Новак-Каляєва Лариса Миколаївна



Скачати 63.01 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації14.07.2017
Розмір63.01 Kb.

Новак-Каляєва Лариса Миколаївна,
кандидат історичних наук, доцент,
ст.науковий співробітник ЛРІДУ НАДУ при Президентові України, м. Львів e-mail:larisa_novak@mail.ru
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ
В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ
Засобом утвердження і забезпечення гуманістичних цінностей, упорядкування суспільного життя на принципах соціальної справедливості є право, що як загальносоціальне явище являє собою передусім певні можливості учасників суспільного життя, загальні та рівні для усіх людей, родин, певних колективів і громадських об'єднань, різних соціальних верств суспільства, народів. Право виступає показником досконалості державної політики та державного управління. В процесі поширення сфери дії права держава, створюючи право, сама перетворюється на правове явище, що ним є "сучасна конституційна або правова держава" [1].
Потреба визначення поняття «права людини» стикається з необхідністю визначення їх статусу щодо юридичних основних прав, з можливістю трактувати їх як моральну, переддержавну сутність, або розглядати у загальному сенсі поняття «права», за межі якого
«права людини» не виходять, якщо мати на увазі їх гарантування державою. Права людини мають правовий характер, оскільки їх внесено до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, забезпечення та захист державами основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.
Попри теоретичне розуміння прав людини, останні є також правами, визначеними конкретними державами та міжнародними інтеграційними структурами, тож інституалізація стала істотною умовою їх забезпечення.
Щодо прав людини у їх взаємодії з державою, то існує декілька її алгоритмів, зокрема
«дотримання», «забезпечення», «захист». Під «дотриманням» прав людини в державному управлінні, в теоретико-методологічному контексті, слід розуміти управлінські дії, що по суті, або за своїми результатами «не порушують» права людини в тому обсязі, що перебуває в правовому полі; «дії в межах закону» з боку державних структур у реалізації ними владних повноважень по відношенню до особи, групи, колективу, народу.
«Забезпечення» прав людини в контексті державного управління розуміється як управлінські дії, спрямовані на створення відповідних
(нормативно-правових, організаційних, інституціональних, процедурних) умов щодо дотримання прав людини, як владними органами під час реалізації владних повноважень, так і членами суспільства, по
відношенню один до одного, до груп, колективів, народів… і між ними, та надання гарантій цих прав згідно узаконеного обсягу та повноважень.
«Захист» прав людини органами державного управлння здійснюється в разі їх порушення й відбувається на засадах права, що, як загальносоціальне явище, надає, передусім, певні можливості учасникам суспільного життя, загальні та рівні для усіх людей, родин, певних колективів і громадських об'єднань, різних соціальних верств суспільства, народів. Як загальносоціальне явище право виступає показником досконалості державної політики і державного управління. Порушення прав людини отримують правову кваліфікацію та стають предметом провадження відповідних правоохоронних органів, судових органів та органів юстиції. Таким чином, державне управління в стані не допускати або мінімізувати порушення прав людини, що є суттю його суспільного призначення та засадою мотивації. Якщо в результаті діяльності органів державного управління у всій повноті їх функціонального призначення права людини, що також охоплюють всі сфери функціонування суспільства, залишаються дотриманими, відбувається універсалізація управлінської діяльності, оскільки така діяльність охоплює переважну більшість населення.
Це – ідеал, до якого доцільно прагнути.
Понятійно-категоріальний апарат концепції прав людини базується на лексиці та підходах правових актів, що покладені в основу нормативно-правових засад сучасної міжнародної інфраструктури захисту прав людини, хоча плюралістична методологія значно розширю масштаби визначень та трактувань її засад та механізмів реалізації. Подвійна – морально-правова природа прав людини обумовлює їх специфічні відносини як з правом, так
і з мораллю. Забезпечення прав людини можливе за умови упорядкування суспільного життя на принципах соціальної справедливості, тому важливо не ототожнювати право як загально соціальне явище та права людини, як поняття та як концепцію.
Назагал, права людини принципово відрізняються від інших прав за двома аспектами: по-перше, вони характеризуються тим, що належать кожній людині тільки через її людську природу (нема необхідності їх купувати чи отримувати від когось); у визначених законом межах вони є невід'ємними; всі можуть їх застосовувати і користуватися ними рівною мірою.
По-друге, основні обов'язки, що випливають з прав людини, покладені на держави та їхні уряди, а не на інших людей.
З очевидністю, перелік особливостей прав людини можна продовжити й урізноманітнити, залежно від контексту, але найбільш вагомими будуть характеристики прав людини щодо її взаємодії з державою. Учасниками суспільних відносин завжди є особа та влада, тобто індивідуум є носієм прав і свобод, визнаних та гарантованих державою. Існують
різні підходи до трактування алгоритмів цих взаємовідносин, що обумовлюються специфікою історичного, політичного та морально-етичного досвіду суспільства.
Так, істотно відрізняються європейський та американський досвід, які, при спільності джерел і традицій, демонструють принципово різні підходи до тої ролі, яку покликана відігравати держава в житті суспільства та окремої особи. На думку М.Новицького, відповідно до першого з них, влада первинна та, незалежно від свого походження, за власним вибором здатна надавати людям деякі права. Отже, люди можуть мати стільки прав, скільки влада їм надасть. Отже громадяни мали тільки надані державою права. В основі наступного підходу лежить модель суспільного договору, за якого влада й народ, який трактується як сукупність свідомих своїх прав індивідуумів, складають договір. Піддані погоджуються виконувати певні повинності на користь владних структур, зокрема, платити податки, а влада зобов'язується діяти в інтересах людей, створюючи умови для реалізації прав людини, та утримуватися від втручання у певні галузі її життя, тобто визнавати її свободи. Вигідний для кожної зі сторін договір, – доповнений описом структури апарату влади, – є конституцією. Третій, типовий для американського способу мислення підхід полягає у тому, що люди, володіючи природними, тобто такими, що походять із суті їх людської природи, правами та належними їм свободами, приймають рішення створити державу і визнати її владу з метою покращення свого життя. Задля того, щоб держава могла діяти, вони добровільно обмежують деякі свої права і передають їх у розпорядження держави, наприклад, обмежують своє право на власність і погоджуються, наприклад, платити податки, або обмежують свою свободу і погоджуються служити в разі потреби в армії. Отже, влада мала тільки передані їй громадянами права. Відмінності у цих підходах обумовлюють взаємовідносини влади та людини та впливають на спосіб прийняття та реалізації суспільно важливих рішень влади. В останньому влада може робити тільки те, що дозволено законом, а люди – все, що законом не заборонено. Саме такий підхід лежить в основі сучасної концепції прав людини. Алгоритм взаємостосунків «індивідуум – влада», за якого людині дозволено все, що не заборонено законом, обмежує втручання держави в певні галузі нашого життя, не зменшуючи при цьому ні в чому етичні обов'язки кожного щодо інших людей [2].
На початку ХХ ст. хвиля критики «західної», «буржуазно-демократичної»,
«ліберальної» моделі сучасної цивілізації піддала сумніву саму можливість існування та реалізації цивілізаційної моделі, заснованої на політичній свободі, проголошенні «природних
і невід'ємних прав людини», на принциповому визнанні рівності громадян перед законом.
Характерною для розвитку наукової думки кінця ХІХ – початку ХХ ст. стала ревізія цінностей традиційного гуманізму, про що свідчить створення теоретичного підґрунтя та

інструментарію політичних режимів, які принципово виключали незалежність, гідність і свободу особи та, внаслідок цього, кардинально змінювали долі багатьох поколінь людей упродовж усього ХХ століття, зокрема, його першої половини. Марксизм, у його радянській практичній інтерпретації, та фашизм в Західній Європі, попри задекларовану протилежність
ідеологій та підходів до оцінки дійсності й перспектив розвитку, були абсолютно подібні у в своїй ворожості до поняття прав і свобод людини. Політичні рухи та режими першої половини ХХ ст., консолідовані на базі антиліберальних концепцій, принципово заперечували необхідність і бажаність політичної свободи, не визнавали за своїми громадянами жодних суверенних прав, або, демонстративно проголошуючи ці права, зводили їх реалізацію до урочистих звітів та декларацій, підкреслено вважаючи їх другорядними щодо до інтересів держави, партії, класу, раси, нації.
Політичні режими, створені на антиліберальній основі, відрізняючись в окремих деталях, у цілому являли собою приклади тоталітарної влади, що нехтувала демократичні засади та права людини. Не були винятком і ті з них, які приходили до влади за допомогою демократичних процедур. У результаті в цивілізаційній неспроможності була звинувачена сама система традиційних ліберальних і демократичних цінностей. Радикальне заперечення лібералізму в усіх його аспектах, таких як плюралізм, терпимість, індивідуалізм, поступовість розвитку, пацифізм, парламентська демократія, розділення властей, доктрина
«природних прав», концепція рівності, теорія лінійного прогресу, відкрите суспільство, космополітизм, уявлення про принципову єдність світу тощо, на думку Р.Гріффіна, характерне саме для фашизму в усіх його проявах та іпостасях [3].Твердження про те, що окремі громадяни або цілі їх групи чи класи, можуть володіти свободою за умови, що вони користуються нею на користь усього суспільства і в межах суспільних запитів, а свобода, як і
інші права особи, дається державою та нею ж гарантується, надавали ідеологам німецького нацизму аргументи на користь природності соціальної нерівності людей внаслідок їх природженої «біологічної» нерівності. Виходячи з цього, вони відмовлялися від політичної або громадянської рівності в правах. Ідеологи комунізму, принаймні на початках
історичного шляху, навпаки, вважали недостатньою рівність політичних і громадянських прав, природним продовженням якої повинні бкли стати знищення «класів» та рівність соціального й економічного становища всіх, без виключення, громадян, хоча вони й усвідомлювали, що досягти повноцінної суспільної рівності практично неможливе. В процесі
історичного розвитку акценти були кардинально зміщені: знищення «класів» із засобу досягнення рівноправності трансформувалося у головною мету комуністичної держави. При цьому, як фашисти, так і комуністи, вороже ставилися до змісту громадянських і політичних прав, тобто до індивідуальної та суспільної свободи. Один з ідеологів концепції

«корпоративного суспільного устрою», що була наріжним каменем італійського фашистського режиму, Дж.Боттаї вважав, що доктрина фашизму, певною мірою спираючись, як на досвід демократії, так і на досвід соціалізму, забезпечує фашистській державі можливість функціонувати як системі прав і обов'язків осіб, відповідним чином організованих, з метою досягнення вищих етичних цілей людського існування в його конкретному національному прояві [4]. Прикладом сучасних теорій глобальної тоталітарної революції, що має об'єднати всі національні, релігійні та політичні тоталітарні рухи на противагу теоріям «відкритого суспільства», лібералізму, мондіалізму, «атлантизму» тощо, є теорія О.Дугіна, спрямована, зокрема, на аргументацію створення євразійської наддержави через і
нтеграцію
России з колишніми радянськими республіками в новый
Євразійський Союз
[5]. Х.Ортега-і-Гассет зауважив процес формування на початку ХХ ст. в Європі, під впливом синдикалізму та фашизму, тобто доктрин, яким притаманний правовий нігілізм, людини, що не бажає ані визнавати, ані доводити правоту, а має намір просто нав'язувати свою волю. В результаті формується право не бути правим, тобто право свавілля. Більшовизм і фашизм першої половини ХХ століття, були виразним рухом назад щодо концепції прав людини.
Навіть тимчасове панування тоталітарних режимів, на думку вченого, приводить до того, що сучасний європеєць не може не цінувати свободу [6].
Державний правовий нігілізм безпосередньо посилює правовий нігілізм в суспільстві, яке, в свою чергу, теж впливає на державний правовий нігілізм: якщо громадяни не хочуть звертатися в суд, захищаючи свої права, то правоохоронці й суд поступово звикають до такого стану речей. Роль держави нівелюється, права людини – порушуються, про правову державу не може бути й мови. Саме це – реальна альтернатива втілення прав людини в державне управління та державну політику.
Список використаних джерел:
1.
Кистяковский Б. А. В защиту права // Вехи: Сборник статей о русской интеллигенции. – М.:
Правда, 1991. – С. 122–149.
2. Новицкий М. Что такое права человека? / М. Новицкий // Права человека: Материалы для чтения
/ Сост.: Н. Утешева. – Бишкек: Права человека, 2004. – 120 с.
3. Гриффин Р. Палингенетическое политическое сообщество: переосмысление легитимации тоталитарных режимов в межвоенной Европе (перевод А. Шеховцова) // Вопросы философии. 2006. № 12. – С. 51-63.
4.
Залесский К.А. Кто был кто во второй мировой войне. Союзники Германии.
Москва: АСТ, 2003 – 492 с.
5. Дугин А. Тамплиеры пролетариата. М., 1997. – 384 с.
6.
Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. К.: Основи, 1994. – 424 с.



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал