Ольга Куценко, доктор соціологічних наук, заступник декана соціологічного факультету Харківського національного університету ім. В. Каразіна Юрій Левенець



Скачати 11.61 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка1/18
Дата конвертації25.04.2017
Розмір11.61 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Ольга Куценко, доктор соціологічних наук, заступник декана соціологічного факультету
Харківського національного університету ім. В. Каразіна
Юрій
Левенець, доктор політичних наук, член-кореспондент Національної академії наук України, директор
Інституту політичних
і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса Національної академії наук України
Сергій Макеєв, доктор соціологічних наук, завідуючий відділом Інституту соціології Національної академії наук
України
Микола Михальченко, доктор філософських наук, член-кореспондент Національної академії наук України, президент Української академії політичних наук
Володимир Полторак, доктор філософських наук, директор Центру соціологічних і політичних досліджень
„Соціополіс”
Анатолій Романенко, заступник головного редактора журналу
Фелікс Рудич, доктор філософських наук, академік
Української академії політичних наук, завідуючий відділом
Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.
Кураса Національної академії наук України
Анатолій
Толстоухов, доктор філософських наук, член-кореспондент Академії педагогічних наук України,
Міністр Кабінету Міністрів України, шеф-редактор журналу
Микола Чурилов, доктор соціологічних наук, генеральний директор ТОВ „TNS –Ukraine”
Юрій Шайгородський, кандидат психологічних наук, президент Українського центру політичного менеджменту, головний редактор журналу
Валентин Якушик, доктор політичних наук, професор кафедри політології
Національного університету
„Києво-Могилянська академія”
Редакційна колегія
Віктор
Андрущенко, доктор філософських наук, академік
Академії педагогічних наук
України, ректор
Національного педагогічного університету
ім. М. Драгоманова
Михайло Багмет, доктор історичних наук, академік
Української академії політичних наук, проректор
Миколаївського державного гуманітарного університету ім.
П. Могили
Віль Бакіров, доктор соціологічних наук, ректор
Харківського національного університету ім. В. Каразіна
Євген Бородін, кандидат історичних наук, доцент
Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при
Президентові України
Микола Василенко, доктор фізико-математичних наук, професор Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при
Президентові України
Світлана
Василенко, доктор політичних наук, член-кореспондент Української академії політичних наук, професор Одеської національної морської академії
Микола Головатий, доктор політичних наук, академік
Міжнародної кадрової академії, перший віце- президент – ректор Міжрегіональної академії управління персоналом
Марія Кармазіна, доктор політичних наук, головний науковий співробітник
Інституту політичних
і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса Національної академії наук України
Олексій Картунов, доктор політичних наук, академік
Української академії політичних наук, завідуючий кафедрою соціальних наук Університету економіки та права
„КРОК”
Сергій Кисельов, кандидат філософських наук, керівник магістерської програми
„Політолог”
Національного університету „Києво-Могилянська академія”
Ірина Кресіна, доктор політичних наук, завідуюча відділом
Інституту держави і права ім. В. Корецького Національної академії наук України
ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Український науковий журнал
Видається з серпня 2003 р.
Вища атестаційна комісія України визнала журнал фаховим виданням з політичних і соціологічних наук
Постанова Президії ВАК України
№ –  від   
3
( )
2007 24
ім. І. Кураса Національної академії наук України
Електронна версія журналу розміщується на сайті
Українського центру політичного менеджменту:
www.politik.org.ua

З М І С Т
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПОЛІТИКИ
Микола Михальченко. Політичні ризики в сучасній Україні: виклики й відповіді …..…….
Володимир Горбатенко. Ціннісні аспекти реформування політичної системи України
Олександр Вишняк. Від авторитарного президенціалізму до парламентської демократії ......................................................................................................................
ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ І ПРОЦЕСИ
Василь Ткаченко. Україна: проблеми національної ідентичності ……………...……………..
Валерій Бортников. Особливості участі громадян в концептуальних моделях демократії …………..........................................................................................................
Наталія Вінничук. Типологія політичної опозиції ………………………………........……………
ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Олександр Павлов. Сільська територіальна громада як складник політичної системи суспільства ………………...................................................................................…………...
ФОРМИ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ
Марина Зелінська. Можливі моделі розвитку інституту президентства в Україні ….…...
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Олександр Чувардинський. Групи інтересів у громадянському суспільстві …...........…
В'ячеслав Сергєєв. Лобізм в Україні: можливості неурядових організацій ………...........
ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО
Алла Сіленко. Інформаційні технології - новий імпульс для пошуку парадигми майбутнього суспільства ………………………………………………………………………............…
Андрій Готун. Еволюція процесу виборчих кампаній в мережі Інтернет …………….……...
ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ
Гульнар Іскакова. Політичні процеси на пострадянському просторі: тенденції, протиріччя, перспективи …………………………………………………………............………………
Віктор Андрусів. Нормативний дискурс формування європейської ідентичності ….......
ПАРТОЛОГІЯ
Катерина Меркотан. Трансформація європейських партійних систем: уроки для
України .........................................................................................................................
ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА
Віталій Перевезій. Новий закон про свободу совісті - засіб подолання чи загострення релігійної напруги? …………………………………………………………………………….............….
СТОРІНКИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ
Володимир Кафарський. Національний комунізм та його вплив на політичну організацію суспільства …………………………………………………………………............……….
ІНФОРМАЦІЯ
Вчені визначають пріоритетні напрями досліджень ………………………………….....………...
Україна в глобалізованому світі …………………………………………………………...........………
АКТУАЛЬНІ ВИДАННЯ
Анатолій Стьопін. Важливий чинник розбудови незалежної України ………………..……...
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ ......................
Вийшов у світ № 3 (23) журналу "Соціальна психологія" ……………………..…..……….
3 9
13 19 38 51 69 60 78 88 96 113 128 135 147 160 170 186 188 192 194 189
Підписано до друку 24.05.2007 р. Формат 70 х 100/16.
Офсетний друк. Ум.-друк. арк. 12. Облік.-вид. арк. 10,48. Зам.
650. Наклад 600 примірників
Безоплатно. Не для продажу
Надруковано з готових фотоформ у видавництві "Інтер Графіка"
36000, м. Полтава, вул. Кагамлика, 80
© Український центр політичного менеджменту, 2007
За достовірність інформації, що міститься в опублікованих матеріалах,
відповідальність несуть автори. Передрук можливий у разі посилання на автора і видання.
Рекомендовано до друку
Вченою радою Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України.
Протокол № 2 від 26.04. 2007 р.

3
Політичні ризики в сучасній Україні:
виклики й відповіді
Микола Михальченко,
доктор філософських наук,
член кореспондент НАН України,
головний науковий співробітник
Інституту політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І. Кураса НАН України
Доповідь, виголошена на Загальних зборах Відділення історії,
філософії та права Національної академії наук України 17 квітня
2007 року.
Становлення нових форм державності наприкінці XX століття є
процесом далеким від класичних шляхів: військового (теорія насильства),
договірного, в результаті розвалу феодальних держав, буржуазних революцій, „пролетарських” революцій тощо. Значною мірою нові
постсоціалістичні держави формувалися як результат ренесансу націоналізму в нових історичних умовах. Навіть об’єднання ФРН і НДР є
частковою перемогою паннімецької ідеї єдиної нації.
Ренесанс націоналізму на пострадянському просторі відбувався як виклик імперській владі й легітимності влади КПРС, яка не змогла розв’язати не тільки економічних і політичних, але й етнічних проблем.
Тому суверенітет нових держав був суверенітетом етнічних, рідше політичних націй. Нові владні групи повинні були отримати легітимність не від партій, а від націй. В Україні перший Президент Л. Кравчук отримав підтримку української політичної нації, а В. Чорновіл, що посів друге місце,
– значної частини української етнічної нації. Шансів перемогти він не мав,
оскільки русифікована Україна в той період була ближча до поняття
„політична нація”.
Політичні ризики в сучасній Україні й досі генетично пов’язані зі
специфікою набуття суверенітету країною, де моноетнічність не є на першому місці, а де існує поліетнічне суспільство. Цей фактор одночасно
є слабким і сильним аргументом на користь України, її дієздатності як держави. Проблеми мови, багатоетнічної культури, компактного проживання різних етносів тощо створюють додаткові політичні ризики.

4
Але традиції проживання різних етносів разом, те, що не існує, за великим рахунком, расизму, ксенофобії, дає великі шанси на зміцнення української
політичної нації і єдності регіонів України.
Безумовно, політичні ризики сучасної України пов’язані зі станом економічної й політичної систем, з тим, що немає чіткого політичного ідеалу країни й політичної доктрини, яка б його обґрунтовувала. Іноді цю доктрину називають державницькою (але не державною) ідеологією,
покликаною обґрунтувати форму і зміст політичної влади, виборчої й судової систем, функції гілок влади, взаємовідносини конфесій тощо.
На жаль, наша політична теорія орієнтує на вивчення й формування влади й майже не переймається проблемами формування процедур і
механізмів для управління такими складними соціальними організмами,
як народ, нація, суспільство, культурна спільнота тощо.
Та й проблема суверенітету України розглядається у вузькому значенні – як проблема створення політичних і економічних апаратів і
боротьби за владу, а не як проблема представництва народу в колективних діях, спрямованих на створення, регулювання влади, зміцнення держави.
А це породжує головний політичний ризик в сучасній Україні:
відокремлення влади від народу, визрівання конфлікту між ними, а в результаті – послаблення держави в цілому, загроза розвалу її як соціального організму. Тому потрібно терміново перевести хаотичний,
стихійний політичний конфлікт на рівень інституціоналізованого політичного конфлікту, який би спирався на процедурний консенсус: а)
розведення сфер жорсткого протистояння й погодження; б) злагода в
„правилах гри” з метою погодження шляхів розв’язання конфлікту.
На жаль, українські політичні групи – влада й опозиція – ще ходять до
„дитячого садочка” європейської демократії. Для них головне – захопити
„політичну пісочницю” та всі „іграшки”, образити одне одного, а не дотримуватися Конституції України, законів, моралі. Такий безальтернативний підхід з кожного боку завжди закінчується
виродженням політики як форми регулювання соціальних відносин і
виходом на перший план деструктивізму: жорсткий тиск шляхом масових акцій, загрози розколу країни, обструкції в парламенті, невиконання підписаних угод і Конституції тощо.
Що ж до часткових політичних ризиків, які є похідними від головного й одночасно загострюють головний, то серед них можна назвати такі:
• нерозв’язана проблема розподілу функцій влади;
• нереформована судова система;
• нерозробленість національної ідеї та механізмів її реалізації;
• брак консенсусу еліт щодо моделей президентської чи напівпрезидентської республіки;
• бажання деяких політичних сил повернути „владу рад” під гаслами парламентської республіки;

5
• перманентне захоплення владного центру регіональними елітами, які
в кожному конкретному випадку не схильні співпрацювати з іншими регіональними елітами, навіть з київською;
• брак сталого виборчого законодавства й невиважений перехід до пропорційної виборчої системи гіршого зразка, яка надала лідерам партій можливості не тільки для безконтрольного збагачення, диктату щодо партійної маси, але й вихолощення змісту виборів (виборець голосує за партійну афішу, бренд, а не за список);
• аморальність депутатського корпусу і, як наслідок, введення
„імперативного мандата”;
• у нас немає законодавства про референдум, відтак блокується механізм прямого волевиявлення народу;
• перманентні зміни Конституції України, втручання в зміст чинної
Конституції;
• гальмування адміністративно територіальної реформи;
• взаємопов’язаність капіталу і влади, що перетворює капітал на владу,
а владу – на капітал;
• відсторонення інтелектуальної еліти від влади й засобів масової
інформації.
Безумовно, перелік політичних ризиків є відкритим і може бути доповнений. Але інші політичні ризики в різній мірі пов’язані з переліченими.
Найважливіший попередній висновок: ще не завершено будівництво
суверенної держави, яка неодмінно повинна включати такі елементи:
1) національна ідея як прапор самоідентифікації нації й розбудови держави;
2) консолідована національна еліта, спроможна зберігати національну
ідею, захищати її від внутрішніх і зовнішніх ворогів, управляти державою не за страх і прибуток, а вважати це своїм моральним обов’язком;
3) економічна безпека;
4) військова безпека;
5) здатність держави обирти реальних союзників, щоб побудувати реальну миролюбну політику.
Найважливішим елементом державності є національна ідея, втілена в реальність. Економічний і політичний фактори є механізмами реалізації
національної ідеї. Українська національна ідея народжувалася в умовах феодалізму, розвивалася під час українських революцій і
вдосконалюється в умовах демократії та ідейного плюралізму.
Сутність ідейного плюралізму не стільки в зіткненні ідей провладних і
антивладних сил, скільки в тому, що ідеї можуть існувати й діяти незалежно від влади й опозиції, справді як ідея нації, народу. Ідея як політична, економічна, культурна, моральна ініціатива має цінність сама по собі. Вона не підлягає забороні чи схваленню владою, не потребує

6
юридичного обґрунтування. Єдине, що може обмежити ідею, це загальноцивілізаційні цінності й моральний закон – не бути людиноненависницькою, не бути спрямованою на розпалювання національних і релігійних конфліктів тощо.
Головним же в ідеологічному плюралізмі є не конкретний зміст різних
ідей, а „ідеологічний код” суспільства: вільне змагання ідей і збереження політико юридичного механізму змагання в умовах незалежності країни.
І цей „код” зацікавлені зберігати всі конструктивні політичні сили,
оскільки він забезпечує ідеолого політичну комунікацію: при всій різниці
ідей існує можливість ідеологічного компромісу в одній площині –
незалежність і єдність країни.
Це дуже важливо, тому що стратегічного ідеологічного протистояння між різними частинами України немає: усі президенти, прем’єр міністри,
голови Верховної Ради, незалежно від ідеологічних орієнтацій, хочуть залишитися в історії політиками єдиної України. Інша справа –
протистояння деяких регіонів за географічною ознакою як наслідок перебування різних частин України в різних імперіях або союзах. Звідси
– існування так званих політико ментальних кластерів, які формувалися різними факторами (релігійним, мовним, промисловим, міграційним тощо).
Глибокі політико юридичні й політико конституційні кризи в Україні
породжувалися не стратегічним ідеологічним протистоянням, яке вичерпало себе з втратою авторитету комуністичних ідей, а політико ментальними кластерами й боротьбою фінансово промислових кланів, які
прагнули домінувати в країні, приватизувати її у своїх інтересах. В умовах слабкої дії законів здійснювалося право сильного того, хто захопив державну владу. Прихід до влади нового регіонального клану майже автоматично призводив до перерозподілу майна в країні під гучну риторику про єдність нації і турботу про народ. Остання частина демагогічних заяв про „турботу про народ” відома ще з давніх часів,
зокрема, і з часів Київської Русі. Добрі й злочинні дії всіх політичних режимів світу були „турботою про народ”, особливо під час геноциду народів.
Деякі політично ментальні кластери з часом відімруть, наприклад, такі,
як питання мови, клановість влади тощо; деякі залишаться, наприклад,
релігійна розколотість православних. Але ідеологічні компроміси, базові
цінності держави – єдність і незалежність країни – ставатимуть усе більш стійкими, а розкол країни все менш вірогідним. Політичні сили, як всередині країни, так і за її межами, котрі будують свою стратегію на ідеях розколу, неодмінно програють. Цьому сприятиме як ідеологічний код української нації на єдність і суверенітет, так і сучасна геополітична ситуація.
Головні військово політичні гравці світу можуть допускати існування локальних „сірих зон” Придністров’я, Чечні, Гаїті, навіть Таджикистану,

7
але не України, яка має занадто важливе значення в новому глобальному протистоянні США, Росії і Китаю. Без України Росія ніколи не поверне собі статус наддержави хоча б з однієї причини у неї не вистачить для цього „слов’янського етнічного потенціалу”. Особливо в умовах змужніння азійського „тигра” – Китаю. Тому об’єктивно США зацікавлені у входженні України спочатку до НАТО, а потім до Євросоюзу (якщо не загостряться відносини між США і ЄС). І Китай зацікавлений у зміцненні
незалежності України, аби вона не створила з Росією нового союзу. Навіть
ЄС, країни якого традиційно побоюються імперських цілей Росії, може й не відкрито, але цілеспрямовано будуть прагнути зміцнення України, як і
член НАТО – Туреччина, котра поки що не є членом ЄС.
Коли говоримо про єдність і незалежність України, то йдеться про головну ланку національної ідеї. І не тільки в політичному аспекті, але й в економічному, культурному та моральному. У будь якій демократичній країні не все вирішується простою більшістю населення, навіть через референдум. Там існує політична, економічна й духовна еліта, політичний клас, який складається зі свідомих і активних громадян, клас, здатний бачити далі, ніж „середній обиватель”, здатний формувати суспільну свідомість, щоб випрацьовувати стратегію історичного поступу.
Українська національна ідея не повинна виходити з принципу
„пупізму”: з уявлення, що Україна – центр, „пуп” Європи. Україна досить велика, але технологічно й економічно нерозвинена європейська країна.
Значення ж країни у світі сьогодні визначається не націоналістичними гаслами, а технологічним, економічним та інтелектуальним потенціалом.
Цей потенціал дає суспільству силу для розвитку в соціальному просторі
й часі, залишаючись у державних кордонах. Мало бути чисельною нацією.
Треба бути розвиненою нацією, яка забезпечує громадянинові повноту буття й повагу громадян інших країн. Великі спортсмени – С. Бубка, В.
Борзов, О. Баюл, А. Шевченко, брати Клички та інші не дають світові
забути, що є така держава – Україна. Але ж політики і підприємці своїми діями не повинні показувати всьому світові, що ми – корумпована,
нестабільна держава.
Найбільш небезпечними для країни є фракції комуністів і соціалістів.
Оскільки наближається час їх знищення історією, то вони підуть на будь які акції заради самозбереження. Це вони втягують регіоналів у „танок смерті”, який знищує країну. На жаль, регіонали не зовсім розуміють, що
їх втягують у гру, яка суперечить їх інтересам. Реальні інтереси Партії
регіонів – у єдності України, в економічному зростанні і входженні до ЄС,
навіть до НАТО. Але мертве тягне в могилу історії живе – нову економіку
України, у становленні якої зацікавлена Партія регіонів. І це один з головних нинішніх політичних ризиків України.
Ніде у світі комуністичні ідеї, якого б привабливого вигляду вони не набували, не дали практичних результатів. У Китаї це зрозуміли ще в

8
середині 1970 х років і почали будувати народний капіталізм. Їх приклад взяв на озброєння В’єтнам. Але це азійський варіант народного капіталізму; європейська й американська моделі інші й реалізовані раніше.
Росія й Україна, на жаль, пішли шляхом розбудови „дикого капіталізму”. У пострадянських країнах народний капіталізм
європейського зразка будується в Білорусі. І Захід це починає розуміти.
Азійські моделі народного капіталізму почали реалізовуватися в
Казахстані, Туркменістані й Узбекистані. Поки що важко передбачити результати цього експерименту.
Безумовно, комуністи мають рацію в багатьох моментах, критикуючи
„дикий капіталізм” в Україні, але ж водночас вони співробітничають з олігархами. Це вже продаж своїх ідеалів. Олігархи – це поки що реальне зло в Україні. Але з часом вони зрозуміють, що в нашій країні треба будувати народний капіталізм і ділитися прибутками на соціалізацію держави. Якщо не зрозуміють, то соціальні конфлікти знищать їх. В умовах же політичної нестабільності легальний бізнес відіграє стабілізуючу роль,
якщо олігархи не починають перетворювати (конвертувати) гроші у владу.
Якщо вони стають на такий шлях, то в більшості випадків програють.
У політичних війнах бувають переможці, але частіше виснажені, і
результати їх перемоги можуть використати інші. Яскравий приклад –
так звана Велика французька революція. В Україні – це революція 1989 1991 років, а також „помаранчеві події” 2004 року. Але й поразки переможців революцій у постреволюційні часи є історичним уроком для країни.
Для будь якої країни не буває часу „після історії”, якщо вона не розпалася. Політична історія України сьогодні важко прогнозується.
Важко сказати, чим завершиться виток її пострадянської історії.
Безумовно, можна говорити про чергову зміну політичної лінії гілок влади,
про гальмування політичних реформ. Водночас треба бачити, що країна в черговий раз опинилася на роздоріжжі. І від активності громадянського суспільства багато залежить, чим ми станемо через 15 20 років –
„державою, що не здійснилася”, „керованою демократією”, „європейською вільною країною” чи чимось іншим.
Проекти майбутнього для України схематичні й суперечливі.
Роздоріжжя вільного вибору шляху розвитку породжує багато ризиків, а раціональних відповідей мало. Рішення окремих гілок влади подаються як „доленосні”, хоча вони викликані дрібними егоїстичними інтересами.
Але в цьому немає нічого фатально закономірного. Вихідні рішення в точці
політичної біфуркації викличуть різні наслідки в долі політиків: одні
емігрують до Росії, інші – на Захід чи в Ізраїль, а основна маса залишиться в суверенній Україні, яка буде президентською або напівпрезидентською демократичною країною.

9
Ціннісні аспекти реформування
політичної системи України
Володимир Горбатенко,
доктор політичних наук,
заступник директора
Інституту держави і права ім. В. Корецького
НАН України
Доповідь, виголошена на Загальних зборах Відділення історії,
філософії та права Національної академії наук України 17 квітня
2007 року.
Останнім часом надто багато інтелектуальної енергії витрачається на створення нової моделі політичної системи України – принаймні, чимало галасу зчиняється довкола цієї проблеми. Зрештою, саме намагання переорієнтувати політичну систему є однією з основних складових політичної кризи, що розвивається в Україні від 2004 року і яка особливо загострилася сьогодні. Однак дуже мало говориться про те, на якій ціннісній основі створюватиметься нова модель. Щоправда, були намагання визначити базові цінності в програмі уряду Ю. Тимошенко та в
Універсалі національної єдності. Але ж доля того уряду й Універсалу добре відомі.
Досвід демократичних країн свідчить, що дієву модель політичної
системи неможливо створити лише через політику, інструментальними засобами. Її можна створити (і необхідно творити) через культуру, через залучення потенціалу базових цінностей. Сьогодні ж ми обеззброєні в культурному відношенні, зіпсовані маніпуляційними технологіями. Ми повірили, що політика – однозначно брудна справа, яка робиться лише за гроші. І, що ще страшніше, ми змирилися з цим. Тоді як ще Ю. Крижанич зазначав, що політика – це найблагородніша з усіх справ.
На жаль, правляча еліта за нашої мовчазної згоди обрала чужий нашому народові механістичний, маніпуляційно технологічний варіант демократії, забувши, скажімо, про те, що через п’ятнадцять років незалежності ми ще не маємо Великого Герба, не визначились, якою мовою нам слід говорити, у якій державі жити і яким чином господарювати на своїй землі. На жаль, ми забули про такі чинники, що цементують

10
політичну систему, як соціальна ціна модернізації, справедливість,
відповідальність, незалежність, свобода, солідарність, довіра. До речі, саме про суспільну довіру як організуючий елемент політичної системи і
мистецтво єднання говорив Ф. Фукуяма під час минулорічного візиту в
Україну.
Отже, я думаю, аби перш, ніж рухатися далі і не піти знову по зачарованому колу невдач, нам необхідно в системі вітчизняного політичного розвитку замінити імператив Н. Макіавеллі на імператив І.
Канта. І праву й політиці необхідно повернути відібрану в них мораль.
Про це можна багато говорити, однак, оскільки, за словами Х. Ортеги
і Гассета, за десять сантимів далеко не заїдеш, я сформулюю лише дві
проблеми ціннісного характеру, надзвичайно важливі в контексті
переформатування політичної системи.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал