Ольга шиманова




Сторінка4/10
Дата конвертації26.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 5. Справедливість
1. Поняття справедливості
Поняття справедливість присутнє умовах різних народів світу. Найчастіше його вживають в сфері права і моралі. Саме в цих сферах дії і вчинки людей оцінюються з позицій справедливості. Уявлення про справедливість вперше були сформовані ще в первіснообщинному суспільстві. В ті часи співжиття людей вимагало встановлення всезагальної рівності, що лягла в основу уявлень про справедливість. Справедливість трактувалась як загальний обов’язок дотримання звичаїв і традицій. В міфологічних уявленнях стародавніх греків богиня справедливості і правосуддя – Феміда – була зображена з полудою на очах, терезами і рогом. З рогу вона сипала на терези блага і при цьому повинна була бути неупередженою. Полуда і терези – це символічні засоби, що відображали такі характеристики справедливості як неупередженість (безсторонність, потенційну рівність для всіх, співмірність злочину і покарання, дії і винагороди. Принцип справедливості в ті часи конкретизувався в моральних заповідях не вкради, не вбий, не порушуй чужих прав. Ці принципи також лягли в основу етичних нормі правил етикету. Справедливим вважалось і виконання людиною своїх обов’язків.
Обов’язки людини і громадянина є різноманітними а) це зобов’язання, прийняті приватними і юридичними особами при укладенні договору б) визначені конституцією і відповідними нормативно-правовими документами в) обумовлені загальними етичними уявленнями про гідність людини і правом особина пошану.
Таким чином, в основі уявлень про справедливість лежать наступні
критерії:
- однаковий обмін моральними якостями передбачає існування рівності (зрівняння, спрямованої на збереження цілого
- необхідність оцінки індивідуального внеску кожного індивіда в збільшення суспільного багатства трактується як суспільно санкціоноване заохочення
- захист індивідуальності шляхом надання гарантій основних прав людини
- створення умов для утвердження індивідуальності, самореалізації, що надає суспільство (право на освіту, забезпечення стартових умов для задоволення власних інтересів і потреб
- визначення допустимого ступеня вираження власного інтересу

44
- інтеграція у світове співтовариство, що пов’язано з гарантією права на свободу пересування, можливістю обрання місця проживання, умовами для культурного та особистісного розвитку.
2. Еволюція уявлень про справедливість
Ранні етапи розвитку суспільної свідомості трактували категорію справедливості як доволі загальне, синкретичне поняття, що стосувалось світового порядку в цілому. Це поняття застосовувалось як до явищ природи, такі до людських відносин і буття. Люди не усвідомлювали специфіки сфер добра і справедливості, їх унікальності та можливості впливу на неї. Справедливість була виявом світової впорядкованості і гармонії, критерієм життя людства за єдиними законами космосу. В результаті соціальної диференціації справедливість виокремилась в окрему категорію мислення. Справедливість стала виявом особистісного ставлення людини до наявності або відсутності рівноваги у суспільному житті і сприймалась як співмірність людських вчинків, їх відповідність світовому порядку, традиціям суспільства, вимогам влади, які стали відображенням притаманних природних цілей, що знаходились поза сферою людської діяльності. В староіндійській філософії існувало вчення прорите як порядок речей і непорушний світовий закон справедливості, що визначає місце всього існуючого. В старокитайській філософії таким світовим законом і справедливістю було дао як природний текучий порядок речей. Уявлення про справедливість стали частиною знань просвіт загалом, про Космос (як світовий порядок, впорядкований всесвіт.
Геракліт вважав, що всім світовим явищам притаманні необхідні зв’язки і прихована гармонія, що доступні пізнанню людини. На його думку, вогонь – це основа впорядкованого зв’язку протилежностей і впорядкованості світу як космосу, загальний еквівалент протилежних явищі міра світового порядку. Тобто все можна обміняти на вогонь і вогонь обміняти на все, подібно як гроші (золото) на товари і товари на гроші (золото. Доля космосу обумовлюється мірою вогню, що змінюється, і це є вічним логосом, загальною закономірністю і основою всіх подій в світі. За
Гераклітом, все, що відбувається в світі, відбувається згідно цього логосу, внаслідок необхідності і в результаті боротьби. Суть справедливості зводиться до того, щоб слідувати загальному божественному логосу. Пошук природних основ справедливості цікавив і піфагорійців.
Піфагор і його послідовники вважали, що справедливе полягає у відплаті іншому рівним. Це певна філософська інтерпретація стародавнього принципу тальйону. Новаторство піфагорійців полягало втому, що між належною мірою і співмірністю повинна зберігатись певна пропорція числова за своєю природою. Мова йде про певне вирівнювання і навіть

45 рівність. На думку Піфагора, міцне існування справедливості може забезпечити лише влада богів. На основі цього він дав визначення державному устрою, законам і правосуддю.
Демокріт розглядав суспільство, полісі закони в якості результатів природного розвитку, що були штучно створені людьми. Тобто їх не дала природа в готовому вигляді, їх створили люди в процесі формування полісного життя. Співвідношення природного і штучного – це те, що існує в істинній дійсності і те, що існує у відповідності з спільною думкою. Демокріт вважав, що оскільки справедливість міститься у вчинках, то несправедливим є те, що суперечить природі. Уст. дон. е. софісти продовжили пошуки природних основ справедливості, вважаючи, що починати слід з природи людини і суспільства. У вислові Протагора про людину як міру всіх речей полягає основний принцип поглядів софістів. Таке звеличування людини не відповідало традиційним уявленням про значимість божественного начала як міри і масштабу. Для Протагора закони і держава не дані природою, а створені людиною. Ці штучні винаходи є продуктами людського пізнання, підтвердженням величі людини на природою і її причетності до божественної долі. Зміна уявлень про справедливість приводить до зміни законів, нормі оціночних суджень. Справедливість залишається незмінною основою цих мінливих уявлень. Софіст Фразімах з Халкедону вважав справедливість всім тим, що може стати в нагоді сильнішому. Тому вигоду сильнішого можна назвати основним принципом володарювання і критерієм практичної політики. Влада кожної держави встановлює закони на свою користь і проголошує їх справедливими. В демократичних державах закони демократичні, а в тираніях – тиранічні. Людина, що порушила закон, має бути покарана не лише за порушення законів, алей за порушення справедливості. Погляди
Фразімарха, по суті, виправдовують застосування насильства в авторитарних державах. Теоретичні погляди про справедливість були в подальшому поглиблені Сократом, який принципово критикував софістів. Він вважав, що ступінь оволодіння знаннями визначає міру причетності людини до божественних засада відповідно і рівень справедливості в приватному, суспільному і політичному житті. Справедливість, на думку Сократа, полягає в знанні. Тому неписані божественні закони і писані людські закони базовані на одній і тій же справедливості, яка вданому випадку ототожнюється із законністю. Розвивати ідеї про справедливість Сократа продовжив його учень
Платон. Він вважав, що реалізувати ідеї і максимально втілити світ ідей у

46 земне, правове і політичне життя можливо лише за допомогою розумних, справедливих законів та ідеальної держави. В діалозі Держава Платон проаналізував ідеальну, справедливу державу на основі відповідності між Космосом загалом, окремою людською Душею і Державою. Згідно ідеї справедливості справедлива людина подібна до справедливої держави і між ними немає принципової різниці. На думку Платона, справедливість втілюється в мудрому розподілі праці, коли кожна людина займається своєю справою, не втручаючись у справи інших. Заради збереження цілісності держави і суспільства справедливість вимагає відповідної ієрархічної самопідпорядкованості. Оскільки Платон пов’язує справедливість з належною мірою, певною рівністю, він виділяє два види рівності – геометричну і арифметичну. Перший вид – це рівність за гідністю і чеснотами, другий – рівність міри, ваги і числа. Геометричну рівність він вважав найкращою, тому що більшому вона приділяє більше, меншому – менше, кожному даруючи те, що відповідає його природі. Ці положення в подальшому розвинув в своїй філософській системі
Арістотель, який, в першу чергу, звернув увагу назв язок справедливості з державою і правом. Незважаючи на відносність поняття справедливості, вона обумовлена природними законами. Така чеснота, як справедливість, дозволяє кожному володіти тим, що йому належить. Цю набуту якість душі ірису характеру Арістотель назвав найбільшою з чеснот. Окрім того, справедливість виражає ставлення однієї людини до інших, тому її доцільно розглядати як чесноту людських взаємин в політичній площині. Аналізуючи справедливість як певну рівномірність, Арістотель виділяє два види спеціальної справедливості – розподільчу і зрівняльну. Розподільча справедливість (справедливість, що розподіляє) проявляється при розподілі всього того (влади, винагороди, виплат, почесті тощо, що може бути розподілене між членами суспільства. Розподіл відповідних благ між людьми може бути як рівним, такі нерівним. Зрівняльна справедливість (справедливість, що зрівнює) застосовується в сфері обміну і проявляється в зрівнянні того, що є предметом обміну. Цей вид справедливості діє в сфері цивільно-правових угод, відшкодування завданої шкоди, злочинів і покарань.
Арістотель дійшов до висновку, що справедливе припускає чотири умови – наявність двох осіб, щодо яких це справедливе застосовується, і двох предметів, з приводу яких воно виявляється. Правильно віднайдений баланс між цими умовами дозволяє встановити справедливість.
Епікур вважав, що справедливість сама по собі нічого неварта, вона виявляється лише у відносинах між людьми і має договірну природу.

47 Справедливість – це своєрідна угода про корисне. Для кожного місця й часу характерна власна справедливість. Подібність таких мінливих
«справедливостей» полягає втому, що вони передбачають користь для учасників відносин. Звідси основним критерієм справедливості є корисність дій, спрямованих на задоволення потребу відносинах між людьми. Закон є запорукою справедливості у міжлюдських взаєминах. Тому
Епікур актуалізував питання ефективності законодавства, відповідності правових норм суспільним потребам. Діяльність державної влади і дії людей повинні відповідати природним уявленням про справедливість. Погляди на справедливе і несправедливе можуть змінюватись в залежності від корисності для суспільства. Тому чинне законодавство потрібно змінювати відповідно до мінливих потреб розвитку суспільства і загальної користі. Ця концепція динамічної справедливості в законодавчому контексті поєднує ідею природного права і мінливого змісту загальної користі взаємного спілкування, залежного від місця, часу і обставин. В результаті
Епікур прийшов до висновку про однаковість справедливості для всіх, що створює можливість мирного співіснування людей. Уявлення про справедливість, її природу і зміст були поглиблені римськими юристами, зокрема Марком Тулієм Ціцероном. Для нього справедливість – це основний принцип права, суть якого полягає втому, що кожний отримує своє і зберігається рівність між ними. Вона є вічною, незмінною та невід’ємною якістю природи, загалом, та людської природи, зокрема. Тобто стосується космосу, всього навколишнього фізичного і соціального світу, форм людського співжиття і спілкування, людського буття. Оскільки природі властиві певний порядок, розумі доцільність, справедливість вимагає не завдавати школи іншим і не зазіхати на чужу власність. Не допускається завдання шкоди іншим людям, за винятком випадків, коли людина була спровокована на це несправедливістю. Всі люди мають мати право і можливість користуватись загальною власністю як спільною, а приватною – як власною. Будучи прихильником ідей Платона і Арістотеля, Ціцерон вважав, що природне право є найвищим законом, оскільки воно виникло раніше, ніж держава і будь-які писані закони. Державу як певний узагальнений правопорядок з її законами можна трактувати як форму реалізації права і справедливості. Право встановлює природа, а нелюди своїми рішеннями і ухвалами. Закон, встановлений людьми, не повинен порушувати природного порядку. Звідси основним критерієм справедливості виступає відповідність чи невідповідність людських законів природному праву і природі. Закони держави повинні відповідати існуючому устрою, звичаям і традиціям.

48 Головна вимога принципу справедливості за Ціцероном полягала в наступному Під дію закону повинні підпадати всі. Таким чином, античні мислителі наголошували на необхідності відповідності права і справедливості. Право виступало в якості умови і чинника справедливості, а держава – її втілення і гаранта. Тому основними засадами справедливості вважались еквівалентність в людських відносинах, пропорційність і абстрактно-формальна рівність. З поширенням християнства справедливість вважалась обов’язковою нормою життя людини, оскільки задана божою волею. Бог створив людей рівними за своєю подобою та образом. Він не тільки всемогутній і всеблагий, але і справедливий. Його справедливість – вища сила, він всім віддає по заслугах. В період Середньовіччя справедливість носила скоріше зовнішній характері обмежувалась соціальною нерівністю іродом діяльності. Проблема доброчинності пов’язувалась з волею і діями людини, у центрі якої була любов до Бога і добра. Справедливість – це божа винагорода та покарання за вчинки людини, які вона здійснює, будучи наділеною волею і правом вибору. В епоху Відродження справедливість не існувала поза людиною, вона була закладена у власному досвіді і внутрішньому світі. Тобто мова йшла про конкретну, а неабсолютну справедливість. Вона розумілась як основа для об’єднання всіх людей заради їхнього ж блага. Особливою була ідея справедливості у марксистсько-ленінському вченні, що виникло на грунті соціального утопізму критичного аналізу політичної економії капіталізму, а також моралістичних ідей про загальну рівність і щастя. К. Маркс вважав, що можливо створити суспільство без насильства, злочинів та війни. Для цього просто потрібно створити умови для творчої праці і самореалізації особи. Соціальна справедливість передбачає створення для всіх людей рівного доступу до засобів виробництва, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ. Ця теорія справедливості критикувалась багатьма дослідниками через штучне зрівняння людей, нівеляцію відмінностей між ними, намагання примітивно все поділити порівну.
3. Концепції та види справедливості
У сучасному світі функціонує п'ять концепцій справедливості, що поєднують елементи відплатної (ретрибутивної) і розподільчої дистрибутивної) справедливості. Перша – егалітарна концепція справедливості. Егалітарна концепція справедливості вимагає, щоб всі члени суспільства отримали рівні блага, тобто, щоб розподіл благ здійснювався за принципом відплатної
(ретрибутивної) справедливості. Уданій концепції справедливість оцінюється як вища за рангом цінність, заради якої можна пожертвувати

49 іншими цінностями, зокрема свободою, гідністю, щастям людей. І в цьому полягає один з основних етичних недоліків егалітарної концепції, оскільки тут порушується об'єктивна ієрархія, властива системі моральних цінностей. Егалітарна концепція справедливості допускає встановлення жорстких, формальних інститутів, які б сприяли реалізації її норм. Зокрема, передбачається інститут суспільної власності, планово- централізована економіка, авторитарний або тоталітарний режими в державі. Проте практика свідчить про економічну неефективність подібних заходів і в цілому про економічну неефективність егалітарної справедливості. Наступну концепцію справедливості можна визначити як ліберальну
справедливість. Згідно цієї концепції істиною вважається розподільча дистрибутивна) справедливість стосовно праці, яка реалізується через вільний розподіл. Тут визнається свобода стартових можливостей, вільний доступ до будь-яких соціальних статусів. Свобода трактується як відсутність будь-яких обмежень реальних можливостей індивідів. І в цій якості свобода постає як рівна можливість для всіх. Проте ця рівність є суто формальною, оскільки стартові можливості насправді нерівні у суб'єктів. Стверджується рівність існуючих у людей можливостей. Багаті повинні мати право реалізувати свої незрівнянно більші можливості, надані їм їхнім капіталом, ніж можливості бідних, що володіють лише рівністю, не маючи інших реальних можливостей. Ліберальна концепція справедливості також передбачає встановлення певних соціальних інститутів для реалізації її норм. У економіці визначальну роль відіграє ринок, в системі охорони здоров'я і освіти – платні форми. Держава визнається політичним гарантом свободи вибору. Третя концепція справедливості – демократична. Її основний принцип полягає в максималізації благ для всіх і кожного члена суспільства. Вона поєднує в собі елементи ретрибутивної та дистрибутивної справедливості, оскільки справедливим тут вважається розподіл як стосовно праці, такі стосовно потреб залежно від соціальних та індивідуальних можливостей. Демократична справедливість, на відміну від егалітарної, визнає справедливими певні індивідуальні відмінності, але, на відміну від ліберальної справедливості, узаконює соціальні механізми, що зрівнюють шанси людей в розподілі благ, створюють рівні можливості для всіх. Найбільш відомим реальним втіленням демократичної справедливості є утилітаризм. Серед недоліків утилітаризму варто вказати нате, що він визнає справедливою будь-яку відмінність у володінні благами, і не ставить питання про етичні межі добробуту, про справедливість обмеження накопичення благ, про справедливість перерозподілу. Цей

50 недолік пов'язаний з головною помилкою утилітаризму, що ототожнює добро і користь. Четверта концепція справедливості – елітарна справедливість. Вданому випадку справедливість розуміється як рівно відкритий доступ талантам. Визнаються справедливими соціальні і економічні нерівності, якщо в їх основі лежать інтелектуальні відмінності. Тому соціальні механізми повинні бути відповідним чином орієнтовані. Вданій концепції неврахована моральна і правова рівність людей. У сфері розподілу матеріальних благ елітарна справедливість постає як антигуманна, бо нічого не пропонує тим людям, які досягли найменшого успіху. Вданому випадку формальна відмінність, формальна справедливість стоїть вище, ніж реальна етична рівність осіб, милосердя, любов.
П'ята концепція – це справедливість як чесність Дж. Ролза. Ця концепція припускає рівність основних праві свободі нерівність в розподілі благ, якщо вона сприяє покращенню життя найменш пристосованих.
Дж. Ролз допускає існування нерівностей, при яких не програють і найменш забезпечені люди, вважаючи, що це стимулюватиме господарську діяльність найбільш продуктивних членів суспільства. Нерівність є узаконеною і це стосується нерівності на основні засоби виробництва, втому числі приватну власність на землю. Базові принципи справедливості, сформульовані Дж. Ролзом:
1. Кожен має рівні права та цілком задовільну систему однакових основних свобод, яка є однаково можливою для всіх
2. Соціальні та економічні нерівності мусять розподілятись так, щоб а) бути найкориснішими для найменш забезпечених членів суспільства б) бути пов’язаними зі становищем та посадами, доступними для всіх за умов чесної рівності можливостей. Такі принципи цілком відповідають засадам соціально орієнтованої держави, з демократичною системою організації і відповідною економікою. Поняття соціальна справедливість у всіх своїх аспектах може трактуватись наступним чином
1) в аспекті соціальних проблем безробіття, відсутність підтримки при хворобі чи старості, неможливість отримати освіту і т. ін.;
2) в контексті корекційної справедливості, яка випливає із несправедливих соціальних відносин минулого (аборигени, раби, поневолені народи та ін.), охоплює досить конкретний зміст. Справедливість як різновидовий концепт найчастіше реалізується в зарубіжній психології в рамках традиції, започаткованої ще Арістотелем

51 щодо виокремлення форм, видів та типів справедливості, беручи за основу ті чи інші критерії та норми, що їх реалізують. К. Муздибаєв, визначаючи справедливість як сукупність принципів та процедур, що регулюють розподілення життєвих благі випробувань, праві обов’язків індивідів та суспільних груп, пропонує звести її до трьох основних форм розподільчої дистрибутивна, результативна, виправної (караючої, кримінальної) та процедурної (процесуальна складова, що стосується прийняття рішення.
Дж. Колквіт пропонує чотири види справедливості, що стосуються процесу прийняття рішень дистрибутивну (розуміється ним як неупередженість та розподіл стосовно зусиль, процедурну (стосується організації процесу винесення рішення, міжособистісну (пов’язана з тим, наскільки чемно та поважно обійшлись з учасником взаємодії) та інформаційну (визначається мірою поінформованості учасників щодо процедури прийняття рішення. Переживання справедливості може носити індивідуальний, груповий та суспільний характері бути зумовлене гостротою конфлікту між
«справедливо-для-мене» (мені більше, ніж іншим) та «справедливо-для- всіх (всім порівну) у позиції суб’єкта.
Література:
1. Апресян Р. Г. Этика : Учебник / Гусейнов А. А, Апресян Р. Г. – М. : Гардарики, 2000. – 472 с.
2. Дедюлина М. А. Этика : Учебно-методическое пособие / М. А. Дедюлина. – Таганрог : Изд-во ТРТУ, 2005. – С. 28–32.
3. История этических учений : Учебник / Под ред. А. Гусейнова. – М. : Гардарики, 2003. – 911 с.
4. Малахов В. А. Етика : Курс лекцій : Навч. посібник / Віктор
Малахов. – К. : Либідь, 2001. – С. 196–204.
5. Момот М. О. Концепції справедливості в античній філософії права та їх сучасна інтерпретація / М. О. Момот // Адвокат. – 2009. – № 3 (102).
– С. 34–38.
6. Тофтул М. Г. Етика : навч. посіб. / М. Г. Тофтул. – К. : ВЦ Академія, 2006. – 416 с.
7. Фальковська Л. М. Справедливість як предмет соціально- психологічного дослідження / Людмила Фальковська // Проблеми політичної психології та її роль установленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К. : Міленіум, 2011. – Вип.11. – С. 290–299.

52
Тема 6. Спортивна деонтологія
1. Поняття деонтологічної етики
Деонтологічний підхід базується на визнанні обов’язку основною категорією моралі і застосовується в етиці спорту. В етичній теорії деонтологічний підхід був запропонований німецьким філософом І. Кантом. І. Кант вважав, що практичний розум відіграє провідну роль по відношенню до теоретичного. Цінність знань полягає втому, що вони дають можливість людині стати людянішою і моральнішою. Мораль – це внутрішній механізм прагнень людини, а не фактичні життєві спонукання. Мораль вимагає від людини чесноті зобов’язує до доброчесності незалежно від людської природи і обставин. Для І. Канта моральність
– це не спонтанне прагнення, а добровільне самопідпорядкування обов’язку. Встановивши принципову самоцінність і самостійність моральних принципів, мислитель основним поняттям в своїй етичній системі назвав автономну добру волю. За змістом ця воля є активною, дієвою і вимагає вчинків. Вона мислиться як здатність визначати саму себе до здійснення вчинків згідно з уявленням про ті чи інші закони. Ця воля необхідна для функціонування морального закону, оскільки одного розуму буде недостатньо. Кантівську автономію волю трактують як стан, коли індивід є вільним від різноманітних зовнішніх обмежень типу примусу, насильства, погрозі маніпуляцій. Дії індивіда є наслідком його самостійного вибору, вільного від зумовленості внутрішніми чинниками – некерованими бажаннями, пристрастями, упередженнями. У своєму виборі людина повинна керуватись власним розумом, що мислиться як відповідність універсальним принципам. Поняття автономної доброї волі дозволяє обґрунтувати моральну автономію особистості і відповідальність за свої дії. Тобто індивід має робити не те, що він може, а те, що зобов’язаний. Якщо ж це не відбувається, то причину слід шукати не у зовнішніх обставинах, а в самій особистості, її недостатній волі. І. Кант заперечував природність чи спонтанність доброї волі. Адже спонтанні моральні почуття людини співчуття, уподобання, доброзичливість) можуть вважатися моральними чеснотами після визначення їх моральним законом і контролю обов’язком. Тому природну схильність до добране можна ототожнювати з доброю волею. Моральними є лише ті вчинки, що здійснені з обов’язку. Він протиставляє поняття схильності і обов’язку. Добро – це добра воля, а воля – це бажання діяти згідно обов’язку. Моральне добро повинне підпорядковуватись обов’язку. Завдання виховання полягає втому, щоб людина у прийнятті важливих рішень навчилась керуватись виключно

53 велінням обов’язку, а не зовнішніми міркуваннями – вигодою, користю, кар’єрою. І. Кант зазначає, що дуже важко визначити вчинок з почуття обов’язку у випадках, коли він з обов’язком погоджується, а індивід є схильним до нього. Мораль – це своєрідний місток від дотримання егоїстичного інтересу до усвідомлення обов’язку. Моральний закон є об’єктивним принципом волі, який дається розумом і свідчить про його розумність. Він повинен бути самоочевидною основою поведінки для всіх. Проте людина непросто розумна істота, а недосконала розумна істота. А людська воля керується не лише розумом і уявленнями про закони, на неї також діють і самі закони. Її суб’єктивні принципи можуть бути необхідними, а можуть і найчастіше бувають випадковими. Тому моральний закону випадку людської волі виступає як примус, як необхідність діяти всупереч тим багатоманітним суб’єктивним емпіричним впливам, які ця воля відчуває. Він набуває форми примусового повеління – імперативу. Оскільки людина є слабкою і недосконалою істотою, то для неї моральний закон може мати лише силу примусу, імперативу. Імперативи – це формули відношення об’єктивного морального закону до недосконалої волі людини. І. Кант поділив імперативи на гіпотетичні і категоричні.
Гіпотетичні (умовні, відносні) імперативи вказують нате, що вчинок добрий в певному відношенні, для певної мети. Вданому випадку вчинок оцінюється з точки зору його можливих наслідків. Категоричний
імператив вказує на вчинки, які добрі самі по собі, об’єктивно без врахування наслідків, безвідносно до певної мети. Тобто людина повинна дотримуватись обов’язку, незважаючи на власні чи ситуаційні цілі, а її поведінка повинна бути добродійною сама по собі. Категоричний імператив – це пряма вказівка належної поведінки, форма дії та принципів людської поведінки. І. Кант запропонував декілька різних формул категоричного імперативу, кожна з яких доповнює одна одну, розкриваючи тим самим зміст морального обов’язку, єдиного для всіх. Перша формула категоричного імперативу міститься в Критиці чистого розуму і сформульована наступним чином Чини так, щоб максима твоєї волі могла у той самий час мати силу принципу загального законодавства. Вона вказує на абсолютність і загальність моральних принципів. Згідно другої формули категоричного імперативу людина повинна ставитись до себе ідо оточуючих так, як цього вимагає від неї моральний закон. Керівним принципом моральної поведінки має бути повага до себе і охорона гідності оточуючих. Категоричний імперативу формулюванні І. Канта забороняє використання аморальних засобів заради будь-якої

54 мети чи цілі, оскільки це б виправдовувало аморальні вчинки по відношенню до людей як засобів досягнення цілей. Третя формула категоричного імперативу твердить, що волю кожної розумної істоти слід розуміти як стверджувальні загальні закони. В цій формулі вказується відмінність категоричного імперативу від гіпотетичного. І. Кант вважав, що суспільство, в якому визнається моральний закон, було б моральним лише за умови підпорядкування його членів категоричному імперативу.
2. Особливості спортивної деонтології
Термін деонтологія був запроваджений як розділ етики в 1834 р. англійським філософом-утилітаристом І. Бентамом. На сьогодні це поняття можна трактувати наступним чином
1) деонтологія як етичні теорії, в яких поняття обов’язку є вихідним і головним у рефлексії над мораллю
2) деонтологія як сукупність етичних засад, що регулюють обов’язки в тій чи іншій відокремленій сфері професійної діяльності
3) деонтологія як специфічний тип орієнтації моральної свідомості, пов'язаний з етикою відповідальності. Спортивна деонтологія досліджує взаємовідносини спортсмена і тренера, але також стосується і всіх інших зайнятих у спороті осіб, оскільки вони зобов’язані поводити себе у відповідності з вимогами спортивної діяльності. Спортивна деонтологія визначає належне в поведінці в аспекті посадових обов’язків тренера, спортивного лікаря і т. п, розробляючи правила посадової поведінки, які в подальшому оформляються у відповідних інструкціях. На відміну від моральних правил, деонтологічні нормативи визначаються інструкціями і адміністративними наказами. Якщо загальна спортивна деонтологія вивчає спільні деонтологічні принципи для всіх видів спорту, то спеціальна – вивчає деонтологічні проблеми різних спортивних дисциплін, де враховуються особливості спеціальностей і у відповідності з цим формуються правила поведінки тренера.
3. Деонтологічні принципи в системі принципів спортивної
підготовки
Принципи спортивної підготовки – один з ключових розділів теорії і методології фізичної культури і спорту. Модель принципів спортивної підготовки утворює динамічну систему принципів підготовки, яка є фундаментом системи підготовки в спорті.
1. Стратегічні принципи – це вихідний пункт для побудови і створення системи підготовки. Вони включають перспективні, багаторічні

55 цілі умовив яких ці цілі реалізуються, формують системоутворюючий чинника також процес системи підготовки. Зрештою це утворює єдиний цілісний стратегічний алгоритм підготовки спортсменів.
1.1. Принцип спрямованості на вищі досягнення. Даний принцип є стратегічним системоутворюючим принципом, на основі якого будується система підготовки із якого виходять всі інші принципи підготовки і їх послідовність.
1.2. Принцип цілісності системи підготовки – нерозривності, єдності всіх чинників підготовки. Тренування відбувається в певному середовищі, просторі і часі, відповідно, і навантаження різні. Це стосується змагальної діяльності.
1.3. Принцип побудови моделі системи підготовки відповідно до
структури змагальної діяльності. Даний принцип – це конкретизація принципу спрямованості на вищі досягнення і шлях до конкретизації решти принципів. Глобальна стратегія – це досягнення найвищих спортивних результатів і постійне поліпшення цих результатів. Конкретна стратегія – це досягнення конкретного спортивного результату.
1.4.
Принцип
індивідуалізації
підготовки. Без визначення індивідуальних генотипових і фенотипових особливостей спортсмена не можуть будуватися і застосовуватися інші принципи. Принцип індивідуалізації в спорті вищих досягнень визначає така побудова тренувального процесу, педагогічних дій в багаторічній системі підготовки спортсменів і таке використання засобів методів і форм занять, які створюють умови для найвищого розвитку їх здатностей до діяльності, змагання, в умовах проведення престижних вітчизняних і міжнародних змагань.
1.5.
Принцип
поглибленої
спеціалізації. Точне визначення індивідуальних особливостей спортсмена дозволяє 1) визначити, яким видом спорту йому краще займатися 2) якими шляхами досягати бажаного результату, виходячи з своїх індивідуальних даних.
2. Тактичні принципи. Після визначення стратегічних принципів підготовки можна переходити до застосування тактичних принципів підготовки, тобто до конкретизації системи і структур підготовки. Це завдання вирішують тактичні принципи підготовки.
2.1. Принцип єдності загальної і спеціальної підготовки – спеціальної спрямованості підготовки в цілому. Чим вищий рівень кваліфікації спортсмена, тим вищий рівень спеціальної спрямованості його підготовки, який, проте, поєднується із заняттями неспецифічними видами спорту, фізичною і іншою діяльністю. Це дозволяє досягати ефекту перемикання в цілях відновлення, відпочинку (фізичного і психічного, а також впливати

56 на резервні системи організму, щоб потім використовувати резерв, що залишився.
2.2. Принцип безперервності процесу підготовки. Даний принцип означає постійні, регулярні, систематичні заняття, систематизовані і побудовані так, щоб вони постійно підвищували рівень підготовленості спортсмена по відношенню до головної мети підготовки – запланованому спортивному результату.
2.3. Принцип обґрунтованості збільшення навантажень і тенденції
до максимальних навантажень – підготовленості до збільшення навантажень.
2.4. Принцип технологічності планування. Дотримання технології підготовки дозволяє уникнути зламу процесу системи підготовки. Щоб уникнути цього, необхідно постійно і систематично здійснювати і удосконалювати контроль за системою підготовки, проводити профілактику в необхідних напрямах.
3. Регулюючі принципи мають наметі налаштувати спортсмена і тренера на вирішення конкретних завдань і досягнення запланованої мети.
3.1. Принцип необхідного і максимально можливого рівня інформації. Чим вищий рівень інформації про всі процеси у всіх структурних одиницях підготовки, тим успішнішою буде підготовка в цілому. Модель системи підготовки в спорті – це модель адаптаційно-інформаційна.
3.2. Принцип оптимальності. Цей принцип дозволяє утримувати систему підготовки в стійкому стабільному стані, запобігати відхиленням, збоям, виходу за критичні межі, коли система перестає працювати. Мета використання даного принципу підготовки – забезпечення відповідності використання і дії кожного принципу, засобів і методів підготовки.
3.3. Принцип узгодженості. Мета даного принципу – забезпечити узгодженість і взаємодію всіх структурних одиниць підготовки.
3.4. Принцип додатковості. Використовується для забезпечення ефективного застосування досягнень з інших областей людської діяльності, на основі обліку закономірностей і взаємодії модельних характеристик кожної структурної одиниці підготовки, системи підготовки в цілому.
3.5. Принцип відносності. Необхідний для того щоб уміти врахувати, розрахувати і забезпечити точне співвідношення, точність застосування всіх принципів, структурних одиниць і чинників підготовки, виходячи з конкретних умові по відношенню до досягнення конкретних цілей.
3.6. Принцип стійкого розвитку всієї функціональної системи
підготовки. Стійкість системи спортивної підготовки полягає в її постійному розвитку, підвищенні її рівня по всім необхідним показникам. Цей розвиток відбувається тільки тоді, коли система стає нестабільною і неврівноваженою, під впливом зовнішнього середовища.

57 На думку В. Джуня та В. Коваленка, основними принципами
спортивної деонтології є наступні Принцип правдивості. Принцип автономії особи. Принцип гідності особи. Принцип цілісності особи.
Література:
1. Джунь ВВ
Принципи гідності особи в спортивній деонтології /
Джунь ВВ, Коваленко А. І. // Здоровий спосіб життя : Зб. наук. ст. – Львів, 2006. – Вип. 9. – С. 15 –17.
2. Джунь ВВ. Принципи справедливості в спортивній деонтології /
Джунь ВВ, Коваленко А. І. // Здоровий спосіб життя : Зб. наук. ст. – Львів, 2006. – Вип. 11. – С. 16–18.
3. Джунь ВВ. Принципи цілісності в спортивній деонтології /
Джунь ВВ, Коваленко А. І. // Здоровий спосіб життя : Зб. наук. ст. – Львів, 2006. – Вип. 10. – С. 17–20.
4. Дмитриев С. В. Принципы целеполагания в спорте – новые понятия, новые реальности или парадоксы мышления / Дмитриев С. В. //
Физическое воспитание студентов. – 2010. – №3. – С. 17–30.
5. Егорова Л. И. Педагогический прицип индивидуализации в системе спорта высших достижений / А. А. Нестеров, Л. И. Егорова // Научно- теоретический журнал «Ученые записки. – 2007. – № 4 (26). – С. 52–56.
6. Королёв Г. И. Современные принципы системы подготовки в спорте / Г. И. Королёв // Вестник спортивной науки. – 2006. – № 4. – С. 21–23.
7. Любіжанін Ю. Г. Теоретичні основи деонтології в інваспорті Електронний ресурс / Строкатов ВВ, Сапронов М. О,
Любіжанін Ю. Г, Стефанишин ОМ Спортивна наука Україні. – 2006. –
№ 2 (3). – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/SNU/2006-
2/06svvodi.pdf
8. Сердюк ОС. Деонтологічний підхід в етиці бізнесу / ОС. Сердюк
// Totallogy – XXI. Постнекласичні дослідження. – 2004. – Вип. 11. – С. 290–301.

58


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал