину від моральної деградації в стосунках конкретних і повсякденних. У дорозі до ідеалу людина долає себе. До цього її спонукають різні чинники – зовнішні і внутрішні – але найперше віра в ідеали і прагнення наблизитися до них. Вважають, що людській душі властиве від природи прагнення до довершеності (К.Ушинський). Очевидно, що такий підхід до моралі не узгоджується з тим її трактуванням, яке досі характеризувало нашу педагогіку. Теорія моралі, що ґрунтується на матеріалізмі, на думку
К.Ушинського, є нікчемною і хисткою. У тій ділянці, зрештою, маємо кілька принципових позицій, які потребують детальнішого розгляду. Питання походження моралі Як відомо, комуністичні ідеологи виходили з того, що мораль створена людиною, що вона є втіленням її практичного досвіду. Такі погляди дозволяли з мораллю не церемонитися. На велику загрозу подібного підходу вказував ще К.Ушинський у своїй полеміці з тодішніми матеріалістами якщо мораль від людини, казав він, – то вона (людина) може і змінювати її, поводитися як з власністю [Ушинський К, 1983: Т. 6. 195]. Так мораль втрачає свою дієвість і силу. Історичний досвід довів обґрунтованість поглядів К.Ушинського. Комуністичний підхід до трактування проблеми походження моралі знайшов своє практичне вираження втому, що вона дійсно повсякчасно "уточнювалася" відповідно до потреб ідеології, держави, на замовлення вождів, а відтак і на замовлення буфетниці, як це сталося з намив ті роки. Мораль "від людини" – стає повією для всіх. Існує також інша точка зору, відповідно до якої джерелом моральності людини є Бог. Не варто сперечатися з приводу того, чи отримав Мойсей нагорі Синай дві кам'яні плити із Заповідями Божими. Немає сенсу також задумуватися, що було з мораллю до Мойсея. Натомість зважимо на той загальновідомий факт, що людині властиве вроджене почуття моральності. В попередніх розділах уже йшлося про це. За висловом Е. Канта, початком моральності є "Моральний закон в мені зазначенням і за певністю існування він може бути поставлений поряд із "зоряним небом наді мною. Людині властива здатність оцінювати свої вчинки, вважав П.Юркевич. Вона то схвалює, тоне схвалює себе і "не перестає виносити собі вирок за ці вчинки, чи то засуджуючи, чи схвалюючи їх у своєму сумлінні. Тварина позбавлена моральної здатності ставити себе на місце іншого, а іншого – на своє місце, атому власні вчинки не оцінює, а лише задовольняє свої потреби
[Юркевич П, 1993: 185–186, 191]. Вродженість почуття моральності визнавав і постійно підкреслював К.Ушинський. "На честь людській природі, – писав він, – слід сказати, що немає такого серця, в якому не було б безкорисливо добрих поривів" [Ушинський К, 1983: Т. 1. 99]. Цікавими у цьому зв'язку є міркування Євгена Сверстюка. Він засвідчує, що навіть гебісти в концтаборах не могли абсолютно звільнитися від моральних законів і наче вели з в'язнями торг за відступ від них. "Людина у вічному полоні Законів того Бога, якого вона часом зневажала і зреклася, – пише він. – Вся безбожна система в найчорніші дні агонії зовні дотримувалася Божих понять, лише намагалася наповнити їх іншим змістом. Яка моральна сила панує над людьми, якщо їй підлягають також ті запеклі, які відвернулися від моралі в ім'я абсолютної влади"
[Сверстюк Є, 1993: 103-105]. Вродженість схильності людини до моральності, прагнення правди і краси, навіть жертовності
задля добра – є надто поширеною, щоб її не помічати в людях. "Людина має розумний дух, який так само вимагає задоволення, які шлунок" [Юркевич П, 1993: 193]. Саме від того люди переважно помірковано добрі, правдиві і гарні, що в душі людини, на "кухні бажань" постійно горить світло – живе дух бажання добра, правди і краси. Психологія наполегливо вивчає причини негативних вчинків людини, її гріха, але не може пояснити, чому люди роблять добро, чому чинять чесно, часто несучи через це матеріальні втрати. Віра у схильність людини до невигідного їй добра є тою точкою, у якій християнсько-демократичне виховання протистоїть вихованню авторитарному наша мета не у "руйнуванні" бажань чинити зло, а в розвитку вроджених прагнень творити добро. Людина неповинна керуватися страхом, зазнавати насильства і тому поводитися морально. Вона керується лише власними бажаннями, які провадять її до добра, їй властиве переживання морального обов'язку, і це є завжди свідченням потягу людської природи до морального добрана чому і повинна ґрунтуватися етика
[Войтило К, 1991: 29–60]. Вважається, що етика взагалі є практичним зовнішнім висновком із самосвідомості людини, котра є вродженою і йде від Бога. "Належне, з одного боку, безпосередньо дане людському духові, в усій своїй абсолютності живе в ньому і говорить всередині його самого із другого боку, – з'являється людському духові як сутність трансцендентна
– об'єктивна, ззовні звернена до нього і така, що вимагає від нього послуху" Франк С, 1992: 83]. Нарешті, підсумково тут звучать слова К. Ушинського: "...начало моральності невідоме нам і не може бути відоме бо моральність людська полягає тільки в прагненні до цього невідомого начала, але однак захоплює її (людину – О.В.) іде б воно не проявлялося, в мистецтві, в істині чи в моральності – воно кличе людську душу вперед і вперед" [Ушинський К, 1983: Т. 6. 189–190]. Сказане вище дає підстави зробити важливі для педагогіки висновки.
1. Походження моралі є такою ж таємницею, які походження самої людини. Водночас наявність в людині вічної потреби бути моральною, що часто навіть всупереч корисливому розуму, спонукає її до добра, засвідчує "небуденність" джерела моральності, поєднаність його з самою духовною сутністю людини. Очевидно, що моральності властиві ті самі витоки, що й релігії та мистецтву [Ушинський К, 1983: Та відтак за самим Законом Моральності відчувається Вища Сила.
2. Глибина моральності людини визначається її ставленням до Бога. Людина здатна і готова визнавати і відстоювати мораль лише втому разі, "якщо в моральній вимозі ми усвідомлюємо голос, що йде з глибин буття. Якщо немає Бога, то немає сенсу слухатися моральних вимог" Франк С, 1992: 24]. Саме такий висновок зумовив також емоційне визнання К.Ушинського: "Ні, з матеріалізму моральності не виведеш, і ті, хто додержується цього вчення, повинні визнавати і всі наслідки, що з нього випливають" [Ушинський К, 1983: Т. 6. 193].
3. Традиційно-християнське розуміння походження і сутності моралі відповідає природі самої людини як єства, що повинно "само себе пересилити, "переборювати, "підніматися над собою" Франк С, 1992: 76]. Людина у своїй слабкості потребує, щоб моральні правила були накладені на неї Авторитетом, Наставником, Шанованим Батьком. "Людська душа за своєю природою потребує виховання – душа дорослого не меншою мірою, ніж душа дитини все наше життя є вихованням і самовихованням" Франк С, 1992: 367]. Але ця реальність сприймається людиною не як "диктат" збоку Бога, не як потреба виконувати чиюсь волю, а як неминуча основа її власного життя Франк С, 1992: 84]. Поза цією єдністю людського єства з Богом моральності не існує.


Трактування моралі У справі морального виховання принципового значення набуває не стільки формулювання правил, уявна структура моральних законів чиїх кодекс, скільки те, як ми до моралі ставимося. Як уже говорилося, християнство має тут свою чітку позицію мораль і моральні закони дані нам Богом і розглядаються як ідеали – абсолютні, чисті, недоторкані, вічні та недосяжні, їхня функція невтому, щоб людина знала правила поведінки, а втому, щоб у них повірила, прийняла і взяла за основу власного життя. Мораль у християнській філософії трактується як така, що має силу божественного закону. "Християнство вчить моральної непохитності і не розуміє гнучкості людини на вимогу минущих обставин, – пише Євген Сверстюк. До таких вічних вартостей (ідеалів) відносять доброту, любов, справедливість, правду, гідність, чесність, красу, сумління тощо. Всі вони зводяться, як відомо, до двох Головних Заповідей Любові. Матеріалістична (комуністична) філософія також не відкидала понять добра, любові, чесності, правди тощо. Проте філософська кухня вождів пролетаріату застосовувала щодо них своє особливе, так зване "класове" (релятивістське) трактування. Як уже згадувалося, комуністичні ідеологи виходили з того, що мораль є витвором людини, не виводиться з Абсолюту, а обмежується лише формулюваннями правил поведінки, дуже залежних від історичних умов життя людей. Таким чином, з моралі знімається імунітет недоторканності, чистоти, вічності, божественності. Вона зводиться до рівня практичного буденного мислення, а відтак підпорядковується інтересам ідеології, зокрема концепції класової боротьби. "Наша мораль, – писав Лєнін, – підпорядкована повністю інтересам класової боротьби пролетаріату"
(ІІІ з"їзд Комсомолу. Подібним чином висловлюється і Максим Горький "гуманізм пролетаріату передбачає ненависть до ворогів робітничого класу. Головним аргументом на підтвердження цього підходу був факт, що в минулому різні класи і групи людей (рабовласники, феодали, капіталісти) використовували мораль у власних інтересах. З цього загалом незаперечного факту робився несподіваний за своїм цинізмом висновок це не злочин проти моралі, а норма, яку ми, пролетарі, повинні теж прийняти. Таким чином, був побудований місток між аморальністю і нормами поведінки так званої "радянської людини. Аморальність зводилась уран закону суспільного життя. Це, зрозуміло, зумовило швидку деградацію моралі, котра повністю підпорядковувалась волі вождів. Саме такі виник згадуваний вже термін "комуністична мораль, яка все дозволяла і практично реалізувала "необхідне наділі сполучення терору з вихованням мас"
(В.Лєнін). Логіка" тлумачення вічних ідеалів добра булана диво простою. То правда, що існують моральні істини, – твердили ідеологи комунізму, – але вони відносні. Це означає, що ви можете дотримуватись їх залежно від обставин. Ви можете любити людей, але ні в якому разі не можете поширювати свою любовна людину, багатшу від вас, тобто на "класового ворога можете бути справедливим, але не ставитись справедливо до тих, хто має інші погляди. Якщо людину оголосили "ворогом народу, вона відповідно докласового" трактування моралі немає права на повагу, нормальний суд, правовий захист. Масові вбивства за присудом "трійок" і без суду виправдовувалися саме цим дійсно ленінським трактуванням моралі. Нормальна мораль втратила силу закону. Людину відлучено від вірив ідеал, в Абсолют, від вірив Бога, що, на нашу думку, було найбільшим злочином XX ст., бо вже опісля заподіяне зло пояснювалося і виправдовувалося саме цим, "класовим" розумінням моралі. Таким чином, релятивізм висуває на п'єдестал віри групові, "класові" егоїстичні інтереси і намагається шляхом фальшування моралі підпорядкувати поведінку людини виключно їм. Синтезом цих інтересів було примарне поняття "світлого майбутнього. Якщо ж людина втрачала віру і в нього, тоді вона залишалася з мораллю "на самоті" і чинила так, як їй вигідно.
Різниця між християнським і комуністичним (релятивістським) поглядом на мораль добре ілюструється відповіддю на цілком конкретне питання чи можна одній людині чинити зло задля добра іншої Чи можна вбивати людей задля світлого майбутнього людства Християнин наці питання дає тільки одну відповідь – негативну. Зло не забезпечує ліквідацію зла і немає права називатися добром. Хоч люди часто спотворюють мораль і використовують у власних цілях, все це
– злочин проти Бога і проти моралі, атому заслуговує на осуд. Комуністична філософія на поставлене вище запитання завжди давала і дає позитивну відповідь задля "добра" одного класу можна знищити інший клас. І зло (зокрема, вбивство) перестає трактуватися як зло, а, навпаки, сприймається як добро. Зрештою, релятивізм є великою загрозою для моралі не лише в нас. Він – явище глобальне, вселюдське із являється повсюдно там, де послаблюється духовний компонент свідомості людини і суспільства. Сприяє цьому і спроба тільки секулярної інтерпретації моральних засад. Така загроза моралі існує повсюдно і завжди, бо релятивізм – зручна форма виправдання вигідного для людини) зла. Як відзначає К.Войтила, всіляка розбіжність моральних і правових законів, з одного боку, і вимог Закону Моральності в людині, з другого, зумовлюється відстанню людини від свого Творця, рівнем її вміння "прочитати" Закон в собі, усвідомити і підпорядкувати йому свою натуру" [Войтило К, 1991: 39). Натомість наближення законів зовнішніх до вимог внутрішнього голосу – веде до гармонії людини і суспільства. Відступ людини вбік релятивізму, від категоричної вимоги власного сумління зумовлюється також егоїзмом зовнішньої "матеріальної" людини кожен прагне застосувати закони моралі в своїх егоїстичних цілях. Як відомо, комуністична ідеологія пішла шляхом не "стихійного" релятивізму, чим грішить весь світ. Оголосивши моральні приписи "відносними" (класовими, вона відкрито стала на його бік. У цьому – одна з головних відмінностей традиційно-християнської і більшовицької систем вартостей. Перша з них спонукає людину піднятися над собою, друга – опуститися нижче від себе, до тваринного стану. Оцінюючи в контексті цих міркувань завдання сучасного українського виховання, переконуємося в необхідності рішучого відходу відтак званої "класової моралі" і повернення до трактування понять добра як понять вічних, ідеальних, неосяжних і недоторканних. А відтак на відміну від комуністичної педагогіки, традиційно-християнське виховання кладе мораль в його основу як чинник першої і найбільшої ваги. Лише моральне благо поліпшує людину і збуджує в ній приспані духовні можливості. "Моральне удосконалення – головний і центральний акт людської природи всі інші шляхи удосконалення ведуть до нього і тільки з його допомогою стають досконалістю в повному значенні цього слова",–пише К.Войтила. Будь-яке нормальне виховання розпочинається з моралі із вірив моральні богоугодні ідеали. Людина одержує право відстоювати інші вартості – національні, громадянські, сімейні, особисті – лише моральними засобами. Цінності морального виховання Зміст морального виховання, як вже мовилося, складають абсолютні вічні цінності, що мають вселюдський характер. У християнстві вони репрезентовані найперше двома головними Заповідями Любові, Десятьма Заповідями Божими, а відтак і цілою системою вимог, пропозицій і заборон, які включає в себе Катехизис. В історії філософії абсолютні вічні цінності були предметом багатьох дискусій. Сократі Платон рішуче відкидали релятивізмі чітко визначилися втому, що а) абсолютні цінності існують і б) при цьому деякі з них важливіші, ніж інші. Зокрема, Платон до абсолютних цінностей відносив справедливість, чесноту, мудрість. На відміну від релятивістів, які вважають, щоці поняття витворені людьми і повинні трактуватися відповідно до обставин, абсолютисти
ідеалісти) вважають їх універсальними, вічними, недосяжними, недоторканними. Вони або створені Богом, або є законами природи, такими, наприклад, як земне тяжіння, рух, магнетизм тощо. У цій праці відстоюємо точку зору, що лише визнання факту існування вічних, абсолютних ідеалів та прищеплення дітям вірив них можна вважати надійною основою побудови системи сучасного українського виховання. Не існує іншого шляху духовного видужання людини, а без цього не матимемо і здорового суспільства. Знання "загальнолюдської моралі" без вірив морально-етичні ідеали видається порятунком ненадійним. Проблемним залишається питання ієрархії морально-етичних ідеалів. Будь-яке з понять, перелічених у першій групі кодексу вартостей, має універсальний характері шляхом певних рефлексій можна довести "його найбільшу важливість. Саме з огляду на це їхнє визначення, сам перелік, послідовність розташування тощо мають умовний характерів різних авторів кожен з ідеалів у шкалі цінностей може посідати різне місце. Ідеали добра та їх антиподи. Неможливо дати вичерпний перелік цих вартостей. Серед найчастіше згадуваних довільно назвемо такі доброта, чесність, справедливість, щирість, гідність, милосердя, прощення, досконалість тощо. Як уже йшлося, вони опредмечуються в кодексах, в культурі і у властивостях людської душі. В останньому випадку вони виявляють себе через стосунки між людьми. Для розуміння природи абсолютних цінностей суттєве значення має вираховування саме третьої форми їх функціонування. Якщо система ідеалів є для людини лише орієнтиром, а кодекс та культура – засобом їх осмислення, то у сфері людської душі цінності стають ареною боротьби добра і зла, антагонізму двох різних систем, протистояння антиподів вартостей. Цій сфері властива нестійкість, мінливість. Залежно відстану віри, кожна така властивість душі може утверджуватися й прямувати до Абсолюту або ж коливатися чи навіть деградувати, а відтак переростати у свій антипод. Так, доброта може перерости в жорстокість, чесність – у нечесність, справедливість – у несправедливість, щирість – у лукавство і т.п. Початком деґрадації цінностей як властивості душі є втрата віри та прагнень досягати ідеалу, зневіра, "зупинка" в дорозі до нього. Це – сумнів, з якого і розпочинається в людині аморальність від сумніву – до компромісу, від компромісу – до визнання неминучості зла, від нього
– до визнання доцільності зла ("облагородження зла, а звідси – ідо самоутвердження людини в злі яку "життєвій нормі, коли пригнічене і заглушене сумління перестає турбувати нас. Всяке нагадування про сумління тепер уже сприймається вороже, як зазіхання на душевний комфорт, через що злі люди ненавидять добрих, а в наш час трактують їх як "білих вороні готові зробити з ними те, що колись зробили з Христом. Абсолютні, вічні цінності та їх антиподи є втіленням боротьби добра і зла, що пронизує все життя людини і суспільства. Такого висновку доходять всі релігії, більшість філософських доктрин, гуманістична культура, народна творчість тощо. Вищий Авторитет – Бог – сприймається і як втілення Добра, і як його опора. Сили зла асоціюються з поняттями антихриста, сатани, князя пітьми. Перспективи протистояння двох силу різних філософських концепціях трактуються по-різному, проте в більшості випадків утверджується надія на остаточну перемогу добра над злом. Будучи антиподами, добро і зло обіцяють винагороди людині, але самі ці винагороди є різними. Добро забезпечує гармонію душі. Сили зла підкуповують людину, обіцяючи передусім матеріальну вигоду користь, тілесну насолоду, неробство тощо – "блага, які врешті-решт призводять до деґрадації людини, зокрема духовної – через "матеріалізацію" свідомості. Добро і зло в людині принципово різняться ще одним важливим моментом. Зло завжди готове завдати удар добру. "Обмані сила – ось зброя злих, – каже Дайте. Воно завжди має тактичну перевагу, бо не зважає на закони моралі. Зла людина лише реалізує свої прагнення. Добра людина за своєю природою неготова ні до нападу, ні навіть до оборони тими методами,
котрі застосовує зло. Добро мусить стати "трохи злом, щоб належно оборонити себе. Віра, надія, любов. Віра, надія, любов мають виняткове значення і особливу функцію в природі людини вони формують душу, через них у неї входять всі інші добрі якості. З їхньою допомогою людина дозріває до єднання з Богом. Як вже йшлося, віра – це прийняття чогось без застережень, без сумнівів, це дар Божий, який нагромаджується в людини, що прагне до свого Творця і надає перевагу благам духовним. Водночас, як й інші властивості душі, віра не є почуттям стабільним, бо може піддаватися сумніву, занепадати, переходити в безвір'я (нігілізм. Багато важливих засад нашого життя
ґрунтуються на вірі, людина має природну потребу в щось вірити. Наявність цієї потреби не можна довести, як доводять теореми. Але нам важко уявити собі людину, яка ні в що не вірить. Віра в ідеали не дається легко, вона досягається тяжкою працею душі, її напруженням. Людина народжується з прагненням віри, тому часто кажемо "довірливий, як дитина. В перші місяці та роки життя людська істота сприймає все з "відкритою душею, і невипадково могутнім носієм вірив добро єті елементи народної культури, з якими дитина зустрічається найперше – пісня, казка, звичаї, обряди тощо. Вони не випинають зло, не поетизують його, як це робиться в сучасних бойовиках, їм властиве вічне свято перемоги добра, правди, справедливості, а отже, і торжество вірив них. Саме в ранньому дитинстві душа людини найбільше проймається вірою. Звичайно, з часом наповнена вірою дитяча душа зазнає нелегких випробувань, зокрема, в підлітковому віці, але якщо фундамент цього почуття міцний, вона цей іспит витримає. Віра переростає в надію, складає її основу. Без вірив ідеали надія зазнає краху. Глибоко віруюча людина не впадає в песимізмі зневіру. Вона покладається насилу справедливості, зберігає спокій, бадьорий настрій, радість. Надія – це рівновага душі, її стійкість. Відчай і зневіра є великою бідою для людини і навіть гріхом. Тому надію в християнстві трактують як чесноту. Вона є основою оптимізму, вічним джерелом якого є не лише глибоке розуміння життя, ай звичайні, буденні приязні взаємини всім ї, на роботі. У вчителя чи викладача більше шансів набратися оптимізму, ніжу лікаря, котрий кожен день чує стогін хворих. Дитина надіється на маму, свою сім'ю, на доброту своєї школи, народу, всього світу. Надія – теж вроджене почуття, і воно залишає людину останнім. Життя безнадії пекло, згадаймо напис над відомим витвором фантазії Дайте. Ознакою душі є також здатність людини любити. Любов діяльна і вимагає жертовності. Не заперечуючи втіх і радощів земних (тілесних, християнство все ж ставить їх на друге місце після втіх духовних. Данте у "Божественній комедії" назвав любов "зародком всякої чесноти. У християнському розумінні любов переборює індивідуальне, вона антиегоцентрична. Любов безкорисливіша, ніж справедливість. Любов, що втілена удвох головних Божих заповідях, виголошених у Нагірній проповіді Христа, є основою повноцінного виховання, мудрості, самодисципліни і життєвої сили. Серцевиною всього, – писав Бертран Рассел, – є проста і старомодна річ, річ настільки проста, що мені майже соромно згадувати її через побоювання насмішок, якими мої слова зустріне розумний цинік. Те, що я маю на увазі, – вибачте, що нагадую це, – є любов, християнська любов або співчуття. Якщо ви відчуваєте це, вирозумієте сенс існування, у вас є вказівка до дії, причина для хоробрості, необхідність душевної чесності" [Фоутс Г, 1993: 29]. На думку американських психологів (С.Чесса, Г.Кемпбелла, А.Томаса та ін.), лише любов може врятувати як дорослих, такі дітей. Зокрема, Г.Кемпбелл доводить, що саме через любов відбувається задоволення і розвиток емоційних потреб людини. Любов трактується як почуття, внутрішнє бажання, що має різні ступені сили. Натхненне вірою і надією, бажання любові спонукає до зближення з предметом любові, ненависть – до віддалення. Любов – сила творча і життєстверджуюча, від неї все добре на землі. Ненависть і страх мають руйнівний характер. Вони є першопричиною всіх головних вад людини – лукавства,


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал