Ольга Рупташ Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича



Скачати 169.74 Kb.
Дата конвертації28.12.2016
Розмір169.74 Kb.






























УДК (167)124.2+124.4

© Ольга Рупташ


Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
СМИСЛ ЯК ЗАСІБ АКТУАЛІЗАЦІЇ

ТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ В ГУМАНІТАРИСТИЦІ
Аналізуються творчо-евристичні потенції категорії смислу в процесі наукового пізнання. Досліджується можливість розширення сфери евристики в гуманітарних науках завдяки експлікації значень смислу на різних етапах наукової творчості. Акцентується увага на відкритому характері гуманітарно-наукової парадигми, стрижнем якої визнається категорія смислу. Ключові слова: смисл, творчість, креативність, евристика, когітологія, гуманітарно-наукова парадигма.
Вивчення творчих можливостей людини здавна приваблювало увагу філософів, науковців, митців. Спеціальною темою досліджень творча діяльність постала у психології, педагогіці, кібернетиці й таких нових міждисциплінарних наукових напрямах, як когітологія та евристика. Когітологія формується на перетині принаймні трьох основних галузей знання: філософії, лінгвістики та інформатики. Як розділ філософії, що вивчає проблеми, пов’язані з отриманням і використанням людських знань у процесі діяльності, когітологія трактує наукове знання як “таке знання, що може вдосконалюватись, уточнюватися, ставати джерелом нових систем знання внаслідок фальсифікації, перевірок, тощо” [6, с.46], тим самим визначаючи характерну рису наукового знання – постійне оновлення, зростання. З погляду лінгвістики, когітологія вивчає закономірності й особливості переходу думки у мову, мови у мовлення, інтеграцію мовлення і думки. У концепції мовосвідомості і мовленнєдумки О.Фефілов визначає мету когітологічного аналізу – пояснення феномену розуміння думки, об’єктивованої у мові, та думки, означеної і висловленої за допомогою мови [5]. У межах інформатики когітологія займається проблемою створення штучного інтелекту, досліджуючи та моделюючи пізнавальні процеси людини, виявляючи способи породження, подання і трансформації знань [див.: 2].

В Україні проблеми філософії науки, з погляду когітології, стали предметом аналізу Вадима Чуйка. Він обґрунтовує актуальність дослідження творчої компоненти особистісної діяльності, в тому числі й наукової тим, що “з появою фундаментальної теоретично розвинутої науки, що формує для людства інтелектуального суб’єкта, філософія, за допомогою свого вічного духу критицизму, виявила проблему невідповідності інституціоналізованого способу існування науки з інтелектуальними можливостями освіченої людини. Всупереч дескриптивізму науки освічена людина переживає прагнення креативізації своїх нових можливостей” [6, с.41].

Креативність, з погляду методів і засобів отримання нового знання, розв’язку завдання, прийняття рішення, стала предметом вивчення евристики. Завдання евристичної теорії – не пояснення емпіричних фактів і обґрунтування теоретичних висновків, а передусім формулювання гіпотез, вироблення моделей, створення образів і концептів, за допомогою яких активізується творчий потенціал науковця. Евристика спирається не лише на раціональний бік творчості, а й на позараціональний, інтуїтивний, художньо-образний.

Під впливом традиції, закладеної в радянську добу, сфера евристики в українській науці охоплює переважно психологію, фізіологію вищої нервової діяльності та педагогіку, а на Заході вона, крім цього, розвивається й застосовується в комп’ютерних науках, інженерії, масовій комунікації, навіть у праві. У філософії науки проблема творчості розкривається в дослідженні логіки наукового відкриття (К.Поппер, І.Лакатос), конструювання наукової теорії (Л.Дарден) тощо.

Наразі актуальною проблемою філософії науки постає розширення сфери застосування евристики в гуманітарних науках, виявлення специфічних рис евристичних методів гуманітарного пізнання. Можна констатувати, що методологія гуманітаристики активно розвивається впродовж останніх двох століть, проте нерозв’язаними залишаються багато проблем, пов’язаних із творчим характером процесу наукового відкриття в гуманітарних науках, зокрема постановка наукової проблеми, висунення гіпотез, їх обґрунтування тощо. На кожному з цих етапів науковець потребує засобів активізації своїх креативних здібностей, стимулів і спонукань.

Дослідження творчості мають глибоке коріння у філософії (Сократ, Платон, Аристотель, Плотін, Августин, Б.Спіноза, Р.Декарт, Г.-В.Ляйбніц, І.Кант, Ф.-В.Шеллінг). Вагомий внесок у постановку та розв’язання проблем загальної теорії творчості зробили представники Харківської школи (О.О.Потебня, О.М.Веселовський, Д.М.Овсянико-Куликовський, Б.О.Лезін).

Творчий процес на кожному зі своїх етапів передбачає використання як формально-логічних, так і інтуїтивно-евристичних засобів. Серед наших сучасних співвітчизників творчість як спосіб самоідентифікації людини досліджує О.Колісник. Значення феноменів інтуїції та фантазії у творчому процесі вивчали М.Братерська-Дронь, І.Григорків, О.П.Поліщук. Роль інтуїції у науковій творчості розкривали Г.Барбітова, О.Гасяк, С.Мудра. Багато уваги нині привертає до себе проблематика творчих інтенцій наукового пізнання (М.Марчук, В.Ратніков, Н.Краснонос, Є.Кулик, О.Сидоренко).

Нашу увагу привернув виступ В.Возняка на Міжнародній науковій конференції у Львові (10-11 лютого 2012 року), в якому доповідач зробив акцент на суперечності між творчістю та “проектувальною креативщиною”, що набуває обертів у сучасному світі. Він наголошує, що “у філософсько-теоретичному плані за експансією суто проективного мислення стоять претензії скінченного розсудку на право перевлаштування дійсності відповідно до своїх смислів і цілей... Поклоніння “креативності” є лише гординею скінченної свідомості, розсудковою хворобою розуму, який прагне весь час виправляти дійсність, вносити в неї свої смисли і помисли” [3, с.42]. Натомість справжня творчість є водночас виявом свободи людських здібностей і усвідомленням обмеженості розсудку з погляду розуму. Псевдотворчість, різновидом якої постає “проектувальна креативщина”, за визначенням В.Возняка, – “такий режим пере-здійснення схем і форм активності, в якому суб’єкт цілковито стурбований реалізацією своєї (суб’єктивної, партикулярної, корпоративної) мети і цілком байдужий до логіки та онтології цілого” [3, с.43]. З нашого погляду, саме категорія смислу є тим “лакмусовим папірцем”, який виявляє продукти справжньої творчості та її симулякри.

У цьому контексті важливим є розуміння творчості як діяльності, зумовленої смисложиттєвими настановами. Л.Охріменко пропонує “піднятися від персональної самосвідомості до суспільних уявлень про життєві ідеали як соціально значущі” [4, с.104]. Технологічна наукова діяльність поступово витісняє творчий процес наукового пізнання, що загрожує втратою головної цінності й характеристики творчості – свободи, а разом з тим і гуманістичного потенціалу науки. Ми погоджуємося з думкою, що “смисложиттєві духовно-ціннісні орієнтації дають можливість творчо реалізувати співвідношення мети, засобу, результату як продуктивну єдність. Ці твердження гуманістичної етики конче актуальні для сьогодення постіндустріального суспільства” [4, с.104]. Важливий аспект наукової творчості, який потребує, на наш погляд, детального вивчення – ціннісно-смислові орієнтири, які актуалізують евристичний потенціал наукового пізнання.

Ми пропонуємо новий ракурс дослідження категорії смислу – як засобу актуалізації творчого потенціалу науковця в процесі пізнання. Осмислення постає перед нами не просто засобом оцінки чи засвоєння готового продукту пізнання, а методом відкриття нового знання, не детермінованого попереднім досвідом і не передбачуваного з погляду наявного, а уможливленого новим індивідуальним поглядом. Оскільки категорія смислу притаманна усім формам світогляду – філософії, релігії, мистецтву і науці, то в кожному з них виявляється лише один із вимірів смислу, дослідження якого дозволяє розкрити ще одну грань цієї філософської категорії.

У розвитку науки ми простежуємо два протилежні вектори організації наукового знання: з одного боку, мета пізнання – відкриття нового знання (вимога евристичності – цінність новизни), з іншого – накопичення знань (вимога кумулятивності – цінність традиції). Ці протилежні напрями зумовлені різними аксіологічними настановами: пріоритетом індивідуального чи загального. Орієнтація на новизну в науці відображає прагнення самореалізації особистості, вияв неповторного й унікального, зосередженого в самості вченого. Підтримка традиції, вивіреного наукового знання, трансляція досвіду, успадкування методології пізнання – вияв соціальної грані природи людини. “Евристичність, – на думку Н.Бойко, – утверджує безумовну цінність особистості, її мислетворчий і життєтвірний потенціал, у процесі реалізації якого можуть виникати унікальні творчі розумові чи художні феномени. В основі таких феноменів лежить суб’єктивність як творча діяльність, вони об’єднуються особистісним первісним осмисленням життя, що йде від настільки ж особистісного розуміння природи явищ, яке відбувається без видимого впливу культурно-психологічних стереотипів. Інший принцип визначає суть ерудиції, вторинної за джерелом формування думки і життєвого досвіду, що йде від чужої думки, чужого знання, нехай навіть загальнолюдського, загальноприйнятого. Думка в цьому випадку формується в контексті чужих авторитарних концепцій, значущих імен, одна тільки причетність до яких забезпечує її цінність у суспільній свідомості” [1].

На різних етапах наукового пізнання ці два головні принципи мають перевагу один над одним. Якщо використати термінологію Т.Куна, то в періоди нормальної науки перевагу здобуває принцип накопичення знання – кумулятивність, а в періоди кризи і революцій – евристичність. Така дуалістичність відповідає загальновизнаній схемі діалектики розвитку: від знання відомого (теза) через виявлення незнання раніше невідомого (антитеза) до нового знання (заперечення відомого й зняття невідомого на стадії нових інтерпретацій – творчий синтез – відкриття, котре часто постає як новий погляд на старий досвід). Н.Бойко зазначає, що “така методологічна опозиція представляє найзагальнішу схему розумової діяльності Особистості на рівні її стосунків зі знанням і культурою. Природа розумового і творчого процесу поєднує в собі і евристичність, і ерудицію – взаємовиключні, на перший погляд, поняття” [1].

Націленість на смисл протистоїть формально-логічній обмеженості пізнання нормативними вимогами методології. Смисл передбачає вихід за горизонт утилітарних потреб теперішнього моменту пізнання в цілісне поле світу, в якому людське – лише частка поряд із природним і культурним. З цього погляду, філософії науки відповідає когітологічний підхід, який, за висловом В.Чуйка, “прагне подолання зовнішніх когнітивних меж думки творчою самодіяльністю мислячого суб'єкта, який визнає за можливу межу певної думки зміст, а не форму думки, трансцендентує одну думку по відношенню до іншої через акти духовної творчості. Смисли та значення конкретного одиничного акту виявлення незнання відкриваються людині в процесі феноменологічного переживання незнання, однак, у подальшому, активність людини стає змістовно, а не формально, визначеною цим незнанням” [6, с.44].

Приріст знання відбувається не лише за рахунок зіткнення вченого з новими фактами. Революційні зрушення в науці започатковувались і завдяки несподіваній інтерпретації давно відомих фактів, які мали канонізоване пояснення в загальновизнаних наукових теоріях. Саме в таких трансформаціях провідна роль належить не вселюдському, не суспільному й не культурному в людині-вченому, а особистісному, індивідуальному, життєво неповторному. Це процес, який Н.Бойко назвала “актуалізацією екзистенціальності творчого простору думки”, де головну роль відіграють особистісні параметри, самодостатні поза соціально-культурною значущістю [див.: 1]. Наукове відкриття – це певна смислова трансформація, що здійснюється на стику старого і нового, традиційного сприйняття і нового тлумачення.

Проте не можна забувати і про зворотній бік творчих прозрінь – наявні знання, ерудицію, комунікативний простір, соціокультурний контекст, які закладають фундамент евристичності. Найважливішою компонентою цього смислового контексту постає художня література, в якій акумулюються явне і неявне знання, гіпотези та прогнози, виявляється несвідоме, актуалізується різноманітність можливих варіантів дійсності, замальовується панорама потенційних світів. Художній літературі, як зазначає Н.Бойко, “сучасна філософська думка надає статус своєрідної глобальної теорії пізнання, яка досліджує мову, несвідоме, релігію, суспільство, загалом життя” [1].

Художній текст, картина, кінофільм – будь-який витвір художньо-естетичної діяльності – постає зразком смислової множини – багатьох варіантів і різних планів розуміння й тлумачення. Художньо-естетична і наукова творчість – “сестри-близнюки”, однакові та різні водночас. Продукти наукового пізнання претендують на однозначність і одномірність, уникають поліфонії смислів, вибудовуючи каркас термінів і понять, яким надається одне значення, один смисл, незалежно від часу, місця, контексту вживання та комунікантів. Але це лиш ідеал, до якого прагнули вчені класичної науки. Невдалі спроби неопозитивістів вибудувати загальнонаукову мову на безсумнівному емпіричному базисі зруйнували останній камінь у фундаменті науки, нейтральної щодо смислів і цінностей. Натомість дослідники творчого процесу і культури (від Канта, Гегеля, Шеллінга до Гумбольдта, Потебні, Бахтіна) виходять із презумпції непізнаваності художнього тексту, множинності смислів художнього твору [див.: 1]. Для теорії і художньої критики творів мистецтва знаковим досягненням стало утвердження діалогічної природи продукту творчості, відповідно до якої будь-яка герменевтична процедура є двобічним, обопільним процесом смислотворення. Творчість не припиняється зі створенням артефакту – це континуум породження смислу, розуміння, інтерпретації.

До певної міри це стосується й наукової творчості, тільки мова тут іде не лише про артефакти, а про явища і процеси світу загалом – і природні, і штучні. Наука досліджує об’єкти, які існують і поза увагою суб’єкта пізнання, але відкриваються лише за умови пізнавального інтересу. Мова йде про загальновідомі факти, наприклад, мікросвіт існував і до відкриття мікроскопу, але при цьому, не будучи об’єктом пізнання, ніби не існував для людини. Світ розширюється, ускладнюється та зростає в обсязі разом із розширенням пізнавальної сфери. І цілком справедливе в цьому контексті твердження Протагора, що людина є мірою всіх речей – існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують.

Для гуманітарних наук особливо актуальним є виявлення евристичних потенцій наукових теорій, оскільки будь-яка сфера людської діяльності (об’єкт гуманітаристики: мовна практика, історична подія, соціальна структура чи функція) не може бути цілком прогнозованою і передбачуваною. Така непередбачуваність і є евристичністю, оскільки людська діяльність характеризується творчим, а не лише наслідувальним характером.

Евристичність, як високий ступінь наукової новизни, визначається потенціалом розв’язання нагальних проблем і тих, які постануть у майбутньому. Часто під евристичністю розуміють оригінальність, відмінність від загальновизнаного, типового. Палітра методів гуманітарних і соціологічних досліджень значно відкритіша й більш демократична від природничонаукової. Оскільки немає жорстких стандартів науковості, то виникає проблема вибору найефективніших із них для проведення досліджень. Важливу роль у виборі методів пізнання відіграють світоглядні настанови і ціннісні орієнтири. Наприклад, пріоритет механістичної картини світу спонукає до вибору біхевіористської стратегії в психологічному дослідженні; визнання ірраціональних прихованих сутностей налаштовує на практикування психоаналітичних методик.

Під евристичністю наукової теорії також розуміють спроможність її теоретичного зростання, випередження емпіричної бази. Тобто теоретично передбачати емпіричні факти, які ще не відкриті, на основі виявлених закономірностей. У гуманітарних науках часто формуються моделі пояснення, які не є достатньо точними або доведеними, але володіють значним творчим потенціалом для породження плідних гіпотез, аналогій, метафор, які стимулюють дослідника до відкриття нових сфер застосування відомого знання чи породження нових ідей для пояснення стандартних ситуацій, опису раніше відкритих фактів. Окремі моделі стимулюють науковий пошук не своїми відкриттями, а постановкою нових питань і проблем.

Евристичний потенціал категорії смислу розкривається в гуманітарно-науковій парадигмі, в якій меншою мірою, ніж у природничонауковій традиції здійснюється ототожнення термінів і їх значень із певним об’єктом зовнішнього світу. Термінологія гуманітаристики більш відкрита для нових експлікацій смислу, оскільки в семантичному трикутнику “знак – значення – позначуване” кожен член володіє певним ступенем свободи інтерпретації. Натомість у природничо-науковому пізнанні за кожним знаком намагаються зберегти якомога меншу кількість значень (ідеальний варіант: один знак – одне значення) й обмежене коло об’єктів, які він позначає. Ця вимога наукового пізнання забезпечує точність наукової теорії і є одним із критеріїв науковості. Проте, попри відомі переваги природничонаукової парадигми, такий характер і спосіб дослідження об’єкта породжує значну методологічну проблему. На думку Н.Бойко, “фетишизація таксономічного методу, вельми поширеного в науковому пізнанні, обертається обмеженням дослідницької думки рамками, які встановлюють обсяг названого поняття, яке набуває самодостатнього характеру. Дослідницька парадигма розвивається та розгалужується в коконі вже усталеної культурно-наукової номінації, не претендуючи на вихід у інший простір мислення” [1].

Відкритість смислового простору думки забезпечує евристичність гуманітарно-наукової парадигми. Те, що є недоліком у природничо-науковій парадигмі – неоднозначність, неточність, варіативність тлумачення понять і термінів – у гуманітаристиці набуває статусу потенціалу відкриття. “Думка може мати неминущий характер – безумовність і достовірність поза часом. Це робить можливим її застосування до нових життєвих контекстів. Певний смисловий акцент, який у тому чи тому розумовому контексті включається в новий концептуальний зв’язок, актуалізується атракційним способом” [1].

Принцип наукової класифікації – таксономії – став одним із нормативних принципів науково-дослідної роботи і приніс чималу кількість плодів наукової практики, але, як зазначає Н.Бойко, він створює “ілюзію безумовності та завершеності в осмисленні об’єкта, знімає феномен незавершеності знання і непізнаваності об’єкта в його однозначній визначеності” [1]. Ця ілюзія часто була причиною протистояння старого і нового знання, перешкоджала поступу і підтримувала консерватизм у наукових колах. Гуманітарно-наукова парадигма передбачає принципово відкритий і незавершений характер об’єктів пізнання, оскільки визнає свободу смислу як екзистенційний вияв свободи особистості в стихії буття.

Сучасні гуманітарії – філософи, семіотики, літературознавці, культурологи створили “дуже широку теоретичну парадигму, яка осмислює Особистість – Автора – Читача – Текст – Слово – Культуру в пов’язаних з ними категоріях смислу – форми – частини – цілого – свого – чужого” [1]. Категорія смислу, з нашого погляду – стрижень гуманітарно-наукової парадигми, оскільки здатність наділяти смислом дійсність довкола себе – сутнісна характеристика людини, причому глибина її значно переважає рівень раціональності. Осмислення не вичерпується лише пізнанням розумом, це – вищий щабель, на якому сходяться до одного центру розум, віра, інтуїція, здоровий глузд і почуття.



Висновки. Наразі ми проаналізували лиш окремі аспекти категорії смислу в науковому пізнанні – смислові трансформації на стику старого і нового знання на стадії наукового відкриття; процес смислотворення на рівні продукту пізнання як континуум породження смислу, розуміння й інтерпретації; експлікації смислу в термінології гуманітаристики – і дійшли таких висновків: 1) категорія смислу є “лакмусовим папірцем”, який виявляє продукти справжньої творчості та її симулякри; 2) розвиток науки здійснюється за умови дотримання балансу евристичності, в якій виявляється особистісне осмислення життя, світу, і кумулятивності, в якій реалізуються вселюдські цінності та смисли; 2) смисл передбачає вихід за горизонт утилітарних потреб нинішнього моменту пізнання в цілісне поле світу, в якому людське – лише частка поряд із природним і культурним; 3) наукове відкриття – це певна смислова трансформація, яка здійснюється на стику традиційного сприйняття та нового тлумачення; 4) творчість не припиняється зі створенням артефакту – це континуум породження смислу, розуміння, інтерпретації; 5) термінологія гуманітаристики більш відкрита для нових експлікацій смислу, оскільки в семантичному трикутнику “знак – значення – позначуване” кожен член володіє певним ступенем свободи інтерпретації; 6) гуманітарно-наукова парадигма передбачає принципово відкритий і незавершений характер об’єктів пізнання, оскільки визнає свободу смислу як екзистенційний вияв свободи особистості в стихії буття.

Надалі варто продовжити дослідження евристичного потенціалу категорії смислу, проаналізувавши визначення смислу як фундаменту цілевизначення, що скеровує творчу уяву вченого. Підставою для цього є один із прийомів евристики – зворотний шлях від мети (розв’язку проблеми) до чогось уже відомого (Working backward – “працюючи назад”). Це стратегія, коли від визначення смислу пізнання ми рухаємось у зворотному напрямі – до часткових проблем. Для філософії науки застосування цього прийому буде означати, що Кантове питання “Що я можу знати?”, покладене в основу новочасної гносеології, поступово трансформується у питання “Для чого я повинен знати?”. Раніше постановка такого питання означала вихід за межі наукового пізнання у сферу культури і філософії, тепер, на наш погляд, воно входить у коло методологічних проблем науки.



Література


1.Бойко Н.В. Гуманітарні універсалії [Електронний ресурс] /Неоніла Василівна Бойко. – Режим доступу: http://www-philology.univer.kharkov.ua/nauka/nauk_podii/konf_bykova_bojko.pdf

2.Величковский Б.М. Первая всесоюзная конференция по когитологии [Електронний ресурс] /Б.М.Величковский, Н.В.Чудова. – Режим доступу: http://www.voppsy.ru/issues/1986/865/865185.htm

3.Возняк В. Творчість у форматі “псевдо” /Володимир Возняк //Людина і світ: способи та аспекти взаємовпливів (Тези Міжнародної наукової конференції “ХХІV Читання, присвячені пам’яті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К.Твардовського”, 10-11 лютого 2012 року); [відп.ред. В.Л.Петрушенко; ред. Є.Г.Бразуль-Брушковський]. – Львів: Вид-во “Ліга-Прес”, 2012. – С. 41-43.

4.Охріменко Л.В. Наукова творчість: можливість гуманістичного виміру [Електронний ресурс] /Л.В.Охріменко //Мультиверсум : Філософський альманах: [збірник наукових праць] /Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. – Київ : Український центр духовної культури, 2007. – Вип. 62. – С. 104-112. – Режим доступу: http://www.filosof.com.ua/Jornel/M_62/Ohrimenko.pdf

5.Фефилов А.И. Когитология как наука о языкосознании и речемышлении [Електронний ресурс] /Александр Иванович. – Режим доступу: http://staff.ulsu.ru/fefilovai/kogitologia.htm

6.Чуйко В.Л. Когнітивізм як об'єкт когітології: [монографія] /Вадим Леонідович Чуйко. – Ніжин: Вид-во "Міланік", 2007. – 148 с. – Режим доступу: http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Chujko-monogr/index.html


Summary

Ruptash O. Meaning as a Means of Actualization of Creative Potential in the Humanities. Author analyzes the creative and heuristic potential of category of meaning in the development of scientific knowledge. The possibility of expanding the scope of heuristics in the human sciences is examined through the explication of meaning ​​at different stages of scientific creativity. Special attention is paid to the open nature of the paradigm of human sciences, the core of which is recognized the category of meaning. Keywords: meaning, creativity, heuristics, cogitology, humanitarian paradigm.




Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал