Омелян Вишневський теоретичні основи



Скачати 28.02 Kb.

Сторінка14/45
Дата конвертації03.12.2016
Розмір28.02 Kb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   45
1. Який із видів контролю вважався досі домінуючим і чи існують для нього перспективи таким залишатися
2. Назвіть особливості нової системи оцінювання.
3. Що таке "тематичний звіт учня, і які види навчальних задач тут можуть бути запропоновані
Частина друга СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ТА РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ
Загальні засади виховання і розвитку Зміст виховання Зміст розвитку Процес виховання і розвитку

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИХОВАННЯ І РОЗВИТКУ Розділ 14. Пошук системи Головні компоненти системи Описати систему виховання і розвитку означало б відповісти натри фундаментальні питання.
1. Якою є структура цієї системи, тобто з яких елементів вона складається, які функції в ній ті елементи виконують і як взаємодіють між собою.
2. Яким змістом наповнюємо цю структуру, що, зрозуміло, залежить від часу, в якому живемо, і від обраної нами життєвої, а отже, і виховної стратегії.
3. Оскільки система виховання і розвитку функціонує як динамічна, то в ній потрібно визначити також те, що зумовлює її процесуальні характеристики, що, власне, робить цю систему процесом Є підстави вважати, що структура – це щось незмінне в системі. Образно кажучи, – це певний "каркас, щось на взірець незаповненої анкети, таке, що має ознаки універсалізму. Будучи стійким елементом системи, структура, згідно з нашим припущенням, мала б однаково стосуватися різних педагогічних концепцій, якщо, звичайно, це концепції повноцінні. Вона також не "винаходиться" кожен раз різними педагогами при переході з епохи в епоху чи від одного суспільного устрою до іншого. Структура виховання формується історично – відповідно до природи самої людини, що залишається відносно незмінною. Тому якщо ми констатуємо, що виховання однієї епохи відрізняється від виховання іншої, то це не стосується структури, а лише її змістовного наповнення, який виступає як елемент підстановчий. Відповідно, можна вважати, що універсалізм структури виховання споріднює між собою погляди різних педагогів минулого і теперішнього часу. Міркування щодо стійкості структури зустрічаємо у працях К.Ушинського. Наполегливо відстоюючи думку проте, що виховання кожного народу є специфічним, має свої національні особливості, він з такою ж послідовністю наголошує і на універсалізмі різних систем. "В усякому громадському явищі, – пише він, – крім історичної, суто народної і тому ненаслідкової (рос.
– "неподражаемой") сторони, є і своя раціональна сторона, відкидати яку тільки тому, що вона виявилася раніше в іншого народу, було б дуже нелогічно" [Ушинський К, 1983: Т 39]. Він
вказує на "схожість педагогічних форм усіх європейських народів" [Ушинський К, 1983: Т 47,
75]. Спорідненість різних систем виховання вчений пояснює зокрема спільною метою виховання і єдністю психологічних законів, "які скрізь є основою для всякої виховної діяльності"
[Ушинський К, 1983: Та відтак вважає, що в цьому сенсі європейська педагогіка "не винайшла ще нічого, чим можна було б замінити класицизм" [Ушинський К, 1983: Т 46]. Приймаючи такий погляд на структуру системи виховання – бодай гіпотетично – припускаємо, що і структура комуністичного виховання більшовиками не винайдена, а відтак, що вона в очищеному вигляді придатна і для нашого сучасного виховання. Ці міркування спонукають нас приглянутись до системи комуністичного виховання уважніше. З цією метою відштовхнемося від висловлювання Василя Сухомлинського, яке, правдоподібно, якнайповніше віддзеркалює її сутність. Він пише "Людина повинна чинити за велінням совісті, а найголовнішим спонукачем сумління має бути комуністичний ідеал" Сухомлинський В, 1976: T. 1;
118]. У цій формулі відразу проглядають три елементи структури тодішньої системи виховання а) людина з її совістю б) її поведінка (повинна чинити в) комуністичний ідеал, що слугує найголовнішим спонукачем сумління. Дещо прихованим (як сам собою зрозумілий) виступає ще один елемент – г) ідеологія, яка репрезентувала зв'язок між людиною і комуністичним ідеалом (Див. схему 8). Взаємодія всіх цих чотирьох елементів структури ілюструється схемою 8. Кожен з них має в ній своє місце, яке йому наведене вище висловлювання В.Сухомлинського приписує. Людина (а, що формує свою свідомість з допомогою ідеології (г, спрямовує погляд на головний, уданому разі комуністичний, ідеал (в) і під його впливом будує свою поведінку в різних сферах життя – чинить за велінням совісті" (б. Універсальні функції всіх чотирьох елементів структури розкриємо нижче, а поки що торкнемося інших компонентів системи. Зміст виховання є варіативним компонентом будь-якої системи. У згадуваному вже висловлюванні Костянтина Ушинського цей компонент системи виховання названий "ненаслідковою стороною. Зміст слугує наповненням структури, визначається історичними обставинами та потребами того чи іншого суспільства, а ці потреби, зрозуміло, бувають різними. Зміст також "найпомітніший" компонент системи виховання, атому часто визначає її обличчя, напрям та цілі. Звідси природнім є припущення, що саме зміст, а не структура сьогодні відрізняє виховання комуністичне від виховання національно-демократичного. Віддзеркалюючи зміни у світогляді, протиріччя між старим і новим, саме зміст стає предметом гострих суперечок. З іншого боку, розмитість та смутність бачення змісту виховання стає великою перешкодою успіху в тій сфері.
(C. 165, буде видозмінена) Схема 8. Зауважимо попутно, що врахування різниці між структурою і змістом виховання дає ключі до сучасної оцінки нашої педагогічної спадщини. Будь-який з наших педагогів минулого ґрунтував свої рекомендації на універсальній структурі виховання, але наповнював її змістом тої епохи, якій служива тому ставлення до цього змісту може бути не завжди позитивним. Процесуальні аспекти системи. Запропонований вище "каркас" системи виховання структура + зміст) має статичний характер. Часом для того, щоб "діяти, система мусить мати джерело динаміки "хтось" має цю систему запустити інею керувати (див. схему д. Найперше – це інститути виховання, що, виконуючи певне соціальне замовлення, діють як суб'єкти, відповідно до панівного педагогічного світогляду і обраних у його річищі методів та засобів виховання.
Збірним суб'єктом такої дії є "виховнику найширшому значенні цього терміну (як, наприклад, у юриспруденції поняття "законодавець. Він не є елементом основної структури, а лише виконує функції її організатора, сили зовнішньої, що втілюється у діяльності педагогів та практичних виховників, а також у діяльності родини, дошкілля, школи, Церкви, дитячих і молодіжних організацій, ЗМІ тощо. В певному сенсі джерелом динаміки може бути і сам вихованець, статус якого у цій системі поглядів підносимо до рівня суб'єкта. Людина здатна і повинна здійснювати над собою певні виховні зусилля, а відтак бути готовою до морально- етичної оцінки – прийняття чи заперечення – того, що пропонують їй різні зовнішні чинники, про які мова ще піде нижче. Зрозуміло, що глибині зміни у суспільній свідомості, перехід до нових суспільних стосунків вносять сьогодні вдію цього компонента системи новий зміст – нове педагогічне мислення, вимагають переоцінки методів виховання і нового трактування відповідних засобів і чинників. Виходимо, отже, з того, що так само, як й іншим компонентам, "джерелу динаміки" властива інваріантна структура і варіативний зміст. Функції компонентів структури Оскільки система функціонує як єдність структури і змісту, то, зрозуміло, з урахуванням цієї єдності спробуємо визначити і функціональні характеристики окремих компонентів. Вихідну позицію в системі, природно, займає людина (Див. схема 8). Трактування її в різних концепціях неоднакове, бо це залежить від світогляду суспільства. Універсальною ж ознакою людини, як предмета виховання, була і є властива їй двоєдність – матеріального і духовного. І хоча в комуністичній системі матеріальне вважалося визначальним, все ж устами того ж Василя Сухомлинського підкреслювалось, що "предметом особливої уваги вихователя має бути стан духу вихованця" Сухомлинський В, 1976: Т. 1.; 117]. Ідеал комуніста в образі Павки Корчагіна чи шолохівського Давидова репрезентував саме таке поєднання двох начал – тілесного і духовного. І сьогодні сприймаємо цю двоєдність як реальність, але з тим лише усвідомленням, що і духовність може мати різний зміст, бо джерелом її можуть бути різні Авторитети. Очевидно, що таким джерелом духовності людини в комуністичному суспільстві повинен був слугувати ідеал комунізму. Звідси, комуністична духовність визначалася як зумовлена світоглядом і вірою скерованість людини до комуністичного ідеалу, її прагнення наблизитися до нього. Не варто тут зупинятися на природі самого комуністичного ідеалу, маємо щодо нього багатий досвіді пам'ять. Зауважимо лише, що він пропонував людині добро, до якого вона повинна була йти шляхом творення зла. В такому трактування цей ідеал виступав як антипод Бога Любові і Добра, що в християнській філософії називається ідолопоклонством. Важливим висновком для нас тут є лише те, що як сама двоєдність людини, такі визначення духовності в ній, попри очевидний негативізм змісту комуністичного виховання, несуть у собі і певні ознаки універсалізму, придатного для будь-якого виховання. Між людиною і головним (комуністичним) ідеалом працювала ідеологія. Її метою було розкрити зміст цього ідеалу і утвердити віру в його реальність. В комуністичній системі ідеологія стосувалася всього населення, посідала головне місце і користувалася великою увагою. Вона була критерієм оцінки "правильності" світогляду. Атому для її поширення мобілізувалися великі кошти, спрямовувалися зусилля науковців, вчителів, партійних пропагандистів, засобів масової інформації, дитячих і молодіжних організацій тощо. За цих умов природа людини, позбавленої права реалізувати свої релігійні потреби, поступово вела до того, що ідеологія одержувала всі ознаки псевдорелігії. Зрозуміло, що у суспільствах традиційно-християнської орієнтації, яким, наприклад, сьогодні є європейці, головним у системі є Бог як втілення Любові і Добра, а
проміжною ланкою між людиною і Ним виступає релігія у поєднанні з мистецтвом та наукою. Вона так само намагається пояснити людині, що є Бог і прищепити їй віру у його реальність. Звідси і визначеність поняття "духовності" у християнському світобаченні буде аналогічною. Духовність – це зумовлена світоглядом і вірою скерованість людини до Бога, її прагнення наблизитися до Нього. Функціонування осі Людина – релігія (псевдорелігія) – Головний Ідеал не тільки забезпечує духовне самовизначення людини, алей зумовлює становлення духовного поля суспільства. На його тлі формується концепція виховання дітей та молоді – сімейного та громадського. Зміст виховання часто репрезентується переліком "видів виховання. Останнім часом педагоги говорять також про "напрямки" виховання. Нижче ми торкнемося їх детальніше, а тут лише назвемо кілька з них для прикладу з арсеналу комуністичної педагогіки ідейно-політичне, матеріалістичне, патріотичне, моральне, естетичне, колективістське, інтернаціональне, трудове, фізичне та ін. За кожним з цих "видів" вгадувалася певна група специфічних цінностей, бо, зрозуміло, що, наприклад, зміст трудового та інтернаціонального виховання – речі доволі різні. Особливістю всіх цих "виховань" було те, що, по-перше, вони визначалися цілком стихійно, емпірично, їхня кількість і послідовність ніколи не обґрунтовувались. А, по-друге, – сам зміст цих "виховань" не був самостійним. Він завжди підлягав трактуванню крізь призму комуністичного ідеалу. Образно кажучи, якщо цей ідеал уявлявся "червоним, то всі виховання, попри свою специфіку, автоматично "рожевіли. В такому разі мораль перетворювалася в служницю ідеології і називалася "мораллю комуністичною, національне самоусвідомлення людини трактувалося як історичний пережиток, громадянські стосунки між людьми носили характер авторитарності (всесильна партія і безсила людина, конвеєризувалося раннє виховання дитини тощо. Така орієнтація на Головний ідеал є, зрештою, нормою для будь-якого суспільства і для будь- якої педагогіки. Християнство тут теж не є винятком. Взаємодія духовного поля суспільства і практики виховання завжди передбачає, щоб виховник і вихованець, з одного боку, зважали на пропоновані педагогікою правила поведінки у різних сферах життя, аз другого, – звіряли, чи відповідають вони змістові цього ідеалу. Його роль тут визначальна. Оскільки викладене вище матиме для нас надалі важливе значення, то вважаємо доцільним зробити ще одне зауваження. У згадуваній уже формулі Василя Сухомлинського комуністичний ідеал названо "найголовнішим спонукачем сумління. Це означає, що цей "спонукач" не є єдиним і що автор визнавав це. Існують також інші джерела мотивації поведінки людини, серед яких і бажання подобатися іншим чи самому собі, страх покарання та ще чимало другорядних мотивів. Для нас же тут важливо лише підкреслити, що цей ідеал мав у системі конкретне місце, виконував конкретну функцію і був уній визначальним. Крах системи і пошуки головного ідеалу Коли говоримо про крах системи, то маємо на увазі не лише систему виховання. Навіть розвал союзу був історичним епізодом на тлі глобального краху комуністичної доктрини, з допомогою якої впродовж багатьох років зумисне приховувалися тоталітарні, неофеодальні відносини (аналіз цього процесу подано у розділі 2 цього підручника. Тут лише підкреслимо, що у сфері свідомості людини він позначився повною зневірою в ідеал комунізму. Атому втратила свою функціюй ідеологія. Людина загубила зв'язок навіть з тим псевдобожеством, якому колись поклонялася, перестала дивитися за горизонт. Тотального руйнування зазнало, отже, псевдодуховне поле суспільства. Розмитість головного ідеалу автоматично призвела до духовної кризи та деградації. Наслідком і свідченням духовної поруйнованості людини стає алкоголізм,
наркоманія, прагнення дармового комфорту, порнографія, садизм тощо, які торкнулися не лише обездоленої, ай матеріально забезпеченої молоді. Не підлягає сумніву, що все це – насамперед наслідки втрати людиною будь-яких духовних орієнтирів. Дефіцит духовності став сьогодні настільки очевидним, що потребу її визнають навіть ті, хто з духом недуже в злагоді. Ситуація, яка таким чином склалася у суспільстві, торкається і педагогіки вона втратила духовну опору для своїх виховних зусиль. Атому, якщо визнати факт, що джерелом духовності у комуністичній системі був ідеал комунізму і, як засвідчує Василь Сухомлинський, саме він мав бути найголовнішим спонукачем сумління, то сьогодні педагогіці випадає думати над тим, що можна і треба поставити на спорожніле місце після його краху. Що для нас сьогодні може стати головним ідеалом і джерелом духовності Як відновити духовне поле суспільства і, отже, підвалини педагогіки Навряд чи варто серйозно сприймати помітну тенденцію до пошуку духовності, ігноруючи її джерело. Натомість на більшу увагу заслуговують різні спроби богошукацтва, що тепер теж про себе заявляють досить голосно. Випробовуємо на зуб усілякі псевдорелігійні сурогати, об'являються філософи, які хотіли б оголосити вищим авторитетом будь-що, що не є Богом. Бо важко повертатися до джерелу які напльовано. Спроби такого богошукання ведуться у декількох напрямках. Найперше, заперечуючи існування Бога як реальності, в ран божества пропонують підняти дух народу, дух нації (Див. дискусію навколо публікації В.Корсунського. – Рідна школа, №7, р. Такий підхід, звичайно, наповнює змістом нашу модель, оновлює ідеологію, яка націлює людину на молитву до нації, повноціннішим стає її духовне життя. Відповідно, нового забарвлення набуває і зміст виховання. От тільки куди заведе нас таке виховання Якщо до цього змісту головного ідеалу пристосувати формулювання Василя Сухомлинського, то вийде, що головним спонукачем сумління мали б стати інтереси нації. Чуємо в цьому вже щось знайоме, але таке, що суперечить сутності нашого традиційного виховного ідеалу – служіння Богові і Україні. Напрям розвитку сучасної модерної, переважно північноамериканської культури, що брудним потоком пливе на нас з телеекрана, підказує ще один варіант вищого авторитету – саму людину. Свої послуги готова надати і романтика прометеїзму, і філософія антропоцентризму – такі ж давні, які сам світ.
Антропократичний світогляд лукаво відвертає погляд людини від образу її Творця і зосереджує його на її власному образі. За цих умов втрачається не тільки будь-яка узгодженість між індивідуальним і соціальним у людині вони стають антагоністами, а відтак посилюється процес домінування індивідуального і нехтування в ній соціальним. Соціальне стає лише тлом для самовозвеличення людини. Паростком такого демонізму в наших умовах є образ крутого, що все може і що часто стає предметом захоплення дітлахів і повій. Як засвідчують сучасні дослідження, "у західній цивілізації духовне життя проходить під знаком жорстокої, смертельної ворожнечі між двома вірами вірою в Бога і вірою в людину
[Савчин М, 2001: 77]. Людина стає істотою, якій вседозволено і яка нібито власними силами здатна забезпечити розумовий і моральний прогрес. Тимчасом, з-під тоненької оболонки освіченого європейця час від часу виглядає садист [Савчин М, 2001: 77]. Самообожнення людини зумовлює в ній патологічну потребу наживи, сексуальних та наркотичних насолод, задоволення інстинкту вбивці тощо. Коли людська особистість нічого не хоче знати, крім себе, вона розсипається, допускаючи вторгнення нижчих природних стихій, і сама знищується у цій стихії [Бердяєв Н, 1990: 120]. Зауважимо принагідно, що головним ідеологом цього напрямку богошукання був Ніцше з його теорією Людини-Бестії, і про наслідки такого світогляду ми теж вже знаємо.
Отож, шлях богошукання, зорієнтований на людину (для нас він сьогодні, можливо, найнебезпечніший) теж не можемо приймати. Зважимо, що в цьому разі запропонована вище формула Василя Сухомлинського зазвучала б так людина має керуватися совістю, а головним спонукачем її сумління має бути прагнення стати Надлюдиною. Є тут над чим подумати. Відновлення духовного поля У другому розділі вже мовилось про закономірність і природовідповідність повернення нашої свідомості і нашого українського виховання до традиційно-християнських засад. Системний підхід до проблеми також наводить нас на думку проте, що визначальним орієнтиром у виховних зусиллях мусимо обрати Авторитет Бога. Заклик В.Сухомлинського умій бачити і відчувати зло Сухомлинський В, 1976: T. 2; 240] одержує сенс лише тоді, коли людина володіє еталоном Добра, яким є образ Всевишнього, і може зіставити ці антиподи. Саме зіставлення, отже починається з вибору Головного Ідеалу із вірив Нього. Очевидно, що він – цей Головний Ідеал може бути позитивним і негативним, втілювати добро або зло (див. схему 9), але цього вибору уникнути неможливо. Проте зробивши його, людина чує себе впевнено і духовно захищеною. Вибір Головного Ідеалу веде нас за межі самої педагогіки - до духовного поля, яким живе все суспільство і яким збирається жити. Власне воно – духовне поле – дає можливість нового прочитання слів В.Сухомлинського: "людина повинна чинити за велінням совісті, а найголовнішим спонукачем сумління має бути Бог Любові і Добра. Не сліду цьому виборі стратегії відразу вбачати апологетику якоїсь конфесії чи, тим більше, шукати в такому визнанні ознаки релігійного фанатизму. Дивимось на проблему християнства у нашому вихованні так не тому, що вважаємо віру в Бога у системі "комусь потрібною" чи "бажаною, атому, що це – об'єктивна неминучість, об'єктивна необхідність, – дивимось суто прагматично, майже по-вольтерівськи, хоча цей не цілком по-християнськи. Бо альтернативи тут не існує, скільки б мине намагалися її відшукати. Без Авторитету Бога і вірив Нього неможливо сьогодні відновити позитивне духовне поле суспільства, а отже, і структуру виховання неможливо наповнити новим, гуманістичним змістом. Водночас і відвертатись від цієї проблеми, прикриваючись вдаваним нейтралітетом, пускати справу самопливом означає давати зелене світло всілякому богошуканню і псевдорелігіям, що так активно захоплюють тепер духовний простір нашої свідомості і далеко не завжди ведуть людину до добра. Таким чином, як комуністична, такі традиційно-християнська стратегія виховання мають у своїй основі одну і ту ж саму універсальну структуру. Якщо, зрештою, підійти до проблеми хронологічно, то можемо стверджувати, що вона сьогодні збереглася такою, якою свого часу була запозичена більшовиками із системи традиційної, бо тоді – вчас становлення комуністичної педагогіки – відбувся лише демонтажу ній християнського змісту і заміна його на віру в ідеал комунізму – шляхом утвердження ідолопоклоніння. Отже, сьогодні йдеться, лише про відновлення в структурі того змісту, на основі якого вона колись фактично сформувалася. Всі компоненти структури мали і мають уній свій зміст, потребують глибшого трактування, що й стане предметом висвітлення у наступних розділів. Завдання для самоконтролю
1. Назвіть основні елементи структури системи виховання.
2. Вкажіть на різницю між структурою і змістом системи виховання.
3. Що розуміється під терміном "духовне поле" суспільства
Розділ 15. Людина в концепції традиційно-християнського виховання Людина як "витвір природи" Хоч би якими були ваші погляди, читачу, на філософію і психологію, погодьтесь, що коли ми говоримо про виховання людини, то повинні заздалегідь скласти собі уявлення про людину" – писав К.Ушинський [Ушинський К Т 305]. Цю його настанову приймаємо і сьогодні, бо від того, як дивимося на людину, дуже залежить те, як будемо її виховувати. Вивчення людини як предмета педагогіки розпочинається з питання про її походження. Маємо, як відомо, достатньо обґрунтовану точку зору, відповідно до якої вона є продуктом еволюції тваринного світу і, отже, якщо не вдаватися до евфемізмів, – високорозвиненою твариною. Такий погляд на людину часто спирався на дослідження Ч.Дарвіна. Звідси випливає, що виховання людини повинно б нагадувати "виховання" тварина точніше – відповідно пристосовану до її рівня "дресуру, коли за успіхи нагороджують, а за невдачі карають. Подібні погляди поширені в педагогіці. У європейських державах і, особливо, в США – завдяки філософії бігевіоризму, одним з фундаторів якої був Б.Скіннер. Людина в системі цих поглядів трактується виключно як поєднання двох чинників – генетичних особливостей організму і впливу на нього зовнішнього середовища. Вся мудрість педагогіки, таким чином, зводиться до знаменитої формули R - S (стимул - реакція впливайте на людину, безпосередньо чи відповідно використовуючи середовище, і ви матимете те, що хочете. Слід відзначити, що хоч комуністична пропаганда критикувала філософію бігевіоризму як "буржуазну, саме ці погляди (часто з поверненням до вчення І.Павлова) лежали в основі сталінської педагогіки. Теорія бігевіоризму відповідала її глобальним цілям пристосувати людину до системи тоталітарного устрою суспільства. Заперечуючи її автономію в зовнішньому середовищі та у вихованні, не визнаючи фактично поняття свободи вибору і гідності людини, цей авторитарний підхід вів і досі веде до "людини колективної, зумовлює становлення "комунального мислення" – в основі своїй безвідповідального. Людина потрапляє під закон стандартизації і перетворюється на "гвинтик" соціальної будови. Очевидно, що в контексті подібних поглядів людина відчуває себе "випадковою" і загубленою" у космічному бутті, позбавленою будь-чиєї опіки, аз іншого боку, – ніким некерованою і нікому непідзвітною. Статус її – невизначений. Вона може трактуватися і як цар природи, і як бидло. Невипадково, отже, матеріалістичні погляди імпонували диктаторам і приживалися в тоталітарних суспільствах. На словах людину тут прирівнювали до Бога, а насправді поводилися з нею як з твариною. У тій ділянці, однак, звертають на себе увагу факти, які ставлять під сумнів однозначність матеріалістичного погляду на людину. По-перше, і сам Дарвіні Павлов були людьми глибоко віруючими і вважали, що за предметом їх досліджень стоїть Вища сила, яка все сотворила. На це звертає увагу Іван Франко Дарвін “по-своєму був чоловік глибоко релігійний і зовсім не говорив ані не навчав, що чоловік походить від мавпи Франко І, 1982: T. 35; 266]. В існування Бога вірили не тільки філософи-ідеалісти, алей такі вчені як І.Ньютон, А.Вольт, І.Берцеліус,


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал