Ольга шиманова



Pdf просмотр
Сторінка3/10
Дата конвертації26.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 3. Основні етапи історичного розвитку моралі
1. Мораль первісного суспільства
Першими соціальними регуляторами у первісному суспільстві були
табу. Це заборони на певні дії, основою яких є незаперечний авторитет традиції (а нелогічне пояснення. Вони опираються на жорсткі фізичні санкції (наприклад, вигнання зроду або вбивство. На відміну від моралі, табу забороняють, а не наказують носять колективний характері не вимагають усвідомлення і обґрунтування. Основними табу в первісному суспільстві були заборони щодо їжі (їжі вождям яса священної тварини та ін.), слів (священних імен, нецензурної лексики, шлюбів між близькими родичами. Наступним рівнем соціальної регуляції у первісному суспільстві були
звичаї, що характеризувались такими особливостями
1) звичай розповсюджується в локальному співтоваристві;
2) звичай – це конкретна рекомендація поведінки, що обґрунтовується аргументом так прийнято
3) оцінка поведінки за звичаєм не передбачає врахування мотивів вчинку
4) за дотриманням звичаю слідкує громадська думка
5) якщо звичайне виконується, він зникає. Основні звичаї утворюють календарний цикл (зустріч весни – свято першого снопа – обжинки – колядки) і життєвий цикл (родинні – весільні
– похоронні. В основі регуляції міжобщинних відносин лежало два принципи – принцип око за око і принцип обміну. Принцип око за око (тальйон) передбачав можливість симетричної (коли за пошкоджене око віднімали око, а неціле життя, відповідної (як реакція надії общини-сусіда), колективної (помста всім родичам покрові) відплати.
Принцип обміну регулював позитивні відносини між общинами, які налагоджувались за допомогою церемоніального дарування. Таким чином, принцип тальйону обмежував безконтрольне розповсюдження зла, а принцип обміну сприяв наростанню об’ємів добра. Традиційна мораль стала історично першою формою людської моралі. В основі її функціонування лежали наступні узагальненні принципи
1. Згідно принципу патріархальності основні етичні вимоги висувались до чоловіка. Чоловіки були зобов’язані зберігати вірність традиції, що апелювала до культу предків. Адже поставленню до померлих можна було зробити висновки про мораль людини. Характер поховань того часу визначався етичними заслугами померлих. Закономірним наслідком шанування предків стала пошана до старших. Молодші члени племені і члени сім’ї повинні шанувати батька як начальника.

27 2. Принцип общинності (колективізму) базувався на визнанні общини, а не особи безумовною цінністю. Індивід повинен ототожнювати свої інтереси з інтересами, благополуччям і добробутом соціальної групи. Значущість людини в етичному плані визначається її приналежністю до певного роду, сім’ї, країни, професії. А заслуги кожної конкретної особи приписуються групі, до якої вона належить.
3. Принцип працьовитості в традиційній моралі трактувався неоднозначно. З однієї сторони, праця на землі протиставлялась священним ритуальним заняттям і вважалась низьким заняттям і певним покаранням. З іншої сторони, земля в традиційній культурі наділена священною цінністю, атому робота на ній – це високоморальне заняття. Наприклад, працьовитість жінок вважалась запорукою моральності, адже домашня робота перешкоджає легковажним розвагам.
4. Принцип патріотизму відзначається складним змістом, атому деякі його аспекти можуть не узгоджуватись між собою
- спочатку слово патріотизм тлумачилось як вірність традиції батьків та прихильність до цінностей предків. Вданому випадку патріотизм – це певна форма зв’язку часів, спосіб самовизначення індивіда в послідовності поколінь. Патріотизм як розуміння, до якого роду належить індивід.
- патріотизм як боротьба з ворогами, протиставлення своїх і чужих набуває рис агресивності, а під патріотичним вихованням мається на увазі виховання військово-патріотичне.
- патріотизм як любов до своєї землі, що проявляється в її захисті та праці на ній.
- патріотизм як священне відчуття батьківщини, коли остання розуміється не як історико-географічна спільність, а як символічна реальність, якій людина служить.
- патріотизм як служіння державі, її соціально-політичному устрою, а непросто країні.
- патріотизм як прихильність до усього національного, як любов до свого народу. Єдність і взаємність у первіснообщинному суспільстві підтримувалась за допомогою золотого правила моралі стався до інших так, як хочеш, щоб ставились до тебе, і нероби інших того, чого для себе не бажаєш. Вірування в первіснообщинному суспільстві також містили елементи моралі. І тут варто згадати про
- антропоморфізм, коли людськими якостями наділялись явища природи, тварини, предмети
- анімізм як віру в існування духів, наявність душі у рослин, тварині людей, одухотвореність предметів

28
- тотемізм – віру в спорідненість роду чи племені з явищами природи, рослинами чи тваринами
- фетишизм – віру в надприродні властивості матеріальних об’єктів;
- магію як сукупність обрядів та уявлень, що дозволяють впливати на навколишній світ при посередництві духів і фетишів в результаті проведення чаклунських дійств. Отже, можна стверджувати, що мораль виникла в первіснообщинному суспільстві, еволюціонуючи в кожну наступну епоху розвитку людства і цивілізації.
2. Мораль Давньої Греції і Риму
Рабовласництво, що прийшло на зміну первіснообщинному суспільству, кардинально змінило відносини між людьми. Рабство як форма соціального зв’язку допускало відкрите, нещадне і жорстоке панування, а також гніт. Виникнення держави сприяло розвитку прагматично ефективних відносин між різними верствами населення. Держава дозволяла утримувати рабів у покорі, хоча і рабовласники повною мірою застосовували засоби примусу. Дослідники цього періоду особливу увагу звертають на відносини між рабами і рабовласниками, констатуючи безправний статус перших. Для рабовласників раби були знаряддям, що говорить. По суті з ними можна було робити все, що завгодно жорстоко покарати, продати, вбити, розлучити з рідними, змусити до виконання найрізноманітніших завдань. Раби існували у постійному страху, вони піддавались систематичним приниженням з метою зламу їхньої волі і вірив себе. Намагання раба проявити власну гідність розцінювались як неповага до господаря і жорстоко карались. Ставлення рабів до своїх господарів можна оцінювати як суперечливе. З однієї сторони, вони намагались бути покірливими, догоджати їм, аз іншої – неприязне і ненависне ставлення проявлялось у псуванні інвентарю, знарядь праці, якщо випадала можливість зробити це без наслідків у вигляді покарання. Не можна заперечувати того факту, що раби ставились до своїх господарів зненавистю. На жаль, в історичних джерелах немає достатньо відомостей про особливості моралі рабів та відносин між ними. Формування єдиної моралі рабів було неможливе через етнічну строкатість, різномовність та їхню роз’єднаність. Згуртування рабів відбувалось під час повстань, які також сприяли формуванню і ряду моральних якостей і почуттів мужності, сили духу, почуття власної гідності, відмови від приниження і покірливості. Забезпечення рабовласницьким ладом суспільного порядку сприяло розвитку духовної культури, насамперед моральної, у вільних громадян.

29 Так, гармонійними можна назвати відносини між вільними громадянами демократичних міст-держав, насамперед Афін. Вони володіли правом вільного висловлення власних поглядів, мали високе почуття власної гідності. У поемах Гомера «Іліада» і Одіссея описані моральні якості громадян Стародавньої Греції. Правові системи та політичні устрої грецьких міст-держав зумовлювали відмінності у їхній моралі. Підтвердженням цьому може бути мораль демократичних Афін та олігархічної Спарти. Мораль в Афінах була суттєво гуманізованою завдяки реформам Солона. Він відмінив поземельну заборгованість, заборонив боргове рабство, запровадив земельний максимум, що прискорило ліквідацію пережитків первіснообщинного ладу. Сфера дії моралі була розширена в результаті скасування боргового рабства, розширення політичних прав громадян, утвердження принципу індивідуальної свободи. Солон виступив ініціатором створення кодексу громадянської моралі, основою якого став принцип мудрості Нічого надто, нічого надміру. В Спарті існувала різка поляризація громадян з невеликою кількістю багатих аристократів і великою кількістю жебраків і бідняків. Вільні громадяни складали не більше третини населення. З метою уникнення громадянської війни спартанському законодавцю Лікургу довелось реформувати спартанське суспільство. Він запровадив так звані Заходи проти розкоші. Закони Лікурга ускладнювали розвиток грошового обігу і торгівлі через заборону обігу золотих і срібних монет, виключали гедоністичні потреби. Ці заходи стабілізували спартанське суспільство, але перешкоджали економічному і державотворчому процесу. Адже Спарта, намагаючись зберегти елементи родового укладу, дотримувалась політики ізоляціонізму. Їй такі не вдалось стати сучасною для того часу державою. На цей процес вплинуло і штучне стримування зростання кількості вільного населення. Для підтримки порядку в Спарті застосовувались жорстокість і насилля. Військова підготовка була обов’язковою для всього вільного чоловічого населення. Слабких і хворобливих новонароджених дітей знищували, а молоді воїни брали участь у обряді полювання на ілотів рабів, і полонених, який дуже нагадував полювання на тварин. За законом спартанці не працювали. Зневага до праці виховувалась з дитинства. Їм заборонялось вчитись ремеслу, щоб не втратити військових навиків і гарту. Спартанська громадянська община складалась зблизька ста сімей, які мали значний влив на життя Спарти і культивували військову дисципліну і героїчну (військову) мораль. Вільні спартанці не мали права жити так, як вони цього хотіли. Тому спартанці характеризувались низьким рівнем

30 самосвідомості і відсутністю морального вибору, що дає підстави порівнювати їхню мораль з родовою, патріархальною мораллю. Давньоримську мораль можна назвати типовою для рабовласницького суспільства. Якщо вільні громадяни тут наділялись високими моральними чеснотами, то раби взагалі перебували поза сферою моралі. Однак в Стародавньому Римі, на відміну від Стародавньої Греції, часто піднімалось питання про гідність людини незалежно від її соціального статусу. На думку Л.-А. Сенеки, раб є рівним з іншими людьми, оскільки в його душі є начала честі, мужності, гордості, великодушності. Родина у складі батька, його дружини, дітей і навіть дорослих синів з дружинами і дітьми виступала основою давньоримського суспільства. Діти залежали від батька, поки він жив. Батько як володарі суддя родини мав право продати синів у неволю і навіть вбити. Він був розпорядником усього родинного майна, включаючи і те, яке здобули діти своєю працею. Тому реформи імператора Гая Юлія Цезаря Октавіана Августа малина меті відродження давнього родинного життя в Римі. Його едикти були спрямовані проти подружньої зради і розпусти, зобов’язували громадян віком від 25 до 60 років вступати в шлюб, передбачали покарання бездітним і винагороду батькам великих родин. Протягом певного періоду часу мораль у Стародавньому Римі мала становий характер. Але в результаті тривалої боротьби між плебеями і патриціями вдалося утвердити громадянську рівність, згідно якої значення походження нівелювалось. Великий вплив на мораль Стародавнього Риму мало знамените римське право. Ефективність і розвиток моралі визначається здатністю держави забезпечити повноцінне функціонування правових норм. В давньоримській державі також визнали необхідність враховувати особливості культури інших народів, втому числі і завойованих.
3. Мораль в епоху Середньовіччя
Особливостями епохи Середньовіччя були наступні ознаки
1. Переважало натуральне господарство, що характеризувалось простим відтворенням, орієнтацією на самозадоволення основних потреб.
2. Селяни були особисто і економічно залежними від феодалів. Незважаючи на наявність власних господарств, селянине мали права вільного володіння ними і повинні були сплачувати ренту феодалові.
3. Поєднання правна землю з політичною владою. Умовність феодальної власності полягала втому, що феодал володів землею на правах феодала. Тобто землю йому дарував сеньйор при умові виконання певних обов’язків (військова служба, допомога в управлінні маєтками сеньйора. Тому сеньйор міг також бути чиїмось васалом, залежним від іншого сеньйора.

31 4. Між сеньйором і васалом існували відносини взаємності. Це означало, що васал позбавлявся права на феоду випадку невиконання васальних обов’язків. Якщо ж сеньйор відмовлявся від опіки над своїми підданими, то васали звільнялись від необхідності служити і підпорядковуватись йому.
5. Існування політичного панування ієрархічно організованого військового стану. Між суб’єктами цієї ієрархії встановлювались відносини покровительства і особистої служби.
6. Інтегративна роль релігії, яка пронизувала всі сфери життєдіяльності. Ці ознаки притаманні середньовічній Європі. Тогочасне суспільство нагадувало піраміду відносин особистої залежності, зафіксовану в ієрархічній системі станово-класових та професійно-корпоративних статусів. В суспільстві існували як вертикальні відносини панування і підлеглості, такі горизонтальні відносини корпоративного типу у формі сільських громад, міських комун, союзів міст, курій васалів, соціально- юридичних станів, чернечих і рицарських орденів, цехів ремісників, релігійних і купецьких гільдій. В межах своєї корпорації індивід перебував у системі вертикальних та горизонтальних зв’язків, що сприяло формуванню в нього почуття рівності і необхідності взаємної поваги прав. Відповідні моральні кодекси регламентували відносини у громадах, станово-корпоративних групах, визначали права і обов’язки їх членів. Моральний престиж визначався соціальним статусом людини на основі володіння природними моральними якостями, отриманими нею відроду. При аналізі моралі в епоху Середньовіччя акцентується увага на відносинах між феодалами і селянами. Але не можна оминути і рицарство з його особливими правилами корпоративних відносин та чеснотами. На жаль, відносини між членами сільської громади залишались поза межами аналізу дослідників. Моральні уявлення селян базувались на ідеях свободи, справедливості, добра, покірності, терпеливості, готовності дати мудру пораду, прийти на допомогу, обов’язкові жити по правді, дотримуватись звичаїв. Сільські громади всіляко оберігали створені ними моральні цінності. Проте панівною у феодальному суспільстві вважалась дворянська мораль. Саме дворяни виконували важливі державні функції, головними з яких вважались охорона державних кордонів і військову службу. Дворянам були притаманні відповідні благородні манери поведінки. Честь для дворян – це найважливіша духовна цінність, що походила від принципу приналежності людини до певної соціальної групи. Тому кожна соціальна верства чи корпорація мала свої уявлення про честь.

32 Для дворян честь була важливішою, ніж багатство та інші матеріальні блага і цінності. Багатство в епоху Середньовіччя належало до ознак станово-ієрархічного престижу. Особливе значення надавалось релігійно- становій символіці – обрядам, ритуалам, зброї, одягу, посуду. Релігія, по суті, стала об’єднувальним чинником в умовах моральної роз’єднаності та економічної роздробленості середньовічної Європи. Християнська релігія переконувала селян утому, що існуючий порядок речей даний людині Богом. Тому людина повинна відповідати своєму місцю в суспільній ієрархії, бути терпеливою, покірною і прощати іншим. Феодалів християнство стримувало від надмірної жорстокості і свавілля. Завдяки релігії люди отримували уявлення про добро і зло, справедливість, необхідність самовдосконалення через внутрішнє каяття і очищення. Таким чином відбувалось формування духовного життя людини, її здатність діяти не лише за звичаєм, алей за совістю.
4. Мораль епохи Відродження
Епоха Відродження в Італії припала настав інших країнах Європи – на кінець XV–XVI ст. Це період антифеодальних рухів, релігійних війн, збільшення кількості вільних міських жителів, встановлення абсолютних монархій. В економічному плані феодалізм переживав кризу, що сприяло появі капіталізму. Основою духовного життя епохи Відродження стали гуманістичні цінності. Не можна не згадати і про вплив ідей епікурейської школи згідно яких реалізація і розвиток моральних ідеалів може відбуватись без впливу християнства. Спорідненість етики епікуреїзму та ідеалів гуманізму полягала в необхідності отримання насолоди від життя, всебічного особистісного розвитку, культивуванні земної краси і земного щастя.
5. Особливості моралі Нового часу
Період Нового часу пов'язаний з виникненням буржуазії і активним розвитком товарного виробництва. Мануфактура приходить на зміну простій капіталістичній кооперації, а капіталістичні відносини стають причиною перебудови системи моральних цінностей. Таким чином, дослідники цього періоду говорять про появу нового історичного типу особистості з особливим набором чесноті домінуванням індивідуалізму, який повною мірою втілюється в суспільстві вільної конкуренції. Завдяки принципу приватного підприємництва особистість стала центром соціально-економічної активності і отримала широкі можливості для розвитку своєї індивідуальності. Серед тенденцій розвитку моралі Нового часу варто виокремити ціннісну орієнтацію на багатство, ототожнення моральної оцінки з відносинами «купівлі-продажу», зростання морального відчуження. Основною метою діяльності людини в період Нового часу було накопичення багатства, яке і стало її головною ціннісною орієнтацією і

33 певною мірою сенсом життя. Тому особиста гідність ототожнювалась з володінням власністю, від якої залежала і моральна значущість особи. В період Нового часу відбувається моральне відчуження особи, яка усувається від створення моральних цінностей і перестає виступати в ролі суб’єкта моралі. А це призводить до роз’єднаності індивіда з іншими людьми і його замкнутості. Занепад моралі в цей період пов’язують із зростанням споживацтва і конформізму. Не варто забувати про вплив патерналізму і корпоративізму, що сприяли підпорядкуванню особи корпоративним інтересам.
6. Специфіка комуністичної моралі
Феномен комуністичної моралі був обґрунтований вуст. німецькими філософами К. Марксом, Ф. Енгельсом, пізніше – російським політиком В. Ульяновим (Леніним), а також в документах Комуністичної партії колишнього Радянського Союзу) як ідеологічна конструкція, що підпорядкована конкретній політичній меті, пов’язаній з опануванням свідомості, духовного життя, в першу чергу, пролетаріату і боротьбою за побудову комуністичного суспільства. Комуністичну мораль трактують як мораль пролетаріату і вищий етап морального розвитку людства, джерелом якої проголошувались соціальне становище робітників, їх боротьба за ліквідацію приватної власності і експлуатації головними нормами – класова солідарність, колективізм та інтернаціоналізм основними критеріями – свідома участь трудящих в комуністичному будівництві. Програма КПРС як моральний кодекс вимагала від будівників комунізму відданості комуністичній справі, декларувала патріотизм, соціалістичний інтернаціоналізм, усвідомлення громадянського обов’язку, сумлінну працю та нетерпимість до порушень суспільних норм в якості найвищих вимог. У міжособистісних відносинах пролетарі повинні були орієнтуватись на взаємодопомогу і колективізму відносинах між народами – на братерство, дружбу, інтернаціональну солідарність трудящих різних країн, нетерпимість до расової і національної ворожнечі. Будівнику комунізму притаманні такі моральні риси як правдивість, чесність, взаємоповага і моральна чистота. Незважаючи на декларацію найвищого гуманізму, комуністична мораль навіть на теоретичному рівні сприяла класовому антагонізму, національній роз’єднаності. Насправді вона стала ще одним підтвердженням спроб підпорядкування свідомості, реальної моральної практики людей класовим політичним інтересам. Тому можна констатувати спроби посягання на свободу волі особистості. Спроби вкорінення штучної комуністичної моралі були пов’язані з витісненням традиційної моралі народів, над якими ставився

34 експеримент. Результатом цього стало утворення морального вакууму і різноманітних деформацій в сфері моралі. Історична практика показала, що комуністична мораль – це невдало сконструйована ідеологічна схема, яка не могла функціонувати без страху перед репресіями.
7. Мораль кінця ХІХ - початку ХХ століть
В етичних теоріях кінця ХІХ-го й початку ХХ-го століття виділяються три основних підходи до визначення моралі – соціологічний, неопозитивістський, екзистенціальний, які відповідають трьом основним типам розуміння природи моралі в цей історичний період. Соціологічний підхід трактує мораль як спосіб нормативної регуляції, суспільний інститут, що спрямовує й контролює поведінку людей.
Неопозитивістський підхід тлумачить мораль як лінгвістичний феномен. Згідно екзистенціального підходу мораль – внутрішній стан людини, самовтілення особистістю власної унікальності. В межах цього підходу заперечувалось існування загальнолюдських універсальних нормативів. Мораль відносно особистості розглядається як над-та інтраіндивідний феномен.
Література:
1. Валюк О. Я. Наукової концепції моралі й моральності / О. Я. Валюк
// Збірник наукових праць КПНУ імені Івана Огієнка, Інституту психології
ім. Г. С. Костюка АПН України Проблеми сучасної психології. – 2010. – Випуск 7. – С. 75–75.
2. История этических учений : Учебник / Под ред. А. А. Гусейнова. – М Гардарики, 2003. – 911 с.
3. Тофтул М. Г. Етика : навч. посіб. / М. Г. Тофтул. – К. : ВЦ Академія, 2006. – 416 с.
4. Шкурін О. І. Історичні етапи становлення сучасної моралі Електронний ресурс / О. І. Шкурін // Науковий вісник Донбасу. Електронне наукове видання. – 2007. – №1. – Режим доступу : http://alma- mater.luguniv.edu.ua/magazines/elect_v/NN1/r5/07soissm.pdf

35
Тема 4. Загальнообов’язкові та особові форми вираження
моральної вимоги
1. Загальнообов’язкові форми вираження моральної вимоги
Моральна вимога – це найпростіший елемент моралі. Об’єктивною причиною появи моральних вимог була історична необхідність співжиття людей. Ними стали неписані норми, метою яких була гармонізація міжлюдських відносин, розвиток особистості, суспільний прогрес. До основних ознак моральних вимог відносять наступні
-
імперативність моральних вимог означає, що вони формулюються в наказовому способі, є категоричними і безумовними
-
всезагальність, тобто дія моральних вимог поширюється на всіх людей, незалежно від національної, расової та релігійної приналежності, а також соціального становища
-
всепроникність моральних вимог дозволяє давати моральну оцінку діям і вчинкам кожної людини
- моральні норами є безособовими, оскільки вони не ґрунтуються на волі конкретного суб’єкта. Моральні вимоги можуть бути сформульовані у формі моральних норм, моральних правил, моральних приписів, заповідей. У структурі моральної свідомості виділяються рівні загальнообов’язкових моральних вимог, що відрізняються між собою різним ступенем складності регулятивної дії
Норма – (не вбий, не вкради) – елементарна форма етичної вимоги, пряма вказівка з приводу поведінки, певний зразок поведінки, що відображає усталені правила людських відносин і співіснування. Моральні норми носять обов’язковий характер, визначають поведінку людей в певних типових повторюваних ситуаціях. Людина легко користується нормами, не замислюючись, і лише, коли моральна норма порушується – звертає на це увагу.
Виділяють такі види норм:
1. Фундаментальні (первинні) норми моралі характеризуються найбільшим ступенем абстрагування, оскільки визначаються необхідністю збереження людської спільності. Вони входять в суспільну моральну свідомість у вигляді релігійних заповідей золотого правила моралі. Порушення фундаментальних моральних норм призводить до деградації суспільства.
2. Норми даної історичної епохи конкретизують первинні норми відповідно до обставин місця і часу, тобто досягнутого рівня культури і географічного середовища. Поява цих норм завжди пов’язана з формуванням нового суспільного ідеалу (наприклад, ідеал гуманізму в епоху Відродження. В різні історичні епохи виникали норми, що сприяли

36 утвердженню поваги до чужої приватної власності, до державних законів, до чоловіка і жінки.
3. Ситуативні (етикетні) норми є практичним втіленням моралі, що використовується в тій чи іншій конкретній ситуації. В різних культурах етикетні норми носять різний характер, але в кожній культурі вони вимагають конкретних дій і поведінки, забороняючи інші. Творцями цих норм є люди, що користуються найбільшим авторитетом і впливом вданій спільноті.
Моральна (етична) якість – (мужність, милосердя) – вимога до душевного складу особи, а не лише поведінки. Вироблена моральна якість допускає виконання багатьох нормі вміння підібрати норми для конкретної ситуації.
Моральний принцип – (колективізм, патріотизм, альтруїзм, гуманізм, егоїзм, індивідуалізм) – вимога, сформульована в понятійній формі. Моральні принципи мають раціональне, а іноді і теоретичне обґрунтування. Принцип – ідея, що цементує норми і якості в специфічну цілісність. Сама принциповість вважається позитивною морально якістю, проте значення кожного принципу не є безумовним. Якщо моральні норми стосуються певних аспектів людської поведінки, діяльності, відносин, то принципи характеризують цілісну лінію поведінки людини, стають елементами її морального характеру. Моральним принципам невластива категоричність, дотримуватись їх людина може лише за власним вибором. Принцип отримує обґрунтування за допомогою вищого рівня моральної свідомості – ідеалу.
Моральний ідеал – стратегічна мета морального розвитку, що виступає як вимога. Ідеал має духовний характер, це уявлення про ідеальний належний стан речей, який не дається ззовні, а породжується з духовної структури особи. У часі ідеал розвивається за змістом і розвиває особу, яка до нього прагне. Якщо суспільний ідеал полягає у досягненні досконалості між людьми або такої організації суспільства, що забезпечить цю досконалість, то індивідуальний ідеал – це зразок моральної особистості. Вчення про моральний ідеал поділяють на
1) гедоністичні вчення (вищою цінністю і сенсом життя людини є задоволення, тому всі обов’язки людини повинні бути підпорядковані бажанню отримати задоволення
2) утилітаристські (прагматичні) вчення (морально цінним є те, що служить певній меті, а людина повинна вчиняти корисні дії і прагнути до успіху
3) перфекціоністські вчення (вищою цінністю є досконалість і кожен повинен удосконалюватись в прагненні наблизитись до ідеалу

37 4) гуманістичні вчення (вищою моральною цінністю є людина і обов’язком кожного є сприяння благу.
Вищі моральні цінності – (добро, свобода, сенс життя, щастя) – поняття, що мають регулятивний характер, організовують моральне життя загалом ідеї, що роблять моральну поведінку можливою. Моральні норма, принцип, оцінка, ідеал, ціннісна орієнтація, моральні якості особистості – це і є моральні цінності, або цінності моральної свідомості. Поряд з ними у моральній свідомості існує система понять, що відображають більш високий рівень цінностей моралі взагалі і моральної свідомості зокрема. Це поняття добра і зла, справедливості і блага, сенсу життя і щастя, обов’язку і совісті, гідності і честі, любові і дружби, відповідальності тощо. Вони називаються вищими, оскільки забезпечують моральну саморегуляцію поведінки і діяльності.
Моральні цінності характеризуються такими властивостями як
об’єктивність,
трансцендентність,
всезагальність,
єдність,
одиничність, ієрархічність, інтенціональність. Питання об’єктивності і абсолютності моральних цінностей є одним з найбільш дискусійних і складних. Очевидно, що твердження про об’єктивність моральних цінностей не заперечує існування суб’єктивних моральних цінностей. На чому ж базується твердження про об’єктивність моральних цінностей На захист цієї тези можна навести факт певної єдності в наших моральних оцінках, теоріях, дискусіях. Оцінки, ідеї про одну й ту ж моральну цінність, без сумніву є суб’єктивними, можуть бути різними, але ми завжди знаємо, хоча б частково, що оцінюється, що відображається в ідеях, про що йде суперечками можемо один одного зрозуміти. Підтвердженням об’єктивності і трансцендентності моралі є наявність загальнолюдських моральних цінностей. Характерною рисою моральної цінності як об’єктивної якості є також те, що вона за своєю природою постає особливою якістю. Моральна цінність безпосередньо не проявляється в фізичному просторі і часі, вона не є первинною якістю, не відчувається окремими органами чуттів. Її відображення свідомістю носить більш складний характері реалізується через сприйняття, інтуїцію, світогляд. Наступна важлива особливість моральних цінностей полягає втому, що вони можуть бути позитивними або негативними, але вони не можуть одночасно характеризуватись двома протилежними якостями, що характерно для реальних окремих об’єктів і суб’єктів. Іншими словами, моральні цінності не містять в собі протилежних якостей, тобто якостей добра і зла одночасно. Цінності не лише об’єктивні, алей трансцендентні. Поняття трансцендентне є багатозначним. В схоластичній філософії

38 трансцендентне означаєте, що виходило за межі чуттєвого досвіду. Для середньовічної філософії трансцендентне було і божественне, ангельське буття, і диявольське, демонічне буття. З сучасної точки зору трансцендентне – це те, що існує незалежно від простору і часу як форм буття матерії. Всяке трансцендентне за визначенням є надприродним, якщо природу пов’язувати з матеріальним буттям. Про трансцендентну надприродність свідчать наступні аргументи Моральні цінності не є звичайними природними якостями Моральні цінності не є повністю продуктом соціальної творчості самої людини, наприклад його суспільного договору. Моральне формується повністю політикою або правом, як вважали Т. Гоббс і Дж. Локк. Не можна за договором чи законами любити або бути справедливими. З трансцендентністю моральних цінностей пов’язана наступна їх характеристика – всезагальність. Моральні цінності всезагальні втому сенсі, що з ними інтенціонально пов’язане все реальне, будь-яка форма і вид буття. Це не означає, що будь-яка річ – це сукупність усіх моральних цінностей, це означає лише, що будь-яка річ, предмет чи суб’єкт мають відношення до добра чи зла в тій чи іншій мірі. Єдність або цілісність моральних цінностей означає, що всі їх елементи знаходяться в органічному взаємозв’язку. Одиничність моральних цінностей означає їх унікальність. Моральні цінності не можна звести до інших цінностей і феноменів. Наприклад, мораль як світ цінностей не можна звести ні до економіки, ні до політики, ні до релігії чи психології, вона, включаючи і кожну окрему її цінність, характеризується певною самобутністю, автономією. Сукупність моральних цінностей утворює особливий світ зі своєю структурою, де можна виділити певне ціннісне ядро або ціннісний центрі певну ієрархію конкретних цінностей фундаментальні моральні цінності – базові моральні цінності – головні системні моральні цінності – предметні моральні цінності. Як показує аксіологічний аналіз моралі, її фундаментальними
цінностями добра є буття, єдність і одиничність, взяті саме як цінності. Ці моральні цінності рівні одна одній за своїм ціннісним змістом, і втому сенсі вони автономні, не зводяться одна до одної і незамінні одна одною. Ці цінності визначаються як фундаментальні, оскільки лежать в основі всієї системи моральних цінностей.
Базовими моральними цінностями в неживій природі є природність, благо, софійність, в живій природі – життя, індивідуальність, органічність, в соціальній природі – життя, особистість, соборність.
Системні суспільні моральні цінності визначаються сферою людської життєдіяльності, в якій вони функціонують. Для економіки – це благо,

39 господарність, справедливість, для політики – мир, свобода, солідарність, для права – легальність, гідність, рівність. В духовній сфері існує своя система цінностей як синтез моральних цінностей релігії, мистецтва, науки та інших духовних інститутів. Ранг моральних цінностей визначається такими критеріями
- та моральна цінність є вищою за рангом, яка характеризує більш повну реалізацію, можливу чи дійсну, буття єдності і одиничності
- та моральна цінність є вищою за рангом, яка більш повно відповідає інтересам буття, одиничності і єдності.
Інтенціональність моральних цінностей означає їх спрямованість на предметі на суб’єкт. Пізнання моральних цінностей неможливе без пізнання самої природи, суспільства і людини. У вищеописаній системі верхні рівні моральної свідомості (цінності, ідеали) визначають змісті сенс простих форм моральної вимоги.
2. Особові форми вираження моральної вимоги
До особових (суб’єктних) форм вираження моральних вимог належать поняття обов’язку, відповідальності, сорому, гордості, честі, гідності, совісті та ін. По суті вони формують понятійну структуру моральної свідомості.
Обов’язок – поняття, що виражає імперативність моралі, її наказовий характер. Формально головний обов’язок – це обов’язок робити добро.
Совість – поняття, що позначає внутрішнє переживання особою моральної вимоги, «інобуття обов’язку». Совість є контрольно-
імперативним механізмом моралі, тобто
- оцінює (контролює) ступінь відповідності нашої моральної поведінки, нашим же етичним переконанням
- спонукає до дій, спрямованих на реалізацію власних моральних переконань. Розвинена совість ставить такі вимоги (імперативи, до виконання яких жоден обов’язок змусити не може (наприклад, вчинити подвиг.
Обов’язок – це моральна норма в її зовнішньому (хоч і засвоєному собою, суспільному історично визначеному, диференційованому
(обов’язок сина, патріотичний обов’язок, професійний обов’язок) раціонально мотивованому прояві. Совість – це ті ж моральні вимоги, але внутрішні особисті, незмінні і об’єктивні, універсальні і невмотивовані.
Обов’язок і совість визначають моральну цінність особи, що фіксується поняттями честь і гідність.
Честь – поняття для позначення морального (етичного) статусу особи як представника соціальної групи (військова, професійна, дівоча і т. д. честь отримується шляхом дотримання належної для цієї групи поведінки, виражає моральний зв'язок індивіда з цією групою. Честь формується в

40 результаті суспільної оцінки заслуг людини, її суспільного визнання. Негативна реакція громадськості може спричинити втрату честі.
Гідність – поняття для позначення етичної (моральної) самоцінності особи, ступеня її відповідності власному призначенню. Людина від народження належить до людства і вже володіє гідністю. На відміну від честі, володіння якою залежить від суспільного визнання, гідність заснована на внутрішньому відчутті самоповаги, що склалася в результаті оцінки особою своїх етичних заслуг. Відчуття власної гідності не припускає порівняння своїх досягнень з досягненнями інших людей, воно ставить індивіду в обов’язок порівнювати себе з ідеальними уявленнями про моральну людину. Якщо збезчестити людину можуть публічні дії оточуючих, то втратити гідність можна лише в результаті власних низьких, непристойних дій. У традиційній етиці співвідношення феноменів честі і гідності дещо інше честь людини є наслідком не її індивідуальних заслуга приналежності до привілейованої соціальної групи. Честі не треба набувати, її можна лише втратити, якщо референтна група засудить індивіда. Гідність – же в цій етичній системі – це статус всередині привілейованої групи, якого потрібно набувати і захищати особисто.
3. Добро і зло як найзагальніші моральні оцінки
Із змістовної точки зору моральні цінності постають цінностями добра і зла. Добро і зло – це поняття високого ступеня узагальнення, фундаментальні категорії моральної свідомості, від змісту яких залежать всі інші моральні уявлення. Добро і зло не є рівноправними началами. Зло є вторинним по відношенню до добра, воно – лише його зворотна сторона.
Добро – вища моральна цінність, що не стосується природних подій і явищ характеризує дії, здійснені заради них самих і свідомо співвіднесені з вищими моральними цінностями та ідеалом. Добро характеризує дії людини з позицій її духовного і морального удосконалення.
Зло – діяльність, що суперечить прийнятим вданій культурі нормам моралі, негативно вливає на стан інших людей чи самого діючого суб’єкта. Зло наносить матеріальну або духовну шкодує причиною страждань та інших негативних почуттів, призводить до деградації особистості. Тому добро називають найбільш позитивною моральною цінністю, а зло – найбільш негативною. Розбіжність поглядів дослідників та проблеми добра і зла привела до створення різноманітних концепцій та теорій.
Етичний інтелектуалізм (просвітницька теорія) пов’язує існування зла з незнанням. Зникнення зла можливе лише в результаті удосконалення

41 системи освіти. Тому Сократі просвітники наполягали на необхідності розвитку інтелекту, удосконалення науки, просвітництві. З позицій етичного оптимізму зло є маленьким фрагментом світу, що прагне до добра. Зло – це тимчасове випробування, необхідне для утвердження добра. Ці ідеї були близькими Плотіну і Г. Лейбніцу.
Теорія соціального детермінізму була запропонована марксистами, які вбачали джерело зла в соціальній несправедливості та інших недосконалостях. Причиною існування зла є погані соціальні умови бідність, погане виховання, що створюють грунт для негативних вчинків і поведінки. В теоріях психоаналізу (З. Фрейд, Е. Фромм, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) джерелом зла виступає людська природа, а саме сфера несвідомого. Продовженням теорій психоаналізу стали антропологічні теорії М. Бубер, М. Шеллер, Е. Фромм). В них зло розглядається як фундаментальна і первинна характеристика людина, що визначає її найглибшу, але добре приховувану сутність. Вданому випадку добро є вторинним по відношенню до зла. В російській моральній філософії добро ототожнювалось з особистим моральним вдосконаленням, підвищенням духовності і гуманізацією всього суспільства. Добро і зло містять в собі ряд особливостей і парадоксів, до яких належать
1) всезагальний універсальний характер
2) конкретність і безпосередність, тобто залежність цих історичних понять від реальних, конкретних суспільних відносин
3) суб’єктивність добра і зла полягає у наявності різних підходів до розуміння цих понять і втому, що вони діють в сфері людської свідомості
4) відносність означає відсутність абсолютного добра і абсолютного зла в реальному світі, можливість зміни ролей за певних обставині еволюцію і взаємний перехід добрав зло і навпаки
5) єдність і нерозривний зв'язок добра і зла, тобто неможливість існування одне без одного.
6) оскільки добро і зло є взаємно виключними поняттями, то це і зумовлює їх одвічну боротьбу.
Література:
1. Апресян Р. Г. Этика : Учебник / Гусейнов А. А, Апресян Р. Г. – М. :
Гардарики, 2000. – 472 с.
2. Дедюлина М. А. Этика : Учебно-методическое пособие / М. А.
Дедюлина. – Таганрог : Изд-во ТРТУ, 2005. – С. 11–28.
3. История этических учений : Учебник / Под ред. А. А. Гусейнова. – М. : Гардарики, 2003. – 911 с.

42 4. Матвеев П. Е. Этика. Основы хозяйственной этики : Курс лекций. Ч. 2 / П. Е. Матвеев. – Владимир, 2003. – С. 435.
5. Тофтул М. Г. Етика : навч. посіб. / М. Г. Тофтул. – К. : ВЦ Академія, 2006. – 416 с.

43


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал