О. В. Михайлич аналіз теоретичних підходів мультикультуралізму у соціології



Дата конвертації11.05.2017
Розмір141 Kb.
О.В.Михайлич

АНАЛІЗ ТЕОРЕТИЧНИХ ПІДХОДІВ МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ У СОЦІОЛОГІЇ
В епоху глобалізації проблема співіснування різних культур набуває особливого значення, оскільки об'єктивні процеси, що зумовлені відкритістю кордонів і рухливістю трудових ресурсів, вимагають вироблення нових ефективних правил поведінки суб'єктів соціальної взаємодії. Тому вивчення проблем мультикультурного співіснування, дослідження його історичної й соціальної природи, прогнозування перспектив і ризиків мультикультурної стратегії суспільного розвитку набуває все більшої актуальності. Однак, незважаючи на активний науковий і суспільний дискурс даної проблематики, саме поняття мультикультуралізму не набуло чіткого визначення. Очевидно це обумовлено недостатньою визначеністю самої соціальної реальності, яку цей термін покликаний пояснювати. Окрім цього, часто спостерігається тлумачення національних конфліктів як конфліктів культур, у той час як реальні їх причини є соціальними, економічними, політичними.

Метою статті є визначення феномену мультикультуралізму, визначення можливостей його використання для забезпечення мирного співіснування різних етнічних, культурних, мовних, релігійних груп у суспільстві.

Її досягнення передбачає вирішення наступних завдань:


  • розглянути базові принципи мультикультуралізму в умовах полікультурного суспільства;

  • дослідження провідних концепцій мультикультуралізму у світовій соціологічній науці;

  • визначення практичних засобів політики мультикультуралізму при вивченні та подоланні культурних та етносоціальних протиріч у суспільстві. 

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що визначають засади співжиття у полікультурних суспільствах. Предмет дослідження – теоретичні засади мультикультуралізму у соціології.

Поняття "мультикультуралізм" використовується, як правило, у двох основних значеннях. У першому значенні мультикультуралізм - це феномен етнокультурної фрагментації соціуму, тобто це "багатокультурність", що направлена проти культури як загальнонаціонального явища. Тобто мова йде не про культурну автономію в рамках якоїсь культурної спільноти, а саме про її фрагментацію. У другому значенні мультикультуралізм виступає як ідеологія й політика, які базуються на ліберальних концепціях "культурної розмаїтості", що сповідують етнічні, расові й субкультурні переваги в економічній, політичній і культурній сферах громадського життя, з метою уникнення дискримінації й досягнення рівності усіх меншин порівняно з національною більшістю.

Найбільш широке трактування терміну "мультикультуралізм" дає американський соціолог Натан Глейзер: "Мультикультуралізм - це комплекс різноманітних процесів розвитку, за яких розкриваються багато культур на противагу єдиній національній культурі"[1, 103]. На думку Юргена Хабермаса, основним принципом мультикультуралізму є "рівноправне існування різних форм культурного життя"[2]. Тому мультикультуралізм – це й ідеологія, що пропагує культурне розмаїття певної країни, а також практика, що спрямована на збереження культурної ідентичності в багатонаціональних державах. Іншими словами, мультикультуралізм означає збереження культурної ідентичності в багатонаціональній державі. При цьому політика мультикультуралізму може носити як пасивний, так й активний характер. У першому випадку вона припускає толерантне ставлення до культурного різноманіття, у другому - активну підтримку й заохочення цього різноманіття. Тобто, у мультикультурному суспільстві не передбачається наявності пануючої культури. Однак головною метою мультикультуралізму є інтеграція й формування єдиного громадянського суспільства, а не збереження культурного розмаїття як самоціль. Артур Шлезінгер визначив мультикультуралізм як ідеологію, змістом якої є зміна суспільних ідеалів: від асиміляції до фрагментації, від інтеграції до сепаратизму [3, 16-17].

Канадійські дослідники продовжують орієнтуватись на їхнє першопочаткове розуміння мультикультуралізму як "інтеграції без асиміляції". На думку канадського соціального філософа Чарльза Тейлора, мультикультуралізм є формою самоствердження, вимогою визнання оригінальності, самобутності й рівноправності ідентичностей на основі утвердження універсальних принципів толерантності й плюралізму [4, 42]. Вілл Кимлічка оцінює мультикультуралізм як "відповідь на націєбудівництво", що базується на формуванні "соцієтальної культури", пошуку "спільної соціальної мови", забезпечуючи цим національну інтеграцію при збереженні "можливостей суспільного й приватного вираження індивідуальних і колективних відмінностей" [5].

На думку Кимлічки, немає абстрактних індивідів, є тільки члени культурних груп. У цьому контексті, культура означає комплекс норм, цінностей і практик, є атрибутом певної етнічної групи і являє собою цінність, що потребує захисту. Культури в подібному розумінні перебувають у нерівному становищі: одні (соціетальні) виконують весь набір комунікативних, нормативних й інших функцій, обслуговуючи все суспільство, в той же час інші знаходяться в маргінальному становищі. Відповідно, держава, незалежно від офіційної риторики, не є "нейтральною": домінуюча й підтримувана державою соцієтальна культура є "своєю" для однієї частини суспільства й "чужою" для іншої. Принципи ліберальної справедливості вимагають компенсаційних й охоронних заходів, тобто різного ставлення до різних груп й їхніх членів. Групам повинні бути надані можливості для збереження їхньої культури, а членам груп – можливості для задоволення вимог цієї культури. У таких умов, нагальною є необхідність забезпечення автономії груп від втручання навколишнього суспільства, створення та/або визнання підсистем влади й управління усередині груп, а також певних переваг "слабким" групам. Захист ліберальних цінностей в рамках такої системи забезпечується гарантуванням індивідам права вільного виходу з "своєї" групи.

Однак до різних груп потрібне диференційоване ставлення. Кимлічка виділяє кілька категорій груп, стосовно яких необхідною є особлива політика. Насамперед - це меншини, включення яких до складу великих держав не було результатом їхнього вільного вибору (валлійці, каталонці, франкофони Квебека) і їхня культура може бути соцієтальною. Вони мають право на всі засоби, в тому числі й державність для охорони своєї самостійності. Інша группа – це іммігранти, які переселяються до іншої країни добровільно, а тому не мають претендувати на повноцінне збереження своєї культури. У цьому випадку держава зобов’язана лише виявляти повагу до їхніх культурних особливостей, гарантувати рівні права й сприяти комфортній адаптації до суспільства, в яке вони інтегруються.

Французький соціолог Мішель Вев’єрка обгрунтував положення т.зв. "інтегративного мультикультуралізму». На його думку, мультикультуралізм поєднує в собі вимоги культурного визнання з боротьбою проти соціальної нерівності, а тому є, за своїм змістом, публічною політикою у формі інститутів та правових і державних (або місцевих) дій, що спрямовані на забезпечення визнання культурним відмінностям у суспільстві [6, 24].

Німецький соціолог Франк-Олаф Радтке трактує мультикультуралізм як стратегію "top-down" у формі апелятивної соціальної технології, що визначає толерантність як засіб відновлення справедливості в сфері комунікації та виховання з метою домогтися соціальної інтеграції шляхом переконання, і одночасно як стратегію "botton-up" у формі мобілізації етнічними спільнотами своїх членів у випадку дискримінації, загрози втрати соціального статусу або матеріальним благ [7, 105].

З точки зору глобального контексту мультикультурних процесів, у світі паралельно розвиваються два протилежні процеси. Продовжується інтенсивна інтеграція між країнами, що знаходить відображення у формуванні глобальних економічних союзів, вибудовуванні наднаціональних інститутів управління. Як зазначає У. Бек, зміни відбулись не лише у нівелюванні національно-державних кордонів та розростання розгалуженої мережі взаємних зобов’язань між державами. Набули поширення "не-прихильність до певного місця" спільності, праці, капіталу, а також усвідомлювані екологічні ризики й небезпеки; новим є рівень циркуляції "глобальної індустрії культури" [8, 29].

У той же час, набувають розвитку й зворотні процеси: збільшення розмаїтості та фрагментарності світу, зростання національної самосвідомості й посилення культурної диференціації народів, відродження традиційних цінностей. Етнічні групи перестають задовольнятися автономією та збереженням своєї культури. Посилюються настрої відокремлення від країн, з якими існують тісні історичні, економічні й культурні зв’язки, що іноді призводить до військових конфліктів.

Два підходи до розуміння процесу ідентичності - "єдність у різноманітті" і протиставлення групових цінностей зовнішньому світу – передбачають, відповідно, вибір між мультикультуралізмом й етнонаціоналізмом як механізму визначення культурної ідентичності колективних суб'єктів соціальної дії. Мультикультуралізм як настанова на підтримку єдності етнічно неоднорідного суспільства пропонує моделі соціальних дій, що передбачають свободу вираження культурного досвіду. Він базується на визнанні культурної розмаїтості як постійної й необхідної ознаки демократичних політичних співтовариств. Тому змістом політики мультикультуралізму є забезпечення існування різноманітних культурних, етнічних й інших спільнот через реалізацію соціальних і культурних програм.

Держави домінуючої більшості поступаються мультикультурним державам, у яких меншинам (етнічним, конфесійним, соціальним, культурним тощо) гарантовано рівноправність і плюралізм. У цьому контексті, глобальні процеси слід розглядати через призму локальних орієнтирів, відповідно до яких відбувається позиціювання індивіда у глобальному світі.

Прихильники ідеї побудови мультикультурного суспільства заперечуючи культурний універсалізм пропагують відмову від громадянської й соціальної інтеграції іммігрантів, і заміну її на політику, спрямовану на збереження їхньої расової й етнічної ідентичності. Соціальне завдання мультикультуралізму визначається ними як зняття усіх бар'єрів (зокрема, інституціональних), що заважають рівномірному залученню всіх громадян до суспільного життя. Мається на увазі співіснування окремих культур у громадянському суспільстві, при цьому ігнорується той факт, що цінності одних культур іноді є несумісними з цінностями інших. Мультикультуралізм розглядається як спосіб уникнення соціокультурних й етноконфесійних конфліктів через узгодження основних цінностей, формування єдиних соціальних норм і культивування в суспільстві толерантного ставлення до інших, нетрадиційних для даного суспільства переконань і способів взаємодії з навколишнім світом. Його концептуальною основою проголошується толерантність, прояв якої, насамперед, вимагається від культурної більшості, а також заперечення культурної ієрархії. Наріжним каменем мультикультуралізму розглядається необхідність подолання людиною рамок своєї ідентичності й визнання цінностей інших культур.

Важливим елементом практичної реалізації ідей мультикультуралізму вважається спрямованість на гармонізацію суспільних відносин, що передбачає збереження протилежних й конкуруючих соціокультурних груп, досягнення компромісу між ними. На противагу націоналізму, який прагне до загальної уніфікації й нівелювання культурного різноманіття, мультикультуралізм санкціонує контрольоване змішування культур, що базується на взаємоповазі, збереженні культурної специфіки, забезпеченні рівної можливості брати участь у суспільному житті представників усіх етнічних груп, що сприяє їх інтеграції в громадянському суспільстві.

Критики мультикультуралізму головним його недоліком вважають заперечення принципу єдиного суспільства й упровадження замість нього конгломерату громад, об'єднаних загальним громадянством. За таких умов, суб'єктом права стає етнічна, а не соціальна група, що, на думку критиків мультикультуралізму, свідчить про регрес суспільства до етапу станових відносин. Мультикультуралізм обмежує права культурної більшості, яка змушена проявляти толерантність незалежно від того, проявляють цю толерантність меншини, чи ні. Тобто, мультикультуралізм оголошується політикою дискримінації більшості, що надломлює сам базис існування нації - культурну уніфікацію. Це, у свою чергу, посилює етнічну структурованість суспільства й тим самим тільки поглиблює культурну диференціацію, фрагментацію культурного простору, посилює етноцентризм й послабленню інтеграційних зав’язків. Як наслідок, культурна глобалізація, з одного боку, активізує міжкультурну взаємодію, з іншого – процес інституціоналізації культур породжує конфлікти, обумовлені культурними відмінностями.

Загрози, ризики й небезпеки практики мультикультуралізму для сучасних суспільств виокремлює Патрік Б’юкенен. На його думку, американське суспільство, яке століттями було "плавильним тиглем", що перетворювало етнічні субстрати в єдину націю, нині перетворюється в "салатник" – хаотичне скупчення народів, що не мають нічого спільного (історії, мови, культури, віри, предків тощо). За таких умов, втрачається культурна єдність країни, і мільйони людей відчувають себе чужинцями у суспільстві [9].

Мультикультуралізм як політична доктрина й напрямок практичної політики, на думку Сельми Бенхабіб, заснований на ідеї неспівставності різних культур, які не піддаються жодним внутрішнім трансформаціям, а індивідуальна самоідентифікація особистості ототожнюється з її груповою приналежністю - приналежністю до певного етнічного співтовариства. Тому мультикультуралізм передбачає:

- установлення непорушних меж культурної ідентичності;

- визнання необхідності зберігати ці межі при регулюванні внутрішнього членства й "самобутніх" форм життя;

- пріоритет збереженню культур, а не прагненню їхнього нового осмислення;

- відстоювання необхідності розвитку правового плюралізму, співіснування різних систем юрисдикції, орієнтованих на різні культурні традиції, варіативності інституціонального устрою в полікультурних суспільствах.

Такому, "мозаїчному мультикультуралізму", як його визначає С. Бенхабіб, притаманно перебільшення значення культурних відмінностей, що призводить до конфлікту між претензіями на культурну винятковість і нормами прав людини, між ліберальними принципами свободи й рівності всіх громадян та груповими культурними практиками ("зазіхання культури"). Мультикультуралізм зазіхає на принцип автономії особистості, перекладаючи відповідальність за результати діяльності з особистості на культуру. [10, 103]

На заміну "спрощеній соціології культури", яка підтримує «мозаїчний мультикульуралізм», Сельма Бенхабіб пропонує наступні положення "соціологічного конструктивізму" як засобу розуміння культурних відмінностей:

1. Культура є не "чітким наративом, який просто пояснити", а сукупністю конкуруючих і порушуючих цілісність наративів з динамічними й мінливими межами. Будь-яка культура – це поліфонічна, багаторівнева, децентралізована й розколота на частини система, що містить в собі безліч різноманітних, часто суперечливих смислів. Культура існує в умовах постійного діалогу з іншими культурами, при цьому в більшості культур, які досягли певного ступеня складності й внутрішньої диференціації, цей діалог має скоріше внутрішній, аніж зовнішній характер;

2. Ідентичність сучасної людини може містити в собі різні виміри: усвідомлення себе як моральних істот, як громадян, як членів якогось етнічного співтовариства тощо. Принцип автономії особистості передбачає можливість зробити вільний вибір стосовно власної самоідентифікації, тобто усвідомлена воля людини має бути єдиною умовою входження до групи;

3. Суб'єктом політичного, громадського життя повинна бути саме особистість, а не культура, культурна чи соціальна група;

4. Приналежність людини до культурних, релігійних, мовних й інших меншин не повинна обмежувати права більшості, прав інших груп;

5. Метою культурної політики в поліетнічній державі має бути формування "розширеної ментальності", що передбачає "здатність домовлятися з людьми протилежних переконань й уподобань, об’єктивно оцінювати індивідуальні настанови з точки зору суспільної моралі";

6. Можливість міжкультурного діалогу забезпечується універсалізмом культур, який передбачає сприйняття усіх людей - незалежно від раси, статі, етнічної, культурної, мовної й релігійної належності як рівних, у тому числі й з моральної точки зору. [10, 32].

Стюарт Хол визначив три сценарії можливих наслідків впливу глобалізації на культурну ідентичність:

1) досягнення культурної однорідності - етнонаціональна ідентичність і культура стають складовою глобальної культури й транснаціональних засобів масової комунікації й інформації;

2) посилення національних, регіональних і локальних рівнів ідентифікації;

3) поява "ідентифікаційних гібридів" - нових потужних субкультур, які будуть базуватися на симбіозі традиційних впливів.

Найбільш доцільним є розуміння мультикультуралізму як компроміс у міжкультурному діалозі, що передбачає співіснування в одному життєвому просторі множини різнорідних культурних груп на основі поваги до відмінностей, але без відмови від пошуків універсальності. Це передбачає можливість інтеграції до суспільства індивідів і груп без обмежень їхніх прав і втрати їхніх особливостей.

Сучасному суспільству притаманні перманентні соціальні кризи, що призводять до утворення множини нових соціальних структур. Невідповідність старої соціальної структури новим соціальним умовам, продукує у суспільній свідомості сукупність уявлень про можливі варіанти іншого структурування суспільства. На цій основі виникають суспільні ідеали у вигляді уявлень про характерні особливості майбутнього суспільства та механізми досягнення бажаного стану суспільних відносин. Для відновлення стійкості суспільства необхідним є вирішення проблеми вибору членами суспільства оптимального шляху його розвитку на основі ідеалів різних соціальних груп. Цей вибір реалізується як боротьба різних соціальних груп за задоволення своїх інтересів.

За таких умов мультикультуралізм набуває особливого соціального й політичного значення. Він охоплює весь спектр соціальних, етнокультурних, політичних проблем, які виникають у взаєминах між державою, національною більшістю - з одного боку, та національними меншинами. При цьому значимими є як власне інструментальні - соціально-технологічні засоби ослаблення соціальної напруги, так і заходи, що спрямовані на трансформацію політичних і правових систем держав, підходів внутрішньої національної політики відповідно до динаміки соціальних й етнокультурних умов.

Розмаїтість підходів до осмислення мультикультурної реальності в різних суспільствах свідчить, що не існує універсальних принципів взаємної толерантності та мирного співіснування груп з різною історією, культурою й ідентичністю. У кожному конкретному випадку соціальної стабілізації вирішення етнокультурних й соціальних питань повинно мати свою специфіку, що бере до уваги не тільки групові, але й індивідуальні інтереси.

Сучасні форми соціальної, етнокультурної і політичної активності етнічних і національних меншин у багатонаціональних державах свідчать про світову тенденцію до захисту етнічності, культури, способу життя, розвитку різних форм самоврядування. Мультикультуралізм передбачає не лише констатацію факту культурного або етнічного різноманіття, але й вироблення найважливіших принципів соціального, етнічного, культурного співіснування різних груп в суспільстві. Проблема їх соціальної, політичної й етнокультурної стабілізації може бути вирішена лише за допомогою вироблення й упровадження нових форм толерантності між етнічними й культурними групами як усередині держави, так і на міжнародному рівні. Взаємовизнання, взаємоповага й взаємодія етнічних і культурних співтовариств у межах держави передбачає не лише формування нової моралі, але й, передусім, вирішення усіх соціальних протиріч, конфліктних ситуацій виключно у правовому полі. Саме ефективне функціонування правової системи, забезпечення рівності всіх членів і груп національного суспільства, дозволить досягти політичної, культурної, соціальної рівноправності різних суспільних груп.



Слід також мати на увазі, що мультикультуралістські ідеї суспільної консолідації культурно й соціально різнорідного соціуму є ефективними лише за умов існування розвиненого громадянського суспільства з розгалуженою мережею суспільних зв’язків, активною публічною комунікацією неформальних об'єднань й асоціацій, соціальних рухів.
Література:

  1. Глейзер H. Мультиэтнические общества: проблемы демографического, религиозного и культурного разнообразия // Этнографическое обозрение. - 1998. - № 6. - С. 98-104.

  2. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории. — СПб. : Наука, 2001. — С. 417. 

  3. Schlesinger Arthur M. The Disuniting of America. Reflections on a Multicultural Society. – New York; London: W.W. Norton and Company,1992. – 160 р.

  4. Taylor Ch. Multiculturalism: Examining the Politics of Recognition - Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1994. – 191p.

  5. Kymlicka W., Opalski M. Can Liberal Pluralism Be Exported? Western Political Theory and Ethnie Relations in Eastern Europe. - Oxford: Oxford University Press, 2002. - 439 p.

  6. Вевьерка М. Формирование различий // Социс. Социологические исследования. - 2005. - 8. - С.13-24.

  7. Радтке Ф.-О. Разновидности мультикультурализма и его неконтролируемые последствия // Мультикультурализм и трансформация постсоветских обществ. - М.: Ин-т этнологии и антропологии РАН, 2002. - С. 103-115.

  8. Бек У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма - ответы на глобализацию. - М.: Прогресс-Традиция, 2001. - 304с.

  9. Бьюкенен П. Дж. Смерть Запада. - М.: ООО Издательство АСТ, 2003. – 444 c.

  10. Бенхабиб С. Притязания культуры. Равенство и разнообразие в глобальную эру. - М.: Логос, 2003. – 350 c.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал