О. лисенко історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна



Скачати 413.94 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка2/3
Дата конвертації04.06.2017
Розмір413.94 Kb.
1   2   3
Термінологічна “війна”
Одночасно із заідеологізованою субординацією подій з радянської історіографії в сучасну перекочували ідеологеми комуністичної доби. Ця проблема могла б залишитися в суто схоластичній чи лінгвістичній площинах, якби не родова властивість продукованих партійними ідеологами вокабулярій вступати в конфронтацію з усім, чого вони торкаються. Досить давно, але точно з цього приводу писав П. Сорокін: Оскільки слова почали ідентифікуватися зі значеннями й цінностями, які вони означають, докази з приводу написання чи вимовляння слова можуть набути надзвичайної важливості. Простого називання абстракцій часто недостатньо для того, щоб перетворити їх на об’єктивну реальність з цінністю, набагато переважаючою її
власну внутрішню важливість. Звернемо увагу на головний акцент цієї
думки — аксіологічний. Адже саме з метою формування й закріплення ума- совій свідомості соціалістичної/комуністичної системи цінностей в історичну літературу примусово вживлювалися ідеологічні “імплантанти”, і саме тому так уперто намагаються подовжити їхнє життя деякі заангажовані історики (а ще більшою мірою — політики лівого табору).
Очевидно, спорадична ревізія понять в окремих публікаціях справи не вирішить. На часі — цілеспрямована інвентаризація і специфікація категоріального апарату, який, з огляду на тему даної книги, можна умовно поділити на дві групи. Першу репрезентують, так би мовити, наскрізні дефініції, вживані в радянських наративах і стосовні до всього періоду існування більшовицької системи, а також характеристики того, що відбувалося поза межами СРСР. Другу становлять терміни, якими оперують історики Другої світової війни.
Лінія протистояння у війні дефініцій проходить вже нарівні базової
ідіоми, якою позначається власне сам об’єкт дослідження. Ідеологема Велика Вітчизняна війна, яка з х років посіла виключне місце у всій ієрархії
понять, набула сакрально-трансцедентних властивостей, про що буде детальніше сказано нижче. У радянські часи термін Друга світова війна не те,
щоб зовсім затирався, однак уживався адресно і дозовано — до подій рр. та операційна інших театрах бойових дій. Аби не розхлюпати ідеологічне наповнення цього словосполучення, всі інші події подава-
19
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
лися під його егідою. Та й після 1991 р. будь-які спроби паралельного вживання інших дефініцій наштовхувалися на особливий спротив. Всі, хто доводив наукову доцільність і конкретність позначення періоду 1939—1945 рр.
як Друга світова війна, звинувачувалися у святотатстві, зневажанні пам’яті
полеглих і тих, хто бився проти нацизму в лавах Червоної армії. І вже зовсім
“у багнети зустрічалися терміни “німецько-радянська” чи “радянсько-поль- ська війна. Опоненти не вважали за аргумент, що в контексті Другої світової війни Радянський Союз вів агресивну війну з Фінляндією (зимову кампанію, “радянсько-фінляндську”). Тимчасом правомірність означення німецько-радянська війна цілком обґрунтовується з огляду нате, що по-перше,
Німеччина розпочала агресію проти СРСР й після початку бойових дій оголосила себе в стані війни з Радянським Союзом по-друге, за співвідношенням сил на німецько-радянському фронті Вермахт ніс основний тягар боротьби проти Червоної армії, а його союзники відігравали допоміжну роль;
по-третє, відпадіння союзників (Румунії, Італії та інших) не змінило характеру протистояння двохосновних супротивників по-четверте, акт про капітуляцію був прийнятий саме від німецького Верховного Командування представником Верховного Головнокомандування Червоної армії й одночасно
Верховним Командуванням Союзних експедиційних сил 8 травня 1945 р. в
Карлхорсті. Таким чином, термін “німецько-радянська війна є цілком легітимним з юридичної точки зору, а отже, може вживатися в науковій літературі як такий, що позбавлений ідеологічного навантаження, а також придатний для означення подій, які не вкладаються у дещо вужче смислове поле
ідеологеми Велика Вітчизняна війна. Адже такі аспекти, як відносини з союзниками по Антигітлерівській коаліції, участь радянських громадян у європейському русі Опору та іноземних громадян — у боях з гітлерівцями у складі частині з’єднань, сформованих на території СРСР, український і
польський національно-визвольні рухи, військовий полон, репатріація тощо з наукових позицій некоректно трактувати в руслі поняття Велика Вітчизняна війна. Самі ж радянські історики та сучасні адепти консервативної версії
війни ніби й не помічають явної суперечності в періодизації Великої Вітчизняної червня 1941 р. — 9 травня 1945 рр.) і реальним змістом подій, які
для Червоної армії завершилися Далекосхідною кампанією і ніби провис- ли” без прив’язки до Великої Вітчизняної війни. В цій ситуації логічним було б позиціонувати ці події як “радянсько-японську війну (9 серпня — 2 вересня р, оскільки вона мала всі її іманентні атрибути (оголошення війни,
бойові дії, підписання акту про капітуляцію, наявність військовополонених,
трофеїв тощо).
Всі перелічені військово-політичні акції (проти Польщі, Румунії, Фінляндії, Японії) становлять органічні складові, змістові частини Другої світової
війни так само, які війна проти Німеччини та її союзників. Однак з терміном
“Велика Вітчизняна — складніше. Існує чимала група дослідників, яка відмовляє йому вправі на статус наукової дефініції на тих підставах, що це плоть від плоті більшовицька ідеологема, якою обрамлений Великий міф”
війни, що ретельно творився Кремлем упродовж десятиліть. Представники
20
Розділ 1. Питання методології та історіографії
лівого крила політикуму, електорату, ветеранів й істориків саме з ідеологічних причин обстоюють необхідність вживання виключно цього словосполучення. Нарешті, значна частина фахівців вважає доречним перебування в науковому користуванні всіх понять, залежно від контексту подій, про які
йдеться. Усвідомлюючи брак універсальності терміна Велика Вітчизняна війна, вони залишають йому право на існування з огляду нате, що він уособлює зміст цілого спектра явищ, пов’язаних з мобілізацією радянських людей на боротьбу з агресором, їхньою участю у діях Червоної армії тане- регулярних збройних формувань, патріотичними виявами, нарешті, з історичною пам’яттю і меморіалізацією. Ігнорувати ці обставини — значить впадати в іншу крайність і тенденційність.
Ідеологічний інгредієнт присутній і в інших поняттях, якими оперують історики Другої світової війни. Наскрізна ідеологема народне господарство була покликана закріплювати переконання втому, що, по-перше, ефемерна соціалістична загальнонародна власність — це реальність та вища порівняно з капіталістичною форма власності. За популістською ширмою однією з наріжних тез більшовицької пропаганди проте, що народ — господар засобів виробництва, які служать його інтересам, приховувався справжній стан речей командно-адміністративна система, верхівку якої увінчувала Комуністична партія, а також тотальна державна власність на засоби виробництва.
У публікаціях сучасних істориків усе ще можна час від часу зустріти ще один рудимент — на перший погляд нічим непримітний вираз тимчасово окупована територія Радянського Союзу (України, Білорусії). Насправді й він ніс ідеологічне навантаження. Запущене в обіг словосполучення в якості
ключового слова містить прислівник тимчасово, який був покликаний підкріплювати віру в невідворотність вигнання ворога й повернення радянської
влади, а також слугував пересторогою для тих, хто співпрацював з окупантами на зайнятій ними території. Стійке закріплення даної словоформи в офіційних документах і наукових працях засвідчує його концептуальний зв’язок з радянською версією війни.
Не можна залишити осторонь і такий яскравий приклад творчості
більшовицького агітпропу, як український буржуазний націоналізм, трансформований у найбільш ревних виконавців соціального замовлення влади в
“українсько-німецький буржуазний націоналізм. Авторам цього “винаходу”
й на думку не спало, що націоналізм як ідеологія й політична практика не може бути прерогативою капіталістів. Адже буржуазії більш притаманні наднаціональні цінності, інтернаціоналізму сенсі зняття кордонів для руху товарів і капіталів, а отже, — ліберальні погляди. Не потребує особливих доказів й абсурдність другого, модифікованого варіанта цього виразу з огляду на повну несумісність геополітичних планів Німеччини й стратегічної мети
ОУН та інших самостійницьких інституцій, принципове й послідовне несприйняття Берліном українського націоналізму як загрозливої ідеології, атому ворожої гітлерівцям, що вживали контрзаходи проти будь-яких спробу напрямі відродження суверенної української державності.
21
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
Цей ряд можна було б продовжити. Але такий аналіз потребує спеціальної публікації. Тут варто лише наголосити, що головний нерв проблеми пролягає осторонь науки — у сфері ідеології й історичної пам’яті, чим і визначаються особливості підходів до її вирішення.
Перекодування комуністичних ідеологем у сучасну мета-мову має орієнтуватися на досягнення автентичності термінології. Для цього необхідно з’я- сувати особливості функціонування і технологічні прийоми більшовицького
ідеологічного апарату, феномену пропаганди і контрпропаганди уроки війни та повоєнного періоду.
Історична пам’ять, міфи війни та сучасні суспільні виклики
Напевно, жодна інша подія, окрім Голодомору, не залишила такий відбиток в історичній пам’яті народу України, як Друга світова війна. Цей недивно, коли зважити на її тривалість, глибину переживань у зв’язку зі втратою рідних і близьких, майна, руйнування звичайного укладу життя, жахливі
наслідки бойових дій та окупації, антигуманну політику гітлерівського й сталінського тоталітарних режимів.
Історична пам’ять функціонує за власними законами, хоча історичне значення будь-яких подій (втому числі й надбання фундаментальної науки) є її
складовою. В основі технології функціонування історичної пам’яті лежить виокремлення й закріплення в суспільній свідомості образів різноманітних подій шляхом апологетизації одних сегментів минулого й негації інших. Відтак характерними рисами історичної пам’яті є вибірковість, міфологізованість, сильний вплив ідеології та стереотипів, свідомій неусвідомлені романтизація, гло- рифікація, героїзація чи маргіналізація різних епізодів минулого.
Унікальність пам’яті про війнув Україні полягає втому, що вона містить такий заряд сейсмічності, який багато в чому визначає розкол суспільства.
За класифікацією німецького історика С. Трьобста, Україна належить до групи країн (схожа, але неоднакова ситуація — в Польщі й Угорщині, в яких тривають гострі дискусії з приводу суперечливих сторінок історії, причому провідне місце серед них посідає Друга світова війна. Вчений вважає
Україну єдиною серед держав СНД, де культура пам’яті стала важливим полем бою між двома основними політичними таборами — посткомуністичним
і націонал-ліберальним”
14
. Констатуючи наявність двох моделей пам’яті, вчений оцінює їх як приблизно рівні за чисельністю й дискурсивними ресурсами. При цьому ідеологічна конфронтація відштовхується одночасно від двох спадщин — тоталітарної й колоніальної.
Український дослідник М. Рябчук у статті Культура пам’яті та політика забуття”
15
з цього приводу зауважує, що українці “інтерналізували не лише комуністичну тоталітарну ідеологію з усіма її символами та наративами, ай переважно негативний, принизливий образ самих себе, накинутий колонізаторами. Внаслідок цього “будь-яка спроба переглянути комуністичне минуле неминуче тягне за собою потребу перегляду також колоніяльної спадщини і навпаки. Це робить, своєю чергою, весь процес ревізії, започатко-
22
Розділ 1. Питання методології та історіографії
ваний у перестройку і продовжений за незалежності, надзвичайно складним
і болісним. Причину цього вчений вбачає утому, що для багатьох українців радянські міфи й стереотипи злилися водне, стали істотною частиною їхньої ідентичности”. У широкому контексті це протистояння виходить на рівень боротьби двох проектів — українського і “малоросійського”, перший з яких інколи називають націоналістичним, прозахідним, “ліберально-де- мократичним”, а другий — “імперсько-шовіністичним”, антизахідним, “со- вєтсько-консервативним”. Український проект спрямований на повний розрив з тоталітарним минулим й орієнтується на європейські перспективи
України і загальнолюдські цінності “малоросійський” — прагне зберегти серцевину радянської спадщини, осучаснити її й інкорпорувати в євразійську спільноту, що має досить умовній розмиті обриси
15а
Обидва проекти не можуть обійтись без міфів. Трактуючи історичний міфу широкому регістрі (як узагальнений образ тих чи інших подій, синтезований з особистого досвіду і переживань, а також ідеологічних схем, інформативного й емоційного потенціалу літератури і мистецтва, наукових праць тощо, спробуємо простежити, у який спосіб функціонує цей феномен суспільної свідомості. Для початку окреслимо зміст поняття. Міф характеризується такими параметрами 1) він кристалізує у вербально-смислових формах суспільно вагомі явища і події 2) має протяжну генезу й певну дистанцію між тим, що відбулося і його інтерпретацією 3) позначений дискретністю, вибірковістю, тенденційністю оцінок, ідеалізацією, гіпертрофованим зображенням одних і применшенням та суто негативним сприйняттям інших епізодів. Усвідомлюючи всю відносність цього визначення, слід додати, що міфи слугують своєрідними маркерами теоретичних конструктів, смисловими паролями для їхніх носіїв. Історичні міфи можуть мати як негативний,
деструктивний характер, такі креативний зміст.
Адепти структуралізму, який поєднує методи соціології, семіотики,
структурної антропології, літературознавства та інших дисциплін, трактують міфу тісному зв’язку з ідеологією, що виступає як загальна і нерефлективна практика. На підставі аналізу культурного і сучасного міфу Р. Барт дійшов висновку, що завдання останнього полягає в перетворенні історичної інтенції в природу, а того, що відбувається — у вічне. У цьому спостерігається його схожість з буржуазною ідеологією. Однак існує і лівий міф. Учений пояснює сталінський міф як природу стосовно соціалізму
16
Носіями міфологізованої свідомості є майже всі люди, незалежно від громадянства, національності, статі, віросповідання тощо. Разом з тим тоталітарна система сформувала особливий архетип радянської людини, світогляді моральні установки якої були надзвичайно придатні для імплантації
спеціально підготовлених ментальних кластерів, на основі чого зростали міфологізовані уявлення про ті чи інші явища і події. Режим створив певну психологічну матрицю, яку “імплементували” у величезну масу людей за допомогою освіти і засобів масової інформації. Упродовж усього міжвоєнного періоду в країні плекалася культура страху, донощицтва, підозрілості, фанатичної довіри і любові до вождя і його наближених.
23
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
На підставі аналізу рапортів одного з працівників НКВС Ю. Васильков виокремив визначальні риси радянської душі. Перший — культ центру, інколи безликої, а здебільшого персоніфікованої сили, яка визначає і передбачає хід подій та ухвалює рішення. Це спричиняє дифузію відповідальності,
виправдання власної пасивності, очікування того, що хто-небудь наведе лад.
Друга риса — віра у ворога, який завжди поруч чи з відстані прагне нашкодити країні та її лідерам. Неважливо, хто це — імперіалісти, “троцькісти”,
“націоналісти” чи інші вороги народу, — важливий сам факт їхньої наявності. Нарешті, третя риса — мінімізація особистого самосприйняття я людина маленька, сиди і чекай що робити, — придумають вожді. Така позиція дає нібито відпущення гріхів, перекладає відповідальність на “верхи”
17
Звичайно, це невичерпна характеристика типових рис пересічного радянського громадянина. До неї можна було б додати сліпу покору перед всесиллям бюрократії, відсутність навичок використання демократичних свободі практики солідарних дій чи опонування владі в громадянському суспільстві.
Канадський історик Р. Сербин наголошує, що “міти можуть спричинитися до поліпшення, які погіршення, людського життя. Добревідомі хижацькі
міти, які оправдовували колоніялізм, расистські ідеології, ксенофобію, релігійну та іншу нетерпимість. Але існували також міти, які були використані в благородних цілях, наприклад, для поширення свободи, рівноправності, соціального і національного визволення, державного будівництва на демократичних засадах тощо. Очевидно кожен режим чи кожне суспільство творять міти собі на користь і витримують їх так довго, поки вони їм служать. З такою метою був вироблений совєтський міт Великої Вітчизняної війни. Він змінив Велику Жовтневу революцію як головний консолідуючий міт совєт- ської держави та об’єднуючий культ совєтського народу, і в цьому він був надзвичайно успішний. Дослідник ставить під сумнів корисність цього міту для державотворчих процесів у сучасній Україні, оскільки, уславлюючи “со- вєтський патріотизм, звеличуючи війну, визволення й перемогу, міт відволікає увагу від головного значення війни для України — великої людської
трагедії”
18
. З цим солідаризувався і М. Коваль, який писав, що в глянце- во-лакованій офіційній версії історії найбільшої з усіх війн людства не знаходилося гідного місця для належного показу ні безмірної народної трагедії, ні вирішальної ролі народу у врятуванні Батьківщини. Завершуючи логічну фігуру, Р. Сербин додає Концентруючи увагу на злочинах фашизму,
міт замовчує злочини комунізму — велику частину цієї трагедії. Визнаючи лише тих, хто захищав Україну від німців, він не знаходить такого самого почесного місця для тих українців, які під час війни боронили Україну, але перед совєтською імперією. Навпаки, цей міт їх далі трактує як ворогів. Допомагаючи втримувати сьогодні старий совєтський поділ українців на два ворожі табори, цей міт шкодить молодій українській державі”
20
Версія канадського вченого багато в чому збігається з думками інших авторів. Однак, визнаючи, що є історія, є міти, є й історія мітів”, він кваліфікує вираз Велика Вітчизняна війна виключно як міф. Та при більш неу-
24
Розділ 1. Питання методології та історіографії
передженому й детальнішому розгляді можна помітити, що подієве поле й власне міф далеко неповністю ідентичні. Міфологізована частина війни по- в’язана перш за все з гострими, неоднозначними її проявами. Водночас вже нині нарівні наукового знання, втіленого в опубліковані документи й глибокі
аналітичні праці, постає неміфологізований, наближений до тогочасних реалій, зріз подій. Абсолютно зводити історію до міфу — означає вихлюпнути разом з водою й дитину”.
Найбільшою больовою точкою, в якій стикаються і вступають в суперечність два міфи — національний і радянський, є проблема українського самостійницького руху. Сталінський режим усіляко переслідував представників українського сепаратизму, оголосивши війну тим, хто відстоював ідею відродження Української суверенної соборної держави. Радянський міф, який активно експлуатується певними політичними силами, виокремлює дві позиції співпрацю керівників ОУН з Німеччиною і теракти проти військовослужбовців Червоної армії, представників партійно-радянського активу. Національний міф акцентує увагу на тому, що ОУН, УПА та інші інституції самостійницького табору боролися за українську державність, що легітимізується всією традицією національно-визвольного руху й самим фактом існування сучасної незалежної Української держави. Про перебіг протистояння між апологетами двох міфів написано так багато, що це не потребує коментарів. Позиція одних цілковито за його повну моральну та правову реабілітацію, і навпаки. Зрозумілим є одне рано чи пізно проблему доведеться вирішувати удвох площинах науковці (причому не тільки історики, які вже багато зробили в цьому напрямі, ай правознавці, соціологи та ін.) мають максимально повно реконструювати полотно подій, а політики і
держава — ухвалити й закріпити у відповідних нормативних актах статус учасників національно-визвольного руху. Очікувати, що все якось владнається само по собі, — не варто, оскільки існують інтенсивні внутрішній зовнішні імпульси, спрямовані на посилення конфронтації в українському суспільстві, причому об’єктом інсинуацій та відповідних інформаційно-пси- хологічних сигналів, які раніше, залишаються події Другої світової війни. Є
ще одна обставина, яка не дозволяє споглядати цю колізію відсторонено і
пасивно. У вже згаданому матеріалі М. Рябчук окреслює її так Невирішеність підставового для багатьох українців питання протечи є вони повноправною більшістю у своїй країні, а чи соціально й мовно-культурно маргіналізованою меншістю, провокує етнічну (головно мовно-культурну) мобілізацію і формує (чи, власне, підтримує) в багатьох оборонну свідомість свідомість захисників обложеної фортеці. Така свідомість унеможливлює чи,
принаймні, істотно ускладнює будь-яку критику (чи самокритику) насос- кільки в ситуації гострого ідеологічного протистояння така критика може походити лише від них чи, принаймні, бути вигідною насамперед або й винятково “їм”»
22
Перемога держав Антигітлерівської коаліції у протистоянні з нацизмом і
фашизмом створила підґрунтя для міфу про переваги радянського військового мистецтва. І хоча його фактологічне наповнення здійснювалося через
25
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
гіперболізацію полководницького генія Й. Сталіна, Г. Жукова іще кількох представників вищого командного складу, що виявився під час наступальних операцій, ця теза екстраполювалась і на союзників, які, мовляв, погано воювали на Західному фронті й з різним успіхом — на інших театрах бойових дій. На її підкріплення в доперебудовні часи було кинуто кращі сили військових істориків. Пишним цвітом розквітнув мемуарний жанр, який фіксував до найменших дрібниць досягнення сталінських воєначальників (після цього рейтинг довіри до мемуаристики впав до найнижчих позначок. Та весь цей
“Везувій” літератури не зміг пояснити багатьох питань, які виникали у читачів чому Червона армія зазнала таких нищівних поразок на першому етапі
війни, чим спричинені геостратегічні прорахунки Кремля, яка причина гігантських втрат радянських Збройних Сил М. Коваль у статті й рік і проблеми історичної пам’яті” писав У свідомості як воєнного, такі наступних поколінь поняття “1941 рік увійшло синонімом трагедії неймовірних масштабів, що поставила народі країну на межу безодні. У новітній вітчизняній літературі, значною мірою звільненій від спроб приховати правду історії, події другої половини цього року оцінюються як катастрофа, страшна трагедія, поразка радянських військ, вкрай невдалий початок війни тощо.
Ніде правди діти у перші тижні та місяці пекельного протистояння Червона армія скоріше підтвердила прогнози німецьких генштабістів, аніж виправдала сподівання свого народу. Не вдаючись у детальний аналіз перебігу бойових дійна фронті, зазначимо, що і в 1942 рів період наступальних боїв рр. радянське командування припускалося багатьох помилок,
сповідуючи при цьому неафішований, але основоположний принцип досягати успіху кількісною перевагою, живою силою, а невмілими й нестандартними тактичними ходами, мобільними передислокаціями військ на ударні ділянки,
раптовістю, технічними засобами тощо. Коли буде знято ореол з наступальних операцій Червоної армії (військові історики вже працюють над цією темою, міф про перевагу радянського військового мистецтва безсумнівно відійде в минуле. Водночас, це зовсім не означає замовчування вдалих дій радянського командування, що стали однією зі складових перемоги.
Власну функцію виконував і міф про всенародний опір в тилу гітлерівських загарбників. Його призначення полягало втому, аби, з одного боку,
показати лояльність переважної більшості населення окупованих територій дорадянської влади і повне несприйняття ним нацистського режиму, аз другого — мобілізаційну спроможність радянського керівництва, здатного підняти проти агресора основну масу населення. Директивними вказівками республіканської влади цифру учасників комуністичного антифашистського руху Опору довели до півмільйона осіб. Насправді у складі добре організованих формувань зі зброєю в руках проти ворога на теренах України билося близько 50 тис. чола решта (320 тис. тих, хто упродовж 1960—1970 рр.
довів свою приналежність до партизанів) сприяли у різний спосіб народним месникам, або формально перебували у списках партизанських загонів та груп. Перебільшеними є і результати бойової діяльності партизанів та підпільників республіки, подані у звітах командування з’єднань і груп. Жодним
26
Розділ 1. Питання методології та історіографії
чином не применшуючи внесок учасників антинацистського руху Опору в розгром ворога, все ж слід визнати за умов, що виникли після встановлення окупаційного режиму, налагодити ефективний, масовий і повсюдний спротив було практично неможливо. Лише лісові райони північних і правобережних областей стали місцем активних бойових операцій та постійної присутності
партизанів. Урешті регіонів масового спротиву займанцям організувати не вдалося через ефективні контрзаходи спецслужб противника і брутальні каральні акції проти цивільного населення.
У навчальному посібнику Катастрофа європейського єврейства вміщено матеріал ізраїльських вчених Д. Міхмана і Г. Гройфа Єврейські лідери і
європейський опір. У невеличкому ліхтарику Міф єврейського руху Опору автори виклали власне ставлення до цієї проблеми. Після закінчення
Другої світової війни, — зазначають вони, — у громадській думці панувало почуття гордості та вдоволеності національним опором нацизму. Підпільні
рухи вважали тепер центрами героїчної боротьби зненависними окупантами, їхню діяльність неймовірно роздували. В результаті історична реальність постала як конфлікт чорного й білого чорними вважали німців, світлим, чистим, білим — рух опору. Це була своєрідна суспільна норма виявляється,
буквально всі чинили опір нацистам — крім, звичайно, колаборантів. І склалося враження, що тільки євреї не вчинили нічого суттєвого і йшли, як баранина бійню, чим їм і докоряли. Науковці доводять, що “систематичні
дослідження заперечують такі уявлення. По-перше, опір народів Європи був обмеженим і доволі швидко у значній своїй частині згас. Можна сказати навіть точніше тільки наприкінці війни, починаючи з другої половини 1943 р.,
збройний опір народів Європи досяг значних розмірів, справді завдаючи німцям відчутних втрат”
25
Одним зважливих елементів несучої конструкції більшовицької ідеології стала ціла теорія, стрижневими концептами якої стали твердження про
“морально-політичну єдність радянського народу, непорушний союз робітників і селян, єдність партії і народу, комуністів і безпартійних. Видаючи бажане за дійсне, правляча верхівка прагнула прив’язати до колісниці тоталітарного режиму все суспільство, перетворене на сіру, безлику, безправну масу, і водночас створити моральні підстави для переслідування тих, хто у той чи інший спосіб порушував цей моноліт. Те, що виступало як латентний феномен, відкрилося майже відразу з початком агресії Німеччини й
СРСР проти Польщі, вході радянізації Західної України, а особливо після нападу гітлерівців на Радянський Союз. Масові дефетизм і дезерція, антирадянські висловлювання, сприяння німецьким спецслужбам у виявленні й затриманні ворогів Райху” (комуністів, комсомольців, відповідальних господарських і радянських працівників, комісарів, громадського активу, євреїв),
колаборація, добровільний виїзд на роботи до Німеччини стали реальними результатами тестування населення окупованих територій на лояльність до сталінської системи.
У безпосередньому смисловому зв’язку із вказаними міфілогемами перебуває теорія про керівну і вирішальну роль Комуністичної партії у пере-
27
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
мозі над загарбниками. Дана проблема має два рівня. Перший пов’язаний з визначенням того, чим була Комуністична партія в роки війни і яку роль вона відігравала в тогочасних подіях. За Конституцією СРСР 1936 р. їй відводилося особливе місце. Згідно зі ст. 126 Основного Закону партія належала до громадських організацій, однак при цьому наголошувалося, що вона представляє керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, такі державних. Цей пасаж закріплював за Компартією унікальний статус громадського за формою і державного за функцією утворення. Монополізація партією усіх владних повноважень в країні — законодавчі, виконавчій судові
гілки цілковито підпорядковувалися Політбюро ЦК ВКП(б) — перетворила її
на своєрідний орден номенклатури, який мав необмежений вплив на всі суспільні процеси. Сталін зумів транспонувати владні повноваження спочатку на невелику групу наближених, а потім повністю узурпував керівництво державою, одноосібно вирішуючи найважливіші питання і лише заради проформи пропускаючи їх через Секретаріат, Президію та Політбюро ЦК, Державний комітет оборони, Раду Народних Комісарів, створюючи ілюзію колективного керівництва. Система управління, що базувалася на страхові і
неухильній покорі волі вождя, суворій централізації, не залишила жодних шансів для появи будь-яких виявів громадянського суспільства, демократичних форм волевиявлення і впливу на владу, т. зв. внутрішньопартійну демократію. Отже, партія де-факто стала ще одним інструментом влади в умілих руках справжнього генія інтриги, макіавелліянські принципи якого стали візитною карткою більшовицької партії.
Другий рівень проблеми дає змогу усвідомити дійсний вплив партійних комітетів на всі галузі життєдіяльності воюючої країни. Збереження дуалістичної управлінської вертикалі ЦК ВКП(б), РНК СРСР — ЦК КП(б) та
РНК союзних республік — обкоми партії й облвиконкоми — райкоми партії
і райвиконкоми — давало можливість партії залишатися на чолі управлінських структур, хоча партійні структури постійно й у всьому дублювали функції інших ланок державного апарату. Всі директивні документи санкціо- нувалися партійними органами, але їхнє виконання й відповідальність за наслідки покладалися на інших — виконкоми, наркомати, профспілки, комсомол, адміністрацію підприємств, правління колгоспів, армійське командування тощо. Такий специфічний розподіл компетенції давав змогу партії за будь-яких умов перебувати поза критикою. До того ж, ще попереду з’ясу- вання справжніх ролі й місця компартійних інституцій у Збройних Силах (при цьому очікувана картина, напевно, буде істотно відрізнятися від канонізованої у ті роки, як це сталося в процесі детального опрацювання тематики радянського руху Опору).
Лише глибоке комплексне опрацювання даної теми спроможне або наповнити словосполучення керівна роль Комуністичної партії новим зміс-
28
Розділ 1. Питання методології та історіографії
*
Верховна Рада СРСР та ради союзних республік з повноцінних законодавчих органів були перетворені на слухняних штампувальників указів, підготовлених невідповідними комісіями, а вищим партійним керівництвом.
том, або примусити відмовитися від нього як застиглого ідеологічного пос- тулату.
Тут вже згадувався національний міф, основу якого становить глори- фікований і героїзований образ учасників українського самостійницького руху. Та якими б не були очікування певної частини населення і запити політикуму, рано чи пізно викристалізується реальне місце ОУН, УПА та інших самостійницьких структур в суспільно-політичних та воєнних процесах
30—40-х років, критерієм чого слугуватимуть не симпатії чи антипатії певним чином заангажованих чи налаштованих група міжнародно-правові норми і
внутрішнє законодавство.
Свою тривалу історію має міф про стійку ксенофобію, притаманну українцям. Він розпадається на кілька етнічних міфів про антипольські та антиєврейські настрої титульної нації республіки. На підтвердження першого наводиться Волинська трагедія 1943 р, причому проблему педалюють не тільки радикальні кола в Польщі, ай деякі російські та українські автори.
Опускаючи загальний контекст українсько-польських відносин, політику гітлерівського й сталінського режимів, висмикуючи окремі факти й оперуючи сумнівними цифрами жертв, ті, хто підживлює цей міф, свідомо чи несвідомо віддаляються від історичних реалій і сіють розбрат між двома народами,
минуле яких сповнене багатьох гірких і болісних сторінок. Прикладом такої
міфотворчості можуть слугувати публікації канадського політолога В. По- ліщука, який стверджує, що від рук ОУН—УПА—СБ мученицькою смертю загинуло щонайменше 120 000 польського населення і тому до діяльності
ОУН—УПА (і СБ) не може бути байдужою і польська держава. Таких неймовірних даних не можна віднайти й у найбільш тенденційно талановитих польських авторів. Що ж стосується польської влади, то вона, незважаючи на провокації та проштовхування відповідних рішень, все зробила, аби не переводити проблему в політичну площину. Упродовж багатьох років польсько-ук- раїнська комісія істориків крок за кроком з’ясовувала всі обставини, причини
і наслідки міжнаціонального конфлікту і пропонувала результати наукових досліджень своїм урядам. Сторони зуміли на офіційному рівні відмовитися від взаємних звинувачень і знайти підґрунтя для порозуміння.
Дещо інший характер має міф про антисемітизм українців. Ігноруючи вікову історію співіснування двох народів на теренах України, його творці
зацікавлені в ескалації напруги у відносинах між ними. Час від часу закордоном з’являються публікації чи акції громадських організацій, політичних діячів, які інспірують загострення. Порівняно з попереднім прикладом, тут ситуація інша. Латентні форми побутового антисемітизму, що існували у всі
часи і переростали у відкриті антиєврейські дії, особливо болісно сприймаються єврейською громадськістю, коли йдеться про події Другої світової війни.
Привід для претензій дають поодинокі, але часто неспростовні факти причетності громадян України до поодиноких і масових убивств єврейського населення, яке планомірно здійснювали нацисти. На жаль, єврейським і українським історикам не вдалося започаткувати жодного помітного спільного проекту, кінцевою метою якого була б підготовка матеріалів, що не залиша-
29
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
ли б підґрунтя для спекуляцій. Очевидно, свою добру волюта професійну порядність мають виявити українські науковці. Ховатися від цієї проблеми чи не помічати її — значить “задавнювати хворобу”.
Один з міфів, який нині вжене фігурує в літературі, а існує нарівні колективної (групової) свідомості, базується на твердженні про переваги соціалістичної системи над капіталістичною. Протиставляючи економічний потенціал СРСР і Третього райху, радянські історики гіперболізували мобілізаційні можливості Радянського Союзу, пов’язуючи їх з найбільш прогресивними засадами господарювання, соціально-економічного ладу і соціалістичними формами власності. Водночас виводилися в тінь недоліки системи, створеної більшовиками. У такий спосіб здійснювалася некоректна екстраполяція максимальної відповідності військово-комуністичної моделі
таким викликам, як війна, на соціально-економічний та політичний лад більшовицько-тоталітарного зразка, далекого від ідеалів, про які твердила комуністична пропаганда. Крім того, автори, які писали на цю тему, старанно оминали порівняння економіки СРСР й США чи Великої Британії, а також всіляко мінімізували (коли не замовчували зовсім) значення ленд-лізу для зміцнення обороноздатності Радянського Союзу.
Старі й новочасні міфи мають різне спрямування й ідеологічне забарвлення, і чим більшав них частка політичного компоненту, тим глибша суперечність між закріпленими в них концептами й історичним знанням. Функція науки в цьому випадку полягає втому, щоб акумулювати історичні знання й спростувати міфи. Втім, самі міфи здатні стимулювати наукові зусилля, коли це потрапляє в резонанс з певними суспільними потребами й викликами.
З огляду на викладене вище головним викликом сучасності є незбіг історичної пам’яті про війну у її учасників і тиху кого вона сформувалась у
50—60-ті рокита самоідентифікації сучасних поколінь в незалежній Україні. Від влади це вимагає дуалістичної, гнучкої лінії уставленні дорадянських ветеранів і тих, хто боровся за Українську соборну суверенну державу в лавах самостійницьких формувань. У зв’язку з цим постає необхідність моральної і юридичної реабілітації всіх репресованих за протидію сталінському тоталітаризму в будь-якій формі, що передбачає перегляд низки правових нормі кваліфікацій. Та оскільки це питання залишається предметом спекуляцій кількох політичних партій, а також створює додаткові канали тиску на українське керівництво ззовні, очікувати на негайне його вирішення не дово- диться.
На найвищому державному рівні ставиться питання про надання учасникам самостійницького руху статусу учасників бойових дій і ветеранів війни з відповідними соціальними гарантіями. Обласні ради західних регіонів України, не очікуючи відповідних рішень Верховної Ради і Кабінету Міністрів
України, ухвалили такі рішення. Про суспільний резонанс цієї проблеми свідчать розкол ветеранського руху України у 1996 р, створення Урядової
комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА та робочої групи істориків, яка підготувала велику кількість монографій, збірники документів, довідкові матеріали й історичний висновок і довела його до відома Уряду і громадськості.
30
Розділ 1. Питання методології та історіографії
Відсутність правової оцінки й аргументованого висновку гальмують законодавче вирішення проблеми. До того ж, значна частина населення України неготова відмовитися від успадкованих від радянських часів стереотипів у сприйнятті українського національно-визвольного руху.
Важким питанням, що очікує вирішення, є звинувачення окремих українських військово-політичних формувань та інституцій у колаборації з нацистами та злочинах проти цивільного населення, що лунають час від часу на сторінках зарубіжних ЗМІ й викликають гостру реакцію тих, хто заперечує чи підтверджує такі факти. Найчастіше об’єктом подібних звинувачень є Дружини українських націоналістів (за німецькими документами — Спеціальний відділ “Нахтігаль” та Організація Роланда також дивізія СС “Галичина”.
Дискусії точаться навколо причетності цих частин до вбивств єврейського і
польського населення, каральних акційна території Білорусі. Питання залишатиметься відкритим до того часу, допоки не будуть оприлюднені всі документи, що збереглися і можуть пролити світло на всі суперечливі епізоди.
Сталінський режим широко практикував масові репресії і в період війни.
Першими його жертвами стали мешканці західноукраїнського регіону — поляки та українці, сотні тисяч яких було вивезено у східні райони СРСР, ув’яз- нено чи розстріляно. Об’єктом депортації стали цілі етнічні групи — німці,
кримські татари, представники інших національних груп. Задля ліквідації соціальної бази повстанського руху радянські і польські комуністичні власті
організували широкомасштабний трансфер поляків з України до Польщі, та українців, які мешкали на польських територіях, — в УРСР 1944—1946 рр.
Примусовий характер переселення дав підстави для кваліфікації цих дій як депортації.
Попри спроби певних радикальних кіл змістити полеміку довкола гострих аспектів українсько-польських відносин уроки Другої світової війни у звинувачувальне русло, дискусія набула конструктивного характеру. Упродовж багатьох років науковці обговорювали всі без винятку, втому числі й не зовсім приємні сторінки спільного минулого, а політики на підставі підготовлених ними матеріалів (а це — сотні збірників документів, монографій,
публікацій у пресі і науковій періодиці) крок за кроком наближалися до порозуміння, свідченням чого стала зустріч Президентів Польщі та України на
Волині влітку 2004 р. Науковим наслідком цих зусиль стала публікація матеріалів Міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни під назвою Україна — Польща важкі питання, а також унікальний документальний проект Польща та Україна у тридцятих роках ХХ століття, здійснений Державним архівом Служби безпеки України і Центральним архівом міністерства внутрішніх справі адміністрації Республіки Польщі. Завдяки цьому дослідники і широкий читацький загал одержали змогу ознайомитися з документальними пластами, які істотно доповнюють наші знання про драматичні сторінки українсько-польського співіснування в період 1939—1947 років, а також дають змогу громадянам двох сусідніх країн краще зрозуміти один одного, коли йдеться про суперечливі
епізоди їхнього історичного буття.
31
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
На сьогодні практично єдиним викликом, на який отримана адекватна (у можливих межах) відповідь, стала проблема робочої сили з України, що вивозилася на роботи до Райху та окупованих ним країн. Так звані остарбайте- ри чи примусові робітники одержали матеріальну компенсацію від урядів
ФРН і Австрії. Моральна реабілітація остарбайтерів здійснюється шляхом публікацій результатів наукових досліджень, а також усних свідчень, щоденників, інтерв’ю.
Очевидно, тільки час нівелює гострі суперечності, якій донині залишаються не лише приводом для наукових і політичних дискусій, ай чинником, що перешкоджає консолідації нації. Звичка підтримувати в собі непримиренне ставлення до тих, хто не є однодумцем, яку послідовно закріплювали в психології радянських людей ідеологічні служби, заважає прискоренню цього процесу. До того ж, існують зовнішній внутрішні фактори, зацікавлені в ескалації напруги в Україні, дестабілізації суспільства і влади.
Одним з прикладів того, як події війни перетворюються у виклики і прямі загрози для сучасної України, є проблема міжконфесійних відносин у вузькому контексті й релігійна ситуація взагалі.
Зустрівши в особі Греко-католицької і Римо-католицької церков принципового опонента, більшовицький режим щез кінця 1939 р. виношував плани
їх витіснення, ато й повного знищення. До початку агресії Німеччини проти
СРСР для цього забракло часу. Період окупації показав, що гнучкіша релігійна політика німців принесла їм відчутні дивіденди (причому не тільки у формі стриманої лояльності духовенства й частини віруючих). Водночас
Сталін отримав додаткові аргументи для наступу на католицькі конфесії.
Усвідомивши, що релігійні об’єднання вигідніше не переслідувати і гнати, а використовувати, вождь різко змінив курс, відновив патріаршество в Руській православній церкві з прихованим наміром перетворити її на державну єдину, керовану релігійну організацію, що мала стати ще одним привідним пасом у взаєминах влади і народу. Уніфікація релігійного простору була неможливою, оскільки авторитет католицьких священиків у західних регіонах України й Білорусі не давав змоги розраховувати на безперешкодне поширення комуністичних цінностей і світоглядних схем. Та гордіїв вузол”
було розрубано притаманними Сталіну методами. Трансфер цивільного населення між Польщею та Україною 1944—1946 рр. позбавив прочан римо-католицькі костели в УРСР. А Греко-католицьку церкву було ліквідовано в 1946 р. на Львівському соборі, коли спецслужби організували її злиття з
УПЦ. Дещо пізніше за схожим сценарієм було знищено греко-католицьку
єпархію в Закарпатті.
Можливо, на цьому б уніатська проблема була б вичерпана. Однак
Кремль явно переоцінив свою здатність впливати на такий тонкий і водночас самодостатній феномен, як релігійна свідомість. Загнавши УГКЦ в катакомби, тоталітарний режимне зміг витравити віру людей, знищити засади,
на яких латентно функціонувала греко-католицька спільнота. А коли захитався Союз, греко-католики на повний зріст поставили питання про повернення храмів і церковного майна, що перейшли до УПЦ після 1946 р. Звісно,
32
Розділ 1. Питання методології та історіографії
це викликало спротив православних (при цьому держава, як завжди, м’яко кажучи, запізнювалася з ухваленням відповідних рішень, не кажучи вже про повну відсутність попередніх прогнозів можливого розвитку подій. Як наслідок, у багатьох населених пунктах конфлікти міжправославними і греко-католиками набули характеру, загрозливого для здоров’я і життя людей.
Минуло два десятиліття, а проблема залишається не тільки до кінця невирішеною, ай набула нового напруження Православна церква звинувачує
УГКЦ в прозелітизмі й зазіханні на її канонічну територію (один з доказів спорудження кафедрального собору УГКЦ у Києві).
Слід визнати наявність ще однієї проблеми, що виростає до рівня виклику українській нації як спільноті. Йдеться про аберацію сегмента історичної
пам’яті, пов’язаного з війною, а також про різке затухання інтересуй рефлексії на ті події у молодої генерації, атрофію виховного ресурсу в цьому секторі суспільного впливу й дидактики. Минуле річної давнини розмивається й блякне на фоні свіжих локальних збройних конфліктів, терористичних акційна кшталт тієї, що сталася 11 вересня, природних катаклізмів і
техногенних катастроф. Окрім того, розхитування й наукова компрометація радянської версії війни (Великого міфу) має одним з наслідків дегероїзацію, деромантизацію війни, переведення її в розряд звичайних сторінок історії. Боротьба з сакралізованими символами комуністичної добив деяких регіонах супроводжується ліквідацією пам’яток, пов’язаних з війною. Зважаючи нате, що більшість меморіальних місць такого характеру є втіленням пам’яті про загиблих, начільному місці перебувають неполітичний, а загальногуманістичний компонент, тому їхнє прирівнення до пам’ятників комуністичним вождям не може вважатися коректним.
Менш помітними наслідками війни (влада не заохочувала їх актуалізацію) стали посттравматичний синдром, важкі морально-психологічні травми мільйонів людей, які пережили війну. Та особливо постраждала від війни така найменш захищена категорія українців, як діти. Лише через 60 років після закінчення війни держава повернулась обличчям до цієї проблеми. І хоча поява статусу діти війни та відповідних соціальних гарантійне розв’язує
всього комплексу питань, пов’язаних з моральною і матеріальною компенсацією страждань і збитків, яких зазнали ці люди, принципово важливим є
добра воля і бажання надати їм допомогу й підтримку в цей складний час.
Серед найжахливіших наслідків війни — фізичне каліцтво і страждання мільйонів людей. Заходи держави у справі реабілітації й соціальної адаптації інвалідів не дають підстав звинувачувати її в байдужості до цієї категорії
учасників війни. Однак підходи до її розв’язання викликали чимало нарікань тих, хто без протезів, спеціального обладнання, своєчасної й кваліфікованої
медичної допомоги, а також працевлаштування почувався на узбіччі життя.
Доводиться констатувати, що за належного ставлення до інвалідів війни життєвий шлях і повноцінну суспільну діяльність багатьох з них можна було б істотно подовжити.
Ще складніше лікуються морально-психологічні травми, спричинені
втратою рідних і близьких, особистими враженнями, важкими спогадами. У
33
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
СРСР до належної уваги в цій царині справа такі не дійшла, тому кожен вирішував власні проблеми по-своєму. Хто захоплювався роботою, хто — мистецтвом, фізичною культурою і спортом, хто — дачним садівництвом і городництвом, але для скількох ветеранів єдиним порятунком від нав’язливих картин війни здавався алкоголь З відомих причин алкогольна тема в жодний спосіб не пов’язувалася з війною і не розглядалась у цьому ключі.
Тому мий нині маємо доволі приблизне уявлення проте, як різні категорії
населення виходили з війни, як вибудовували власні стратегії виживання в складних умовах повоєнного голодуй руїни.
Війна залишила по собі мільйони покараних, репресованих, депортованих. Примусова міграція, евакуація, втрата майна, звинувачення в зраді батьківщині, “колаборації” і т. ін. перетворювали величезні групи населення на людей другого сорту, налаштовували проти них суспільну думку, суттєво обмежували можливості для соціального маневру. І донині окремі сільські
громади в Західній Україні розколоті прихована від стороннього ока лінія розмежування роз’єднує тих, хто був депортований радянськими спецслужбами за сприяння ОУН та УПА, й тих, хто залишився й співпрацював з більшовицькою владою.
Очевидно, українському соціуму і владі доведеться ще довго долати негативні наслідки війни, давати адекватну відповідь на пов’язані з нею виклики. Й від того, у якій спосіб і на якому рівні це буде зроблено, залежатиме,
так би мовити, індекс нашої цивілізованості й наближення до розвиненого громадського суспільства.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал