Олександр Педяш Щоб залишитися у Слові



Скачати 261.85 Kb.
Дата конвертації03.03.2017
Розмір261.85 Kb.
Олександр Педяш
Щоб залишитися у Слові

Не всякий, хто пише вірші, – поет. Олександр Педяш – поет, тому що світ навколишній – піднебесно-божественний – він вбирав не очима, якими наділені люди, і звірі, і птахи, а серцем трепетним, якому тремтіли і тихі шерехи трав, і довгі шуміння дощів і ледь чутні удари крапель роси, що розсипалися на пружних листочках. І, звичайно ж, в його серці билися і серця інших людей, які веселились і плакали, любили і страждали, але не могли про це сказати словами. Бо Словом – неповторним, єдинонародженим небо обдаровує тільки поетів. І дар той – щасливий і жорстокий, бо за нього треба розплачуватись. Часто життям. Тому – згадайте! – долі багатьох талановитих поетів – трагічні. «Судьба по следу шла за нами, как сумасшедший с бритвою в руке» – сказав геніальний Арсеній Тарковський.

Сашко (так ми, його друзі – письменники, поети називали його) загинув трагічно, безглуздо.

Не будемо смерть поета пояснювати примітивним, повсякденним побутовізмом. Згадаймо ще раз Тарковського. Або Ліну Костенко: «В безсмерті холодно. І холодно в житті. О Боже мій! Де дітися поету?».

Народився Олександр Педяш в місті Пирятин на Полтавщині. Батьки переїхали до Путивля. Потім Суми. Закінчив філфак педінституту. Працював учителем і директором сільської школи (с. Сад Сумського району), з 1979 по 1985 рік – редактором, завідуючим відділом телебачення обласного телерадіокомітету. Доля знову повернула його в Путивль. Був кореспондентом і відповідальним секретарем районної газети. То була робота для хліба щоденного. А ночами виходив на двобій з чистим аркушем паперу. Серце, ніби вистрибувало з грудей, і ставило свої болючі автографи на тому папері – протягом усього стрімкого життя.

Перша книжка «Спадщина» виходить у столичному видавництві «Молодь» 1985 року. І зразу ж відчуття – у літературу прийшов не черговий автор чергової збірки (що для літпроцесу – норма), а – поет. Своєрідний, глибокий, який не продукує вірші, а виболює кожен з них.



З села ми всі. З його природи,

Священної, як той вогонь.

Ми з свят, ми з втрат свого народу,

З краси і мудрості його.
Або: Усе, що мовчазним здається:

Трава, дерева, небо, сніг, -

Тієї ж миті озоветься

Лиш серцем доторкнись до них.
Або: Поосеніло. І паслін

У небо задививсь за плотом.

Достигло все. Лиш зав’язь слів

І досі ще не стала плодом.

А чи тепла не досхочу,

А чи було не вдосталь тиші?

Я зупиняюсь і мовчу,

І чую – в скроню пісня дише.
Господи, думаю я, скільки ще свіжих, як барвистий вітерець, пісень, дихало б у скроню талановитого Сашка, якби він жив. У його віршах зупинені ті миті, які стугоніли в його серці і тривожними ритмами залишилися на папері.

Він часто бував у мене дома, я у нього. Сашко мав праслов’янську розпахнуту душу. Це притягувало його до людей, а людей до нього.

Коли я перечитую його вірші, я чую його із скептичними іскринками голос, бачу щирий, інколи насторожений погляд, який мовчки запитує, чи добре написано. «Добре, талановито», – кажу я йому із сьогодення, коли Сашка нема.

До того вузенького містка без поручнів, який став останнім над прірвою його життя, Олександр Педяш написав чимало знакового: цикл «Фрески» з давноминулої історії Київської Русі, поему «Путивль», «Вільнюську баладу», цикл «Невмирущі герої» - тут і «Загадка Івана Сірка», і «Триста героїв», які полягли під Берестечком:

«Нескорені й мужні, у небі Вкраїни розтали

Всі триста героїв – єдина козацька душа!».

Крім того, вийшла його книжка «Обираю дорогу» (1990 р.) і кілька збірок поезій у співавторстві зі своїм земляком – поетом Анатолієм Луговським.

Олександр став лауреатом обласної літературної премії ім. Пилипа Рудя.

1996 року О. Педяша прийняли до Національної спілки письменників України.

Власне для мене, це вторинне. Головне, що Олександр Педяш був і залишається поетом, якого хочеться читати і перечитувати.

Світлій його пам’яті я присвятив вірш «Поети довго не живуть». Композитор Сергій Коноз поклав його на музику. Вийшла хороша пісня.

Ось цей вірш.
Пам’яті Олександра Педяша
Поети довго не живуть

І помирають од любові.

Серця, як вірші свої, рвуть,

Щоб залишитися у Слові.

А Слово для поета – Бог,

Дитя його єдинородне.

Не убивай поета словом, бо

Дітей він більше не народить.

Поети не живуть до ста,

Відведено їм мало весен…

Не розпинай поета, як Христа, -

Поет із мертвих не воскресне.

Поети душ не продають,

Не звабиш їх і срібняками…

І за любов поети п’ють

Лише святковими чарками…

Поети довго не живуть,

Бо помирають од любові.

Серця, як вірші свої, рвуть,

Щоб залишитися у Слові.


М. С. Гриценко (1962)
Письменник, журналіст, громадський діяч

Він пише у одному зі своїх віршів: «Я на землю прийшов перед літом і весна мені сили дала ...».

Гриценко Микола Семенович народився 9 травня 1962 року в селі Тимченки Недригайлівського району Сумської області у звичайній сільській родині. Батько все життя пропрацював на фермі фуражиром, мама – в колгоспній ланці.

Потяг до слова у хлопця з'явився рано. Навчаючись у Козелянській середній школі, став юнкором Недригайлівської районної газети «Світло жовтня», де й було опубліковано його «перші проби пера». Здебільшого це були нариси про односельців, етюди... Вірші Микола почав публікувати пізніше.

По завершенні школи подає документи на вступ до факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Успішно склавши творчі та обов'язкові іспити, 1979-го року стає студентом першого курсу найпрестижнішого столичного вузу.

Київ дав Миколі Гриценку нові знайомства та спілкування. Він відвідує творчі вечори відомих письменників, а свої вірші вперше пропонує до «стіннівки» факультету журналістики «Слово – зброя!» Хоча варто зазначити, що стиль поезії , а пізніше й прози Миколи Гриценка ніколи не відзначався войовничістю. З перших рядків він позиціонує себе, як тонкий, образний лірик. Проте, його перу притаманні й зболені рядки громадянських віршів, де він вболіває за рідну землю і свій народ.

Перша публікація Миколи Гриценка в періодиці з'явилася у 1981 році на шпальтах газети «Комсомолец Донбасса» (під час проходження виробничої практики в Донецькому комітеті телебачення і радіомовлення). Через рік його вірші опублікувала Київська газета «Молода гвардія».

Після завершення навчання два роки служить у лавах Радянської Армії у одній з військових частин м. Біла Церква Київської області. Там він пише свою першу повість «Довго кувати зозулі», яку свого часу схвально поцінував Олесь Гончар, порадивши її видрукувати окремою книжкою. В червні-липні 1986 року в складі військових підрозділів М. Гриценко брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Після служби у війську, з листопада 1986-го, працює в Сумському обласному комітеті телебачення та радіомовлення: редактором радіомовлення, редактором телебачення, зав. відділом телебачення. У 1988 році, при створенні головної редакції телебачення, він стає першим головним редактором телебачення Сумської обласної

телерадіокомпанії (наймолодшим серед колег – головних редакторів телебачення України). Микола Гриценко запам'ятався багатьом сумчанам як автор і ведучий багатьох циклів авторських телепрограм, у яких уникає політичної кон’юнктури того часу, він завжди стояв на боці простого громадянина. Його програми, особливо «прямі ефіри», були досить популярними серед телеглядачів, бо порушували найзлободенніші питання повсякденного життя. Завдяки сміливим, безкомпромісним програмам Миколи Гриценка на Сумщині (ще за атеїстичних часів) віруючим було вперше повернуто споруду колишнього храму (с. Шалигіне), порушене питання про недоцільність спорудження в Сумах шкідливих «білкових установок» та багатьох інших проблем.

На початку 1990-х розпочалося публічне входження нашого земляка в літературу. Дмитро Білоус у своєму попередньому слові до поетичної добірки М. Гриценка в журналі «Дніпро» благословляє молодого поета як вельми талановитого автора. Вірші його починають друкувати такі популярні часописи, як «Прапор», «Жовтень», пізніше – «Основа», «Вітчизна», «Дзвін», газети «Літературна Україна» та «Українська літературна газета».

У 1993 році у видавництві «Веселка» (з небувалим як на нинішні часи накладом – в 16 тисяч примірників) виходить друком перша книга прози М. Гриценка «Довго кувати зозулі». Цього ж року він стає переможцем міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», в результаті якого у видавництві «Український письменник» вийшла перша поетична збірка М. Гриценка «Білий налив» (1994-й рік). У передмові до книги відомий український поет Петро Осадчук зазначає: «Жадоба справжності, чистоти в людських відносинах і занапащеній діяльністю людини природі — домінуючі мотиви цієї невеликої, щільно наповненої тривогами і надіями сучасного життя поетичної збірки молодого автора. Його звуть Микола Гриценко, – запам 'ятаймо це ім 'я!»

У 1993 році Миколу Гриценка (члена Спілки журналістів України) приймають іще до однієї творчої організації – Спілки письменників України.

1995 року при створенні в незалежній українській державі нового конституційного органу – Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Миколу Гриценка призначають на посаду представника Національної ради в Сумській області. Він бере безпосередню участь в розробці та реалізації концепції розвитку телерадіомовного простору Сумської області, стає одним із фундаторів Українського фестивалю дитячого кіно і телебачення «Кришталеві джерела», до співорганізаторів якого долучилася і Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

1998 року у сумському видавництві «Собор» виходить у світ «дуже авторська» книга оповідань та публіцистики М. Гриценка «Самар», яка здобула високу оцінку літературних критиків за правдивість та поетичну образність письма.

У різні роки М. Гриценко був співкоординатором Всеукраїнських літературних конкурсів «Коронація слова» (2000-2006 рр.) та «Золотий лелека» (2007- 2009 рр.).

2000-го року переїжджає до Києва, працює в центральному апараті Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення: начальником відділу зв'язків зі ЗМІ та громадськістю Національної ради, головним редактором журналу «Вісник Національної ради України з питань телебачення І радіомовлення». Паралельно з цим займається документальним кіно. Він автор сценаріїв понад 10 документальних фільмів. Цього ж, 2000-го, у київському видавництві «Вопа mепtе» виходить друком солідна поетична книга Миколи Гриценка «Книжка».

Пізніше різні видавництва України видають його книги: «Голоси на вітрі», вид-во «Піраміда», м. Львів, 2004 р.; «Живи добром», вид-во «Дике поле», м. Запоріжжя, 2009 р.; «Повернення дощу», вид-во «Альтерпрес», м. Київ, 2010 р.

Відгукуючись на оригінальну збірку лірики «Повернення дощу», відомі українські письменники, зокрема, зазначили наступне:

Іван Дзюба: «Поетична мова М. Гриценка наче легка, позбавлена метафоричної напруги, – але часом увесь вірш стає великою метафорою життя»;

Микола Жулинськнй: «Я відкрив для себе поета чутливого до звукової гармонії, який гармонійно поєднує і форму, і звук, і ритм, і колір у вірші...»;

Петро Перебийніс: «Глибока, багатовимірна книга!»;

Микола Гриценко знаходить час і енергію для громадської роботи. Він – багаторічний голова ГО «Мистецький центр «Собор», заступник голови громадської організації «Сумське земляцтво у м. Києві», голова ГО «Недригайлівське земляцтво у м. Києві», головний редактор альманаху «Земляки». Упродовж багатьох років у своїй рідній Козелянській школі за участі відомих українських письменників організовує мистецьке дійство для талановитих діток Недригайлівщини «Літературні читання на Миколая», нагороджуючи їх дипломами Недригайлівського земляцтва та цінними подарунками.

Микола Гриценко – автор ідеї та натхненник спорудження в Сумах пам'ятного знаку «Сумка», який став нині одним із символів міста над Пслом.

Він – автор тексту гімну міста Сум та Сумського земляцтва, низки популярних пісень, що стали лауреатами пісенних Всеукраїнських фестивалів: «Сумська мелодія», «Сумщино моя», «Дві долі», «Україно моя», «Юності пора» та інших.

Наш талановитий земляк – Лауреат Всеукраїнських літературних премій імені Леоніда Глібова, Олександра Олеся, міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця, нагороджений почесними відзнаками Сумського земляцтва та «За заслуги перед м. Суми», а також Знаком «Хрест Петра Калнишевського».




В. Г. Дудченко (1932)
Володимир Григорович Дудченко – відомий журналіст, краєзнавець, поет, почесний журналіст України, Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців, Всеукраїнського товариства пам’яток історії і культури.

Народився у Лебедині, у сім’ї потомственого залізничника. У 1952 р. Володимир закінчив десятирічку Лебединської СШ № 1. Відразу ж після школи влаштувався будівельником на відбудові військового містечка у Лебедині, працював у пошуковій бригаді, яка проектувала новий військовий аеродром стратегічної авіації, потім – у гарячому цеху цегельного заводу. Далі – у ремонтно-будівельному управлінні при міськвиконкомі. Одночасно був дописувачем і робсількором нині міськрайонної газети «Життя Лебединщини».

Влітку 1955 року Володимира прийняли на посаду коректора районної газети. Писав інформації, репортажі, кореспонденції, нариси, фейлетони, гуморески. У 1956 році став одним з фундаторів літературного, а згодом літературно-краєзнавчого об’єднання «Обрій», яке очолював майже 30 років. Тривалий час по сумісництву працював фотокореспондентом, закінчив загально-науковий факультет журналістики КДУ і філологічний факультет Сумського педінституту імені А. С. Макаренка.

Навесні 1963 року Володимира призначили редактором районного радіомовлення, якому віддав близько 40 років. Разом з тим, не поривав творчих зв’язків з районною та іншими газетами Сумщини і України.

В. Дудченко виховав молоду плеяду літераторів, краєзнавців та журналістів місцевої преси. Видав три віршовані збірки краєзнавчої лірики і авторського гумору.

Початок краєзнавчого інтересу припадає на другу половину 50 -х років минулого століття.

В. Дудченко вніс значний вклад у вивчення Шевченкіани, яку досліджує з 1965 року. Записав перекази та спогади про Т. Шевченка від місцевих старожилів, в т. ч. від правнучки братів Залеських, в Лебединську садибу яких поет приїздив у 1859 р. Значну увагу краєзнавець приділив і князю М. Г. Репніну, копію портрета якого перемалював Т. Г. Шевченко. В районних та обласних газетах опублікував близько 30 матеріалів про Т. Г. Шевченка.

Найбільше місце у творчому доробку В. Г. Дудченка після шевченківської теми займають публікації, присвячені перебуванню композитора С. Рахманінова на Лебединщині, народному артисту СРСР, співаку Б. Р. Гмирі, двічі Герою Радянського Союзу, маршалу бронетанкових військ П. С. Рибалку, художнику В. Кричевському, письменнику К. О. Гордієнку, поетам М. Петренку і В. Довжику, двічі Герою Соціалістичної Праці М. Х. Савченко та іншим землякам.

Чимало матеріалів краєзнавцем опубліковано про нашу землячку пушкінської пори В. І. Анненкову, родичку М. Ю. Лермонтова.

Не обминув краєзнавець і тему вивезених до Європи скарбів замордованого у підвалах Петропавлівської фортеці наказного гетьмана України Павла Полуботка, маєтності якого свого часу перебували у Лебедині і с. Василівка.

В. Дудченко у міськрайгазеті підняв тему збереження старовинних курганів на території Лебединщини і Козацької могили 300-літньої давності, де покояться жертви козацької старшини, які підтримали курс гетьмана Івана Мазепи на здобуття незалежності України. Відновлена символічна могила з дерев’яним козацьким хрестом височить у кінці вулиці Погранична у Лебедині.

В. Г. Дудченку належить розвідка про той факт, що перший сільський телефон на Україні і в тодішній Російській імперії з’явився саме у Лебединському повіті у 1899 році. Також дослідив тему «Розвиток проводового радіомовлення на Лебединщині».

Завдяки зусиллям краєзнавця було створено у 1993 р. книжково-видавничий відділ при редакції міськрайгазети.

В. Дудченко взяв активну участь у підготовці енциклопедичного довідника «Сумщина в іменах» (Суми, 2003). Публікації краєзнавця були використані авторським колективом енциклопедії при написанні біографічних довідок дипломата Б. Г. Алексенка, поета і письменника Євгена Васильченка, доктора медичних наук Д. М. Калюжного, громадського діяча і мецената Я. В. Кучерова, Героя Соціалістичної Праці І. М. Остапенка, поета Михайла Петренка, оперного співака І. Н. Стешенка, Т. Г. Шевченка та ін.

Не випадково Національна спілка журналістів України у 2004 році присвоїла пошуковцю високе звання «Почесний журналіст України», а у 2008 р. – звання «Журналіст року». У 2007 році Всеукраїнське товариство краєзнавців присвоїло журналісту звання «Почесний краєзнавець України».
О. І. Солдатенко (1937)
Олег Солдатенко – художник-графік, майстер книжкової ілюстрації, автор і популяризатор книжкового знаку – екслібрису, учасник обласних, всесоюзних та міжнародних виставок і конкурсів в Англії, Франції, Німеччині, Польщі, член Національної Спілки журналістів України.

Лінорити Олега Солдатенка з'являються на обласних і всеукраїнських виставках, друкуються в газетах і журналах. Він – п'ятиразовий учасник республіканських виставок (1972-1978), увійшов до каталогу Другої всесоюзної виставки художників-журналістів (Москва, 1976).

Художнику-журналісту Олегу Солдатенку найдорожче село на Конотопщині –мальовниче Грузьке, де він народився і ходив до школи. Хрещений батько, місцевий художник-самоук Ф. Л. Кода, та чудовий шкільний педагог О. П. Столбін визначили майбутню долю хлопчини.

У Конотопі, де довелось працювати після десятирічки, відвідував студію образотворчого мистецтва у Будинку культури залізничників. Потім армійська доля закинула до Сибіру. Здібності до малювання та бажання вчитися допомогли закінчити заочні курси в Московському народному університеті мистецтв, а потім, після служби, – Іркутське училище мистецтв. Талановитий педагог, відомий майстер лінориту Г. Леві допоміг визначитись у жанрі, розкрив багато секретів ремесла графіки. Його, студента четвертого курсу, запрошують на роботу художником в обласну молодіжну газету, яка була в ті часи осередком молодих літературних талантів. Олександр Вампілов, п'єси якого й сьогодні ставлять українські театри, був одним із них. Духовна атмосфера в колективі надихала на творчість, і художник сповна поринає в роботу, шукає себе в річищі книжної графіки.

Та не давала спокою туга за рідним краєм, за милими вербами над ставками, за рідним словом. Хотілося в Україну...

Саме в той час у Сумах народжувалась обласна молодіжна газета «Червоний промінь». Ризикнув надіслати листа майбутньому редакторові В. Шевельову. Він теж ризикнув і запросив на роботу. Бути співтворцем нового видання було цікаво. Нові знайомства, люди, відкриття. Пізніше працював художником в обласній газеті «Ленінська правда», у часи перебудови – «Сумщина», а в 90-ті роки – у «Панорамі» та в «Сумській новині».

Серед робіт, виконаних у техніці лінориту, вирізняються своєю монументальністю графічні аркуші із серії «Азовсталь», сповнені лірики – із серії «Ворскла», а також міські краєвиди та пам'ятні місця Сумщини.

Олег Солдатенко залюблений у минуле Сум, Путивля, Глухова. Він натхненний автор зворушливих образів старовинних парків, млинів, клунь, хатин, котрі становлять історію нашого буття.

Подарунком долі для нього було знайомство з відомим сумським журналістом-краєзнавцем Геннадієм Петровим. Потоваришували, мандрували історичними місцями рідної Сумщини. Це давало щедрий ужинок вражень. Олег Солдатенко увіковічив славетне ім’я свого друга і однодумця на портреті. Привертає увагу теплий, психологічно виразний образ Геннадія Петрова, зосереджений на значнім та вагомім, замислений. Тлом портрета є умовний силует Воскресенського кафедрального собору, історичної основи нашого міста, котрим так захоплювався Г. Петров.



Портрет Г.Т.Петрова. 2007. Лінорит
Деякі з робіт О. Солдатенка слугують науковими джерелами, по них можна вивчати історію як Сумщини, так і всієї України, вони мають неабияку краєзнавчу цінність. Серед таких картин «Старий квартал» (Суми, 1978), «Молчанський монастир» (1970), а особливо цінна «Тут бувала Леся Українка» (1970) лінорит хати Параски Богуш у селі Косівщина під Сумами. Будинок до сьогодні не зберігся, і це єдине реалістичне зображення місця перебування талановитої українки в нашому краї.


Тут бувала Леся Українка. 1970. Лінорит
На початку 1970 років Олег Солдатенко став одним із перших на Сумщині популяризаторів книжкового знаку – екслібрису, шанувальників та збирачів цього унікального виду графіки і зробив вагомий внесок у розвиток книжкового знаку на Сумщині. Характерною рисою знаків є лаконічність, єдність зображувальних і шрифтових елементів.

Гордістю художника є знак, створений для бібліотеки відомого українського поета Миколи Данька в роки переслідування владою його творчості, сюжетним акцентом якого є кремезний дуб, що не згинається від шаленого буревію. Є в колекції художника і відбиток з автографом талановитого поета Володимира Затуливітра. «Маленьких охоронців» книги художник створив для сумських поетів О. Вертіля, А. Гризуна, М. Гриценка, своїх друзів і шанувальників Н. і В. Кочубеїв, Г. Петрова та ін.

Екслібриси Олега Солдатенка експонувалися на виставці Міжнародного конгресу екслібристів (Оксфорд – Лондон, 1982), Міжнародній виставці-конкурсі (Епіналь, Франція, 1983), на виставці «Радянський екслібрис» (НДР, 1985), Республіканській виставці українського екслібрису (Київ, 1988), Міжнародному конкурсі екслібристів (Варшава, 1994) та ін.

І сьогодні Олег Солдатенко повний наснаги і творчих пошуків. Митець-патріот, людина, що не стоїть осторонь проблем сучасності, Олег Солдатенко, особливо в останні роки, вводить в свою творчість образ храму як символу високої духовності. Ось чому на персональній виставці митця, присвяченій його 70-річчю, знаковою стала робота «Зруйнований храм», як біль за долю народу України, і як надія «на відродження зачерствілої душі».

Микола Маркевич (1804-1860)

Микола Андрійович Маркевич, який народився у с. Дунаєць на Глухівщині, був непересічною людиною: історик і архівіст, етнограф і фольклорист, поет і перекладач, музикант і композитор. “Бандуристе, орле сизий” називав його Т.Шевченко. Близькими друзями і знайомими його були В.Жуковський, К.Рилєєв, О.Пушкін, М.Глинка. Його перу належать оригінальні історичні, етнографічні, фольклористичні і музикознавчі праці.

Проте його постать не набула першорядного значення за життя, а пізніше й зовсім відійшла на маргіналії культурного і наукового життя в Україні. Сьогодні, з відстані у 200 років, ясніше видніється ця непересічна постать, яка має повне право зайняти одне з чільних місць серед науковців і митців ХІХ століття. Серед актуальних проблем на сьогодні вирізнимо кілька 1) написання науково обґрунтованої біографії М.Маркевича; 2) осмислення його історіографічної спадщини; 3) аналіз його етнографічної і фольклористичної діяльності; 4) дослідження поетичного доробку. Як бачимо, кожна із галузей діяльності цієї усебічно обдарованої людини потребує сучасного, глибокого аналізу. Тоді не будуть виникати прикрі непорозуміння і фактологічні помилки, як-от у досить поважному виданні “Енциклопедії українознавства” Вол. Кубійовича (1962, перевидання в Україні – Львів, 1994) зустрічаємо помилкове визначення місця народження М.Маркевича: “нар. у с. Турівці на Прилуччині, де перев. жив і помер”).

Відомості про М.Маркевича і в інших джерелах вельми неповні й уривчасті. З них ми лише довідуємось про те, що освіту він отримував у Москві й Петербурзі, був близький до декабристських кіл, підтримував стосунки з передовими діячами України, зокрема, Т.Шевченком. Його короткі життєписи з’явились ще у ХІХ ст., незадовго після смерті. Серед них роботи І.Павловського і О.Пипіна.

М.Маркевич отримав освіту в пансіоні при педагогічному інституті в Петербурзі. Перші його твори побачили світ у 1829 році. Це були збірки віршів "Элегии и еврейские мелодии" і "Стихотворения эротические и Паризина". Автор був під великим впливом Байрона, що й відбилося на його поетичній творчості. У 1838 році вийшла збірка "Украинские мелодии", яку складають його віршовані обробки народних легенд і повістей. До віршів додавалися примітки про народний побут України та виписки з історичних творів. Протягом 1842 1843 рр. вийшло 5 томів "Історії Малоросії", праці, так і не оціненої сучасниками. Власне, історія України викладалася в двох томах, а в останніх трьох були опубліковані документи з української історії. Перу Миколи Андрійовича також належать оригінальні історичні, етнографічні, музикознавчі праці: "Большой исторический, мифологический, статистический и проч. словарь Российской губернии", "О табаке вообще и в Малороссии в особенности", "Реки Полтавской губернии", "Народные украинские напевы, положенные на фортепиано".

Наш земляк був народознавцем у повному значенні слова. Глибока повага до духовності народу, до вироблених віками народних знань, до повір'їв і міфів, легенд і казок, музики і театру, до матеріальної культури звучить у кожному рядку його праць, у листах до друзів.

Одночасно з аналізом пісенної творчості українців М.Маркевич збирає великий етнографічно-статистичний матеріал в архівах, судах, медичних і статистичних установах Київської, Полтавської, Чернігівської губерній, прагнучи якомога скоріше випустити його у світ. “Я люблю палко науку і вважаю невдячною справою скнарою тремтіти над рукописами, не ділячись ними з людьми, що осягають всю ціну їх”, – писав він колезі й соратнику О. Боденському. На основі зібраного матеріалу М.Маркевич підготував окремі нариси побуту українського народу, вертепу, народного весілля, традиційної їжі, ласощів, напоїв, календарних обрядів, повір'їв. Усе це, за задумом фольклориста, мало увійти до великого збірника "Внутренняя жизнь Малороссии от 1600 года до нашего времени". Проте намір не був здійснений: трохи не завершивши праці, М.Маркевич помер. Видати підготовлені ним матеріали взявся І. Давиденко, який опублікував лише ті нариси, які збереглися в архіві М.Маркевича, а саме про звичаї, повір'я, кухню й напої малоросіян. Під такою назвою ця робота й побачила світ. Інші підготовлені вченим рукописи опинилися в різних приватних колекціях, зокрема А.Лазаревського, П.Лукашевича та ін.

Збірник „Звичаї, повір’я, кухня і напої малоросіян” знайомить нас із щедрівками, колядками, класичними посівальники піснями, описами святочних, масничних, великопостових обрядів і звичаїв, троїцько-купальськими вшануваннями дерев, українською демонологією та особливостями народного світогляду.

Олександр Потебня

(1835 - 1891)
На 60-ті роки XIX ст. припадає початок другого періоду розвитку української етнографії. У цей час набувають поширення ідеї міфологічної школи – наукового напряму, в основі якого лежить уявлення про міфи, легенди та інші форми духовної культури народу як прояву його духу та національної самосвідомості. Представником цієї школи в Україні був О.Потебня.

Майже половина наукового доробку О.Потебні присвячена дослідженню українського фольклору. Народна пісня часто була основою для його філософських і мовознавчих студій. Його захопленню фольклором сприяло загальне становище 50 – 60-х років минулого століття – дух демократії, рух народництва, різке зростання національної самосвідомості на Україні, звернення до джерел, втілених у фольклорних творах.

Народився Олександр Опанасович Потебня у 1835 році на хуторі Маневі поблизу села Гаврилівки на Роменщині (зараз це с. Гришине Роменського району). Активним збирачем народної поезії О.Потебня став рано. Перші записи пісень він зробив ще у 17-річному віці від своєї тітки Параски Юхимівни. Це такі народні перлини, як "Кроковеє колесо", "Ой, піду у садочок", "Ой, сине мій, Іване" та ін.

Протягом всього життя вчений старанно фіксував унікальні зразки народної поезії, переважно з Полтавщини (а саме Роменщини) та Харківщини. Записи О.Потебні часто потрапляли до багатьох тогочасних збірників.

Велика кількість його записів не побачила світу за життя вченого. “Рукописна спадщина О.О.Потебні-збирача була колосальною”, - зазначає М.Дмитренко. – „Навіть та частка записів, що виявлена в архівах, вражає своїм обсягом, а найголовніше – високою якістю фіксації оригінальних пісенних текстів та мелодій.” У наш час була підготовлена прекрасна збірка народних пісень в записах О.Потебні, до якої увійшли не тільки усі раніше опубліковані тексти, а й віднайдені в архівах. Це майже три з половиною сотні текстів, половина з яких мають вказівку на те, що записані вони були на Роменщині. Це і Перекопівка, де він записував від Параски Потебні у 50-х роках, і рідна Гаврилівка, а також інші місцевості Роменського повіту. Вражає жанрово-тематичне багатство пісенних зразків цього регіону, повнота текстів та їх яскрава образність. Веснянки, купальські, весільні, козацькі, чумацькі, бурлацькі, рекрутські, жартівливі пісні, балади, пісні про кохання – така амплітуда записаних Потебнею-фольклористом пісенних перлин на території нашої Сумщини, "вся старожитня Україна відбилася в них, мов краплина чистої джерельної води, вся її душа".

Записуючи народні пісні, О.Потебня надзвичайно уважно ставився до кожного варіанта того чи іншого твору. На його думку, незважаючи на відоме багатство проміжних структур народної пісні, практично неможливо встановити різницю між варіантом і новою піснею. Розвиваючи це положення, вчений приходить до висновку, що “пісня впродовж свого життя є не одним твором, а низкою варіантів”. Саме тому одного разу зафіксований і опублікований твір, на думку Потебні, не дає повного уявлення про його форму і зміст, оскільки “нам дається лише декілька точок руху, недостатніх для визначення проміжного шляху. Для історії і теорії народної поезії необхідне якомога більше число варіантів, вихоплених із течії у можливій конкретності і точності.”

У 1862 р. охтирський вчитель і етнограф В.Гнилосиров одержав листа від О. Потебні: "До діла було б мені, коханий земляче, об'їхати або й пішки обійти хоча б невелику частку України і придивитись, прислухатись до народного життя й мови". О.Потебню цікавили насамперед пісні. З В.Гнилосировим вони обійшли села довкіл Охтирки, зробивши немало цінних записів. Також матеріали були зібрані у Харкові, Харківській, Полтавській та Пензенській губерніях. Нагромаджуючи фольклорні матеріали, О.Потебня мав декілька цілей: готувати до друку збірки, досліджувати явища духовної культури в історичному розвитку, по збережених реліктах реставрувати мову, мислення, психологію, звичаї та обряди наших предків.

Наступного 1863 року в Петербурзі вийшло рукописне пісенне зібрання О.Потебні "Українські пісні, видані коштом О.С.Балліної". У збірці вміщено 63 пісні: 56 текстів з мелодіями і 7 мелодій з підтекстовками. Тематичне коло їх досить широке: календарно-обрядові, родинно-побутові, соціально-побутові, жартівливі тощо. До збірки ввійшла частина пісень зібраних у 50-х роках на батьківщині.

Згодом, нагромадивши величезний досвід у вивченні мов, народних звичаїв та обрядів, фольклорних і літературних творів, О.Потебня створив фундаментальні дослідження з теорії народної словесності.

У 1865 р. вчений написав монографію "Про міфічне значення деяких обрядів та вірувань", а в 1867 р. – "Про купальські вогні та споріднені ними уявлення" і "Про долю і споріднені з нею істоти". У цих працях вчений віддав данину міфологічним концепція. Але найвизначнішою працею у фольклористичній спадщині О.Потебні є капітальне двотомне монографічне дослідження "Объяснения малорусских и сродных народных песен" (1887).

У цій роботі висвітлено величезний комплекс теоретичних питань на основі фольклорних текстів. Учений розвинув положення про класифікацію та систематизацію народнопоетичних творів.

Велику цінність мають також праці О.Потебні "Із записок з теорії словесності. Поезія і проза. Тропи і фігури. Мислення поетичне і міфічне", "Із лекцій з теорії словесності. Байка. Прислів'я. Приповідка", в яких висвітлюються питання теорії слова й художнього образу, поетики усної народної творчості, фольклорно-літературних взаємин.

Говорячи про значення діяльності О.Потебні-фольклориста, треба підкреслити, що він палко любив народну творчість, мав тонке естетичне чуття, відбираючи для спостережень особливо цінні з наукового погляду, сповнені глибокого змісту, високохудожні, нев’янучої краси твори. Людина з глибокою філософською вдачею та синтетичним розумом, О.Потебня найбільше звертав увагу на пояснення українських пісень і групував їх відповідно не до змісту, а до мотивів та складу.

Як дослідник фольклору, – зазначала дослідниця його наукового доробку В.Ю.Франчук, – О. Потебня в ряді випадків випередив академічну науку 60-80-х рр. XIX ст. Його фольклористичні праці є видатним внеском у вивчення художньої творчості народу і зберігають своє значення для науки”.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал