Обладнання



Скачати 374.96 Kb.
Дата конвертації24.03.2017
Розмір374.96 Kb.
ТЕМА. ЛІТЕРАТУРНО-ДОСЛІДНИЦЬКИЙ ПРОЕКТ «ФОЛЬКЛОРНО-МІФОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ОБРАЗНОСТІ У ТВОРЧОСТІ М.КОЦЮБИНСЬКОГО (НА МАТЕРІАЛІ ПОВІСТІ «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»)

Мета: відстежити архаїчну систему поглядів гуцульського народу, фольклорно-міфологічний аспект у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»; розвивати навички пошуково-дослідницької, творчої роботи, вміння працювати в групах, індивідуально, орієнтуватися в інформаційному просторі, критично мислити, представляти результати своєї роботи у вигляді презентацій, буклетів, узагальнювати, робити висновки; виховувати почуття відповідальності, шанобливе ставлення до багатовікових традицій рідного народу, естетичний смак.



Обладнання: мультимедійна дошка, презентації, буклети, відеофільм, елементи костюмів, побуту.

Любов і краса – це ті діаманти, які він відшліфував

із непоказних камінчиків та заховував

у вічний скарб нашої національної культури.

Володимир Гнатюк

ЗМІСТ УРОКУ



  1. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Вступне слово вчителя.

Повість М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" має зміст, що не піддається однозначному тлумаченню. Про що цей твір?

Про нестихаюче ворогування Палійчуків і Гутенюків та палке кохання представників цих старовинних гуцульських родів – Івана й Марічки. Про тіні забутих предків і їхній вплив на життя людське. Про утвердження духовного начала в людині. Про добро і зло. Про народження, любов і смерть (пригадаймо народну думку: тричі людина буває дивною … народжуючись, люблячи і помираючи), про підтримку людини із землі і космосу, а отже, про життя.
Так, це - поема про життя… Про життя у всіх його вимірах…
Сьогодні ми презентуємо літературно-дослідницький проект «Фольклорно-міфологічні джерела образності М.Коцюбинського (на матеріалі повісті «Тіні забутих предків»)


  1. ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЛІТЕРАТУРНО-ДОСЛІДНИЦЬКОГО ПРОЕКТУ

Виступи представників пошукових груп


  1. Група «Фольклористи».

Презентують буклет «Фольклорне тло повісті "Тіні забутих предків"», знайомлять із звичаями, обрядами, побутом гуцулів, демонструють зразки одягу, предмети побуту, про які згадує у творі М. Коцюбинський.

  1. Група «Міфологи».

Представляють презентацію «Міфологічнй світ повісті М.Коцюбинського «Тіні забутих предків», акцентують увагу на характерних для гуцульської демонології міфологічних істот — арідника, щезника, чугайстра, нявок та ін.

  1. Група «Мистецтвознавці».

Презентують ілюстрації художників до повісті «Тіні забутих предків», вказують на особливості відтворення сюжету, героїв, духу твору у картинах.

  1. Група «Кінознавці».

Досліджують процес та особливості втілення повісті «Тіні забутих предків» в однойменній кінострічці С. Параджанова, демонструють уривки з нього.

ІІІ. ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ



  1. Усна рефлексія.

Я дізнався… Я змінив свої переконання щодо…

Я навчився… У моїй роботі складно було…

Я зрозумів… На наступному уроці…

  1. Оцінювання.

Робота учнів оцінюється згідно з розробленими критеріями.

ІV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ



ДОДАТКИ

Додаток 1

У повісті «Тіні забутих предків» автор зібрав надзвичайно цінний матеріал про життя й світогляд жителів Карпат, які ніби зрослися з природою, яка наповнювала їх потужною енергію. Своєрідна гра фарб, світла і тіней у навколишньому світі впливали на формування й естетичні почування жителів Гуцульщини, що знайшло своє відображення в їхній артистичній творчості (танки, пісні, різьблення, вишивки), а також у мові гуцулів, лемків, бойків — найвідоміших етнічних груп горян. Класичним прикладом реакції людей на середовище, що їх оточує, є характер гуцулів.

Саме тому гуцули й захопили М. Коцюбинського.

Цікаве походження назви «гуцул», хоча остаточно ще не з’ясоване. Деякі вчені пов’язують його з молдавським «гоц», «гуц», (розбійник) і, отже, з масовим повстанським рухом народних месників-опришків у XVII—ХУШ ст. На думку інших, слово це походить від «кочул» — пастух, ще інших — від давньоруського племені уличів.

Історико-етнографічна територія Гуцульщини за сучасним адміністративним поділом охоплює південні частини Надвірнянського, Косівського та Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району, Путинський район Чернівецької та Рахівський район Закарпатської областей.

Споконвіку гуцули займалися скотарством, лісовим промислом, сплавом лісу по гірських річках. Через природно-географічні особливості Карпат землеробство було розвинене слабо. Гуцули відомі художніми промислами, обробкою металу, гончарними виробами, килимарством.

Краса цього краю, майстерність і талант його народу відбилися й у формах традиційного українського костюма. Одяг населення Карпат вирізняють в окремий комплекс, адже костюм гуцулів, зберігаючи багато архаїчних рис, відзначається особливою своєрідністю.

Ось як про це говориться у повісті:

«Туго росла дитина [Іван], а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить ісе і штани» [штани були віковою ознакою у хлопців —14 років, коли без них виходити на люди не можна було].

«Гачі на ньому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить».

Ледве помітний в лісовій землі, збирав квіти і косичив ними свою кресаню [бриль], а утомившись, лягав десь під сіном».

«Всі вони [гуцули] були богомільні, любили ходити до церкви і особливо на храм.

Витягалося найкраще лудіння [одяг], нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече».

«Іван зловив її коло річки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчина з криком кинулась їх захищати».

«Мені неня купила нову запаску... і постоли... і мережані капчурі...»

«Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в запліт- ках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись».

«Його Палагна була з багацького роду... вона любила пишне лудіння [одяг], і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди...»

«Бряжчало намисто у молодиць на грудях...»

Чоловіки-гуцули носили тунікоподібну сорочку навипуск, підперізуючи її чересом — широким шкіряним поясом з металевими прикрасами і орнаментальним тисненням; гачі — штани з білого сукна, крашениці — з кольорового сукна, покре ниці — штани з білого полотна. Найвідоміший елемент костюма гуцулів — кептар (овчинна безрукавка) і сердак (прямоспинний короткий піджак із домашнього сукна темного кольору, з бічними клинками або без них). Плечовий та верхній одяг у гуцулів густо оздоблювався вишивкою, аплікаціями. З головних уборів були поширені хутряні шапки-ушанки, влітку одягали брилі-кресані, оздоблені півнячим пір’ям або квітами, зібраними в лісі. Найпоширенішим взуттям були постоли, що вдягались на онучі або панчохи з домотканого сукна. Молодь носила й чоботи. Невід’ємними елементами костюма чоловіків були шкіряна, прикрашена тисненням та мідними бляшками, торбинка, яку вішали через плече (тобівка), порохівниця (перехресниця) і топірець.

Чоловіки, як і жінки, любили прикрашати себе намистом з плодів, між яких були вплетені мідні ґудзики; браслетами, мідними ланцюжками — ретязями. Ретязі з хрестиками одягались і на шию, ними скріплювали поли сердака, коли його накидали на плечі, на них підвішували до пояса люльку. Носили чоловіки і персні з пірамідальними виступами.

Опис елементів костюма часто трапляється у повісті. Автор називає той чи той елемент, щоб показати або підкреслити вік героїв та їх соціальний стан. Так, Палагна — жінка Івана, любила пишний одяг, бо була із заможного роду, і носила шовкові хустки та дорогі прикраси (згарди) не тільки в свята, а й у будень.

Святковим жіночим одягом була гугля — плащоподібна накидка з вовняної тканини. Коцюбинський підкреслює, що і вона — певний символ заможності, тому її доставали із скрині не для того, щоб одягнути, а пронести обережно на ціпку, як це робила Іванова мати, йдучи до церкви. Адже рід їх був не дуже заможний.

Основним елементом гуцульського жіночого костюма були: сорочка, смугасті запаски, кептар та сердак, які не відрізнялися від чоловічих. Жінки носили ще й хутряні сердаки й короткі кожушки. За взуття для всіх жінок правили постоли, які у свята одягали з панчохами (капчурами), а для дівчат — ще й чоботи. Жінки носили ногавиці — доколінниці.

Усвідомлення єдності з природою породжувало прагнення жити багатим духовним життям. Природа й кохання допомагали розкрити й розвинути найкращі сторони людської душі, яка не тільки може чути мелодію гір, лісів, струмків і водограїв, а й здатна творити свою музику. Ось чому все життя гуцула, частіше неспокійне, супроводжує коломийка — один з найпоширеніших уснопоетичних жанрів на Гуцульщині.

Коломийки — це художні словесні мініатюри, малий жанр української народної пісні. У своїй сукупності численні її зразки складають, за влучним висловом І. Франка, величезну панораму народного життя з безліччю живих картин, у яких відобразилися справжній естетичний смак і тонка спостережливість, багата творча фантазія обдарованого народу.

Коломийки відзначаються незвичайною гнучкістю, багатством змісту й широким діапазоном реалістичного відтворення дійсності. Коломийки яскраво свідчать про поетичну обдарованість, духовну красу, людяність, «здорову, чисту, а так рухливу і невтомну, творчу душу нашого народу»,— писав Іван Франко у «Рецензії на II том коломийок від В. Гнатюка».

З гордістю оцінив свою коломийкову творчість і сам народ — творець і носій цієї сили-силенної поетичних перлин:

Ой стану я при Дунаї і так си думаю,

Нема кращих співаночок, як у нашім краю.

Руська наша коломийка, хоч вона дрібонька,

Вона мила, а все щира, мені солоденька.

В українській народній творчості коломийка посідає провідне місце серед жанрових форм короткої пісні.

Первісно коломийка була танковою піснею, але згодом переросла це призначення і стала улюбленим видом суспільної, побутової та ліричної пісеньки — оперативної й поетично-яскравої. Завдяки своїй легкій ритмо-мелодійній формі та малому обсягові вона проникала всюди, в усі ділянки особистого й громадського життя. В ній зафіксоване все життя гуцула — від колиски аж до могили.

Найпоетичнішими є коломийки, в яких висловлені внутрішні почуття людини. Цикл коломийок про кохання являє собою зворушливу поему, сповнену глибоким ліризмом.

(Ілюстрування уривків з повісті допоможе ще раз переконатися в поетичній обдарованості, духовній красі, людяності, в здоровій, чистій душі нашого народу.)

«Тіні забутих предків» М. Коцюбинський закінчує описом оригінального похоронного обряду, в основу якого лягли і друковані матеріали, і власні спостереження, про які ми дізнаємося з листа до Аплаксіної від 19 липня 1911 р. Коцюбинський писав про своє перебування на похороні в селі Головах: «У селі попав на оригінальний обряд. Вночі вмерла десь стара жінка — і ось з далеких хат зійшлися люди. На лавці під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лавки, як в театрі, і на них сидить маса людей. Тут же, у покійниці в сінях зібралась повеселитись молодь. І яких тільки ігр не було. Сміх роздавався безперервно, жарти, поцілунки, крик, а покійниця скорботно стулила уста, і мигтять похоронним блиском свічки. І так всю ніч. Такий сильний контраст, що я й в наступну ніч не міг заснути під враженням сцени». У «Гуцульщині» В. Шухевича читаємо: «Помолившись і привітавшись, збираються люди у хоромах, то перед хатою на посіжінє — на привитє коло Божого тіла, парубки розпочинають грушку, яка має на цілі відвернути увагу домашніх від мерця та розігнати тугу, окрім того, має грушка ще ту ціль, аби якнайбільше людей задержати у хаті, особливо вночі, аби “хатнім не було лячно й скучно” ».

Цей похоронний звичай має певний філософський зміст, показує тріумф життя над смертю, є виявом світогляду народу. Гуцул не хоче довго замислюватись над смертю людини, оплакувати померлого.

Заключна сцена повісті змальована в дусі народної творчості. Оптимістично закінчується сумна розповідь про головного героя твору, яким письменник зумів воскресити образ «забутого предка», показати місце міфології в житті селянина. «Тіні забутих предків» є своєрідною поетичною мозаїкою, прекрасною картиною Гуцульщини, на тлі якої постає чудовий образ Івана, що в шуканні світлого, радісного — гине».
Додаток 2

Про косматого лісового карпатського велета Чугайстра (Діда, Гая, Ночника) наукових публікацій майже немає, якщо не рахувати двох-трьох записів фольклористів, що побачили світ у різних «Етнографічних збірниках» та в «Гуцульщині» В.Шухевича. Звідси Чугайстер перекочував до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності серед українців. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим, оповитим таємницями, персонажем, що нині майже неможливо уявити собі, ким справді є Чугайстер. Хтось ототожнює його з Лісовиком, хтось вважає Лісовим Паном, який танцює і співає, а хтось з Арідником...


Почнемо з образу Чугайстра. За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі. Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури і довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.
Як бачимо, образ Чугайстра цілком збігається з легендарними міфами про «снігову людину», яка зустрічається у високогірних та лісових регіонах Землі. У Гімалаях його називають - "єті", на Північному Кавказі — "алмасти", в Сибірі - "мічений", в Індії - "ракшасі", в Греції - "фавн". У 1921 році про існування "косматого велета" світу повідомив Говард-Бері, відомий альпініст, який очолював експедицію на Еверест. За його даними розміри стопи істоти начебто становили 37 сантиметрів у довжину й 16 сантиметрів у ширину (приблизно такі ж «сліди» видовбані на Писаному та інших каменях у Карпатах), зріст - приблизно 220 сантиметрів.

За оповідями, Чугайстер як і "єті" надзвичайно швидкий, може випередити кобилу, причому на двух ногах. Не дивно, що деякі етнографи пов'язували його з покровителем вітрів Стрибогом, про що говорить й сам корінь "стр". В народній демонології Чугайстер — охоронець людини далеко від дому - у лісі, на полонині. Він — захисник пастухів і лісорубів. Чатує на Лісових Дів (бісиць, опириць, нявок, блудниць), які відволікають горян,заманюють їх у свої нетрі і гублять. Коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть.

Лісоруби, коли варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові кулеша чи баноша на сволоці. Вірили, що він зуміє звідти здійняти, бо високий. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було.Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в нього була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка. Проте, Чугайстер стояв нижчим за Арідника. Арідник - витоковий образ, який символізував першопричину усього темного.

На Бойківщині дещо призабулося ім'я Чугайстра. Тут його називають просто - Дідо. Саме Дідо в одній із карпатських оповідок рятує хлопця від повітрулі й виводить його із лісових нетрів: „Пішов хлопець по гриби і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе Діда. Дід спитав у нього щось незрозуміле і побіг далі за тим клубком. Через кілька хвилин вертається Дід. Хлопець замітив, що то була повітруля у Діда в руках. І Дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: «Тобі ще пощастило, що я тебе побачив, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся, я тебе виведу на дорогу». Він за тим Дідом пішов і очутився недалеко від хати.Про косматого лісового карпатського велета Чугайстра (Діда, Гая, Ночника) наукових публікацій майже немає, якщо не рахувати двох-трьох записів фольклористів, що побачили світ у різних «Етнографічних збірниках» та в «Гуцульщині» В.Шухевича. Звідси Чугайстер перекочував до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності серед українців. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим, оповитим таємницями, персонажем, що нині майже неможливо уявити собі, ким справді є Чугайстер. Хтось ототожнює його з Лісовиком, хтось вважає Лісовим Паном, який танцює і співає, а хтось з Арідником...

Почнемо з образу Чугайстра. За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі. Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури і довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.

Як бачимо, образ Чугайстра цілком збігається з легендарними мітами про «снігову людину», яка зустрічається у високогірних та лісових регіонах Землі. У Гімалаях його називають - "єті", на Північному Кавказі — "алмасти", в Сибірі - "мічений", в Індії - "ракшасі", в Греції - "фавн". У 1921 році про існування "косматого велета" світу повідомив Говард-Бері, відомий альпініст, який очолював експедицію на Еверест. За його даними розміри стопи істоти начебто становили 37 сантиметрів у довжину й 16 сантиметрів у ширину (приблизно такі ж «сліди» видовбані на Писаному та інших каменях у Карпатах), зріст - приблизно 220 сантиметрів.

За оповідями, Чугайстер як і "єті" надзвичайно швидкий, може випередити кобилу, причому на двух ногах. Не дивно, що деякі етнографи пов'язували його з покровителем вітрів Стрибогом, про що говорить й сам корінь "стр". В народній демонології Чугайстер — охоронець людини далеко від дому - у лісі, на полонині. Він — захисник пастухів і лісорубів. Чатує на Лісових Дів (бісиць, опириць, нявок, блудниць), які відволікають горян,заманюють їх у свої нетрі і гублять. Коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть.

Лісоруби, коли варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові кулеша чи баноша на сволоці. Вірили, що він зуміє звідти здійняти, бо високий. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було.Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в нього була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка. Проте, Чугайстер стояв нижчим за Арідника. Арідник - витоковий образ, який символізував першопричину усього темного.

На Бойківщині дещо призабулося ім'я Чугайстра. Тут його називають просто - Дідо. Саме Дідо в одній із карпатських оповідок рятує хлопця від повітрулі й виводить його із лісових нетрів: „Пішов хлопець по гриби і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе Діда. Дід спитав у нього щось незрозуміле і побіг далі за тим клубком. Через кілька хвилин вертається Дід. Хлопець замітив, що то була повітруля у Діда в руках. І Дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: «Тобі ще пощастило, що я тебе побачив, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся, я тебе виведу на дорогу».Він за тим Дідом пішов і очутився недалеко від хати Про косматого лісового карпатського велета Чугайстра (Діда, Гая, Ночника) наукових публікацій майже немає, якщо не рахувати двох-трьох записів фольклористів, що побачили світ у різних «Етнографічних збірниках» та в «Гуцульщині» В.Шухевича. Звідси Чугайстер перекочував до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності серед українців. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим, оповитим таємницями, персонажем, що нині майже неможливо уявити собі, ким справді є Чугайстер. Хтось ототожнює його з Лісовиком, хтось вважає Лісовим Паном, який танцює і співає, а хтось з Арідником...

Почнемо з образу Чугайстра. За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі. Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури і довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.

Як бачимо, образ Чугайстра цілком збігається з легендарними мітами про «снігову людину», яка зустрічається у високогірних та лісових регіонах Землі. У Гімалаях його називають - "єті", на Північному Кавказі — "алмасти", в Сибірі - "мічений", в Індії - "ракшасі", в Греції - "фавн". У 1921 році про існування "косматого велета" світу повідомив Говард-Бері, відомий альпініст, який очолював експедицію на Еверест. За його даними розміри стопи істоти начебто становили 37 сантиметрів у довжину й 16 сантиметрів у ширину (приблизно такі ж «сліди» видовбані на Писаному та інших каменях у Карпатах), зріст - приблизно 220 сантиметрів.

За оповідями, Чугайстер як і "єті" надзвичайно швидкий, може випередити кобилу, причому на двух ногах. Не дивно, що деякі етнографи пов'язували його з покровителем вітрів Стрибогом, про що говорить й сам корінь "стр". В народній демонології Чугайстер — охоронець людини далеко від дому - у лісі, на полонині. Він — захисник пастухів і лісорубів. Чатує на Лісових Дів (бісиць, опириць, нявок, блудниць), які відволікають горян,заманюють їх у свої нетрі і гублять. Коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть.

Лісоруби, коли варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові кулеша чи баноша на сволоці. Вірили, що він зуміє звідти здійняти, бо високий. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було.Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в нього була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка. Проте, Чугайстер стояв нижчим за Арідника. Арідник - витоковий образ, який символізував першопричину усього темного.

На Бойківщині дещо призабулося ім'я Чугайстра. Тут його називають просто - Дідо. Саме Дідо в одній із карпатських оповідок рятує хлопця від повітрулі й виводить його із лісових нетрів: „Пішов хлопець по гриби і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе Діда. Дід спитав у нього щось незрозуміле і побіг далі за тим клубком. Через кілька хвилин вертається Дід. Хлопець замітив, що то була повітруля у Діда в руках. І Дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: «Тобі ще пощастило, що я тебе побачив, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся, я тебе виведу на дорогу».Він за тим Дідом пішов і очутився недалеко від хати

Перелесник — різновид злого духа, що падаючою зіркою відвідує людей, прибираючи вигляду близьких, рідних, коханих. Перелесника («летавиця», «летавицю») можна було «дістати» з великої туги та жалю за покійною коханою людиною (подекуди вважалося, що перелесник — це дух небіжчика, за яким жалкують).
Утілившись в образ померлої людини, перелесник нібито вступав у подружнє життя і з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, начеб мали мішкуватоподібний вигляд, погано розвивалися і були ненаситні в їжі.

На відміну від «Антипка» (чорта), якого, як вважалося, можна відігнати, викуривши свяченим зіллям, перелесника вигнати з хати, в якій він поселився, важко. Щоб позбутися його, рекомендувалося, за народними повір’ями, користуватися освяченими «рутою», «тойою», «маруною». У ряді районів сюжети про перелесника змішувалися із сюжетами про змія та про упиря. Згідно з цими повір’ями, перелесник висушував людину, з якою мав стосунки, висмоктуючи з неї кров. Він міг завдати й іншої шкоди (спалити хату, задушити людину тощо). Цей образ української демонології є уособленням небезпечних атмосферних та космічних явищ (блискавки, метеоритів та ін.). Образ перелесника зустрічається як фантастичний персонаж художньої літератури.

Нявка - жіночий дух рослинності, пов'язаний зі світом Нави, тобто померлих (пор. навка, нявка). Ім'я Мавки утворено від «навь» (Навка), що значить «втілення смерті». Вони не мають тіла, не відзеркалюються у воді, не мають тіні та спини, тому видно всі нутрощі. Разом з тим слово "мавка" співзвучне з готським mawi - "дівчина". Враховуючи значний вплив готів на побут і культуру східних слов'ян за часів їхнього перебування в складі Готського королівства (середина ІІІ ст. - до 375 р. н. е.), готська версія походження цього слова видається цілком вірогідною.

В Карпатах вірять, що це душа померлої дівчини; мавки є польові, лісові, гірські; вони близькі до русалок. Головна різниця полягає в тому, де який вид перебуває. Але мавка відрізняється від русалки польової тим, що у неї ззаду у плечах все відкрито й видно всю утробу, також і в хлопців-мавок. Мавки дуже веселі, живуть громадами, танцюють надзвичайно довго й шалено; мають гарний тоненький голосочок, дуже швидкі, невпинно бігають по горах та лісах; бояться лісовика, а в Карпатах — гуцульські мавки — бояться чугайстера. Мавка, як і русалка, може жити з людьми деякий час; вони люблять красу, волю, спів, понад усе люблять природу. Дерева лісові вважають за сестер і братів... Вони прагнуть кохання, любові, краси.



За давніх часів люди вважали, що в лісі живуть боги. Там же, в лісі, нібито розташувалася країна померлих предків - Вирій. Для первісного суспільства й самі дерева були богами - вони мали тіло й душу, як і люди. Згодом стали вважати, що дерево є місцем помешкання духа, звідки він може вийти, а потім увійти в інше дерево. Тоді з'явився лісовик - лісовий дух, цар звірів і володар рослин; нарешті - господар лісу.

Щодо зовнішності лісовика, то він різним народам і навіть різним прошаркам суспільства бачився по-різному. У класичному мистецтві лісових богів зображували в людській подобі з вінком на голові й зеленою гілкою в руці. Іноді лісовик ототожнювався з чортом і мав відповідний вигляд: із рогами на голові, з цапиними копитами на ногах (згідно з легендами Покуття, ноги в нього були жаб'ячими); одяг застібався не як у людей, а навпаки - справа наліво. За іншими свідченнями, він голий, у шерсті: "Виходе з лісу чоловік голий та страшний. Іде мимо дерева - врівні з деревом, мимо куща - зкущем, дійшов до воза - врівні з возом". Бачили в лісі й величезного чоловіка: "...на зріст, як високе дерево, у довгій білій сорочці та як зарегоче!" У деяких оповіданнях він "старий-старий, маленький чоловічок, весь голий, а руки й ноги - волохаті".

Найбільшого поширення набули оповідання про те, що лісовики - це прокляті батьками діти. Як і русалки, котрі, згідно з деякими повір'ями, стають лісовикам за жінок. Вони живуть у воді або лісі. Іноді гасають вихором між небом і землею, доки зніметься з них прокляття - оскільки доти земля їх не приймає. Ці прокляті душі бувають агресивними, тому зустрічатися з ними небезпечно, особливо уночі. Розповідають, що нечиста сила потемки виходить на дорогу і пропонує перехожим підвезти їх на своїх конях. Той, хто погодився, додому не повертається.

У пізніших - уже християнського спрямування - легендах про походження всілякої нечистої сили говориться, що це - скинуті з неба Богом ангели: ті, що попадали на дахи, - стали домовиками; які потрапили в ліс - лісовиками, у воду - водяниками.

А ще є оповідання про Адама, який посоромився показати Богові своїх дітей, - частину їх заховав, і приховані діти зробилися господарями домів, полів, лісів, озер - де кому Господь повелів жити.

Лісовик міг з'являтися всякою звіриною, лошаком, птахом, людиною, мавпою, козеням, сіном, грибом, вогняним змієм, пухнастою ялинкою або білим мохом; міг наслідувати всі голоси: ревти, як ведмідь, пищати, як комар, скрекотіти, як сорока.

У кожному лісі є свій лісовик, а на деяких ділянках їх по кілька. Вони грають у карти на звірів і, коли програють, переганяють їх з одного місця на інше. якось уночі зайшов до шинку чоловік у ведмежій шкурі з довбнею в руках. Випив горілки, розплатився. Господар вийшов за двері й побачив на подвір'ї повно звірів. На його запитання чоловік відповів, що програв товаришу в карти й тепер іде віддавати борг.

Найпоширеніші уявлення, що живе лісовик звичайно, як селянин у селі. Ночує в лісовій хатині; має свою "лішиху", дітей. Любить підгулювати з жінками, чоловіки яких не ночують удома. Лісовики заманюють до лісу дівчат і жінок та беруть їх собі за дружин.

Лісовик може бути добрим або злим. Він заводить людей у лісову гащавину і тримає там по кілька днів. Але буває, що й допомагає відшукати дорогу, іноді рятує від смерті. Так одного лісоруба, який заночував у лісі, він зігнав із того місця, на яке за кілька хвилин упало величезне дерево. Є деякі речі, яких лісовик не любить. Якщо світити вночі в лісі, можна його розбудити. Тоді він відгукнеться своїм оглушним свистом, і, хоч куди б тікала людина, в усякому боці наздожене її той свист. Так ото ганятиме лісовик непроханого гостя аж до ранку, доки заведе в зовсім незнайоме місце, і тоді вже чутно буде не свист, а регіт.

Жінки дорого платять за підняте в лісі червоне намисто аба червону стрічку. Так, невістка однієї жінки, молода, гарна та здорова, на другий рік заміжжя почала худнути і скаржитися на безсилля. Через три роки вона призналася свекрусі. Ходила вона якось у ліс по дрова. Назбирала, повернула додому. Аж бачить: на дорозі лежить добре намисто. Зраділа вона, вхопила й поклала за пазуху, не перехрестивши. Вдома заховала у скриню. Увечері чує, наче хтось ходить за нею та шепоче: "Віддай моє. Віддай моє". Відтоді почав до неї літати по ночах вогняний змій і жити з нею як чоловік. (Нагадує вже описану у групі легенду про чорта)

Лісовик цінує гумор, і якщо його розсмішити, можна не лише врятуватися від його підступів, а й одержати подарунок, удачу на полюванні або багатий улов.

Щоб відчепитися від лісовика, треба вивернути ояг або праве взуття надіти на ліву ногу. Не любить він матірної лайки. А ще зникає, коли згадують Бога. Задобрити його можна подарунком. Зазвичай лісовику дарують яйця. Якщо хтось захворів у лісі, треба винести на прехрестя яйце, покласти й ого лівою рукою й проказати замовляння. Візьме лісовик подарунок, і хвороба мине. Таку жертву приносять лсовику й тоді, коли загубиться корова.

Деякі люди (чаклуни) ведуть із лісовиками дружбу. До них звертаються селяни, щоб дізнатися про майбутнє, знайти корову, яка загубилася в лісі.

Не любить лісовик, щоб його зусилля пропадали марно. Якось чоловік загадав лісовику привести під лісову хатинку зграю лисиць. От сидить він із жінкою в хатині, коли чує під вікном: "Стріляй!" Перелякався він. "Стріляй, бо вб'ю" - каже. Добре, що жінка не розгубилася: вхопила рушницю й вистрілила. Три підстрелені лисиці завертілися на землі, й лісовик залишився задоволений.

Лісовик допомагає людям доти, доки не похвалиться чоловік своєю владою над ним. Якось підгуляли на весіллі селяни, й один за пляшку горілки пообіцяв своїм товаришам показат лісовика. Викликав його, і той з'явився - великий, страшний, однією рукою тримається за верхівку дуба, а друга звісилася з дерева. Зі страху знепритомніли чоловіки, а коли отямилися, бачать: висить їхній дружко на тому дереві, де показалося страхіття, й рука в нього так само звісилася.

Водяник - таємничий господар озер, боліт, річок. В Україні здавна вірили, що ці духи споконвіку мешкали у водоймищах і верхововдили над усіма іншими тамтешніми істотами. Подекуди наші предки вважали, ніби чоловіки-потопельники перетворюються на водяників, а жінки - на русалок. Існувала також думка, що водяники - це душі нехрещених немовлят, мертвонароджених дітей або ж самогубців. Із суміші язичницьких вірувань та старозавітного сюжету постала легенда, ніби водяники - це потоплене військо фараона, що переслідувало ізраїльський народ на чолі з провідником Мойсеєм.

За народними легендами, водяник - це дужий кремезний чоловік або дідуган із великим черевом та набряклим обличчям. Зазвичай він убраний у білу або червону сорочину. Характерними рисами зовнішності водяника є розкуйовджене волосся та довга борода зеленавого відтінку. Волохатість і довге волосся - ознака всіх потойбічних істот. Подекуди додають, що водяник має риб'ячий хвіст, але найчастіше його не видно. Впізнати ж водяника можна по мокрих слідах, що залишаються там, де він сидів чи стояв. Водяний господар може з'являтись і в іншій подобі: велетенського сома, пса, кота, цапа, ягняти або ж сивого коня. Образові коня в міфології належить важливе місце, бо вважалося, що кінь - істота "погранична", яка поєднує земний світ з потойбіччям. Саме тому нечиста сила так любить коней, і водяник не є винятком. Він краде коней у господарів. Проте, на відміну, наприклад, від домовика (який може заїздити тварину до смерті), водяник забирає її у своє підводне царство й там дбайливо доглядає.

Характер водяника - мінливий, як стрімка вода. В одних легендах він постає веселим і добрим, в інших його змальовано суворим і сердитим володарем, чию прихильність здобути дуже важко. Переважно він не терпить людської присутності біля своїх володінь, особливо у нічні години. Непроханих гостей водяник карає: топить, лякає до півсмерті, рибалкам перевертає човни, шматує сіті, відганяє геть рибу. Крім того, є багато місць, куди людині ліпше взагалі не навідуватись, бо то його заповідні володіння. Всяк, хто потрапить туди, загине. Задавненим страхом порушити кордон водяникового царства пояснюються й заборони щодо купання, які зустрічалися не лише в первісні, а й уже в цивілізовані часи.

Коли водяник у доброму гуморі, він може вилізти з води, щоб послухати біля вогнища рибальські побрехеньки. У цьому випадку важливо не перелякатися, бо тоді його поведінка стає непередбачуваною. Так, заради жарту водяник може зовсім потопити човен або занести його разом із рибалкою далеко на берег. Або ж перетворившись на рибу, навмисне потрапити до ловецької сіті, а потім змінити подобу на очах переляканих людей. Якщо таку"рибину" забрати до хати, це може закінчитися великими збитками для господаря. Водяник зруйнує домівку, налякає родину й піде геть. Іноді за такі жарти він винагороджує рибалок, наганяючи в їхні сіті рибу - свою худобу.

У народі існують різні уявлення про родинний стан водяника. Подекуди вважають, що його дружинами є русалки. За іншими легендами, водяник має одну господиню - водяниху. Русалки ж - його прислужниці. За іншими віруваннями, водяник бере за дружин бідних земних дівчат. Вони не мають посагу, а тому здебільшого залишаються самотніми. Доля "водяних цариць" не рідко є для них кращою за земне життя. Вони народжують від водяника дітей, про яких він дуже дбає.

У народі вірили, що водяник порядкує у воді з ранньої весни, а з приходом зимових морозів ховається в підземне помешкання. Напередодні свята Водохреща, коли священник святить річкову воду, водяник намагається вивезти з неї всю свою родину на позичених у селян санях. Щоб він не чіпав саней, господар мав їх перевернути.



Мольфа́р — в культурі гуцулів так називають наділену надприродними здібностями людину, на зразок ворожія, чарівника або народного мага. Як вважають місцеві жителі мольфари бувають добрі або злі. Для лікування людей, та керування силами природи (наприклад, хмарами) мольфари використовують замовляння, спеціальні пристрої та трави. Вважають, що гуцульські мольфари є безпосередньо пов'язані із козацькими характерниками.

Додаток 3

Повість М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" ілюструвалася різними художниками: М.Жуком, О.Кульчицькою, В.Дозорцем, І.Філоновим, Р.Палецьким, С.Адамовичем, Г.Якутовичем, Е.Іоффе і Л.Карташовим, М.Стороженком, Л.Приймою. Серед графічних робіт за книгою Михайла Михайловича можна виділити два такі основні напрями – символіко-метафоричний і епічно-розповідний. Сутність першого напряму полягає у цілеспрямованій спробі символізувати зовнішні, матеріальні прояви світу з метою у такий спосіб пізнати його внутрішній, трансцедентний зміст.
Символіко-метафоричною є ілюстрація М.Жука титульної сторінки окремого видання повісті "Тіні забутих предків" (1913 р.). 1912 року вже тяжкохворий М.Коцюбинський замовляє своєму другові Михайлові Івановичу обкладинку до книги "Тіні забутих предків". Художник виконує прохання письменника. В ілюстрації Михайла Івановича криється поетичне відчуття таїни. Мистецтвознавці писали: "У цій роботі М.Жук вдався до символіки. Вгорі аркуша він зобразив голову демона, що сперся підборіддям на руки. Пасма волосся переходять у фантастичне крило, а з правого боку внизу починаються з язиків полум'я, що огортають круглий, орнаментований у стилі гуцульської різьби щит. Над головою демона вирують хмари. На брилі скелі висічено напис: "Тіні забутих предків". М.Коцюбинський у листі до М.Жука писав: "Дорогий Михайле Івановичу! Малюнок ваш, спасибі, дістав. Він мені дуже подобається з декоративного боку…".

Символіко-метафоричні ілюстрації до повісті "Тіні забутих предків" виконали Р.Палецький, Г.Якутович, Л.Прийма.

Суть епічно-розповідного підходу до ілюстрування "Тіней…" полягає в тому, що художники йшли за сюжетом. Так прокоментували повість О.Кульчицька, І.Філонов, Е.Іоффе і Л.Карташов, М.Стороженко.

Ілюстрації до повісті допомагають школярам розгледіти в тексті те, що не було відчуто в процесі самостійного читання, зрозуміти деякі суттєві особливості змісту і художньої форми твору.

Повісті М.Коцюбинського пощастило, позаяк найбільшої повноти перекладу словесних образів на мову образотворчого мистецтва художники досягають тоді, коли вони творять не окремі ілюстрації, а цілі серії їх, так звані ілюстративні сюїти. За текстом твору написано кілька таких сюїт.

Дивовижно і неймовірно! Тільки О.Кульчицька протягом 1927-1928 років виконала 75 ілюстрацій до ювілейного видання "Тіні забутих предків" (25 робіт вона створила до вступної статті А.Крушельницького "Тіні забутих предків" на тлі творчості Михайла Коцюбинського" і 50 малюнків до повісті) [6; 104]. В ілюстраціях до передмови А. Крушельницького художниця змальовує чарівну природу Карпат: пейзажі грізного пасма Чорногори, диких верхів Шпиці, озера Шибене, гірські потоки, краєвиди села Криворівні, де любив відпочивати Михайло Коцюбинський, дараби на Черемоші, гуцульські хати та колиби. До вступних ілюстрацій Олена Львівна подає і жанрові картини "Гуцульські діти", "У неділю", "Гуцулка з кужелем на коні". Художниця розуміла, що книгу читатимуть в Північній, Центральній, Східній і Південній Україні люди, які ніколи не бачили Карпат і гуцулів. Через те художниця щедро мережить сторінки ювілейного видання малюнками із зображенням Гуцульщини. В ілюстративному циклі до повісті мисткиня вибудовує видиму розповідь на вузлових моментах характеристик героїв і розвитку сюжету. Серія ілюстрацій художниці відтворює композиційні закономірності твору, передає емоційний лад повісті, вводить читача у світ народної гуцульської міфології. Більшість малюнків розташовані як заставки або кінцівки до певного розділу. Ідучи за автором, О.Кульчицька пропонує глядачеві чудові пейзажі природи Гуцульщини: розкішні царинки; "пишний похід" гуцулів, що поволі рухається суточками (обгороджена гірська стежка); потік, що "летів в долину і тряс по камінню сивою бородою"; високогірські полонини з повзучими по них смереками; полонини, вкриті снігом, небо, мережане яскравими зірками, і світанок у горах.


Особливо велику пізнавальну цінність мають ілюстрації до повісті жанрового характеру, що відображають життя і народні звичаї гуцулів. З точністю дослідника-етнографа Олена Львівна зображує молоду гуцулку, що їде верхи на коні і продовжує прясти (вона не згає жодної вільної хвилини), сцени з життя скотарів, весільний потяг, похорони… Глядачів вражають ілюстрації, що показують життя гуцулів-чередників на полонині. Ось бачимо вівчарів, які доглядають овець на пасовищі, а тут сцену доїння овець, бербениці з бринзою, а ще спостерігаємо за розмовою пастухів біля ватри. О.Кульчицька показала гуцульську хату, два рази ілюструючи її інтер'єр. Художниця зображує меблі, що там знаходяться, концентрує увагу на предметах побуту, ілюструє соціальне становище мешканців, духовні запити. На одній роботі бачимо дружну сім'ю, яка вечеряє за столом посеред хати, а на другій – приголомшеного важкими думами ґазду. Це не тільки етнографічна, а й психологічна ілюстрація. Горе господаря викликане не злиднями, бо Олена Львівна змальовує багату хату з вишуканими кахлями на печі. Причина криється в іншому.
Персонажі М.Коцюбинського із "Тіней забутих предків" на ілюстраціях О.Кульчицької найчастіше невеликого розміру. Художниця чоловічі образи доповнює груповим портретом діда, батька і сина – це конкретні типи гуцулів. Графічна робота позначена чуттям душевної спорідненості трьох поколінь, сповнена внутрішнього тепла й оптимізму. Вона перегукується з думками М.Коцюбинського, висловленими в повісті. Олена Львівна, як художниця, думає і творить в унісон Михайлові Михайловичу. Опоетизовану письменником гуцульську фантазію вона відтворює на ілюстраціях. Ось глядач на малюнку бачить Івана, який, сидячи під смерекою, прислухається до пісні щезника. Уся його увага зосереджена на звуках, що ллються із кичери. Це звуки флояри щезника, постать якого видніється з верхогір'я. На іншій ілюстрації О.Кульчицька майстерно відтворює танок Івана Палійчука з Чугайстром. Чугайстер поспішав урятувати Івана від мавки, а гуцул хоче допомогти Марічці втекти від непрошеного гостя. Палійчук приваблює глядача енергійною поставою, легкістю й граційністю рухів, а добрий лісовий дух дивує своєю ведмежою незграбністю. А ось ще на одному малюнкові художниця показує боротьбу Юри-мольфара з хмарами і перемогу першого. Градова хмара відступає, підкоряючись волі людини-чаклуна.
Серед жіночих образів до повісті "Тіні забутих предків" вирізняється портрет Палагни, одягненої в розкішне гуцульське вбрання. Дружина Івана захоплено розглядає узорчасту крайку, яку тримає в руках – промовиста деталь захоплень і турбот про красивий одяг цієї жінки. А обличчя вона має буденне, пісне. Вираз черствості на ньому є свідченням байдужості до переживань свого чоловіка.

Найхарактернішою особливістю ілюстрацій О.Кульчицької є, як неодноразово підкреслювали мистецтвознавці, точність зображення гуцульської дійсності. Кожен малюнок позначений етнографічністю. Гуцульський побут, мальовничість народних обрядів та костюмів завжди глибоко хвилювали художницю. Тому вона любовно відтворює кожну деталь на одязі, химерні візерунки на предметах щоденного вжитку. Деякі ілюстрації передають психологічні моменти з життя народу. Новаторством О.Кульчицької є використання такого прийому, як уведення мелодій до своїх графічних робіт. Ці мелодії є веселими і сумними, автор їх невідомий (можливо вдасться якомусь дослідникові назвати колись ім'я композитора, який допомагав художниці).


Ілюстрації до повісті виконані тушшю пером. Дослідник творчості художниці І.Сенів зазначає, що малюнки зроблені нехарактерним для Кульчицької дрібним, наче офортним, штрихом: "Ніжна лінія позначається тільки де-не-де. Штрихом при допомозі легких тональних переходів і м'яких контрастів художниця ліпить об'єми і будує далекі плани в пейзажі".

Творчо працюючи над художнім текстом повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків", О.Кульчицька за допомогою пластичної мови графіки доповнила розповідь письменника і стала співавтором книги 1929 року видання. Ця повість є одним із кращих ювілейних видань художньої літератури, творчим досягненням української книжкової графіки саме завдяки високохудожнім етнографічним і психологічним ілюстраціям народної художниці України О.Кульчицької. Р.Головин, науковець зі Львова, писав: "Коли перегортаємо листки цього видання, наглядно бачимо в ньому гармонійне поєднання творчості трьох митців: М.Коцюбинського, О.Кульчицької та українського народу. Кожен з них по силі таланту не має собі рівного".

Тільки такий знавець і ентузіаст Гуцульщини, як О.Кульчицька, міг доповнити повість М.Коцюбинського.
У 1957 році І.Філонов пропонує 19 графічних робіт до книги "Тіні забутих предків", від яких струмує живий, душевний імпульс. Художник тонко сприйняв поезію повісті й органічно перевів її в образотворче мистецтво. Дивлячись на його роботи, згадуєш слова Леонардо да Вінчі: "Живопис - це поезія, яку бачать, а поезія - це живопис, який чують". Визначальною ознакою ілюстрацій Івана Никифоровича є безмежна захопленість красою життя, красою людини і природи.

Г.Якутович розпочав ілюстрування повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" 1963 року (ним було вирізано три гравюри на дереві - твердому самшиті). І тут митець несподівано для себе одержує запрошення знімати фільм за твором "Тіні забутих предків" (художник-постановник).


У березні 1965 року тріумф фільму "Тіні забутих предків" на Міжнародному фестивалі в аргентинському містечку Мар-дель-Плато і визнання його в цілому світі. Заслуга в цьому належить генію М.Коцюбинського й С.Параджанова та колективу останнього. І, безперечно, Г.Якутовичу.

Пізніше Р.Корогодський напише про роль художника у творенні шедевру світового кіномистецтва: "… знання і любов до Карпат Георгія Якутовича стали первісним чинником освоєння поезії Гуцульщини як неповторного духовно-культурного регіону України. Розкрити красу гір, полонин, Черемоша, долин, сіл, церков, духовної цінності залишків матеріальної культури аборигенів міг лише високоосвічений художник, сам закоханий у цей край. Г.Якутович разом з М.Раковським, Ф.Манайлом буквально творили іконописний матеріал, який став, зрештою, картиною "Тіні забутих предків" [4; 81].


Після завершення роботи над фільмом Георгій В'ячеславович знову приступає до ілюстрування повісті й завершує її 1967 року. 19 дереворитів, створених гравером, заставляють глядачів задумуватися над майстерністю митця. Г.Якутовичу доводилося долати опір міцного дерева й при цьому не можна було помилятися й на йоту, бо можливість правки кліше виключалася. Кожен штрих по гладенько відшліфованій самшитовій поверхні художникові давався коштом напруженої уваги до руху штихелів, а кількість штрихів навіть в окремій гравюрі незліченна. Блискуче розроблені тональні переходи від чорного до білого. Мистецтвознавці зазначають, що якість гравюри вимірюється, крім таланту й майстерності, кількістю вкладеної в неї праці. Ю.Белічко стверджує:" Гравюра на дереві як за розміром, так і за витонченістю є камерним видом мистецтва, але праця, яка вкладається в неї, може дорівнювати хіба що праці скульптора, котрий висікає свої твори в граніті" [1; 66].
Знахідки Г.Якутовича як ілюстратора "Тіней забутих предків" вразили глядачів і виявилися важливими для інших художників книги. Митець дійшов висновку про необхідність поділу тексту повісті на окремі частини. Кожен розділ Г.Якутович виділив шмуцтитулом (окремий аркуш книги з винесеним на нього заголовком наступного розділу або частини книги), побудованим з цитати, що є своєрідним епіграфом, та вирізьбленого малюнка. На звороті художник дає гравюру, що виконує роль незвичайного фронтиспіса (малюнок, вміщений на початку книги, поруч з титульною сторінкою). У кожній частині митець розмістив ілюстрації (у першій і четвертій по чотири, а у другій по три). Ю.Белічко пише, що завдяки такому макетові книги "ілюстрації Якутовича не є звичайним додатком до тексту - вони виступають як невід'ємна складова частина, без якої повість втрачає щось істотно важливе".
І.Верба твердить, що гравюри Г.Якутовича до повісті - це фрески: "Фрески всесилля любові і значущості праці людини. Основна їх ідея - утвердження життя на землі, віра в красу і смисл людського буття".

Засобами образотворчого мистецтва Георгій В'ячеславович розкриває й поглиблює думки письменника. Мистецтвознавці оцінюють пошуки художника, як сміливі й оригінальні прийоми, що свідчать про його вдумливу роботу з текстом. Концептуальне осмислення Г.Якутовичем "Тіней забутих предків" як твору модерного мистецтва і прагнення засобами графіки увічнити те нетлінне, що завжди хвилює людство, вивело ілюстратора на розуміння глибинних найдовершеніших архетипів і рівень сучасного людинознавства.


Е.Іоффе і Л.Карташов підготували у 1977 році (видруковані у 1979 році) 16 ілюстрацій до "Тіней …" і зачарували глядача своєрідністю сюжетних композицій, свіжістю образів, колоритністю їхніх костюмів, неперевершеною красою пейзажів Гуцульщини. Кольорові листівки Е.Іоффе і Л.Карташова є цікавими коментарями до повісті М.Коцюбинського. Це яскравий приклад співтворчості художників з автором твору, незважаючи на те, що їх поява віддалена від написання повісті багатьма роками. Створенню ілюстрацій передувала, звичайно, велика підготовча робота. Художники неодноразово виїздили в Закарпаття, де вони досконало вивчали життя і побут гуцулів. Митці розуміли, що художній текст - це лише вихідна точка. А ще є справжнє життя, яке може дати відповіді на багато запитань, які постійно виникають у процесі творення. Тому ілюстрації до "Тіней…" вийшли живими, озвученими кипінням гірських річок, громовим ричанням верхів, шумом смерек, плачем одинокого суму, різдвяною тишею, голосним прокляттям і тихою молитвою…
Названі ілюстративні сюїти в змозі відобразити сюжет, часову структуру твору, показати героїв у розвитку. Вдумлива робота над серіями ілюстрацій художників О.Кульчицької, І.Філонова, Г.Якутовича, Е.Іоффе і Л.Карташова веде читача до розуміння художнього тексту в цілому і його окремих частин.

Додаток 4

"Тіні забутих предків" – кінематографічний твір, він довго ( більше як півстоліття) чекав на свого інтерпретатора і знайшов його в особі талановитого майстра, митця від Бога, Сергія Параджанова. Він згадує:

Я давно мріяв створити фільм, у якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу.

Коли режисер прочитав повість Михайла Коцюбинського, то зрозумів, що саме такого тексту він чекав усе своє творче життя, і йому одразу ж захотілося поставити фільм. Параджанов шукає однодумців і формує творчий колектив. Оператор Юрій Ільєнко згадує:



Не знаю, як йому вдалося зібрати таку знімальну групу, - не просто однодумців, а людей, які воювали за ідею, за фільм, за майбутнє. Які воювали люто, на смерть. Для мене, молодого тоді митця, це був урок відкриття правди. Досі вважаю атмосферу, що панувала в групі Параджанова, єдино нормальною. Тоді в мене і склалося уявлення, як все – таки робиться мистецтво, як народжується щось зовсім невловиме, непередбачуване, те, що лишається за межею людських знань.

Знімальна група під керівництвом талановитого режисера, натхненна філософськими ідеями повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків", заново пережила і відтворила її засобами синтетичного мистецтва, поєднавши актуальне з вічним, умовне (образне начало, метафорична мова) з безумовним ( фотографічне фіксування зображуваного), узагальнене (притчеве начало) з конкретним ( національна своєрідність).Вийшов цілком оригінальний, яскраво виражений зразок поетичного кіно.

Сценаристи Параджанов та Чендей тонко відчули філософію й поезію повісті і органічно перенесли її у фільм. Якщо ж порівняти твір Михайла Коцюбинського з екранізацією, то можна побачити, як розвивався й видозмінювався сюжет. Змінилося багато деталей, що годі й перерахувати всі. Для прикладу наведу хіба що кілька моментів:

· згадка в повісті про смерть Іванового брата Олекси, придавленого в лісі деревом, виростає на екрані в яскравий вступний епізод – ним починається школа життя головного героя – зіткнення маленького Іванка із суворою дійсністю, яка до кінця, як рука мертвого Олекси, буде тримати його у своїх лещатах;

· зустріч ворожих родів Гутенюків і Палійчуків у повісті відбувалася на вузенькій дорозі, між скелею й Черемошем, а у фільмі ворожі роди "стялись" біля церкви;

· по – різному змальована смерть Марічки у творах Коцюбинського і Параджанова;

· в повісті Іван двічі спускається на полонину з пасовиська, а у фільмі – раз, коли дізнається про смерть коханої;

· спомин у повісті про одруження Івана перетворився в кінокартині на яскравий епізод весілля Івана і Палагни.

Лариса Погрібна так описує один з кадрів цього епізоду:

Площина зображення раптом неймовірно звузилась до невеликого прямокутника у правій частині екрана, де Іван із зав'язаними очима переступає поріг хати своєї нареченої, Палагни. Наступної миті відслонюється затемнена частина екрана, і ми бачимо, що то була кришка величезної скрині з Палагниним посагом. Який переконливий, місткий образ обмеженості інтересів того нового світу, що до нього увійшов Іван! Особлтво в контрасті невеликого замкнутого інтер'єру цієї хати, суспіль заставленої речами домашнього вжитку – власністю хазяйновитої заможно Палагни – та залитого сонцем, вільного, широкого зеленого світу, де розквітло поетичне кохання Івана й Марічки.

Творці фільму, показуючи смерть Івана, відходять від першоджерела. У тексті Іван помирає з туги за коханою, а в екранному трактуванні головний персонаж гине від рани, заподіяної барткою підступного Юри, та від його чаклування. Чому кінематографісти змінюють кінцівку? Роман Корогодський пише:



У повісті вражає душевний стан Івана, емоційна хвиля переживань у граничній ситуації підсвідомого, несвідомого і дотичності до страшного невблаганного пробудження, коли підсвідоме очікування блаженства знищить жорстока реальність. І в результаті психічної "невагомості" Іван зірвався у прірву. Смерть. Та у фільмі це виглядало б ненатурально і ввійшло б у суперечність з естетикою абсолютної природності. Й тому так ґрунтовно постановники вимальовують внутрішній стан героя, чим зуміли сягнути вершин психологізму, притаманного Коцюбинському – людинознавцеві: "А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі".

У фільмі починає розгоратися сюрреалістична візія Івана. Скрипучий звук мовби розстроєної ліри пробуджує його, і він, як у дивному балеті, стрімголов рухається за Марічкою, яка віддаляється в лісові хащі. Їхні обличчя й руки неначе посріблені, що надає сцені додаткової сюрреалістичної барви – потойбічної таємничості. Крізь дивовижне плетиво реальних смерек і корінців, гілок дерев, творець самого Параджанова – Іван простягає руку Марічці. Звучать її співанки. Щастя поруч – простягни руку... У ту мить, коли Іван торкнувся руки Марічки, він провалюється в тартарари.. І постало сакральне питання означене від самого початку ніби "технологічними" записами Коцюбинського ( "Плач твору", " Фрагменти твору") : " Як свічка згорить, так і чоловік умирає, лиш та ясність душі лишається перед Богом".

Усі відступи від першотвору Сергій Параджанов пояснював намаганням уникнути провінційної рутини, ілюстративності, солодкої і нудної сентиментальності:



Ми хотіли пробитися вглиб, до джерел повісті – до тієї стихії, що породила її. Ми зумисне віддались матеріалові, його ритмові й стилеві, щоб література, історія, етнографія, філософія злились у єдиний кінематографічний образ, в єдиний акт.

Дух першоджерела живе в екранному еквіваленті: філософська глибина повісті стала основою фільму, словесні образи твору народили екранні образи – символи. Постановники фільму знайшли ключі до замка ( розкриття суті твору), ті ключі – це поетичні й філософські струмені. Поетичне, образне вирішення екранізації – її основа. Вона виявилася: у філософічності фільму; його оригінальній, новелістичній структурі; у розкритті духовної суті людини, піднесенні її над марнотами та суєтністю; в насиченні стрічки фольклорним матеріалом, атрибутами народної естетики, в освоєнні могутніх пластів народного мистецтва; у яскравій живописності й пластичності; у кольористичній драматургії (майже кожна новела витримана в певній кольористичній тональності, що відповідає її змісту); в оригінальному музичному оформленні; в образних деталях – метафорах. фундаментом для яких служив текст Коцюбинського.



Фільм "Тіні забутих предків" по – справжньому поліфонічний і новаторський.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал