О. лисенко історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна



Скачати 413.94 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка3/3
Дата конвертації04.06.2017
Розмір413.94 Kb.
1   2   3
Проблема джерел
Якщо в цілому оцінювати джерельний комплекс, що досліджується істориками Другої світової війни, то першою його ознакою є нерівномірність заповнення різних тематичних ніш та періодів. Під час евакуації радянських архівних установ, державних органів і громадських об’єднань значна частина документації була знищена свідомо чи внаслідок бомбардувань, пожеж,
кинута напризволяще через недбалість тощо. Документи, пов’язані з діяльністю радянського антифашистського руху Опору й українського самостій- ницького руху, незрідка знищувалися, аби вони не дісталися ворогу.
Одну зі своїх книг російський дослідник М. Солонін починає такими словами Я — за мораторій. Справді, що заважало ухвалити загальне, обо- в’язкове для всіх рішення будь-яке публічне обговорення історії Великої
вітчизняної війни заборонити. На сто років. До 2045 року.
Ніяких книг, ніяких статей. У шкільному підручнику — коротке повідомлення проте, що в країні діє мораторій. І лише тоді, коли спогади про цей апокаліпсис, що відбувся, перестануть бути скривавленою раною в серці народу, коли відійдуть останні ветерани, коли прах невідомих солдатів стане, яку пісні співається, просто землею і травою — ось тоді розтаємничуємо ВСІ
архіви для ВСІХ бажаючих у них працювати, і працюємо. Створюємо спільними зусиллями правдиву, на документах засновану, історію Великої війни Розділ 1. Питання методології та історіографії
Напевно, і сам автор цих слів мало вірить у можливість такої штучної стерилізації масової свідомості, адже історична пам’ять функціонує за своїми законами і жодними мораторіями згори не можна на деякий час припинити переживання й рефлексії (художні, наукові, політичні, виховні тощо) цієї сторінки минулого. Найбільш негативними наслідками такої заборони стали б розрив поколінь, органічного процесу передачі досвіду між поколіннями, відсутність спогадів учасників та сучасників тих подій, а також втрата якогось невловимого, але дуже важливого елементу ментальності наших співгромадян.
Але ця доволі умовна формула, про яку пише М. Солонін, акцентує увагу на проблемі доступності джерел, що містять інформацію про війну. Нині
це — одне з корінних (друге — свобода інтерпретації джерел) питань істо- ріописання Другої світової війни. Основний масив документів цього тематичного напряму в Україні нині зосереджений утрьох центральних (ЦДАВОВУ,
ЦДАГО України, ЦДІА у Львові) та 27 державних (у всіх областях, Києві та
Севастополі), а також кількох галузевих (МВС та СБУ) архівосховищах.
Більшість фондів доступна для дослідників. Але частина з них щез радянських часів залишається втаємниченою згідно з правилами, які існують у світовій практиці, а також як рудимент тоталітарної системи, за якої гриф
“таємно” та для службового користування (ДСК) був засобом обмеження
інформованості суспільства.
Після 1990 р. в Україні було багато зроблено для того, щоб архіви стали відкритішими. Частка засекречених документів у вітчизняних архівних установах становить 1,1 % (для порівняння, в Російській Федерації — близько %). Та якщо ніхто не ставить під сумнів обмежений доступ до матеріалів,
що стосуються зовнішньополітичної діяльності, операцій спецслужб, агентурної роботи, тоне зовсім зрозумілим для науковців є небажання галузевих архівних установ ділитися з ними іншими своїми надбаннями. Як приклад безпідставної тяганини й відсутності доброї волі можна навести тривале небажання керівництва МВС України розсекречувати інформацію про поховання німецьких військовополонених, що змусило керівництво Держкомархівів
ініціювати урядове рішення про передачу цих фондів до державних архівосховищ. Мали місце тертя між Держкомархівів та обласними управліннями СБ
України, які опиралися вимогам розсекречення і навіть повертали розтаємни- чені справи на таємне зберігання, як це було в Івано-Франківську
28
. Разом з тим, керівництво галузевого архіву СБ України у Києві демонструє готовність до співпраці з науковцями, свідченням чого є поява таких унікальних науко- во-документальних видань, як Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб (підготовлений за участі співробітників Інституту
історії України НАН України, Радянські органи державної безпеки (1939 червень 1941 р) Документи ГДА Служби безпеки України та інші.
Порівняно з радянськими часами сучасні дослідники мають набагато краще уявлення проте, які масиви джерел зберігаються у вітчизняних архівах. Цьому в першу чергу сприяє наявність путівників, виданих центральними та обласними архівними установами. Науковці можуть отримати необхідну інформацію з веб-порталу Держкомархівів України, на якому вміщуються
35
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
Документальні виставки on-line”, а також періодичного видання “Архіви
України”. До речі, вже 2004 року вказаний веб-портал мав інформаційний ресурс обсягом 400 МБ і 10 тис. веб-сторінок
29
У рамках відзначення ї річниці завершення Другої світової війни побачило світ спеціальне число Архівів України, в якому опубліковано декілька десятків архіво- та джерелознавчих статей, підбірка документів, а також синтетичне видання Архіви окупації 1941—1944”, яке містить інформацію про фонди державних архівосховищ, що віддзеркалюють окупаційний період
30
Майже всі документи (за незначним винятком, що стосуються стану радянських Збройних Сил, їхнього особового складу, бойових дій в період
Другої світової війни, зберігаються за межами України. У повоєнний час такі
матеріали зосереджувалися у фондах штабу КВО, на базі якого у травні р. було створено Центральний архів Міністерства оборони України (з р. — Галузевий державний архів МО України. Однак до початку х років з нього до Центрального архіву Міноборони СРСР було передано 248 (!) справ, що стосувалися військових округів на території УРСР, утому числі Київського особливого. Фактично Україна втратила право розпоряджатися цим масивом, навіть не залишивши копій (Нині в ГДА МО України залишилося близько 130 фондів радянських військових частин та установ, що увійшли до складу Збройних Сил незалежної
України. Вони містять історичні формуляри, журнали бойових дій, літописи ратної слави, щоденники. Однак це — крапля в морі інформації, необхідної
історикам для повноцінної і всебічної реконструкції ходу бойових дійна німецько-радянському фронті. До того ж, і ці фонди залишаються практично незайманими.
Вітчизняні дослідники майже незнайомі з фондами Архіву ВВА ВПС
Росії ім. Ю. Гагаріна (м. Моніно), Архіву ВМС Росії (Санкт-Петербург), інших установ, що володіють документами воєнної доби. Більшою мірою освоєні
фонди Російського державного воєнного архіву (Москва) й Архіву Міноборони РФ (Подольськ. Певні об’єктивні й суб’єктивні чинники дещо ускладнюють опрацювання фондів російських архівосховищ.
Однак монополізація права на військові архіви радянської доби Російською Федерацією попри всі незручності не знімає з українських вчених обов’язку шукати можливості для їх опрацювання з метою переосмислення однієї з найбільш сфальсифікованих сторінок воєнної історії — бойових дій.
Водночас це актуалізує вивчення документів, що зберігаються в архівосховищах Німеччини (Бундесархів у Кобленці та Військовий архіву Фрайбурзі),
Сполучених Штатів Америки (NAUS у Вашингтоні, Республіки Польща, Румунії, Великої Британії.
Наближенню до розуміння реального співвідношення сил, стратегії і
тактики протистояння на фронтах Другої світової війни, рівня розвитку військового мистецтва, глибинних причин успіхів і втрат учасників бойових дій сприятиме критичне осмислення праць колишніх німецьких полководців, виданих у США, а також видань, підготовлених у ті роки викладачами військових академій СРСР (донедавна вони були доступні обмеженому колу
36
Розділ 1. Питання методології та історіографії
осіб, оскільки мали гриф таємності. Пізнавальний потенціал зарубіжних архівів продемонстрували дослідники союзницьких та колаборантських формувань, що воювали на боці Німеччини
31
Інерція нових стереотипів мислення другої половини х років закріпила за органами НКВС лише недобру славу карального апарату. Насправді функції цих структур виходили далеко за межі правоохоронних і
репресивних. На них покладалося безліч інших завдань від режимних заходів (паспортизації та ін.), пожежної охорони, регулювання дорожнього руху до вирішення питань про громадянство, проблем дитячої безпритульності й бездоглядності, підготовки інформації про становище щойно визволених територій для партійних і радянських органів, утримання іноземних військовополонених. З різних причин (основною серед них є обмежений допуск дослідників) документи Державного архіву МВС України опрацьовуються повільно. Виконані на цих матеріалах дисертації захищаються на закритих спецрадах (виняток становлять хіба що напрацювання І. Біласа,
О. Потильчака, А. Чайковського)
32
Вітчизняні дослідники недостатньо використовують документи російських архівосховищ — Російського державного архіву суспільно-політичної історії
(РАДСПІ), Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ), Російського державного архіву економіки (РДАЕ), що володіють змістовними комплексами джерел з часів Другої світової війни, в яких розкривається політична стратегія партійно-радянського керівництва, визначальні тенденції його курсу, мотивація рішень, що стосувалися організації відсічі ворогу, зміцнення обороноздатності країни, евакуаційної епопеї та відбудовних робіт, соціокультурної, релігійної сфер, охорони здоров’я та подолання інших наслідків війни.
Найсутужніше доводиться тим науковцям, які вивчають зовнішньополітичні питання. Адже практично у всіх державах існують терміни розтаєм- ничення документів, пов’язаних з міжнародними відносинами періоду рр. Та незважаючи на закритість таких матеріалів, можливість доступу до частини з них існує. Так, Т. Вронська ще всередині х років зуміла виявити в Архіві зовнішньої політики Російської Федерації (істори- ко-дипломатичне управління МЗС) низку документів, в яких розкривається діяльність посольства СРСР у США щодо налагодження співпраці між урядами й народами двох країну боротьбі проти спільного ворога
33
Вище вже згадувалося про матеріали Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, опрацювання яких спроможне якщо неістотно змінити правові оцінки багатьох подій воєнного часу, то принаймні змістити акценти й закріпити загальноприйняті світовим співтовариством погляди на них, ліквідувати підґрунтя для різних спекуляцій, спричинених ідеологічними імпульсами.
Окремо слід сказати про матеріали, пов’язані з діяльністю Організації
українських націоналістів. Якщо архівні фонди, що містять документи про розвиток комуністичного антифашистського руху Опору в основній своїй масі були відкриті для вчених, то джерела з історії українського самостійни- цького руху до початку х років залишалися за сімома печатками. На цей час лише виданий закордоном Літопис УПА, спогади, окремі доку-
37
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
ментальні збірки, підготовлені в діаспорі, та публікації в періодиці були орієнтирами для тих, хто цікавився цією проблематикою в Україні. Та коли заборону на вивчення даної теми зняли, у вітчизняних архівах виявився доволі значний масив документів, більшість яких зосереджена у фондах 3833,
3836, 3837, 3838, 3967 ЦДАВОВУ України, фонді 57 ЦДАГО України, архівних установах західних областей України, ГДА Служби безпеки України.
Оприлюднення цих пластів відбувається за кількома напрямами. Перші
археографічні публікації з’явилися у науковій періодиці (підбірка М. Коваля і
В. Гриневича в Українському історичному журналі) і навіть у звичайних часописах (підбірка В. Сергійчука в Молоді України. Потім з’явилися перші
збірники документів, підготовлені вітчизняними й діаспорними дослідниками й видані в Україні
34
Свій внесок у справу публікації джерел зробили члени робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, силами яких було видано кілька анотованих та бібліографічних покажчиків, збірників документів. Нарешті, у 2006 р. дійшла черга до публікацій багатотомного збірника документів, які упродовж майже 10 років виявлялися й опрацьовувалися членами робочої групи
36
Значну пошукову роботу провели упорядники нової серії “Літопису
УПА” (К. Абрамова, О. Вовк, В. Галаса, М. Деркач, А. Кентій, В. Кук, В. Ло- зицький, І. Павленко, Ю. Черченко), завдяки яким побачили світ 10 томів документів і матеріалів, у яких розкриваються основні етапи створення і боротьби збройних сил українського національного підпілля
37
Широке оприлюднення архівних джерел дало змогу створити підґрунтя для наступного етапу фундаментальних досліджень цієї складної й суспільно резонансної теми та виходу на рівень теоретичних узагальнень і практичних рекомендацій для вищих органів влади. Однак, аби виконати це завдання у повному обсязі, історики й правознавці мають детально вивчити міжнародно-правові акти й відповідні документи інших держав, які містять
історико-юридичну оцінку національно-визвольних рухів. Тільки за цих умов можлива кваліфікована підготовка проектів рішень урядуй парламенту
України, що стосується самостійницького руху періоду х рр. та їхнє
виведення з суто ідеологічної й політичної площини.
Загалом офіційні джерела, що набули статусу повноцінної емпіричної бази для історичних досліджень, попри свою різноманітність та кількість здатні дати відповідь далеко не на всі питання, висунуті сучасною наукою та суспільством.
Цілісні пласти документів, щонайкраще збереглися (партійні, радянські, військові тощо) є, водночас, і найбільш тенденційними. Те саме можна сказати і
про німецькі трофейні документи, що зберігаються у фондах КМФ-8, 3206
(Рейхскомісаріат Україна, 3676 (Штаб імперського керівника А. Розенберга для окупованих областей) ЦДАВОВУ України та фондах обласних архівосховищ. Гостре ідеологічне протистояння в роки війни позначилося на матеріалах не лише суто пропагандистського спрямування, ай на офіційній статистиці, аналітичних викладках радянських та німецьких військових, господарських, ідеологічних органів, спеціальних служб. Це вимагає від науковців критичного став-
38
Розділ 1. Питання методології та історіографії
лення до наявних джерел, їхнього ретельного співставлення й перевірки, аби уникнути сліпого простування за документами й пов’язаних з цим ризиків.
У зв’язку з цим існує нагальна необхідність інтенсивного залучення альтернативних джерел письмових та усних спогадів, щоденників, епістоля- рій, речових реліквій воєнної доби, картографічної продукції, ілюстрацій,
фотоматеріалів тощо. На Заході ці види джерел давно набули статусу повноцінних і самодостатніх, визначивши потужні дослідницькі напрями соціальної, інтелектуальної, гендерної, усної історії, воєнної антропології, історії
побуту та повсякденності.
У Радянському Союзі таке наближення до об’єкта дослідження не заохочувалося, оскільки, на думку правлячої верхівки, могло призвести до су- б’єктивізації історичного процесу. До того ж, існував реальний ризик явного розходження індивідуального сприйняття нашого минулого з колективним
(читай — виробленим у кабінетах високопосадовців. Як сумний наслідок ми безповоротно (!) втратили гігантський інформаційний материк, адже особиста історія і власний досвід кожного учасника й сучасника війни могли бути (але не були) зафіксовані для наступних поколінь і дослідників. Фактично режим безжально і свідомо відсік найважливіший сегмент колективної й індивідуальної історичної пам’яті про Другу світову війну, чого нинішні влада і
суспільство, здається, повною мірою ще не усвідомили. Доводиться наголошувати на цьому, оскільки закони буття постійно й невпинно скорочують кількість людей, які пережили війну і є носіями знань про неї.
Унікальність особистих спогадів про події воєнного часу полягає в тому,
що вони, по-перше, незрідка помітно дисонують з офіційними версіями подій,
а по-друге, особливо рельєфно закарбовуються в пам’яті тих категорій громадян, на долю яких випали найважчі випробування. Очевидно, небезпідставно
П. Томпсон вважає, що найбільш сильною колективною пам’яттю володіють утискувані групи-ізгої”, а зміна соціального статусу носіїв усної традиції чітко пов’язана з тривалим процесом падіння її престижу. Обстоюючи право на повернення на авансцену тих соціальних когорт, які були позбавлені можливості репрезентувати своє сприйняття подій, власні орієнтири, позиції та життєві цінності, вчений звинувачував у цьому консервативно налаштованих дослідників Старе покоління істориків, які тримаються посаді мантій, інстинктивно боїться нового методу. Це означає, що вони більше не володіють усіма професійними методами. Звідси — зневажливі репліки вбік молодих людей,
які вештаються вулицями з магнітофоном”
39
Г. Принс пов’язує ігнорування усних джерел тим, що історики-докумен- талісти вимагають від джерел трьох якостей точності форми, хронологічної
докладності й можливості їхнього уточнення чи перевірки шляхом ознайомлення з іншими текстами. Відсутність цих ознаку достатньо виразному й фіксованому вигляді й підживлює скептицизм до усної історії
40
А от один із засновників цього напряму, Я. Вансина, на перестороги методологічного характеру зауважував, що усні свідчення підштовхують дослідників до пошуку альтернативних джерелі навпаки, — останні слугують для перевірки перших. Потребуючи підтвердження й додаткової аргументації, вони каталізують
39
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
дослідницький процес. Я. Вансина виокремив два типи усних джерел усну традицію й особисті спогади. Перший він визначив як усне свідчення, що передається вербально від одного покоління до наступного й далі, другий — як усні
свідчення, пов’язані з життєвим досвідом носія інформації
41
Г. Принс вважає, що головна проблема використання чи невикористання усної традиції пов’язана з традиціями, не завченими напам’ять: епосом і наративом. Насамперед, ідеться про несвідомий вплив писемної форми на усну спадщину, герменевтичне нововведення письмової точки зору до усної спадщини неписьменної людини. Інформант, як правило, акцентує увагу на тому,
що для нього в оповідуваний час вважалося визначальним, важливим. Однак ці вади не становлять вирішальної перешкоди і компенсуються тим, що особиста пам’ять може дати свіжість і багатство нюансів, які неможливо пізнати в інший спосіб, створити підґрунтя для написання історії малих соціальних групі локальних територій. Саме це дає підстави вченому заявити, що
“усна історія, заснована на пам’яті, є наймогутнішим ресурсом соціальної історії, а жоден історик, який пізнає сучасну високу політику, пірнувши в офіційні папери, не може сподіватися на шанобливе трактування його висновків, коли він зігнорує усні джерела (а також можна додати фотографічній кінематографічні джерела)”
42
З притаманною йому образністю Гвін Принс, підсумовуючи свої міркування про роль і місце цього напряму, писав Усна історія з її нюансами, гуманністю, часто з її емоціями й завжди з розвинутим скептицизмом щодо повноти історичної праці, насамперед, звертається до таких істотних моментів праці історика, як традиція і пам’ять, минуле й сучасне. Без доступу до таких ресурсів історики в сучасних індустріальних суспільствах з масовою письменністю, тобто найпрофесійніші історики, сумуватимуть у загальному обсязі розуміння, обмеженому їхньою власною культурою, як покинуті коханки, стоячи в мінливому колі світла під самотнім ліхтарем на відкритій для всіх вітрів темній вулиці”
43
Вище зазначалося, що коли йдеться про усну традицію чи зафіксовані на папері (чи магнітофонній плівці) особисті спогади, постає питання (і навіть більшою мірою) про вірогідність інформації. Подібне питання повинно виникати і тоді, коли маєш справу з будь-якою документацією. Можна з упевненістю сказати, що володіючи технологіями інтерпретації історичного матеріалу, а також власного бачення тих чи інших подій, дослідник певним чином трактує документи і врешті-решт подає свою картину минулого. Менш обтяжений спеціальними теоретичними знаннями інформант звертає більшу увагу не нате, як описати явище, а що про нього сказати. Тому наративи даного рівня за цим критерієм можуть не поступатися історіям, писаним на основі офіційних джерел.
Отже, проблема джерел для вивчення історії Другої світової війни є багатовимірною і складною. Усвідомлення дослідниками відповідальності перед суспільством і наступними поколіннями в цьому сенсі є лише одним з кроків до реалізації неосяжного евристичного потенціалу корпусу джерел,
яким представлені події цього періоду. Другим і, напевно, найважчим кроком має стати їх кваліфікована інтерпретація. Формування різних методоло-
40
Розділ 1. Питання методології та історіографії
гічних підходів з відповідним асортиментом наукових методик, бажання ризикувати й експериментувати у поєднанні з копіткою пошуковою працею це той шлях, який має забезпечити дослідженням проблематики Другої
світової війни гідне місце серед самодостатніх напрямів історичної науки.
1
Фон Хаген М. Повертаючись доісторії України // Критика. — 2007, червень. Число С. 12.
2
Грабович Г. Модель Культури // Критика. 2006. — Січень—лютий. Число 99—100.
3
Гуревич А.Я. Двоякая ответственность историка // Проблемы исторического соз- нания. Материалы международной конференции. Москва, 19—21 мая 1996 г. — МС. 18.
4
Зелдин Т. Социальная история как история всеобъемлющая / Пер. Е. Дахиной //
Thesis. — 1993. — С. 154—162.
5
Головко ВВ. Кризис в исторической науке: попытки экспликации понятия. — У
кн.: Теоретико-методологические проблемы исторического познания. Материалы Меж- дународной научно-практической конференции 1—2 февраля 2001 г. — Минск, 2000. Т. 1. — С. Див Ukraine Studies in the West: Problems and Prospects // Ukraine in the Seven- ties. Paper and Proceedings of the Mc. Master Conference on Contemporary Ukraine, Octo- ber 1974. Oakville, Ontario, 1975; Problems of Terminology and Periodization in the Teach- ing of Ukrainian History. Round Table Discussions at the Ukrainian Historical Conference. —
London, Ontario, 31 May 1978 // Rethinking Ukrainian History. Edmonton, 1981.
7
Hagen M. von. Does Ukraine How a History? // Slavic Review 54, no. 3 (Fall 1995);
Grabowich G. Ukrainian Studies: Framing the Context // Ibid; Kapeller A. Ukrainian History from German Perspective // Ibid; та ін.
8
Головко ВВ. Назв. праця. — С. 77.
9
Исторические записки. — 1995. — № 1. — С. 37.
10
Головко ВВ. Назв. праця. — С. 78.
11
Касьянов Г. Націоналізація історії чи образ Іншого // Критика. — 2000,
січень—лютий, число 99—100. — С. 22.
12
Зиммель Г. Проблемы философии истории // Избранное. — Т. 1. — МС. 530.
13
Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — МС and Categorisation // Ab
Imperio. — 2004. — N 4. — P. 77.
15
Рябчук М. Культура пам’яті та політика забуття // Критика. — 2006. — Січень лютий. — Число 99—100. — С. 18—20.
16
Барт М. Мифологии. — МС, 274.
17
Васильков Ю. Рожденные революцией // Литературная газета. — 2003; Вечер- ний Донецк. — 2003. — 16 марта.
18
Сербин Р. “Велика Вітчизняна війна совєтский міт в українських шатах // Сучасність С. 64.
19
Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939—
1945 рр.) — К, 1999. — С. 66.
20
Сербин Р. Назв. праця. — С. 64.
21
Гриневич В. Расколотая память: Вторая мировая война в историческом сознании украинского общества // Неприкосновенный запас. — 2005. — № 2—3.
22
Рябчук М. Назв. праця. — С. 18.
41
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна

23
Коваль М.В. 1941-й рік Проблеми історичної пам’яті // УІЖ. — 2001. — № 3. — С. Україна партизанська. 1941—1945. Партизанські формування та органи керівництва ними. — Наук.-довідкове вид. — К, 2001. — С. 25.
25
Міхман Д, Грайф Г. Єврейські лідери і єврейський опір. — У кн.: Катастрофа європейського єврейства. Навч. посібник. — Ч. 3—4. — К Вирій, 2005.
26
Полищук В. Нюрнберг наоборот — 2. Еще раз о попытках реабилитировать
ОУН-УПА // Кіевскій телеграф. — 2003. — 20—26 января. — С. 15, 16.
27
Солонин М. 22 июня. Анатомия катастрофы. Изд. второе, перераб. и испр. — М.:
“ЯУЗА” “ЭКСМО”, 2009.
28
Боряк Г. Проблеми подальшого реформування документоінформаційної сфери Архіви України. — 2005. — № 1—3. — С. Там само. — С. Архіви окупації 1941—1944. Упор. Н. Маковська. — К, 2006.
31
Русак А.В. Союзники гитлеровской Германии в войне против СССР. 1941—
1945. — К, 1998;
Руденко НМ, Русак А.В. Армія фашистського агресора Від перемог до поразок. 1941—1945 / Морально-психологічний аспект. — К, 1997;
Болянов-
ський А. Дивізія Галичина. Історія. — Львів, 2000; Його ж. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939—1945). — Львів, 2003.
32
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953. — У 2 кн. — К, 1994;
Потильчак О.В. Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939— 1954): Монографія. — К, 2004;
Його ж. Радянські табори військовополонених в Україні (1939—
1954): Організаційно-структурній аспект. — К, 2004;
Чайковський АС. Плен. За чужие и свои грехи. (Военнопленные и интернированные в Украине 1939—1953 гг.). — К, 2002.
33
Див.:
Вронська Т.В., Лисенко О.Є. Українські громади зарубіжжя в роки Другої
світової війни акції допомоги народу України. — К, Документи і матеріали з історії Організації Управлінських Націоналістів / Ред- кол.: В. Верига. — К, 2002. — Т. 7; Документи Комісії Державного планування ОУН
(КДН ОУН) / Упор. О. Кучерук, Ю. Чеченка. Наук. ред. Н. Миронець; Літопис Голготи
України (гол. ред. В. Цвєтков). — Львів, 1997. — Т. 3: Героїка ОУН—УПА. — 1997;
Сер-
гійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944—1953 рр.: Нові документи
і матеріали. — К, 1998; Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. — У х т. — Львів, 1997—2000 та ін.
35
Кокін С.А. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. Вип. 1. — К, 2000; Фонди з історії Української повстанської армії у державних архівосховищах України (1941—1957 рр.). — Вип. 1. — К, 1999; вип. 2 —
2000;
Лисенко О.Є., Марущенко О.В. Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія Бібліографічний покажчик публікацій 1998—2002 рр. — К Матеріали та документи Служби безпеки ОУН(Б) у х рр. / Упор Лисенко О.Є., Патриляк І.К. — К, ОУН в 1941 році. Документи. У х частинах. — К, 2006; ОУН в 1942 році. Документи К, Літопис УПА. Нова серія. — Т. 1—8. — К Торонто, 1995. — 2005.
38
Томпсон Г. Голос пришлого. Устная история. — МС. 63.
40
Принс Г. Усна історія. У кн.: Нові перспективи історіописання. — К, 2004. — С. 155.
41
Див.:
Vansina J. Oral Tradition of History. — Madison, 1985.
42
Принс Г. Назв. праця. — С. Там само. — С. Розділ 1. Питання методології та історіографії


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал