О. Д. Шуляр Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки



Сторінка4/8
Дата конвертації06.12.2016
Розмір1.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Висновки. Таким чином, художньо-творча діяльність дає змогу учням проявити себе та досягнути успіху в ефективному засвоєнню початкових знань про музику, сприяє усвідомленню суті музичних понять і термінів, що допоможе їм самостійно відповісти на важливе запитання: «Про що розповідає музика, та якими засобами це здійснюється?».


  1. Асафьев Б. В. Музыка в современной общеобразовательной школе: Избранные статьи о музыкальном просвещении и образовании. Изд. 2-е. / Б. В. Асафьев. – Л. : Музыка, 1973. – С. 45−59.

  2. Лобова О. В. Уроки музичного мистецтва в 1 класі : методичний посібник / О. Лобова. – К. : Школяр, 2012. – 112 с.

  3. Печерська Е. Удосконалювати творчий розвиток дітей / Е.Печерська, О. Микулинська // Початкова школа. – № 6. – 2003. – С. 15–17.

  4. Ростовський О. Я. Теорія і методика музичної освіти : навч.-метод. посібник / О. Я. Ростовський. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2011. – 640 с.

  5. Тушева В. Творчі завдання на уроках музики / В. Тушева // Початкова школа. – № 4. – 2002. – С. 51−53.

  6. Хлєбникова Л. О. Музичне мистецтво. 1 клас. Конспекти уроків / Л. О. Хлєбникова, Т. О. Наземнова, Л. О. Дорогань, Н. І. Міщенко. – Х. : Вид-во «Ранок», 2012. – 192 с. іл. – (інтерактивний урок).



УДК 75.058 Михайло Гнатюк

Визначні різьбярі й мосяжники села Брустури на Гуцульщині
У статті висвітлена творчість визначних майстрів художніх виробів з дерева, металу, сиру села Брустури на Гуцульщині, показаний їх внесок у розвиток художньої культури краю.

Ключові слова: художні ремесла села Брустури, вироби з дерева, металу, різьба, інкрустація, майстри, традиції.
The art of the hutsul village Brustury: traditions and up-to date state

The article highlights traditional art creations of the village Brustury which is situated in Kosiv region and the creative way of famous folk masters of carving, folk metal work, products made from cheese, who by their work contribute to the bright pages of the cradle of art and peculiar culture of region.

Key words: folk art, wood-carving, inlay, folk metal work, folk masters, traditions art creations.
Серед численних осередків народних художніх промислів в Україні особливе місце посідає село Брустури, що на Гуцульщині. Як більшість сіл у цьому регіоні, воно зберегло свою унікальність і неповторність завдяки природному середовищу, лісам і полонинам; ландшафтам, особливостям мови, музичної, художньої культури, тощо. Проте найбільше воно відоме розвитком видів народного мистецтва: художньої обробки дерева, зокрема різьбярства та інкрустації, мосяжництва, ткацтва, килимарства, які в цьому регіоні мають багатовікові традиції. Про них у 70-х роках XX ст. повідомив Бабій В. у статті “Двісті умільців одного села” [1, С. 106]. Він звернув увагу що у Брустурах одних різьбярів на дереві 70, гравірувальників 7, є й ткачі (килимарки 18), чимало майстрів іграшок і вишивальників. Переважна більшість із них працювали на Косівській фабриці художніх виробів “Гуцульщина” та виробничих майстернях Художнього фонду спілки художників. У 90-х XX ст. в цеху села Брустури над виготовленням сувенірів з дерева, прикрашених різьбою та інкрустацією працювало 62 майстри (старший майстер І. Александрук).

Назва села Брустури походить від румунського brusture (лопух) первісне місце поросле лопухами [7,С.27-28]. З історичної хроніки о. Петра Ступницького за період 1671-1849 рр. відомо, що його заселяли вихідці з «Угорської землі» (Закарпаття) 400 літ тому (1609 р.). Найвідомішими стали вихідці з села: гравер І. Пантелюк, доктор наук М. Чернявський, письменник М. Яновський, різьбяр і дослідник творчості народних майстрів М. Грепиняк та інші [4, С. 10-11].

Село Брустури одне із найвідоміших осередків мосяжництва спадкового ремесла гуцульських родин, звідки походять прославлені майстри: Дручківи, Дутчаки, Шмадюки та інші. Їх вироби: ножі, топірці, лускоріхи, пряжки, люльки, персні, хрестики це золотий фонд багатьох музеїв. Але найбільше мабуть село Брустури знатне майстрами виробів з металу мосяжниками та різьбярами на дереві. Традиції мосяжництва на Гуцульщині сягають тут глибини віків. Через відсутність підписів і дати виготовлення, за формою виробів можемо стверджувати, що вони мало змінилися з часів Київської Русі. На це вказують і подібні назви виробів колокільця (дзвіночки), череси (пояси), шийні жіночі прикраси, пряжки, кресала, топірці тощо, які побутували у давньоруський період і знайшли своє продовження в художніх виробах з кольорових металів на Гуцульщині. Їх відливали з кольорових металів (міді, латуні, нейзильберу) у глиняних формах, загартовували і піддавали ручній обробці рашпілями та різцями, інколи кували.

Асортимент виробів побутово-господарського призначення дуже різноманітний: це різного роду ножі, лускоріхи, люльки, пряжки, остроги до чобіт, рукоятки до чоловічих і жіночих палиць, кінської збруї, прикрашених технікою гравіровки. їх форми часто вирішували у вигляді стилізованих зооморфних, орнітоморфних, антропоморфних мотивів: тварин, птахів, змій тощо. Особливо досконалими є форми жіночих і чоловічих перснів, обручок, браслетів, «згард», застібок, «чепраг», хрестиків, чілець. Цей вид художнього ремесла на Гуцульщині розвивали окремі родини майстрів, які споконвіків передавали його у спадок.

Визначним майстром у XIX столітті був Лука Дутчак перший відомий мосяжник Східних Карпат. Він виготовляв бартки, ножі та інші вироби для самого Олекси Довбуша. Мосяжництво то гордість краю, слава опришківства. Його найдавніші вироби: топірці, люльки, кресала датовані 1834, 1840 роками[6, С. 415].

Значний внесок у розвиток гуцульського народного мосяжництва в останній чверті XIX першій третині XX ст. вніс Дмитро Никонович Дутчак (1856-1939). Він народився в сім’ї спадкових майстрів художнього металу. Його батько Никон, не тільки виготовляв мистецькі вироби для потреб місцевих гуцулів та приїжджий туристів, але й навчив свого ремесла Гаврила Дучківа, Марка Мегединюка, Василя Девдюка в подальшому провідних майстрів Гуцульщини. Найбільше його переймала радість за свого сина Дмитра, який виріс у батьковій майстерні і став в один ряд з провідними майстрами. Ще малим хлопцем він умів виготовляти пряжки для постолів, кручені з дроту брошки, персні, чепраги для сардаків, ножі тощо та обпилював рашпілем і гравірував стальними пунсонами й інші вироби відлиті з мосяжу. У 29 років Дмитро Дутчак навчав 13-річного В. Девдюка, який допомагав виконувати замовлення. Також Дмитро виготовив чимало побутових предметів разом із Гаврилом Дручківим. Вони спільно обдумували творчі завдання, обговорювали способи покращення їх якості.



Дмитро Дутчак був вимогливим до себе і своїх робіт, не обмежувався одним варіантом виробу. Творча вдача, уява і фантазія диктували щораз нові образи і він їх втілював в матеріалі, завжди шукав чіткої виразності форми і орнаментальної композиції, яка би доповнювала і відповідала призначенню виробу. Майстер уникав багатобарвної строкатості на своїх виробах і дотримувався традиційних форм. Навіть тоді, коли у 20-30-х роках значний наплив курортників (“літників”) спричинився до розвитку мосяжництва в краї. Кожний подорожуючи Гуцульщиною хотів взяти із собою топірець, скриньку чи люльку, а часто й нав’язував свої смаки майстрові. Д. Дутчак ніколи не виконував подібних замовлень і забороняв своїм учням. Тим часом у нього проживав онук Іван Лук’янович Дутчак, з яким він створює цілий ряд побутових виробів: люльок, лускоріхів, “когутиків”, ножів-забивачів”, жіночих і чоловічих палиць, келефів, топірців, барток. Їхні вироби нині є окрасою і безцінним надбанням багатьох музеїв.

Визначним мосяжником у Брустурах був також Іван Дручків (Грицюків) (1880-1969). Він, Михайло Харінчук, Петро Медвідчук, брати Шмадюки найшанованіші майстри художнього металу на Гуцульщині. У його майстерні, що на горі Кичері, завжди було людно. Біля горна митець роздмухував «циганським» міхом ватру і плавив мосяж (латунь), а в хаті за варстаком обпилював рашпілями відлиті вироби, майзликами-пунсонами карбував на них візерунки. Також виготовляв майстер прекрасні чепраги для сардаків, пряжки на постоли, брошки, персні, з австрійських срібняків на ланцюжки нанизував згарди і, як належить правдивому гуцулові, награвав на скрипці гуцульських співанок. У 60-х роках І. Дручків виготовляв бартку Вячеславу Чорноволу та іншим відомим діячам. Він вболівав за долю гуцульського мосяжництва. Іван Дручків-Грицюків навчив мосяжництва своїх дітей, особливо доньку Настю та її чоловіка Миколу Юсипчука, Дмитра Пітиляка (Федіцького) та багатьох інших. Часто бував у його майстерні і різьбяр Микола Грепиняк, слухав перекази про перших брустурських слюсарів-мосяжників: війта Федора Петріва (Вітюка) та його сусіда Луку Дутчака.

Війт Вітюк не бажав передавати таємниці «зет ремесла односельцям і потайки у своїй кузні без вікон, що на присілку Вишнім,біля підніжжя гори Кичери, цілими днями майстрував пряжки до ременів, господарські знаряддя, кінську збрую, дівчатам персні, які вимінював у жителів низин (“полюхів”), здебільшого покутян, на кукурудзяне зерно. Проте гончар Лука Дутчак не міг заробити на своїх горшках на прожиття, оскільки глини, придатної до гончарства у Брустурах не було, її доводилося возити з Пістиня. Тож він вирішив перекваліфікуватися на мосяжника і навідувався до Вітюка за порадами, але той не дуже бажав ділитися секретами. Тоді Лука вдався до хитрощів через дірку у стіні підглянув процес виготовлення виробів і згодом зміг їх виготовляти самостійно. Створивши віту конкуренції став відомим на всю Гуцульщину майстром.

Іншим митцем-мосяжником прославилися Брустури це Василь Федорович Шмадюк, син бондаря. Він грав на трембіті, флоярі і скрипці та інших музичних інструментах, які навчився виготовляти від діда Степана Штеньціва. Особливо йому замовляли трембіти учасники народних, професійних і аматорських ансамблів, зокрема Мишина, Шепота, Коломиї. Проте коли одружився з внукою прославленого мосяжника Дмитра Дутчака, понад сорок років займався художньою обробкою металу. Він також вивчив своїх синів Федора і Михайла, які працювали у Косівському художньо-виробничому комбінаті. Василь Шмадюк знаний і як будівельник, за його безпосередньої участі зведено чимало хат у селі, школа, лікарня, аптека.

Біля підніжжя Брусного проживав Іван Юстинович Тинкалюк талановитий мосяжник, який понад 40 років присвятив улюбленій справі. З 12 років почав працювати над виробами і брати приклад з вуйка по мамі Ілька Кіщука, знаного "злотника", який проживав на горі Буківці у Річці. Від нього перейняв секрети виготовлення мосяжних виробів, хоч не одразу старий мосяжник довіряв молодому хлопцеві складні завдання. В подальшому І. Тинкалюк навчався інкрустації та гравірування у Миколи Медвідчука і його сина Михайла різьбяра і мосяжника з Річкирівнявся. У 50-60 рр. він виготовляв оригінальні топірці, лускоріхи, жіночі прикраси зі срібла, а також ножі для різання паперу, брошки, персні з інкрустованими кольоровим каучуком і гравірованими візерунками.

У 70-х роках у Брустурах працювала Настя Юсипчук талановита майстриня виробів з металу. Її лускоріхи, пряжки, згарди, топірці, персні, свічники (бронза, срібло, латунь) майстерно оздоблені гравірованим давнім орнаментом хотіли придбати туристи. Особливо проявила свої здібності у виготовленні топірців для місцевих лісорубів, форму яких вирішував у образі коня, змії чи риби тощо. Орнаментом з червоного, зеленого, оранжевого, голубого каучуку та кольорових металів. Кожний виріб Н. Юсипчук це окремий твір, не схожий на попередній.

До брустурських мосяжників належить і родина Шмадюків. Нині в селі продовжує мистецьку традицію Федір Шмадюк та його внук Назар. А в селі Лазіщина на закарпатській Гуцульщині проживає брат Федора Михайло Васильович Шмадюк, який свого часу опановував мосяжництво в свого вуйка - відомого майстра Івана Дутчака та продовжив справу своїх дідів-прадідів Дмитра і Луки Дутчаків. М. Шмадюк ще молодим хлопцем вмів виготовляти топірці, лускоріхи, люльки, ножі та інші мосяжні вироби. Він працював у Косівських художньо-виробничих майстернях, де заробив визнання і чимало нагород, а його мистецькі вироби закуповували численні музеї. Нині майстер виготовляє келефи, топірці, лускоріхи, люльки, які користуються попитом серед туристів на Яблуницькому перевалі. А ще він виготовляє і грає на музичних інструментах, зокрема на скрипці. Михайла Шмадюка часто відвідують студенти і дослідники народного мистецтва і він з охотою ділиться секретами своєї праці, розповідає про свій рід - віковічних гуцульських мосяжників. Його переймає гордість, що він один із тих, хто продовжує справу своїх далеких предків.

На формування брустурської школи деревообробного промислу значний вплив мала майстерня Федора Дручківа, організована 1920 р. у хаті батька Миколи Грепиняка. Сам Ф. Дручків до цього навчався у Вижницькій школі різьбина дереві і металевої орнаментики, де викладали Марко Мегединюк, Василь Шкрібляк, Василь Девдюк. Тож повернувся, маючи певний досвід з виготовлення виробів з металу та дерева, почав навчати синів Миколу і Василя, брата Кирила та місцевих молодих хлопців: Андрія та Ілька Габораків, Якова і Миколу Тонюків з Річки та інших, які в подальші десятиліття визначили розвиток різьбярства в даному осередку [5].Значний вплив на розвиток художніх виробів з дерева в селі і загалом в регіоні мало створене 1939 р. художньо-виробниче об’єднання "Гуцульщина" в Косові, до якого належали й майстри-надомники. Одним із ініціаторів та організаторів був М. Ф. Кіщук з с. Річка. У сусідньому селі Брустурах після війни працювала філія художньо-промислової артілі «Гуцульщина», до якої належали майстри сусідніх сіл: Річки, Снідавки, Шепота... обмінювалися досвідом роботи, творчими планами, виконували спільні замовлення тощо.

Микола Грепиняк один із небагатьох, хто в 70-х роках, на відміну від орнаментально-плесканого різьбярства, розвивав ще й орнаментально-сюжетний жанр та інкрустацію. Як підкреслив В. Бабій: “Це було нове, цікаве, неперевершене досі різьбярство”. Його вироби відзначаються довершеною формою, поєднанням сюжетного зображення і орнаментального оздоблення. Окрім практичної творчої праці Микола Грепиняк відомий як дослідник народного мистецтва[3]. У статті “Жированє металом” він розкрив секрети виготовлення художніх виробів з дерева і оздоблення різьбою та інкрустацією. Традиція інкрустації (викладанки) деревом, металом, бісером на Гуцульщині існує з прадавніх часів. Спосіб інкрустування кольоровим металом отримав назву “жированє”, ним володіли не тільки мосяжники, але й різьбярі. Чимало музейних експонатів відомих в минулому майстрів: Ю. Шкрібляка та його синів, І. Кіщука, М. Мегединюка, В. Девдюка оздоблені “жированєм” металевими цвяшками, бляшаними цяточками і суканим дротом. Особливого розмаху ця техніка набула у 20-30 роках,коли переважна більшість майстрів на Гуцульщині використовували “жированє” металом на дереві. Нажаль в подальшому інкрустація кольоровим металом стала занепадати, а розвиток плоского різьблення, інкрустації деревом значно підвищили виражальні можливості художніх виробів і майстри рідко використовували цю давню техніку. Її на сучасний лад розвивали визнані різьбярі Микола Тимків, Володимир Гуз з Косова, Микола Кіщук з Річки, мистецькі роботи яких зберігаються в багатьох музеях.

Іншим неперевершеним майстром інкрустації став різьбяр Василь Ігнатюк. Його роботи виділяються багатством орнаментальних засобів і кольорів, використанням різних порід дерев, рогу, перламутру, крученого дроту, бовтиць тощо. Серед гуцульських різьбярів він вперше використав контраст білого бісеру і чорного дерева.

У 90-х роках XX століття найстаршим різьбярем у Брустурах був Петро Іванович Ткачук, член Спілки художників з 1971 року, майстер мініатюрних виробів (брошок, пудрениць, бус) з виразними візерунками. Його творчий шлях схожий на багатьох інших в цьому регіоні. Син бондаря в селі Шепот змалку допомагав батькові майструвати цебрики, коновки, стругав «вісним» ножем смерекові дошки. Але молодого хлопця більше вабило різьбярство і бажання стати різьбярем, особливо коли бачив мистецькі вироби сусіда Василя Дручківа-Романціва. А добрий сусід кращий поганого родича. Тож Василь був справжнім митцем і добрим вчителем для ПетраТкачука, якого заворожувало його різьблення узорів на скриньках, тарелях, коли той навідувався до його майстерні. Тож через деякий час молодий легінь сам почав різьбити і сусід радо ділився секретами майстерності.

Проте справжнім майстром Петро Ткачук став коли одружився і перейшов жити до Брустур. Там його сусідами теж були визнані майстри інкрустатори – родина Миклащуків (Руфових), що мала робітню. У них, окрім Петра Миклащука, його синів Лук’яна, Миколи та Івана, працювали й їхні учні. Для Петра Ткачука інкрустація видалася чимось екзотичним оскільки він вмів виконувати тільки «суху» різьбу, а тут таке розмаїття. Проте брати Миклащуки доброзичливо поставилися до нього і навчили ще й токарної справи та інкрустації, не побоюючись, що той надалі стане їм конкурентом. Так наполеглива праця і благородні вчителі допомогли П. Ткачуку вибитися у майстри.

Його дебют на виставці домашнього промислу 1935 року у Ворохті, де інкрустовані рахви, тарелі привернули увагу поціновувачів народного мистецтва видався вдалим. Наступне десятиліття, починаючи з 1940-х років, стало справжнім становленням його таланту і розкриттям творчої майстерності, особливо коли почав працювати з кращими майстрами Яворова, Річки, Брустур, Косова в артілі «Гуцульщина». Спілкування з ними, а також в подальшому з провідними косівськими майстрами: Девдюком В., Гузом В., Тимківим М., Кіщуком М. надихало на створення нових оригінальних виробів. Після війни всі вони, Петро Ткачук і його односельці: Лук’ян та Іван Миклащуки, Іван Дручків відбудовували артіль і виготовляли партіями ручки, лінійки, бібуляри і водночас не полишаючи творчої праці, працювали над інкрустованими рахвами, тарелями та скриньками з якими брали участь у виставках. Чимало працювали майстри на замовлення провідних музеїв та інших установ.

Від тоді, коли у Брустурах відкрили філію косівської «Гуцульщини», Петро Ткачук почав працювати майстром-надомником. Пам’ятним для нього став 1949 рік, коли на республіканській виставці в Києві демонструвався його таріль оздоблений різьбою та інкрустований деревом, металом, перламутром і бісером. За активну участь у художніх виставках, зокрема в Монреалі «ЕКСПО-67»,1971 року його прийняли до Спілки художників. Для оздоблення своїх виробів використовував анілін, з деревини найчастіше грушу-дичку, сливу, білий явір. З них різьбяр виготовляв декоративні вази намиста-буси, броші, інкрустовані дерев’яні писанки тощо.

Олекса Васильович Ванджурак залишив чималу спадщину різьблених інкрустованих високохудожніх виробів, які нині зберігаються в багатьох музеях. Його роботи легко впізнати за бездоганною технікою виконання і своєрідними орнаментальними композиціями. Проте, починав він творчу працю малим хлопцем із успадкованого від батька бондарства, а далі попросився в учні до прославлених різьбярів Миклащуків (Руфових), що проживали неподалік і відкрили різьбярську майстерню. Його ровесники Лукин та Никоць сини ДмитраМиклащука, тим часом, вже мали добру славу майстрів і збут виробів. Про перших брустурських різьбярів братів Федора і Кирила Дручківих знали по всій Гуцульщині, тож молодому легіневі було на кого рівнятися. Мистецькі традиції в цьому селі центрі виробництва художніх виробів з дерева і металу сягали глибини віків і оберігалися як найцінніший скарб. Художнє ремесло тривалий час було джерелом заробітку для багатьох родин. Тож набувши досвіду О. Ванджурак одним із перших організовував артіль «Гуцульщина» в Косові. Він одним із тих, хто засновував філію у Брустурах. Саме тоді почалася систематична, стабільна робота над створенням мистецьких виробів, яка давала майстрам не лише моральне задоволення, надію на успіх, але і засоби на прожиття.

Дружина Олекси,як і більшість жінок-гуцулок, працювала вишивальницею, а син Василь став різьбярем фабрики «Гуцульщина». Досвідченого і невтомного працелюба Олексу Ванджурака односельці нераз обирали головою сільської ради. А коли вийшов на пенсію Олекса Васильович занурився у творчу роботу, не випускав різець із рук і мережив візерунки в яких закарбовував свої думи. Його шкаґулки, тарелі, вази, рахви важко сплутати з будь-якими іншими. Вони відзначаються квітучими «ружами, «сонечками», «колосочками», що органічно поєднуються з формою виробу. Майстер розвинув традиції брустурівської школи започатковані у 20-х роках XX ст. ще Федором Дручківим (Романцівим) учнем прославленого яворівського різьбяра Василя Шкрібляка. Проте самобутність виробів Олекси Ванджурака у стриманому колориті інкрустованого орнаменту і легкості виконання «сухої» різьби, простота і довершеність композицій. Його творчі роботи довго не залежувалися на прилавках художніх салонів Львова та Києва, що свідчило про їх художню вартість. Митець завжди прагнув самовдосконалення і самовираження і турбувався про долю народного промислу, який оберігало старше покоління іменитих майстрів і передавало молодшому у спадок. Серед різьбярів у 70-х роках в Брустурах працювали його учні: Василь Словак, Василь Ігнатюк, Микола Петрів, Микола Мартищук та ін.

На кутку Міхавки, що під горою Брусний у Брустурах проживало чимало різьбярів: Микола Гнатюк, Микола Петрів, Василь Кіщук, Михайло Грепіняк (Фавронин), Іван Юріяк, Дмитро Шмадюк і його сестра Параска.Першим майстром вважали Андрія Александрука.

Значних успіхів у різьбярстві досягнула родина Миколи Габорака, яка розвинула кращі традиції народних промислів. Батько Миколи працював на фабриці «Гуцульщина», тож виготовлення декоративних шкатулок, рахв, тарелів, ваз, пудрениць, келішків, туалетного приладдя, ручок на підставках, прикрашених різьбою та інкрустацією для сина було справою звичною й буденною. Габораки добре розуміли виховне значення створених з використанням українських традицій виробів і своєю працею показали приклад високого мистецтва у виготовленні сувенірів. Вони висловили актуальні думки з приводу збереження і розвитку народних гуцульських промислів, які нині занепадають та поширюються у нетрадиційних формах. Так не наділені мистецькою традицією славнозвісні “тюльпани” і “гадюки” не знайшли підтримки у народних умільців і нічим іншим, як кітчем їх не назвати.




  1. Бабій В. Двісті умільців одного села / В.Бабій // НТЕ, 1968. – № 1. – С. 106–108.

  2. Грепиняк М. І. Жированє металом [Про творчість народного різьбяра М. Грепиняка] / М. Грепиняк // НТЕ, 1968. – № 3. – С. 67.

  3. Гнатюк М. В. Народне мистецтво Гуцульщини і Покуття (кінець ХІХ – початок ХХІ ст.): Майстри, школи, музеї / Михайло Гнатюк, Микола Грепиняк. – Івано-Франківськ: Видавництво Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, 2010. – 322с.

  4. Населені пункти Косівщини. Довідник / упоряд. І. Пелепейко. – Косів: Писаний Камінь, 1995. – С. 10–11.

  5. Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики (іконографія, номінація, стилістика, типологія) / М. Селівачов. – К. : Редакція вісника «Ант», 2009. –XVI – 408 с., іл.

  6. Суха Л. Художня обробка металу / Л. Суха // Гуцульщина. Історико – етнографічне дослідження. – К.: Наук. думка, 1987. – С. 411–417.

  7. Худаш М. Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (відапелятивні утворення) /М.Худаш. – Львів, 2006. – С. 27–28.



УДК 316.454.52 Ірина Івасишин


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал