Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка17/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   45
1954: Та тому докоряє своїм сучасникам-нігілістам, які махнули рукою на всі три чинники і, знищуючи людину в людині, послідовно знищували релігію, мистецтво, мораль [Ушинський К,
1954: Т 231]. Ця глибока думка стає для нас сьогодні особливо зрозумілою, очевидною і навіть пророчою, якщо взяти до уваги, що справу російських нігілістів послідовно завершували більшовики. Духовність і моральне мужніння людини Із сказаного вище випливає, що стрижнем духовності у традиційно-християнському трактуванні є насамперед визнання Авторитету Творця і віра в Нього, а відтак визнання і віра в ієрархію ідеалів, які виражають ставлення до навколишнього світу. Це дає підстави ще раз повторити і дещо уточнити дане раніше визначення духовності духовність – це зумовлена світоглядом і вірою скерованість людини до Бога ідо богоугодно трактованих ідеалів різних рівнів ієрархії, що стосуються релігійного, естетичного, морального, національного, громадського, родинного, особистісного тощо життя людини. Не може бути виховання та саморозвитку без прагнення людини змінитися, стати кращою, досконалішою. І головну роль тут відіграє ідеал – цей вічний недосяжний взірець, до якого вона все життя йде, прагне наблизитись, часом падає, очищається і знову йде. Вся сутність виховання втому, щоб націлити людину на таку дорогу – до Храму – і щоб вона, будучи від природи доброю і злою, все ж намагалася націй дорозі ставати кращою. Ось чому саме тут – у сфері духовності – маємо джерело мотивації моральної поведінки людини, нормального трактування нею засад патріотизму, демократії, родинності, власних цілей тощо. Людина йде до свого призначення, виконуючи свої обов'язки перед всіма людьми на землі, Батьківщиною, своїм найближчим оточенням, своєю сім'єю, нарешті, перед самою собою. Повнота цього духовного служіння залежить саме від світогляду і віри, вони визначають діапазон ідеалів і стійкість переконань людини. Але завжди силу імперативу матимуть лише ті вимоги до особистості, які йдуть від Шанованого Авторитету, схвалюються Ним і які підкріплені вірою в Нього. "Суть виховання, – писав В.Сухомлинський, – я вбачаю втому, щоб кожний вихованець, виробляючи свої переконання, загартовував свою волю і силу духу, виявляв себе в активному прагненні до добрав рішучості досягти ідеалу добра щоб тоне було. Переконання не можна виробити без боротьби із злом. [Сухомлиснкий В, 1976: Т. 2; 233]. Самим життям доведено, що ні моральність, ні патріотизм не можуть відродитись на ґрунті бездуховності. Занепад віри, як засвідчує історія, завжди супроводиться знеціненням морально- етичних цінностей. Духовність є, отже, єдиною силою і передумовою подолання людиною егоїзму власної натури, поза чим взагалі годі говорити про виховання чи самовиховання. "Позитивно забарвлене
містичне почуття є потужним джерелом наснаги для вибору совістю добра у складних лабетах інстинктів та тиску соціального середовища" [Савчин М, 2001: 95]. Як мовилось вище, для того, щоб утвердилась людська індивідуальність, людська особистість, вона повинна усвідомлювати свій зв'язок з началом вищим, ніж вона сама, вона повинна визнати існування іншого, Божественного начала [Бердяев Н, 1990: 120]. Щоб усвідомити себе, людині потрібно визнати і не себе (Там само. Якщо ж таке усвідомлення чогось Вищого відсутнє, то людина зосереджується на власному Я, а згодом відгороджується відсвіту, замикається у власному ґето [Лосскій Н, 1991: 62–63]. На все, що виступає як „не-я”, вона дивиться зневажливо, бачить його мізерним, жалюгідним, невартим її уваги. Так формується егоїст, якого чекає важке життя, бо, як йому здається, нікчемні люди, не бачать його величі, значущості і заслуг, всі недооцінюють його.
Домінуючий в окремій людині егоїзм стає джерелом епідемії антропоцентризму, який, досягнувши критичної маси, стає хворобою суспільною, ба, навіть одержує певне обґрунтування у філософії абсолютних прав людини. Все індивідуальне визнається святим і недоторканим. Поняття нації, громади, родини зводиться у ранг засобу задоволення індивідуальних прагнень, стає чимось менш вартісним, ніж окрема людина [Лосскій Н, 1991: 208]. Альтернативою такого самовиховання і такого життя людини є ситуація, коли вона змалечку відкриває себе чомусь Вищому, найперше Богові Любові і Добра, трактує це Вище як головніше від власного Я. Визнання існування Бога логічно виключає спробу людини обожнювати себе з усіма наслідками такого підходу – гордині, погоні за владою і впевненості у володінні істиною. Водночас, – це також веде до визнання рівності людей перед Ним, а відтак і рівності взагалі та до боротьби з расизмом, деспотизмом тощо [Малерб М, 1997: 590]. Це початок її духовного становлення і мужніння. Саме цей мав на увазі Конфуцій, кажучи, що людина міряється не з ніг до голови, а від голови до неба. Віра людини у щось Вище від неї самої є сприятливим тлом для формування механізму її саморегламентації у повсякденній поведінці, а відкритість душі зумовлює можливість і потребу її постійного очищення, образно кажучи провітрювання і вимивання з неї егоїзму. Авторитет Творця стає головним критерієм ставлення людини до системи цінностей. І саме тому "віра в святині, віра в ідеали – один з найглибших коренів духовної стійкості, мужності, непохитності, повноти життя, справжнього щастя. Справжня людина починається там, де є святині душі" Сухомлинський В, 1976: Т. 2; 227]. Орієнтуючись на такі засади, людина виробляє у собі низку якостей, які характеризують її поведінку.
По-перше, вона постійно надає перевагу цінностям духовним над цінностями матеріальними, знаходить у собі сили протистояти природним, біологічним інстинктам і потребам, тримає їх під контролем, домінує над ними. Такі люди не нагромаджують багатства, не кохаються в речах, служать ідеалам. Крайньою формою такого служіння є образ Дон Кіхота. Якщо ж духовні прагнення в людині поступаються тиранії прагнень матеріальних, то є підстави говорити про втрату людиною духовного стану.
По-друге, духовну людину завжди характеризує чіткий вектор її спрямованості, певна динаміка, вона завжди в дорозі до кращого і це особливо помітно на її вчинках. Вважається, що саме духовність людини є головним чинником нарощування енергії дії, допомагає їй перемагати труднощі, долати у собі кволість і хиткість.
По-третє, націленість на Високе і Святе, назустріч Богові та богоугодним ідеалам, прагнення досконалості завжди благотворно впливають на розвиток таланту, здібностей, творчих сил людини. Вона часто відчуває співучасть у своїй творчій діяльності Сили Вищої. Відсутність же духовності і схильність служити егоїстичним цілям виснажує творчі сили людини

[Бердяев М, 1990: 109], безпредметною стає її воля.
По-четверте, духовність озброює людину критерієм вибору цінностей. Якщо вона спрямована до Бога, то це дає їй еталон Добра і спонукає приймати ті цінності, які йому не суперечать, і відкидати все, що йому вороже.
По-п'яте, як підкреслює відомий французький філософ Мішель Малерб, духовний стан суттєво розширює для людини можливості осягнення щастя. Коло її радості і задоволень виходить за межі споживацтва. Духовне щастя іноді – це єдина можлива його форма для людини і відчуття його для неї часто сильніше, ніж радість достатку чи успіху у суспільстві. Це щастя сумісне зі справедливістю, воно має особливу природу [Малерб М, 1997: 593]. Люди, у свідомості яких домінує духовне начало, вельми помітні у суспільному середовищі. Вони схильні до релігійності, глибше відчувають мистецтво і красу, в усіх речах бачать їх містичний бік, легко піднімаються над своїм Я, атому здатні до розумного компромісу з іншими людьми, вміють уявити себе на місці іншої людини, схильні до творчості і оптимізму, принципові у протистоянні злу і відстоюванні вищих цінностей, часто відчувають себе білими воронами. За певних умов вони і не ставлять собі замету виправити світ, але ревниво оберігають від зла своє внутрішнє життя.
Відродження віри
Зв'язки людини з її Творцем є головною духотворною силою. Сучасне повернення нашого народу довірив Бога є не що інше, як лише повернення до норми, до духовного здоров'я, до природовідповідного стану. Потребою віри, зрештою, пояснюється сьогодні масове релігійне всеядство. Бо якщо людина не вірить ні в що, то вона готова повірити в будь-що. І, власне, з цих позицій мусимо ставитися до сил, що протистоять християнізації нашого виховання. Заступаючи християнській вірі дорогу до душі дитинине допускаючи, зокрема, вивчення релігії, митим самим звільняємо в її душі місце для вірив різні сатанинські ідеали, до яких дитина приходить самотужки. У цьому важкому поверненні до себе з певним недовір'ям ставимося до власної виховної християнської традиції, як до "застарілої, атому все частіше озираємося на Захід, іноді з підсвідомим прагненням знайти там виправдання і своїм "матеріалістичним" антихристиянським) поглядам. Проте поверхові спостереження тут можуть виявитися помилковими. То правда, що пересічний громадянин Франції чи США може назвати себе "невіруючим", що він трохи призабув свої духовні цінності і недуже дбає про своє єднання з Богом. Але він не ставі одвертим безбожником. А відтак, це немає прямого стосунку до виховання. Молодь тут виховується найперше на культурі, а в основі європейських культурних надбань лежить християнство. Воно повсюдно – в добре упорядкованих храмах, в літературі, в родинних звичаях, в способі мислення тощо і орієнтує виховні зусилля старшого покоління на християнські засади як на моральні і єдино прийнятні. Бо атеїзму свідомості європейця завжди трактується як сатанизм, до котрого і "невіруюча" людина тут ставиться негативно. Зрештою, можна взяти до уваги і той факт, що освітні системи цілого ряду європейських державу сфері виховання молоді дуже тісно співпрацюють з Церквою і практикують викладання релігії як обов'язкового предмета. Про це мова піде згодом. Нарешті, очевидно, що заморська, імпортована духовність так само невідповідна нашій душі, як заморські фрукти нашому шлункові. Кожен народ витворює свою духовність власними силами і на власному ґрунті – щоб вона відповідала його характерові. І якщо в історії вона зазнає руйнування, то він мусить повертатися назад, до своїх витоків.

Завдання для самоконтролю
1. Що є головним джерелом мотивації моральної поведінки людини
2. Що розуміється під терміном "опредмечення віри
3. Що є джерелом духовності Дайте визначення поняття духовності.
4. Прокоментуйте функцію мистецтва у розвитку духовності людини.
5. Назвіть головні особливості людини духовного складу.
Розділ 17.
Системно-ціннісний підхід до визначення змісту виховання і розвитку Відповідно до сказаного у попередніх розділах зміст виховання і розвитку неможливо визначити як поняття абсолютне, незалежне. Він завжди узгоджується з духовним полем суспільства, яке у свою чергу визначається головним ідеалом, а також, зрозуміло, суспільним устроєм. Саме тому в цьому розділі ми розглядатимемо його виключно як складову системи. Очевидно також, що зміст виховання і розвитку повинен мати виразну структуру, що має особливе значення у вирішенні практичних завдань, таких як розробка програмі планів виховної роботи, різних заходів тощо. Усе це зумовлює потребу і чіткого висвітлення та обґрунтування системи цінностей, якою визначається зміст виховання та його напрямки. Природа цінностей виховання і розвитку Вважається, що виховання і розвиток будуються на досвіді народу, спираються нарізні форми культури, на досягненнях наук тощо. Проте в усіх цих чинниках завжди визначальне місце займають втілені в них цінності. Саме вони через культуру, через традиції, філософію, релігію тощо вказують на вектор виховних зусиль, формують виховний ідеал, дають відповіді на фундаментальні запитання нащо орієнтується молодь – на добро чина зло – на віру в духовні чи в матеріальні благана культ сили чина культ духу Що береться за взірець – життя Христа, життя Павки
Корчагіна чи Рембо? Очевидно, що між системою цінностей, стратегією та методами виховання і розвитку існує взаємна залежність. Цінності визначають зміст виховання, а стратегія і методи ставлять собі замету прищепити молоді віру у прийняті цінності. Яку систему суспільство вибирає, таким мусить бути і характер виховання та розвитку всім ї, школі, в суспільстві. В дійсності, виховання – це не що інше, як "приєднання до ієрархії вартостей, добровільно обраної, засвоєної і реалізованої шляхом відповідної діяльності" Вартості у процесі ...”, 1992: 96]. У цьому сенсі обов'язок виховника – наблизити цінності до дитини, подавши їх у прийнятній для неї формі, розвивати їх у її свідомості Вартості у процесі ...”, 1992: і сприяти їх інтеріоризації з таким розрахунком, щоб вони ставали її діючим світоглядом. Цінності мають ідеальну природу, тобто можемо стверджувати, що вони є певною ієрархічною системою ідеалів, фундаментальних понять і цілей, якими живе суспільство і в здійсненні яких вбачає сенс свого існування. Зрештою, вони (цінності) можуть трактуватися як в контексті життя всього суспільства, такі крізь призму життя окремої людини. Проте саме в
першому випадку вони слугують певним загальним "еталоном, на який виховання та розвиток орієнтуються. Кожен народ протягом своєї історії виробляє свою систему цінностей, що віддзеркалює його характер, соціально-економічний стан, політичний устрій тощо. Радикальні змінив житті народу завжди супроводжуються переоцінкою цінностей, що веде до зміни світогляду. Водночас, цінності кожного народу мають свої пріоритети, особливо, коли йдеться про так звані суспільні цінності (societal values), на яких позначаються особливості культури різних суспільств. Так, засвідченням проф. Дж.Т.Фоутса, в системі вартостей американського суспільства надзвичайно цінуються самодисципліна в праці, честолюбство, незалежність мислення, повага до людини, самоконтроль, суспільна відповідальність, порядність і чесність. Неважко відчути, що на цьому виборі позначився вплив прагматичного світогляду і прагнення до матеріального успіху. Схильність студентів до таких вартостей всіляко заохочується. Водночас у східних культурах помітне місце займає конформізм, колективізм, покірність щодо влади тощо
[Фоутс Г, 1993: 123–184].
Опредмечення цінностей Ідеальна природа цінностей зумовлюєте, що вони є найперше предметом визнання і віри. І це, очевидно, – одна з їхніх головних прикмет цінності стосуються також тих найпотаємніших глибин людської душі, які не можна осягнути раціоналістичним мисленням. У певному сенсі вони репрезентують і стан духовності людини та суспільства, а відтак носять і містичний ірраціональний) характер. Людина багато що сприймає на віру, набагато що просто сподівається, багато що любить – і все це далеко не завжди обґрунтовано. Природа цінностей передбачає також їх опредмечення, тобто певне матеріальне втілення, що робить їх доступними для сприйняття, служить засобом їх передачі від людини до людини, засобом їх поширення. Можемо визначити щонайменше три головні форми такого опредмечення.
1. Кодекси цінностей, тобто в тій чи іншій мірі систематизований перелік їх у формі певних вербальних правил, вимог, законів, заборон, визначень тощо (Див. нижче. У християнській філософії таку функцію виконує "Катехизис". Був колись, як відомо, і т.зв. "Моральний кодекс будівника комунізму, хоча насправді моралі тут стосувалися заледве чотири пункти з дванадцяти.
2. Цінності опредмечуються у формі якостей людської душі, що презентується назовні певними вчинками, всією поведінкою людини. Власне, тоді ми говоримо про виховання прикладом і на прикладі. В широкому сенсі сюди віднесемо і міжнаціональні та соціальні стосунки окремих людей, їх груп та народів. Люди, громадські об'єднання і партії, держави тощо – завжди демонструють свою прихильність до тих чи інших вартостей, відстоюють їх і прагнуть їх поширення.
3. Нарешті, цінності втілюються в різних формах культури. Сфера такого опредмечення дуже широка і включає найперше філософію, літературу, мову, мистецтво, релігію і Святе Письмо, традиції, втілені у звичаях та обрядах, державну і народну символіки, ідеологічні, моральні та правові джерела і чинники (конституцію, кодекси законів, міжнародні документи типу Загальної декларації прав людини тощо. Як кодекси, такі моральні вчинки людей і, особливо, різні форми культури, власне, й стають самодостатніми чинниками виховання саме тому, що несуть в собівартості. Зрештою, та обставина, що вони в більшості випадків опредмечені імпліцитно, "приховано, зумовлює два важливі для практики виховання моменти. По-перше, через предмет цінності часто засвоюються інтуїтивно, неусвідомлено для самої людини. Через це добра книжка, народні звичаї, картина чи музика виховують людину і без участі виховника, їхній вплив є самодостатнім. "Немає такої
книжки і такої науки, – пише К.Ушинський, – яка не зачіпала б хоч якоюсь мірою серця дитини, а від цих маленьких зачіпань утворюються рисочки, аз цих рисочок утворюються асоціації, аз цих асоціацій іноді складаються потім такі джерела схильностей і пристрастей, які вже неспроможна перебороти й доросла людина" [Ушинський К, 1983: Т. 1; 263]. По-друге, предметна "прихованість" цінностей часто призводить до того, що в організації виховання не завжди бачимо дійсний зміст предмета, атому часто (іноді помилково) вдаємося до предмета не з тими вартостями і не того призначення, на які вказують нам наші цілі. Прикладом цього може бути сьогодні виховна функція свят досі у нашій свідомості та практиці виховання співіснують образи Святого Миколая і Діда Мороза, свят Нового року і Різдва Христового, не розрізняємо понять "неділя" і "вихідний день. Ба, навіть намагаємося поєднати педагогічну спадщину
А.Макаренка і Г.Ващенка. Тимчасом, усе це носії різних систем вартостей. Система цінностей та напрямки виховання і розвитку Коли говоримо про цінності, тоне можемо обійтись без їхньої класифікації. Нею передбачаємо вирішення двох проблем. З одного боку, йдеться тут про конкретизацію змісту виховання і розвитку, аз другого, – шукаємо обґрунтування їх напрямків. Обидві ці проблеми дуже тісно пов'язані і допускають різні підходи. Комуністична педагогіка, як уже мовилося, орієнтувалася на певний перелік "виховань, який, однак, належного обґрунтування не мав. Іноді їх нараховували до 20 (напр. див. предметний покажчик Сухомлинський В, 1976]). Таке видання як Педагогіка, 1986] орієнтувало увагу вчителя на виховання колективізму, комуністичного світогляду, атеїстичних та ідейно-політичних переконань, на моральне, фізичне та естетичне виховання тощо. Очевидно, що за кожним з таких "виховань" вбачалася (писана" чи "неписана) група цінностей. Але за всіх випадків ми стикаємося з фактом певної невпорядкованості, кон'юнктурності та суб'єктивізму, що, зрештою, відповідно переноситься і на педагогіку сучасну. Із сказаного випливає, що, приймаючи як успадковану загальну структуру виховання (Див. розділ 14), несподівано для себе виявляємо структурну неспроможність одного з його елементів. Це тим більше прикро, що, як вже йшлося, саме він – цей елемент – має пряму причетність до практики виховної роботи. Неважко зрозуміти, що такий стан речей зумовлювався авторитарною природою комуністичного виховання. Зміст виховання не "припасовувався до людини, не узгоджувався з її потребами, а формувався ззовні, в кращому разі виходячи з потреб суспільства. Педагогіка готувала "виховне меню" на свій смак. І вже з огляду хоча б на це відчуваємо сьогодні потребу знайти все ж якесь обґрунтування структури змісту виховання і розвитку – достатньо чіткої і придатної до практичного застосування. Оскільки вирішальну роль у визначенні "видів виховання" у минулому відігравав соціальний устрій, то з повним на це правом відштовхнемося від природи громадянського суспільства, до якого прямуємо. На відміну від тоталітарного ладу, воно надає людині широкі права і свободи та покладає на неї відповідальність за себе саму, а відтак спонукає її до того, щоб вона сама визначала свою модель поведінки і потрібні для життя якості. Не педагога дитина з її потребами є "замовником" і структури змісту (відповідної системи цінностей, і відповідних методів виховання. Демократична педагогіка, таким чином, відкидає суб'єктивізм виховника, натомість орієнтуючись на визначення і вивчення тих сферу яких проходитиме життєдіяльність дитини та враховуючи те, які вимоги до людини ці сфери висувають. Вона покликана допомогти дитині
адаптуватися до них, засвоїти такі цінності, які забезпечать гармонію її поведінки і які виводяться з природної структури людського суспільства, що послідовно включає людину – родину – громаду – націю (державу) – вселюдство. Шоста сфера стосується ставлення людини до Природи – власної і природи довкілля. Поведінка людини в кожній із цих сфер регулюється певною групою цінностей, і введення дитини у систему цих цінностей традиційно називаємо вихованням. Отож звернемося до цих сфер (див. схему 9). Слід найперше відзначити, що попри всю очікувану структурну послідовність і чіткість системи цінностей, яка обслуговує кожен з названих рівнів соціального організму, зміст цих цінностей неоднаковий, як, зрештою, неоднорідними є і ці рівні. Частина з них, яку прийнято називати соціальними цінностями (social values), стосується ставлення людини до інших людей і торкається родинного, громадського, національного і вселюдського життя. Сюди ж відносяться і цінності ставлення до природи. Це – сфера виховання. Інша ж група "обслуговує" індивідуальне життя людини, забезпечує її особисту життєздатність, скеровану на удосконалення її життєспроможності. І хоча духовна сутність людини включає також цінності соціальні (етичну складову, є підстави говорити окремо і про її якості, які мають "егоїстичний" зміст, чисто індивідуальне призначення, а відтак і протиставляти їх цінностям соціальним (див. схему 9). Я" і моє "Над-Я". Не йтиме тут мова про вельми суперечливу концепцію З. Фройда, радше про потребу скористаємось з близької йому термінології, обмежившись суто аксіологічною сферою. "Над-Я" трактуємо як вияв сумління людини. Отже, найперше, з чим людина зіштовхується і має справу ціле життя, є її власне "ЯВ тій ділянці все визначається потребою жити, виживати – спочатку за умов власної немічності, а згодом за умов конкуренції. Дитині відразу природно дається здатність заявити про себе – криком, плачем, а пізніше й іншими способами. І хоча десь у глибині душі – від Бога – людина істота моральна, у сфері особистого життя вона найперше еґоїст, народжується еґоїстом, виступає як людина індивідуальна. Певною мірою егоїстом людина залишається впродовж життя. Інакше вижити не змогла б. Проте навіть у цій, здавалось би однозначно інтимній сфері, вона вимушена розпочинати і здійснювати свої вічні зусилля, спрямовані на подолання себе задля чогось. Нице, слабке, ледаче "Я, що прагне "полегшення, долається нашим "Над-Я", що орієнтується на розвиток і перемогу розуму, волі, життєвої підприємливості, на перемогу власної сили над власною слабкістю. Тут початок і джерела розвитку, цінності якого так само, які цінності виховання, передбачають необхідність вибору, прийняття і відстоювання чогось одного і заперечення в собі іншого, що є антиподом першому. Цей вибір людина робить найперше у своїй душі, у своїй натурі – утверджуючи одне і пригнічуючи інше, долає своє "Я" задля свого "Над-Я". Як вже мовилось вище, індивідуальне життя орієнтується на специфічну групу цінностей, що за своїм змістом відповідають поняттю "розвиток" (самоудосконалення людини. Вони розглядатимуться нижче (див. розділи 23-25). Який № схеми чи 10?) Схема 9 Я і моя родина. З часом дитина починає усвідомлювати свої потреби і відчувати свою залежність від інших людей. До сфери суто внутрішніх – "чистого еґоїзму" – долучається потреба співжиття з іншими людьми. І найперше це виявляється у стосунках дитини з членами власної родини. Розширення потреб власної життєдіяльності зумовлює необхідність йти на перші жертви" на користь інших. Чи з власної волі, чи зі спонуки ззовні дитина вперше долає свій еґоїзм і ділиться з братиком шоколадкою, погоджується вимкнути телевізор, бо бабуся нездужає,
допомагає мамі мити посуд тощо. Різним дітям ці перші кроки самоподолання даються неоднаково легко. Іноді цей природний "еґоїст" навіть прибирання власного ліжечка вважає посяганням направа людини. Але саме тут і бачимо початок становлення людини суспільної і, на думку К.Ушинського, саме цей етапу подоланні еґоїзму стає вирішальним. Тут, власне, починається те, що позначаємо терміном "виховання. Процес привласнення людиною сімейних цінностей триватиме все життя людина або засвоюватиме і утверджуватиме їх у собі, або нехтуватиме ними, сприйнявши їх антиподи. Починаючи зі стилю стосунків у родині, що сприймаються нею дуже рано, – людина згодом осягне ще й мудрість співжиття дорослих усім ї, таємницю шлюбних взаємин і подружньої вірності, потребу піклування про власних дітей, доцільність гармонії в родинних стосунках, спільність інтересів, сенс багатодітності, здатність приносити вічну жертву на вівтар батьківства і материнства та ще багато інших понять і норм. Так упродовж всього життя відбувається "входження" людини в цінності сімейного життя, що й називаємо вихованням для життя в родині (виховання родинності. Я і людська громада. Людина – єство соціальне, їй властивий суспільний інстинкті вона не може розвиватися поза суспільством. Як вже йшлося, сама поява людської спільноти, зокрема громади, ґрунтується на цьому інстинкті. Специфіка громади, що відрізняє її від оточення родинного, полягає втому, що в ній виразніше і категоричніше репрезентований характерний для суспільства тип міжлюдських стосунків, певні ознаки соціального устрою, найперше наявність чи відсутність рівності і свободи. Вже перший урок, на який потрапляє дитина, що пішла до школи, віддзеркалює ці стосунки. Вони можуть бути авторитарними або демократичними, давати простір для самореалізації дитини, або, навпаки, обмежувати її свободу, а відтак і гальмувати її розвиток, руйнувати її власні далекосяжні цілі і власні намагання. Зміна соціального устрою суспільства, звісна річ, призводить до зміни всієї системи цінностей, а відтак ідо перебудови суспільних стосунків. Тому і сьогодні перед вихованням постає нове завдання сприяти становленню людини, орієнтованої на інакші, ніж дотепер, міжлюдські стосунки. Так, наш сьогоднішній тернистий шлях до громадянського суспільства, крім всього іншого, передбачає виховання людини, придатної до життя в умовах демократії. А звідси – доконечна потреба розкрити їй поняття цінностей громадянського суспільства, а відтак і сприяти тому, щоб вони були прийняті нею – розумом і вірою. До цих цінностей відносять почуття свободи пріоритет соціальної гармонії над класовою, расовою тощо ворожнечею усвідомлення і відстоювання власних праві свобод та визнання праві свобод інших людей пошана до Закону і рівність усіх перед ним суверенітет особи перевага ідеї громадянськості над ідеєю влади самовідповідальність людини рівність можливостей повага довиборів як головного механізму демократії толерантне ставлення до чужих поглядів тощо. Для нашої сучасної педагогіки і практики виховання цей напрям видається "недостатньо обжитим. Завдяки багатозначності терміну "громадянин" його часом помилково ототожнюють з патріотичним вихованням, що ніяк не пов'язане з типом суспільного устрою і орієнтується не на ідеали демократії, а на національну ідею. Насправді, до поняття "громадянське виховання" в сенсі, про який тут ідеться, близько стоїть термін "цивільне виховання. Я і моя Батьківщина. Потреба національної самоідентифікації людини є вродженою і природовідповідною. Національне, які всі інші антропологічні особливості людини, розвивається в ній протягом всього життя. Відстану першого – стихійного вияву національних ознак, від власної симпатії до барв свого прапора, дорідної мови і пісні, до своєї території і свого клімату тощо людина поступово приходить до усвідомлення і потреби відстоювання власних правна національно-етнічну та державну самоідентифікацію. Цим визначається і


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал