О. М. Бекетова о. О. Жигло, О. В. Кір’янова, О. Ю. Малюкова конспект



Pdf просмотр
Сторінка1/9
Дата конвертації16.12.2016
Розмір5.06 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА імені О. М. БЕКЕТОВА






О. О. Жигло, О. В. Кір’янова, О. Ю. Малюкова


КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
З ДИСЦИПЛІНИ


У
У
К
К
Р
Р
А
А
Ї
Ї
Н
Н
С
С
Ь
Ь
К
К
А
А


М
М
О
О
В
В
А
А




(
(
З
З
А
А


П
П
Р
Р
О
О
Ф
Ф
Е
Е
С
С
І
І
Й
Й
Н
Н
И
И
М
М


С
С
П
П
Р
Р
Я
Я
М
М
У
У
В
В
А
А
Н
Н
Н
Н
Я
Я
М
М
)
)




(для студентів денної та заочної форм навчання
усіх напрямів підготовки бакалавра)

















ХАРКІВ – ХНУМГ ім. О. М. Бекетова – 2015

2
Жигло О. О. Конспект лекцій з дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» (для студентів денної та заочної форм навчання усіх напрямів підготовки бакалавра)[Текст] / О. О. Жигло, О. В. Кір’янова,
О. Ю. Малюкова; Харків. нац. ун-т міськ. госп-ва ім. О. М. Бекетова. – Харків:
ХНУМГ ім. О. М. Бекетова, 2015. – 110 с.

Автори: О. О. Жигло
О. В. Кір’янова
О. Ю. Малюкова



Головна мета видання – надати практичну допомогу студентам при вивченні курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)», систематизувати та узагальнити теоретичний матеріал, отриманий на лекціях.

Рецензент: канд. псих. наук, доцент І. М. Золотарьова


Рекомендовано кафедрою мовної підготовки, педагогіки та психології, протокол № 1 від 27 серпня 2014 р.





© О. О. Жигло, О. В. Кір’янова,


О. Ю. Малюкова, 2015

© ХНУМГ ім. О. М. Бекетова, 2015

3
ЗМІСТ

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1. Законодавчі та нормативно-стильові
основи професійного спілкування. Наукова комунікація як
складова фахової діяльності……………………....................................

4
Тема 1. Державна мова – мова професійного спілкування…….............. 4
Тема 2. Основи культури української мови…………………………....... 10
Тема 3. Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні……………………………..………………………………...…..
18
Тема 4. Українська термінологія в професійному спілкуванні……....…. 24
Тема 5. Науковий стиль і його засоби у професійному спілкуванні…... 29
Тема 6. Переклад і редагування наукових текстів…….………………..… 40
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2. Професійна комунікація.…………………. 54
Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності…………… 54
Тема 2. Риторика і мистецтво презентації. ………………………………
62
Тема 3. Культура усного фахового спілкування………………………… 69
Тема 4. Форми колективного обговорення професійних проблем………. 73
Тема 5. Ділові папери як засіб писемної професійної комунікації……… 81
Тема 6. Документація з кадрово-контрактних питань…………………… 86
Тема 7. Довідково-інформаційні документи………………………………. 97
Тема 8. Етикет службового листування……………………………………. 102
Рекомендовані джерела…………………………………………………… 109






4
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1.
ЗАКОНОДАВЧІ ТА НОРМАТИВНО-СТИЛЬОВІ ОСНОВИ
ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ. НАУКОВА КОМУНІКАЦІЯ ЯК
СКЛАДОВА ФАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ТЕМА 1.
ДЕРЖАВНА МОВА – МОВА ПРОФЕСІЙНОГО
СПІЛКУВАННЯ
План
1. Предмет і завдання курсу.
2. Поняття літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови
.
3. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української
літературної мови. Мовна, мовленнєва, комунікативна компетенції.
4. Мовні норми
.
5. Мовне законодавство та мовна політика в Україні
.
Ключові поняття: мова професійного спрямування, літературна мова, мовні
норми, мовна, мовленнєва, комунікативна компетенція, професійна мовно-
комунікативна компетенція, мовна політика.
1. Предмет і завдання курсу
Головне завдання вищої школи – готувати висококваліфікованих фахівців, які досконало володіють державною мовою в усній та писемній її формах. Курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)» передбачає продовження формування національно-мовної особистості, комунікативних навичок майбутніх спеціалістів, студіювання особливостей фахової мови. Отже,
предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери.
Завдання курсу – сформувати:
- мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови;
- навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;
- вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері;
- стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку;
- навички оперування фаховою термінологією, редагування, корегування та перекладу наукових текстів.
Мета курсусформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій сфері.
2. Поняття літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови
Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.
Українська мова – єдина національна мова українського народу.
Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою

5 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».
Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.
Літературна мова – це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками: унормованість; уніфікованість (стандартність); наддіалектність; поліфункціональність; стилістична диференціація (розвинена система стилів).
Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових
різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовно- виражальних засобів.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.
Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно- східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч.
Зачинателем нової української літературної мови був І. Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка
Полтавка», «Москаль-Чарівник»). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.
Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Т. Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові творів Т. Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І.
Франко, Л. Українка, П. Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.

6
3. Мова професійного спілкування як функціональний різновид
української літературної мови. Мовна, мовленнєва, комунікативна
компетенції
Мова професійного спілкування (професійна мова) – це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.
Отже, фахова мова – це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості
її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень
інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.
Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди: 1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію; 2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо); 3) професіоналізми; 4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність.
Володіти мовою професійного спілкування – це: вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху; дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування.
Отже, професійна мова – це насамперед термінологія, притаманна тій чи
іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.
Термін – слово або словосполучення, що позначає поняття спеціальної сфери спілкування в науці, виробництві, техніці, у конкретній галузі знань.
Терміни обслуговують сферу спілкування певної галузі разом із загальновживаним лексиконом.
Професіоналізм – слово або вислів, уживаний в певному професійному середовищі. Професіоналізми властиві мові певної професійної групи.
Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.
Мовна професійна компетенція – це сума систематизованих знань норм
і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом.
Мовленнєва професійна компетенція – це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної

7
інформації. Ґрунтуючись на мовній компетенції, вона виявляється у сформованості умінь послуговування усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів відповідно до літературних норм.
Комунікативна професійно орієнтована компетенція – це система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування, тобто треба володіти сумою знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі спілкування. Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує професійні знання, вміння і навички спілкування.
4. Мовні норми
У професійному мовленні треба дотримуватися загальноприйнятих мовних норм, стандартів, певних взірців, адже унормованість – головна ознака літературної мови.
Мовна норма – уніфіковані, традиційні, найбільш поширені, свідомо фіксовані стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації. Мовна норма є ознакою літературної мови.
Літературна мовна норма – усталені, загальноприйняті правила, регламентації, взірці вживання мовних засобів у писемній і усній формі спілкування. Літературна норма репрезентується в шкалі оцінювань: правильності, доречності й естетичної гармонійності. Результатом визнання літературних норм є їх кодифікація у словниках і граматиках, що фіксують усталені мовні явища. Розрізняють такі типи літературних норм: орфоепічні, морфологічні, орфографічні, лексичні, синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні, акцентуаційні.
Орфоепічні норми регламентують правила вимови звуків, звукосполук і граматичних форм слів. Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання таких помилок, серед яких виокремлюють фонематичні та фонологічні.
Фонематичні помилки – це порушення, пов’язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою.
Фонетичні помилки – це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків.
Із орфоепічними нормами тісно пов'язані акцентуаційні, що визначають правильне наголошування слів.
Наголос – це виокремлення одного із складів слова засобом посилення голосу.
В українській мові наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце в однокореневих словах або у формах одного й того ж слова. Наголос може виступати засобом розрізнення лексичного (семантичного) значення слова: характерний і
характерний, прошу і прошу, а також граматичного: сестри і сестри.
Дотримання норм наголошення й вимови є одним із важливих показників культури усного професійного спілкування. Як відомо, в українській

8 літературній мові є чимало слів, у яких мовці порушують усталений літературний наголос, тобто акцентологічні норми.
Лексичні норми регламентують правила слововживання. їх фіксують насамперед словники: «Словник української мови» в 11-ти томах (1971-1980 рр.), «Новий тлумачний словник української мови» (1998 р.), «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (2001 р.), «Український орфографічний словник» (2002 р.), «Російсько-український словник ділового мовлення» (автор Шевчук С. В., 2010 р.).
Відхилення від норм слововживання у мовній практиці зумовлені кількома чинниками: незнанням точного лексичного значення слова; невмінням вибрати із синонімічного ряду найточніше слово, тобто незнанням синонімічного багатства мови.
Синоніми – це слова різні за звучанням, але мають тотожне чи близьке значення: аргумент – (у полеміці) доказ, підстава, обґрунтування.
Тексти офіційно-ділового стилю вимагають однозначності, й через те точності слів надається неабияке значення. Адже для чіткої регуляції офіційно- ділових стосунків важливо, щоб усі однаково сприймали й витлумачували той чи інший закон, наказ, договір, контракт. Основна функція синонімів – урізноманітнення власного мовлення, уникнення повторів.
Українська мова багата на абсолютні синоніми – слова, що відрізняються лише звучанням. Із двох слів для називання того самого поняття мовці перевагу чомусь надають іншомовному, запозиченому, а не оригінальному українському:
Укр. хідник – запозичене тротуар, часопис – журнал, чинник – фактор.
Щоб мовлення було нормативним, важливо розрізняти між собою пароніми. Паронімице слова (пари слів), які мають подібність у морфологічній будові (близькі за фонетичним складом), але розрізняються за значенням. Вони переважно належать до однієї частини мови, мають однакові граматичні ознаки. На відміну від синонімів – слів, що позначають близькі поняття і тому можуть заміняти одне одного, – для паронімів така взаємозамінність неможлива. Відхиленням від лексичних норм є вживання кальок – спотворених запозичень з російської мови. Російські слова вживають замість українських, пристосовуючи їхнє фонетичне, словотвірне та морфологічне оформлення до українського.
Граматичні норми визначають правильне вживання граматичних форм слів та усталену побудову речень, словосполучень.
Морфологічні норми передбачають вживання у мовленні повнозначних змінних слів, граматична оформленість яких відповідає нормі української літературної мови.
Стилістичні норми регулюють вживання мовних засобів відповідно до мовного стилю. Для офіційно-ділового стилю характерні сталі словосполучення
– мовні штампи, що зазнають суржикового викривлення під впливом російської мови: брати участь – приймати участь, порядок денний – повістка дня.
Орфографічні норми встановлюють одноманітність написання слів відповідно до усталених норм. Вони визначають правила написання слів разом,

9 окремо, через дефіс; вживання великої і малої букви; способи переносу слів; вживання апострофа; правила правопису слів іншомовного походження; прізвищ; географічних назв; правила написання морфем тощо.
Пунктуаційні норми – це система правил, що регулюють вживання розділових знаків.
Культура писемного й усного мовлення всіх, хто послуговується українською мовою як засобом спілкування, полягає у тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами й послідовно дотримуватися їх.
5. Мовне законодавство та мовна політика в Україні
Функціонування української літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, культурних традицій народу.
Мовна політика – це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі. Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної мовної політики.
Концепція державної мовної політики – це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовній царині.
Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови – головної ознаки ідентичності української нації, яка
історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.
Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є
Конституція України (ст. 10), Закон України «Про мови в Українській PCP», рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: «Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя».
Питання для самоконтролю
1. Розкрийте зміст поняття «мова».
2. Охарактеризуйте українську мову професійного спрямування як навчальну дисципліну, визначте її зміст і завдання.
3. Розкрийте зміст терміна «українська літературна мова».
4. Назвіть форми функціонування української літературної мови.

10 5. Розкрийте роль І. Котляревського і Т. Шевченка у формуванні української літературної мови.
6. Визначте та охарактеризуйте форми реалізації літературної мови.
7. Дайте визначення мовної та мовленнєвої професійної компетенції.
8. Розкажіть про комунікативну професійно орієнтовану компетенцію.
9. Дайте визначення мовної норми, назвіть типи літературних норм.
10. Розкрийте засади державної мовної політики.

ТЕМА 2.
ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
План
1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.
2. Комунікативні ознаки культури мовлення.
3. Комунікативна професіограма фахівця.
4. Словники у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у
підвищенні мовленнєвої культури.
5. Мовний етикет. Поняття етикету. Мовний, мовленнєвий і спілкувальний
етикет.
Ключові поняття: культура мови, культура мовлення, типи словників,
етикет, діловий, мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет.
1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора
Слово, мова – показники загальної культури людини, її інтелекту, мовної культури. За В. Радчуком, «слово – візитна картка віку, професії, соціального стану» людини. Мовна культура шліфується і вдосконалюється у процесі спілкування, зокрема під час виконання професійних обов'язків. Вона виявляється у володінні професійною мовою, вмінні висловлюватися правильно, точно, логічно, майстерно послуговуватися комунікативно виправданими мовними засобами залежно від мети і ситуації спілкування. Усі ці критерії регламентує мовознавча наука – культура мови.
До якої би сфери не відносилося поняття «культура мови», воно завжди репрезентує три основні аспекти: ортологічний, комунікативний і етичний.
Отже, культура мови – це галузь мовознавства, що кодифікує норми, стандарти репрезентації мовної системи. Вона не лише утверджує норми літературної мови, а й пропагує їх, забезпечуючи стабільність і рівновагу мови.
Правильність мовлення – це базова вимога культури мови, її основа. Чи важливо знати норми української літературної мови особі, щоденною практикою якої є ділове спілкування? Так! Адже особа з низьким рівнем мовної культури, яка не вміє висловлювати свої думки, яка припускається помилок під час спілкування, приречена на комунікативні невдачі. Особливо важливо для всіх фахівців оволодіти нормами мови документів і усного ділового спілкування.

11
Нормативний аспект культури мови – один із найважливіших, але не
єдиний. Можна, не порушуючи норми української літературної мови, справити негативне враження на співбесідника.
Мова має величезний запас мовних засобів, якими треба послуговуватися, враховуючи ситуацію, сферу спілкування, статусні ознаки співбесідників. Усі ці засоби мають бути мобілізовані на досягнення комунікативної мети. Ці питання передовсім становлять комунікативний аспект культури мови.
Етичний аспект культури мовлення вивчає лінгвістична дисципліна – мовний етикет: типові формули вітання, побажання, запрошення, прощання.
Неабияке значення мають і тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему.
Отже, високу культуру мовлення фахівця визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Важливе значення для удосконалення культури мовлення має систематичне й цілеспрямоване практикування в мовленні – спілкування рідною мовою із співробітниками, колегами, знайомими, приятелями, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.
Культура мовлення – невід'ємна складова загальної культури особистості.
Володіння культурою мовлення – важлива умова професійного успіху та фахового зростання.
2. Комунікативні ознаки культури мовлення
Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Головними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, змістовність,
логічність, багатство, точність, виразність, доречність і доцільність.
Правильність – визначальна ознака культури мовлення, яка полягає у відповідності його літературним нормам, що діють у мовній системі
(орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним, словотвірним).
Змістовність передбачає глибоке усвідомлення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого. Змістовність тісно пов'язана з такою ознакою, як лаконічність.
Важливим критерієм бездоганності мовлення є його послідовність, себто
логічність. Щоб виклад думок був послідовним (логічним), насамперед треба скласти план або тези висловлювання, в яких була би внутрішня закономірність, послідовність, вмотивованість, що відповідають законам логіки.
Причини логічних помилок: тавтологія (моя автобіографія, захисний
імунітет, висловити свою думку); поєднання логічно несумісних слів (убивчо
щедрий, страшно красивий); порушення порядку слів у реченні (Гнів зумовлює
біль чи – Біль зумовлює гнів); неправильне вживання похідних сполучників української мови (не стільки..., скільки (треба не так..., як); чим..., тим (треба

12
що..., то); у той час як (треба тоді як)); помилкове поєднання дієслівних зв'язок становить і являє собою, утворюючи зв’язку становить собою замість
є; вживання пасивних конструкцій, до складу яких входять дієслова на -ся, замість активних конструкцій: Президент обирається народом (правильно
Народ обирає Президента).
Точність великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Висловлюючи власні думки, слід добирати слова, які найбільше відповідають змісту, зокрема варто користуватися словником синонімів, тлумачним словником тощо. Отже, точність – це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між членами речень.
Багатство мовлення передбачає послуговування найрізноманітнішими мовними засобами висловлення думки у межах відповідного стилю. Лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови є джерелом багатства, різноманітності мовлення. Якомога повніше треба використовувати емоційно-образну лексику, стійкі вислови, урізноманітнювати своє мовлення синонімами, фразеологізмами.
Виразність мовлення досягається виокремленням найважливіших місць свого висловлювання, розкриттям власного ставлення до предмета мовлення. З цією метою треба застосовувати виражальні засоби звукового мовлення: логічний наголос, паузи, дикцію, інтонаційну виразність та технічні чинники виразності: дихання, темп, міміку, жести.
Доречність і доцільність залежить передовсім від того, наскільки повно
і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. А ще треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, вказувати на помилки співбесідника в тактовній формі.
Усі названі комунікативні ознаки (критерії) культури мовлення тісно пов'язані між собою, і засвоювати їх треба в цілому. Висока культура мовлення
– суттєвий показник загальної культури і її велика перспектива. З неї починається кар'єрне зростання особистості.
3. Комунікативна професіограма фахівця
Важливою складовою діяльності будь-якого фахівця є комунікативна компетенція, яка належить до ключових професійних характеристик. Вона містить три основні компоненти: робота з документами, вміння вести міжособистісний і соціальний діалог, виступати публічно.
З огляду на це можна виокремити низку характеристик, які репрезентуватимуть професійний портрет фахівця: уміння формувати мету і завдання професійного спілкування; аналізувати предмет спілкування, організовувати обговорення; керувати спілкуванням, регламентуючи його; послуговуватися етикетними засобами для досягнення комунікативної мети; уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати, перемовини;

13 уміти користуватися різними тактиками для реалізації вибраної стратегії; уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації і вирішувати їх; уміти доводити, обґрунтовувати, вмотивовувати, аргументувати, спростовувати, заперечувати, відхиляти, оцінювати; уміти перефразовувати, тезово висловлюватися, володіти навичками вербалізації; уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки; володіти основними жанрами ділового спілкування (службові листи, факсові повідомлення, контракт, телефонна розмова, ділова бесіда, перемови, нарада); бути бездоганно грамотним, реалізуючи як письмову, так і усну форми української літературної мови; володіти технікою спілкування; уміти адекватно послуговуватися тропами та риторичними фігурами; уміти використовувати
«слово» для коректування поведінки співбесідника.
Це лише частина професійних навичок, без яких не може бути справжнього фахівця. Мати здібності розмовляти так, щоб тебе розуміли правильно інші, слухати і розуміти інших, уміти впливати на рішення співбесідника, ненав'язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозуміння - вельми важливі атрибути комунікативної професіограми.
4. Словники у професійному мовленні. типи словників.
Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури
У сучасній українській літературній мові є розділ мовознавства, що розробляє теорію укладання словників. Отже, предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови, систематизація їх, опис словникового матеріалу. Залежно від призначення словники переділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.
Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони вносять до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви.
З-поміж енциклопедичних словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії
(медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом 17-ти томна Українська
Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге 12-ти томне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є Український Радянський Енциклопедичний словник у
3-х томах, що виходив двома виданнями – у 1966-1968 рр. та 1985-1987 рр.
Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад:
«Енциклопедія кібернетики» в 2-х томах, видана Головною редакцією УРЕ
1973 р.; «Українська мова». Енциклопедія (2000, 2004) – перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній,

14 систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.
У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо. Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними. Двомовні чи багатомовні – це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) є: «Русско-украинский словарь» у 3-х томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів;
«Українсько-російський словник» у 6-й томах: «Українсько-російський словник» (Уклад.: Г. Іжакевич та ін., 1999); «Російсько-український словник ділового мовлення» С.В. Шевчук (2010); «Русско-украинский словарь»
Д. Ганича, І. Олійника (1976); «Польсько-український словник» за ред.
Л. Гумецької (1958,1960); «Українсько-англійський словник» Ю. Жлуктенка
(1987) та інші.
Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп
(антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні тощо.
Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.
Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний «Словник української мови» (І970-1980 рр.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками
Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. У 2001 році вийшов
«Великий тлумачний словник сучасної української мови» (укладач і головний редактор В. Бусел), що містить близько 170 тисяч слів та словосполучень, зокрема й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття.
Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний «Етимологічний словник української мови», 5 томів якого уже вийшли (Т. 1-1983; Т. 2-1985; Т. 3-1989; Т. 4-2003, Т.
5-2006.).
Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є «Орфографічний словник української мови»
С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (близько 120 тисяч слів), створений на основі 4-го видання «Українського правопису» (1993). Цей

15 словник відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, фіксуючи й найновіші запозичення.
У 2003 році вийшов «Великий зведений орфографічний словник української лексики» (укладач і головний редактор В. Бусел), що враховує лексичний матеріал, представлений у майже всіх орфографічних, тлумачних, енциклопедичних, термінологічних, фахових, галузевих словниках, виданих в
Україні у другій половині XX – початку XXI століття.
В останні десятиліття з'являються видання спеціалізованих орфографічних довідників, розрахованих на задоволення професійних потреб певних категорій працівників: «Довідник з українського правопису»
А. Бурячка, Л. Паламарчука, В. Русанівського, Н. Тоцької (1964; 3-є вид., 1984),
«Словник-довідник з правопису» (1979), «Словник-довідник з правопису та слововживання» (1989) С. Головащука.
Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови.
Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в українській мові є словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973) укладачі І. Вихованець, С. Єрмоленко,
Н. Сологуб, Г. Щербатюк, «Орфоепічний словник» М. Погрібного (1984).
Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення.
Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є «Словник
іншомовних слів» за редакцією О. Мельничука (1974; вид.2-е випр. і доп.,
1986), що містить близько 25 тисяч слів.
Історичні словники – це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є «Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.» у 2 томах за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.
Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Першими такими словниками стали короткий «Фразеологічний словник» Н. Батюка (1966); «Словник українських
ідіом» Г. Удовиченка (1968). Ґрунтовним виданням є «Фразеологічний словник української мови» (т. 1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному «Фразеологічному словнику української мови»
(1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.
Термінологічні словники – різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: «Словник лінгвістичних термінів» Д. Ганича, С. Олійника (1985), «Словник гідронімів
України» (А. Непокупний, О. Стрижак, 1979); «Російсько-український словник

16 наукової термінології. Суспільні науки» (1994)», «Російсько-українсько- англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання»
(1994).
Інші типи словників. Крім названих, в українській лексикографії є й інші типи словників: діалектні словники фіксують значення і межі поширення лексики територіальних діалектів; словники мови письменників фіксують лексичний склад творів певного письменника; словники власних імен, прізвищ;
морфемні словники, в яких розглядається будова слова.; частотні словники;словники-довідники з культури мови
Користуючись словником, ви підвищите свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодієте правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і стилістично доречно виберете слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю.
5. Мовний етикет
Слово «етикет» французького походження (etiquette) на початках позначало товарну етикетку, згодом так називали церемоніал при дворі, тобто правила чемності й норми поведінки. Саме з цим значенням (після прийняття французького церемоніалу при віденському дворі) слово етикет почало функціонувати в німецькій, польській, російській та інших мовах.
Етикет – це кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях.
Нині узвичаєно виокремлювати за сферою використання діловий етикет
– норми поведінки і спілкування різних соціальних груп. Визначальна ознака його – співпраця і взаємопорозуміння.
Основну частину етикету загалом становить мовний, мовленнєвий і
спілку вальний етикет, які нині виокремлюють авторитетні фахівці з проблем культури спілкування.
Основою людських взаємин є спілкування. Спілкуванняце діяльність людини, під час якої відбувається цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спілкування найперше враховуються особливості мовного етикету.
Мовний етикет – це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом.
Дотримання мовного етикету людьми так званих лінгвоінтенсивних професій – чиновниками всіх рангів, лікарями, юристами, працівниками зв'язку, транспорту тощо – має ще й виховне значення, мимоволі сприяє підвищенню як мовної, так і загальної культури суспільства. Але найбільш важливим є те, що неухильне, ретельне додержання правил мовного етикету членами колективу

17 навчального закладу, підприємства, офісу, інституції підтримує позитивний
імідж, престиж усієї установи.
Чинники визначають формування мовного етикету і його використання:
1. Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, ділові перемовини ін.
2. Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.
3. Мовний етикет має національну специфіку. Кожний народ створив свою систему правил мовного етикету.
Мовний етикет як соціально-лінгвістичне явище виконує такі функції: контактно-підтримувальну – встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта; ввічливості (конотативну) – прояв чемного поводження членів колективу один з одним; регулювальну (регулятивну) – регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях; впливу
(імперативну, волюнтативну) – передбачає реакцію співбесідника – вербальну, невербальну чи діяльнісну; звертальну (апелятивну) – привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника; емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.
Наявність цих функцій підтверджує думку, що мовний етикет – це своєрідний механізм, за допомоги якого може відбутися ефективне спілкування.
Усі названі функції грунтуються на комунікативній функції мови.
Мовленнєвий етикет – реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження. Мовленнєвий етикет – поняття ширше, ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного.
Фахівці з проблем етикету визначають цю різницю так: «Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, комунікативна поведінка назагал завше несе інформацію про мовця – з його знаннями, вміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі – несвідомі і свідомі – відхилення, помилки, порушення, інокультурні впливи, іншомовні вкраплення і т. ін. Мовець – це не «говорильний апарат», який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету. Він має «простір для маневру», має можливість вираження своєї індивідуальності навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми.
Суть афоризму «людина – це стиль», знаходить своє потвердження і тут».
У постійних системних відношеннях із словесними формулами ввічливості перебувають немовні (невербальні) засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послуговуються у різних комунікативних ситуаціях, становить спілкувальний етикет.

18
Спілкувальний етикет – це гіперпарадигма, яку мовці відтворюють за правилами, узвичаєними в певній мовній спільноті. Йому властива національна своєрідність, ідіоетнічність. В українців, наприклад, здавна побутує пошанна форма звертання на Ви до старших за віком, посадою, незнайомих, до батьків:
Ви, тату..., Ви, мамо.... Ця граматична форма висловлення ввічливості – давня риса української мови. Суттєвою диференційною ознакою мовного етикету українців є вживання форми кличного відмінка у звертанні, наприклад: Петре,
Надіє, товаришу генерале. Національний мовний колорит в українській мові має усталений зворот Здоровенькі були! Дослідники стверджують, що частота жестикуляції також залежить від національної належності і, зрозуміло, від загальної культури людини.
Отже, важливо пізнавати національні особливості «граматики» мови тіла, яка має гармоніювати з вербальним мовленням, доповнюючи й підсилюючи його. В усіх спільнотах завжди приділялася належна увага засвоєнню правил етикету. Ученими вироблені рекомендації для адресанта, адресата та для присутнього під час розмови. Крім цього, існує чимало типових спілкувальних ситуацій, для яких характерна впорядкована парадигма мовних знаків
(формул), вибір яких є дуже важливим в етикетному мовленні.
Питання для самоконтролю
1. Яке мовлення можна назвати висококультурним.
2. Назвіть комунікативні ознаки культури мовлення.
3. Визначте основні атрибути комунікативної професіограми.
4. Роль словників у підвищенні культури мови.
5. Назвіть види словників.
6. Назвіть спеціальні енциклопедичні словники вашого фаху.
7. Розкрийте зміст поняття «етикет».
8. Як розрізнити поняття «мовний», «мовленнєвий», «спілкувальний» етикет.
9. Назвіть функції мовного етикету.
10. У чому полягає національна своєрідність українського етикету.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал