О. лисенко історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна



Скачати 413.94 Kb.

Сторінка1/3
Дата конвертації04.06.2017
Розмір413.94 Kb.
  1   2   3
О. ЛИСЕНКО
Історіописання Другої світової війни
як самостійна субдисципліна
ослідження історії Другої світової війни давно оформилися в самостійний науковий напрям. Окрім предмета опрацювання, він володіє
власними організаційними формами (спеціалізованими відділами академічних установ, центрами, робочими групами, постійно діючими по- шуково-видавничими структурами, асоціаціями, комітетами, науковими форумами тощо, методологічними підходами, методичним інструментарієм,
жанрами публікацій зданої тематики, а також стабільно високим рейтингом зацікавленості збоку суспільства і влади. І це недивно адже за змістовним наповненням, суперечливістю подій та неперехідним значенням для розвитку людства Друга світова війна посіла особливе місце серед історичних мегалітів, які привертають особливу увагу науковців. Та як це непара- доксально, саме визначення, так би мовити, цивілізаційних обрисів цього багатошарового явища, його взаємозв’язків з іншими — попередніми, одночасними й пізнішими — подіями, а також його історіософська інтерпретація залишилися майже незайманими у вітчизняній історіографії. Цей закид стосується не стільки розгляду конкретних причин гігантського збройного конфлікту, його перебігу і наслідків, скільки аналізу асоціативного ряду, того незбагненно тонкого, часто невловимого мережива мотивацій, інтересів,
сподівань, розчарувань, інсинуацій і фальсифікацій, що оточувало цю війну,
прагнення утвердити власний погляд на тогочасні події, втамувати почуття справедливості, помсти чи реваншуватися або виправдатися. У цьому коловороті людських воль, чесноті марнославства війна стократ переломлюється через індивідуальний і колективний досвід, віддзеркалюється ума- совій свідомості, закріплюється в художніх, ідеологічних, психологічних символах, фобіях, гаслах, міфологемах. Осягнення цих багатоманітних виявів, імпульс яким дають явища воєнної доби, неможливе без урахування найменших деталей, з яких зіткане багатовимірне, стереоскопічне історичне полотно.
Наявність суто військових, політичних, економічних, соціальних, етнічних, конфесійних, культурних, морально-психологічних сюжетних ліній перетворює війну на поліморфний об’єкт, що вимагає міждисциплінарних підходів, застосування синтетичних і специфічних методик.
Останнім часом відбувається поступова інституалізація відгалужень, що,
як свого часу військова історія, теорія військового мистецтва, політична історія війни, перетворюються на повноцінні дослідницькі ніші. Йдеться про утвердження соціальної, усної історії, військової антропології, історії повсяк-
9
Д
денності, які на воєнному ґрунті” виявили свою перспективність і надзвичайно високий евристичний потенціал.
Період 1939—1945 рр. залишається і донині одним з найцікавіших для тих, хто виконує дисертаційні проекти. Адже навіть саме емпіричне поле цієї
теми, позначене особливими внутрішніми суперечностями, динамізмом, драматизмом, численними виходами в повоєнні роки і сучасність, не може не розбудити дослідницький інтерес.
Вітчизняна історіографія на тлі світових наукових тенденцій
Стало вже загальним місцем говорити проте, як західна (а віднедавна і
східна) наука випереджає вітчизняну. Але стан української історіографії, якщо окреслювати ситуацію загалом, виглядає, принаймні, обнадійливо. Тут можна прислухатися й до такого авторитета, як Марк фон Хаген. Упродовж останнього десятиліття, — писав він усередині р, — чимала частина української історичної наукової спільноти різною мірою інтегрувалася в розмаїті форми міжнародної співпраці та проекти. Визнані історики мали і мають практично необмежені можливості виїжджати для досліджень закордон праці багатьох із них перекладають на головні для науковців європейські
мови, а їхні розвідки включають до авторитетних збірників...
Завдяки потужній хвилі публікацій емігрантських та інших, раніше заборонених, досліджень і перекладу важливих європейських праць українські
історики загалом, усупереч жорстокому обмеженню державного фінансування університетів та академічних інституцій, мають зі своїми колегами з-поза України спільний резерв посилань і концепцій. Вони видають нові архівні джерела й раніше неопубліковані рукописи, що уможливлюють нові
погляди на історію України. Справді, за час, що минув від 1991 року,
спільнота українських істориків зуміла перейти період реабілітації створених у діаспорі наративів і запропонувати нові, базовані на власному досвіді”.
Найголовнішим, на думку автора, є те, що сучасні українські науковці, коли порівняти їхній статус з націєтворчою місією минулих поколінь і взятою на себе роллю державотворчих елементів (staatstragende Elemente), викроїли для себе трохи автономного простору і тепер можуть писати критичну історію для своєї держави та її минулих суспільстві не лише тому, що держава, навіть післяпомаранчева, значною мірою збайдужіла до свого минулого. У такий розгорнутий спосіб М. фон Хаген дає відповідь на ним же кілька років тому поставлене запитання Чи має Україна історію?”
Можливо, констатації визнаного майстра цеху істориків слід сприймати,
до певної міри, як моральну підтримку українських колег і тих позитивних тенденцій, що з’являються в Україні. Адже при ближчому розгляді проглядаються доволі суперечливі історіографічні тенденції, що віддзеркалюють нинішній етап становлення української державності і творення української
політичної нації.
Радянська історіографія була ізольованою, деформованою ідеологічним пресом частиною світового історіописання. Контакти з “зовнішнім
10
Розділ 1. Питання методології та історіографії
світом відбувалися не за усталеними в цивілізованому світі алгоритмами наукового діалогу, а за антитезою все, що не потрапляло в унісон з комуністичною версією Другої світової війни, таврувалося, відкидалося, звинувачувалося в тенденційності, пояснювалося антирадянськими настроями і політикою західних держав. Переведена у суто політичну площину полеміка,
яку генерували яструби по обидва боки залізної завіси, спрямовувалася режисерами холодної війни. Обопільні спроби сформувати образ ворога у вигляді імперій зламали наметі водночас перетворити власну історію на зразок, який мав би виховувати громадян на ура-патріотичних гаслах і водночас демонструвати привабливі частини фасаду кожної політичної та соціально-економічної системи перед світовою громадськістю.
Замовчування незручних тем чи епізодів війни використовувалось у всіх країнах. Таку Великій Британії термін нерозголошення деяких категорій документів сягає 50 і навіть 70 років, у Сполучених Штатах Америки видаються лише офіційно сформульовані документи, а стенограми переговорів і дипломатичних контактів залишаються в архівах. Французький уряд тривалий час не дозволяв публікувати джерела з історії дипломатії, датовані починаючи з вересня 1939 р, і лише нещодавно з’явилися документи, в яких відбиваються основні напрями політичного курсу Парижа 1939—1941 рр. Водночас у західних країнах видано сотні томів та спеціальних документальних серій, у яких досить детально викладено хід бойових дійна всіх театрах війни, матеріали судових процесів, на яких були засуджені головні винуватці злочинів проти людства. Звичайно, американська історіографія не була позбавлена глорифікаторських мотивів, а також тверджень проте, що головним театром бойових дій був зовсім (або не лише) німецько-радянський фронт, ай Тихоокеанський. Демонізація Радянського Союзу до певної міри також стала однією з рис ідеологізованих праць, хоча здебільшого їхніми авторами виступали “радянологи”, тобто ті, хто писав у такому ключі з власних переконань чи за гроші (а здебільшого поєднуючи те й інше. Особливо дратувало комуністичних лідерів те, що на Заході не визнають беззастережно провідну роль
СРСР у розгромі наці-фашизму. Заради справедливості слід зазначити, що завдяки ідеологічному протистоянню х років ХХ ст. Радянський Союз,
а потім і його правонаступниця — Російська Федерація — опинилися у моральній ізоляції, що проявилося у свідомому применшенні ролі радянських
Збройних Силу подіях 1939—1945 рр. Те, що таку позицію обстоювали навіть у вчених колах ще донедавна не надто впливових держав (особливо яскраво це виявилося під час однієї з міжнародних конференцій в Ірані у р, коли місцеві науковці педалювали тему окупації їхньої країни Червоною армією, засвідчило поразку в ідеологічному протиборстві і прагнення ревізувати спільні цінності Антигітлерівської коаліції. Щоправда, таке перезавантаження матриці усталених поглядів навійну стало наслідком дискредитації цих цінностей самими їхніми творцями — державами, що перемогли нацизмі фашизм, але через кілька років по тому розпочали холодну війну”.
Втім, у самому Радянському Союзі склалася своєрідна ситуація. Незважаючи нате, що воєнний період став ударною будовою ідеологів та істо-
11
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
риків, керівництво країни не поспішало відкривати архіви і таємниці, суворо дозуючи інформацію, яка з’являлась удрукованих виданнях. На пальцях однієї руки можна перелічити документальні видання (найвідоміші з них — російськомовні збірники документів і матеріалів “Преступные цели — преступ- ные средства” (М, 1968), “Совершенно секретно Только для командования.
Стратегия фашистской Германии в войне против СССР” (М, 1967) кількаразово перевиданий “Нюрнбергский процесс” та тритомна “Советская Украи- на в годы Великой Отечественной войны. 1941—1945” (К, Як відомо, Москва надіслала свого обвинувача (Прокурора СРСР Р. Ру- денка) на Нюрнберзький судовий процес. Як один з переможців, Радянський Союз міг спільно з союзниками моделювати його хід і закладати відповідні рішення (до речі, те саме робили й американські та британські військові юристи. Однак на відміну від них, радянська сторона опублікувала не всі матеріали військового трибуналу (чи хоча б більшість з них, а лише
“вибрані твори. Таку р. з’явилося 7-томне, утомне їх видання, а в 1964 р. в перекладі з німецької (?!) — книга Судовий процесу справі верховного головнокомандування гітлерівського вермахту Вирок п’я- того американського військового трибуналу, виголошеного в Нюрнберзі
28 жовтня 1948 р російською мовою. Між тим, саме на цьому процесі, що не мав до того аналогів, давалася правова оцінка багатьох подій Другої
світової війни і формувався новий блок міжнародно-правових дефініцій,
якими певні явища виводилися за межі юридичного поля, а інші — легітимізувалися. Те, що в СРСР уперто не бажали публікувати вичерпну інформацію про Нюрнберзький трибуналі його рішення, примушує думати, що по-перше, далеко не всі вони задовольняли Кремль, а по-друге, там йшлося проте, чого радянським людям не слід було знати.
Дивно, що сучасна Українська держава, декларуючи розрив з радянською спадщиною, не виявляє зацікавленості втому, аби оприлюднити всі
основні матеріали цього судового процесу. Під час однієї з офіційних зустрічей нарівні віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань і заступника міністра закордонних справ України урна якій обговорювалися питання, пов’язані з воєнною добою, вони з подивом виявили, що існує така проблема (хоча й після того справа не зрушила з місця. Лише посольство
Німеччини в Україні відгукнулося на наше прохання і передало до Інституту
історії України НАН України диск з матеріалами Нюрнберзького військового трибуналу обсягом 33 тис. сторінок німецькою мовою. Та невідомо,
скільки ще часу піде на вивчення й публікацію документів, що вперше потрапили до вітчизняних науковців.
В останні 15—20 років значно розширилися інформаційні обрії за рахунок Інтернет-ресурсів, книгообміну, видання перекладених книг. Але, які колись, більшість архівосховищ світу залишаються для українських дослідників недосяжними. Спільна радянська історія, втілена в архівних документах, монополізована Російською Федерацією, а рівень відкритості і доступ до них коливається залежно від політичної кон’юнктури і взаємин з тим чи
іншим урядом України. Щоправда, у 2007 р. українські науковці розпочали
12
Розділ 1. Питання методології та історіографії
спільний проект Країна у вогні. 1941 рік, в якому задіяні співробітники
Інституту історії Білоруської АН, Інституту всесвітньої історії РАН та Інституту історії України НАН України. Синтетичне видання має складатися з трьох частин, підготовлених кожною стороною і включати історичний нарис та підбірку документів.
Восени 2007 р. в Києві двічі побували делегації Генштабу Збройних Сил
Російської Федерації, до складу якої входили співробітники Інституту воєнної історії Міністерства оборони РФ. Під час зустрічі, окрім іншого, обговорювалися питання про можливість участі українських військових та цивільних фахівців у створенні багатотомної “Истории Великой Отечественной войны”. Звичайно, вітчизняні дослідники зацікавлені у подібних проектах,
оскільки це дає змогу опрацювати джерела, зазвичай закриті для них.
Останнім часом вітчизняні історики активно опрацьовують польські архівні фонди, чого не скажеш про архівосховища Німеччини, Румунії, Великої
Британії, США та інших країн.
«Нова фактура історії, — за словами Г. Грабовича, — означала не тільки (і не стільки) відчуття матриці нового, універсального світового простору (поняття глобалізму тоді ще не існувало, а усвідомлення необмежених можливостей у роботі з історичним матеріалом. Повоєнний етап розвитку
історіографії (з певними умовностями він тривав до середини х років),
здається, вичерпав можливості суто воєнної та політичної історії, що свого часу стали базовими для наступних проривів. Звичайно, відбувалося це не механічно
(шляхом заперечення заперечення, а інколи й паралельно, одночасно з традиційними формами історіописання. Та вже у ті виникає помітна “опозиція”
класичному історизму. А. Гуревич з цього приводу зазначав, що історична наука перестає бути полонянкою ціліснотяглих апріорних метафізичних конструкцій. Історики проголосили Декларацію незалежності свого ремесла»
3
Монополію етатистської історіографії остаточно підірвали представники тоді ще молодого покоління науковців, які, за образним висловом Т. Зелдіна,
прагнули поринути у хвилю нового ентузіазму, а не тягнутися по розбитій колії традиційної історії. З часом оформився авангардний напрям, що став синонімом нової історії. Часто його позначають як нову соціальну історію, віддаючи належне попередникам, які ще в кінці XIX ст. почали працювати у сфері індустріальної історії. Які тоді, у ті роки переорієнтація на нові
підходи була свідченням демократизації наукового процесу, з тією лише різницею, що науковці другої половини ХХ ст. пішли далі у вимогах емансипації
від консервативних добропорядних схем та підходів. Від історії королів,
держав та війн (О. Хінтце) до повної свободи інтерпретації (Т. Зелдін) — такий стрибок мав забезпечити історії якщо неповернення позицій, які вона посідала на рубежі XIX і ХХ століть, то принаймні статус повноцінної наукової
дисципліни. Згодом пророслий оформилися нові напрями — усної, інтелектуальної, жіночої та гендерної історії, воєнної антропології, історії повсякденності й побуту тощо. Позиціонуючи себе як історію без політики”
(Дж. М. Тревельян) ці субдисципліни набули власного дослідницького інструментарію, понятійного апарату й засобів організації матеріалу у текстах.
13
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
Радянські науковці непросто “проґавили” цей момент вони принципово не бажали займатися “мелкотемьем”, та їм і не дозволили б збитися на манівці пильні куратори з ідеологічних відомств.
В результаті сейсматика політичних процесів доби перебудови та розвалу Союзу РСР спричинила непросто кризу історіографії (вона існувала й до цього, а справжній дисциплінарний обвал. У пошуках надійних орієнтирів погляди багатьох науковців звернулись убік істориків української діаспори.
Здавалося, що саме вони можуть вказати вірний і єдино правильний шлях і
засоби інтеграції у світове наукове співтовариство. Стисло і зрозуміло сформульовані позиції, гостро спрямовані проти комуністичного режиму, виразна національна домінанта, чітке розмежування своїх і чужих перетворювали праці зарубіжних авторів українського походження на бестселери і навіть основні підручники для середньої та вищої школи (книга О. Субтельного).
Перевидана в Україні монографія В. Косика Україна і Німеччина у Другій світовій війні (1993 р, а також підготовлений ним документальний тритомник і донині залишаються віхами, на які рівняється більшість вітчизняних науковців. Це можна зрозуміти з огляду нате, що праця В. Косика базується на такій кількості документів з німецьких архівів, про опрацювання яких жоден з українських істориків не міг і мріяти. Поряд з тим, у діаспорі вийшло чимало помітних публікацій з історії війни, авторами яких виступили М. Про- коп, Л. Шанковський, Л. Винар, Я. Гайвас, П. Балей, С. Мечник, І. Гриньох,
А. Камінський, С. Бандера, Т. Бульба-Боровець, Д. Мирон, Я. Стецько, П. По- тічний та інші. Більшість з них були активними учасниками самостійницького руху уві та повоєнні роки, що накладало доволі відчутний відбиток на їхні тексти. Виразні партійні платформи, гостре полемічне забарвлення,
несприйняття жодних аргументів опонента перетворювало ці публікації на своєрідний жанр полемічної літератури національного спрямування, що не зовсім вкладалося в рамки наукових вимог. Однобічні, суб’єктивні, заідеологізовані підходи у поєднанні з однорідною, вузькою джерельною базою ще більше знижували наукову вартісність цих видань. Вказані обставини дали підстави для тверджень проте, що діаспорні історіографії самі перебувають у кризі й, окрім того, як націоналістичні є не цілком легітимними в західній історичній науці. Свідченням цього стало обговорення цих проблем в емігрантській історіографії у 60—70 рр.
6
На думку авторитетних ук- раїнознавців М. фон Хагена, Г. Грабовича, А. Капеллера становище і в 90-ті
роки істотно не змінилося
7
Ще раз про кризу
Аби предметно говорити про кризові явища в історіографічному сегменті, пов’язаному з Другою світовою війною, слід визначитися зі змістом самої
дефініції. З багатьох визначень кризи оберемо три, які, здається, найбільш точно віддзеркалюють сутність явища 1) криза як повний занепад 2) криза як перехідний етап від однієї парадигми до іншої 3) криза зростання, коли
історична наука чи її окремий напрям перебувають на стадії становлення, по-
14
Розділ 1. Питання методології та історіографії
шуку теорії, концепцій, методів, понять, найбільш адекватних для вирішення поставлених завдань
8
У даному випадку, очевидно, доведеться говорити про речі, які складно віднести до одного з наведених визначень у чистому вигляді. При цьому слід розпочати з характеристики тієї драматичної ситуації, в яку потрапили історики на зламі х років ХХ ст.
“Чесна” наука доби перебудови і гласності попри всі намагання вирватися з-під впливу партійного засилля, не змогла порвати родову пуповину. Творча пауза, що затягнулась на кілька років, легко простежується за відсутністю помітних (не за обсягом, а перш за все за свіжістю постановки проблемі засобів їхнього розв’язання) публікацій. Історики у напівтонах відреагували на визнання Кремлем наявності таємного протоколу до німецько-радянської угоди про ненапад (пакт Молотова—Ріббентропа”) й зосередилися на анатомії більшовицької системи взагалі, час від часу вибухаючи відкриттями, що претендували на сенсаційність. Симптоматично, що лідерство у цей час захопили яскраві публіцисти, які не лізли за словом у кишеню й виливали на непідготовленого читача потоки сенсаційної інформації,
в якій він губився.
Що стосується пострадянської фундаментальної науки, то роз’єднана новими кордонами, вона пережила нетривалий період подвійної ізоляції:
“вікно” в Європу і світ ще слід було прорубати, а тут ще й обірвалися налагоджені зв’язки з колегами з колишніх союзних республік (упродовж кількох років до українських депозитаріїв не надходили наукові видання з
Росії). Методологічні симптоми кризи виявилися, насамперед, у неспроможності аргументації прогресу як мети розвитку людської цивілізації, що змушувало пояснювати сучасне через минуле. Усвідомлення того, що багато явищ — націоналізм, расизм, нетерпимість у різноманітних проявах, тероризм, деякі культурні, релігійні процеси, занепад моралі тощо — важко пояснити лише через призму минулого, ставило на порядок денний пошук нових підходів до пояснення суспільних рушіїв та механізмів, співвідношення і природи взаємодії суб’єктів історичного буття.
Втрата провідних стратегічних позицій історичною наукою пов’язана також з крахом теоретичного обґрунтування тих соціально-економічних систем, що не витримали випробування часом (соціалізм більшовицького зразка, система централізованого державного управління, соціальна модель американського зразка. Водночас виникли нові життєздатні утворення
(“Шенгенський простір, пострадянський простір, які задовго до того теоретично не моделювалися. Історики війні збройних конфліктів не змогли передбачити напрями розвитку повоєнного світу, виникнення двох військово-політичних блоків — НАТО і Варшавського договору (а потім і розпад одного з них. Все це спричинило необхідність внутрішньодисциплінарних трансформацій, оновлення методології та змісту історичної науки, зміну поглядів на історичні джерела, а також перегляд звичних кордонів між різними галузями знання та їх дослідницькими методами.
15
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
Звільнення від ідеологічного якоря не принесло очікуваного полегшення. Осягнення невідомих наукових горизонтів було пов’язане з необхідністю пошуку нової світоглядної і дослідницької парадигми, а через тривалу ізоляцію відразу зорієнтуватися й освоїтися утому, що напрацювали зарубіжні історики за останні півстоліття, виявилося нелегко. Дехто витлумачив цю ситуацію як зникнення меж відповідальності історика за кінцевий продукт.
Якась частина знайшла себе у беззастережному викритті вад соціалістичного ладу, геополітичної стратегії Сталіна, радянських Збройних Сил тощо. Ті,
хто мав змогу ознайомитися з працями науковців далекого зарубіжжя, вживляли запозичені ідеї й положення у власні публікації, що відразу ставило їх в
іншу теоретичну площину. І лише одиниці, як М. Коваль, спромоглися на пошук і продукування власної концепції. Не у всьому послідовна, почасти дискретна, ця концепція все ж засвідчила наявність творчої потенції у вітчизняній історіографії війни. Позначивши основні підходи до оцінки стрижневих подій цього періоду, вчений заклав перші цеглини історіописання не тільки держави, режимів, ай суспільства, долі пересічних людей.
Один з каналів виходу з кризи деякі історики вбачали у “націоналізації”
історії. Україноцентричний характер історіописання став природною реакцією на багаторічні утиски, фальсифікації, диктат, нав’язування імперських схем, денаціоналізацію й асиміляцію. Чи існував шанс на цьому зламі уникнути спокусі викривлень Певно, що ні. Втрачаючи радянську ідентичність, українська історична наука не набула оформленої національної
“ідентичності”, внаслідок чого вчені констатують розрив з історіографічними традиціями — своєрідну емансипацію від архетипів класі нація та збереження відчуження від світової науки. Г. Касьянов наголошує, що,
маючи у радянські часи статус забороненої, національна історія в незалежній Україні набула ознак повної легітимності (втому числі наукової, фактично не маючи на це права (?!). Можна тільки здогадуватися, що мав на увазі дослідник, оскільки кожен народ має природне право на власну національну історію. Та вже з наступною його думкою важко не погодитися Відтак усі її методологічні вади та пізнавальні хиби ввійшли в арсенал національних історіографій без критичного осмислення. Серед цих вад одна з найголовніших, — це етнічна ексклюзивність. Націоналізована історія країни є передусім історією титульної нації, яка при цьому ототожнюється з титульним етносом. Історія етносу стає історією етнічних українців”
11
Чи сталися якісь зміни за останній час?
М. фон Хаген наголошує, що в Україні здійснено різкий прориву дослідженні націоналізму. Очевидно, в широкому контексті слід говорити проукраїнський національно-визвольний рух, який дійсно (на відміну відбудь- якої іншої традиції) дістав відображення у працях сучасних науковців від
ХVІІ до ХХ ст. включно. Щоправда, при цьому центральними об’єктами дослідження виступали як самі рухи, такі державні утворення, що виникали в
Україні в різні періоди історії.
Стосовно ХХ ст. слід звернути увагу на відтворення цілісної картини й доведення наступності різних етапів національно-визвольного руху, що
16
Розділ 1. Питання методології та історіографії
охоплює період Української революції, збирання сил української політичної
еміграції, діяльність українських інституцій в Америці та Європі, самостійниць- кий рух х рр., акції опозиції та дисидентів у ті роки. На відміну від інших періодів, розробка питань, пов’язаних з боротьбою українських самостійників уроки Другої світової війни та повоєнне десятиліття, перетворилася на окремий напрям. Він набув своєрідного організаційного оформлення у вигляді Центру досліджень визвольного руху (м. Львів. Крім того, за дорученням тодішнього президента України Л. Кучми Кабінет Міністрів створив Урядову комісію з вивчення діяльності ОУН і УПА. Під її егідою упродовж 10 років працювала робоча група з провідних фахівців під керівництвом С. Кульчицького. Ця тема зазнала найбільших перекручень, замовчувань, тож коли впали штучні перепони, дослідники з ентузіазмом взялися за її опрацювання. Це захоплення мало не тільки позитивні наслідки серед величезної кількості публікацій лише одиниці виявилися вартісними, а більшість — метеликами, що з’явилися у руслі кон’юнктури. Такі матеріали хіба що сприяли нарощуванню емпіричного масиву, але без його глибокого осмислення, з’ясування різних рівнів проблеми, співставлення з реальними інтересами й очікуваннями пересічних українців, представників інших етносів, що мешкали в Україні. В полі зору залишилась переважно вершина
“айсберга”, тобто військово-політична та ідеологічна складова самостій- ницького руху, подієва сторона, причому густо “приперчена” апологетикою.
Практично незайманою залишилася проблема зворотного зв’язку”, тобто сприйняття ідеології і практики цього руху масами, спеціально не вивчалася соціальна база (мовляв, і так відомо, що це було західноукраїнське селянство. Лише в кількох публікаціях український самостійницький рух розглядається у співставленні з іншими аналогічними явищами — переважно польським, і, подеколи, — білоруським, литовським та іншими національними рухами. Лише одна дослідниця (Г. Стародубець) зацікавилася функціонуванням запілля, без чого взагалі неможливо зрозуміти, у який спосіб, так би мовити, відтворювався, підживлювався підпільний рух. Поки що це єдина спроба соціального аналізу самостійницького руху.
Гіпертрофована увага до національної проблематики багатьма дослідниками сприймається як хвороба зростання, відхилення, ознака кризи.
Визначаючи слушність окремих резонів, усе ж спробуємо поглянути на проблему не з дистанції чи ззовні, а зсередини. Іманентні риси сучасної історичної науки є органічним продуктом процесу, який розвивається за внутрішніми алгоритмами, запрограмованими (бажаємо митого чині) всім попереднім ходом подій, ментальністю суспільства і його запитами, поведінкою політикуму і замовленням держави. Якщо міркувати в такій площині і прийняти за природний стан речей те, що відбувається в останні 20 років, то слід визнати, що по-іншому статися й не могло. Нате, щоб освоїти новітні методологічні підходи, концепції і дослідницькі методи, вітчизняним науковцям потрібен був час. Нинішня ситуація дає змогу сподіватися, що українська історіографія Другої світової війни стане рівноправною складовою світового наукового процесу.
17
Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна
Поряд з тим анексія під національний імператив усієї дійсності й історичного простору видається не кращим засобом самоствердження й інтеграції у світове наукове співтовариство. Не може викликати захоплення й інспірована змінюваними високопосадовцями субституція примату держави-партії на примат титульної, корінної нації. Принаймні нинішня дискусія проте, що мають писати історики — історію народу України чи історію українського народу позиціонує вибір між цивілізаційним й етнічним підходами.
Ще однією ознакою кризи є майже повна відсутність в Україні наукових шкіл в царині Другої світової війни, які передбачали б наявність не лише певної тематичної ніші, а, насамперед, виразно окресленого методологічного кредо, його теоретичного обґрунтування, структурованої методики пошуко- во-дослідницької роботи і (бажано) іманентних засобів інтерпретації емпіричного матеріалу. Тимчасом дисертаційні проекти з полігону наукових гіпотез та ідей вже давно перетворилися на засіб інкорпорації в наукову спільноту, а в гіршому випадку — слугують формальними атрибутами елітарності для тих, хто займається бізнесом чи політикою і здатний оплатити інтелектуальні послуги професіоналів-заробітчан.
Напівсвідомо працюючи з еклектичним набором дослідницького інструментарію, більшість істориків цілком в дусі наукового позитивізму свято вірять в досяжність “об’єктивної реальності, історичної правди, оголошуючи їх стрижнем обраних методологічних підходів. Як тут не згадати іронію Г. Зіммеля, який писав про історичний реалізму мистецтві, представники якого переконані, що вони зображують дійсність, не помічаючи того, як сильно це зображення стилізує реальність”
12
Звичайно, не все так погано в нашому домі. В деяких кандидатських та докторських дисертаційних працях (неодмінним атрибутом яких є відповідний підрозділ) розкриваються обрані дисертантом методологічні орієнтири, конкретизуються засоби отримання тих чи інших результатів. Так, теоретичним підґрунтям для виконання одного з дисертаційних досліджень стали концептуальні положення Г. Ле Бона, С. Московичі, Д. Волкогонова, О. Се- нявської, В. Криська, Г. Почепцова, Л. Леонтьєвої. В іншому — відомих німецьких, британських і американських вчених.
Оскільки вже зайшлося про дисертації, слід висловити кілька міркувань з цього приводу. Загальний теоретичний рівень кваліфікаційних праць і кандидатського, й докторського ступенів останнім часом помітно знизився. Як нарівні постановки проблемі завдань, визначення концептуальних рішень і
засобів досягнення мети, такі нарівні їхнього розв’язання, формулювання теоретичних положень і узагальнень маємо справу з рутинними, банальними, заформалізованими викладами, в яких справжньої науки ще менше, ніж
інтриги у щоденних прогнозах погоди. Як правило, технологія підготовки тексту зводиться до примітивного компонування емпіричного матеріалу, однотипних ілюстрацій, невиразних висновків, через які не проглядається постать дослідника, його власний почерк, не кажучи вже про ерудицію і здатність до генерування оригінальних версій. Таке екстенсивне прирощення фактографічного масиву навряд чи спроможне вибухнути якісним стриб-
18
Розділ 1. Питання методології та історіографії
ком, адже врешті-решт все вирішують не обсяги нагромадженої (хай навіть і
ретельно систематизованої) інформації, а їхня інтерпретація, спосіб аналізу,
форми артикуляції. Очевидно, саме тому від кандидатської дисертації до монографії — не один крок. Добре, коли оприлюднити те, що читали тільки
2—3-є опонентів та експертів, наважується не кожен. І наостанок від 1992 р.
в Україні незахищено жодної (!) дисертації з питань теорії та методології і
лише кілька історіографічних, що стосуються періоду Другої світової війни.
Хіба це не ознака інерції, небажання йти непроторенними стежками теоретичних пошуків, ставити нетривіальні наукові проблеми, дискутувати, висувати власні гіпотези й аргументовано їх відстоювати?


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал