Нормативно-правового



Скачати 103.46 Kb.

Дата конвертації01.01.2017
Розмір103.46 Kb.

УДК 81’272
Ганна Панченко
ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ
НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ
ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
В статті зроблено огляд основних нормативно-правових документів, що є базовими
для реалізації і подальшого удосконалення державної мовної політики в Україні на
сучасному етапі державотворення. Окреслено проблемні зони впровадження,
механізмів реалізації та системи контролю щодо їх виконання. Запропоновано
шляхи вирішення проблеми правового врегулювання мовної політики.
Ключові слова: державна мовна політика, законодавчі акти, державна мова, мова
національних меншин, нормативно-правові документи, сфера державного
управління.
Проголошення Україною незалежності та вихід її на шлях демократичного державотворення надали особливої ваги й актуальності питанню національно-культурного
і мовного відродження. Рівень розвитку державної мови та її здатність обслуговувати всі сфери життя суспільства, а також виступати важливою складовою розвитку національної культури, значною мірою залежить від виваженої державної мовної політики, заснованої на справедливих і цивілізованих правових засадах.
Актуальність проблеми вирішення мовного питання підтверджують і чисельні наукові дослідження. Це питання розглядалося багатьма знаними науковцями як минулого: М. Антоновичем, Ю. Бачинським, В. Винниченком, М. Грушевським, М.
Драгомановим, В. Липинським, І. Огієнком, О. Потебнею, М. Скрипником, І. Франком, Т.
Шевченком та ін., так і видатними науковцями і публіцистами сьогодення: О. Антонюком,
В. Євтухом, О. Коржем, І. Кресіною, С. Кульчицьким, І. Курасом, Ю. Куцем, О. Куц, О.
Майбородою,
О.
Малиновською,
Л.
Масенко,
Л.
Нагорною,
П. Надолішнім, А. Погрібним, Л. Рапацькою, В. Ребкалом, Ю. Римаренком, В.
Сергійчуком, П. Сорокіним, О. Фісуном, П. Шляхтуном та ін.
Сьогодні в Україні не існує чіткої та гармонійної системи бачення державної мовної політики, її правових та організаційних засад розвитку і застосування державної мови та мов національних меншин, тому практика застосування прийнятих законів та нормативно-правових актів потребує внесення до них суттєвих коректив, які враховували б реалії сьогодення.
Мета статті: аналіз конституційного законодавства України щодо статусу державної української мови, російської та мов національних меншин; виявлення протиріч в сфері нормативно-правового забезпечення мовної політики на сучасному етапі розвитку
Української держави; надання пропозицій щодо вирішення вищезазначених проблемних питань.
Завдання статті: розглянути правові документи, які є складовими основами реалізації державної мовної політики на Україні; визначити позитивні та проблемні аспекти функціонування нормативно-правових документів у законодавчій сфері державної мовної політики України; запропонувати шляхи вирішення визначених проблемних питань мовної політики на загальнодержавному рівні.
Аналізуючи мовну політику останніх років, можна з впевненістю стверджувати, що на державному рівні вона ще не визначена і не сформована в повному обсязі, тому й досі перебуває у процесі пошуку основних орієнтирів. Сьогодні спостерігається активний процес усвідомлення державою необхідності коригування мовної політики, причому визначальним орієнтиром мовної політики на сучасному етапі розвитку нашої країни є питання втілення усього загалу умов для належного використання української мови як
державної, що потребує особливої підтримки в усіх сферах нашого життя. На жаль, в українському суспільстві безумовна практична необхідність знання та вільного спілкування українською мовою як справді державною залишається на досить низькому рівні, хоча усвідомлення гостроти цієї проблеми сформоване вже досить глибоко. Процес усвідомлення ж цього на загальнодержавному рівні – справа ще не завершена.
В Україні вже існують нормативно-правові засади мовної політики, які ґрунтуються на значній кількості нормативно-правових актів: Конституція України, Закони України,
Рішення Конституційного Суду України, Постанови Верховної Ради України, Постанови
Кабінету Міністрів України, Укази Президента України, міжнародні документи –
Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, конституції і нормативні акти різних держав тощо. Так, ст. 10 Конституції України, встановлено, що «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території
України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської,
інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» [1]; Постанова Верховної Ради України від 22 травня 2003 року № 886-IV «Про рекомендації парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні»; Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України. Сприяють активному впровадженню основних засад мовної політики різноманітні державні програми, направлені на гармонізацію мовної ситуацію в нашій державі, як то: Державна програма розвитку та функціонування української мови на 2004-2010 роки; Міжгалузева науково- технічна програма «Інформація. Мова. Інтелект»; Програма «Словники України»
Статус української мови як державної було встановлено 27 жовтня 1989 року, коли
Верховна Рада УРСР ухвалила Закон УРСР «Про зміни і доповнення до Конституції
(Основного Закону) Української РСР», виклавши ст. 73 Конституції УРСР в редакції:
«Державною мовою Української Радянської Соціалістична Республіки є українська мова.
Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Українська РСР забезпечує вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР.В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян
інших національностей, можуть використовуватися поряд з державною мовою і інші національні мови. Українська РСР виявляє державну турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користується населення республіки. Порядок застосування української та інших мов в
Українській РСР визначається законом»[2]. Ці зміни до Конституції стали першою суттєвою серйозною поступкою українському національному рухові, що дедалі більше набирав тоді сили.
Розглянемо детальніше структуру Закону Української РСР «Про мови в Українській
РСР» з метою встановлення позитивних і негативних аспектів в ньому. Він складається з преамбули та шести розділів, в яких чітко прописані завдання законодавства про мови в
УРСР, визначається статус української мови як державної; надано гарантії права інших національних мов; визначається, що мовами міжнаціонального спілкування в УРСР є українська, російська та інші мови; надається право громадянам користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою; встановлюється обов’язок службових осіб володіти українською та російською мовами; визначаються основні положення щодо охорони та захисту мов національних меншин, що перебувають на території України.
Позитивним є регламентування вільного використання державної мови у сфері освіти, судочинстві, провадженні справ про адміністративні правопорушення, нотаріальному діловодстві, юридичній допомозі; в прокурорському нагляді; в міжнародних договорах та угодах, засобах масової інформації, у назвах державних, партійних і громадських органів і
організацій (подаються українською мовою, в разі потреби дублюються іншою мовою); мова топонімів і картографічних видань (топоніми утворюються українською мовою й
іншими мовами передаються в транскрипції); мова власних імен (громадяни користуються правом іменуватися згідно з національними традиціями). Велика увага приділяється сприянню національно-культурному розвиткові українців, які проживають за межами
Української РСР [3].
На основі вище зазначеного, робимо висновок, що Закон Української РСР «Про мови в
Українській РСР», безперечно, був позитивним на момент його прийняття, в період становлення України як самостійної і незалежної держави, надавав статусу державності українській мові і значно розширював сферу використання української мови у суспільно- політичному житті країни, але на сьогодні ті широкі повноваження, які прописані для використання російської мови, викликають багаточисельні дискусії і суперечки, що, безперечно, на сприяє становленню стабільності в українському суспільстві. Також, слід відзначити, що Закон не передбачає жодних санкцій щодо його порушників. Більше того, сам Закон розмитістю окремих положень не може не провокувати його порушень. Так, наприклад, частина друга ст. 6 встановлює, що «незнання громадянином української або російської мови не є підставою відмови йому в прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків»[3]. Проте конкретного терміну для цього не встановлено, а, отже, службова особа може «оволодівати мовою» аж до виходу на пенсію за віком.
Тому, на наш погляд, логічним є ухвалення нового закону «Про державну українську мову», який регулював би особливості функціонування й державного захисту саме державної мови. При цьому, державна підтримка мов національних меншин може регулюватися окремими законодавчими актами.
Закон «Про мови в Українській РСР» було деталізовано цілою низкою інших законодавчих та підзаконних актів, що також сприяло суттєвому розширенню сфери вживання української мови як державної. Так, Закон про освіту від 23 березня 1996 року проголошує, «мова освіти визначається Конституцією України...» (і далі за текстом) [10].
Такого ж змісту ст. 11 є в Законі України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року:
«Мова інформації визначається Законом «Про мови в Україні», іншими законодавчими актами України в цій сфері, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими
Україною» [6]. У Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні» від 16 листопада 1992 року вказується, що «друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами» [7]. Закон України від
14 лютого 1992 р. «Основи законодавства України про культуру» декларує:
«Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови.
Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості використання в сфері культури мов усіх національних меншин, які проживають на території України» [5]. Однозначніше на користь української мови висловлюється Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 року: «Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території. Мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою» [8].
Аналогічний запис зроблено і в Законі України «Про рекламу» від 6 липня 1996 року:
«Мова реклами визначається законами України «Про мови в Україні», «Про інформацію»,
«Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», іншими законодавчими актами України в цій сфері, міжнародними договорами та угодами. Зареєстровані у встановленому порядку товарні знаки, логотипи можуть наводитись мовою оригіналу» [9].

У Законі України «Про видавничу справу» від 5 червня 1997 року встановлено: «У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України,
Закону України «Про мови в Україні» та інших законодавчих актів України. Вся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи та організації, видається державною мовою. Держава заохочує підготовку, виготовлення та розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні. Дотримання державної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади»[12].
Нарешті, згідно з Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» в редакції від 27 травня 1997 року до виключного відання сесій сільських, селищних та міських рад належить: «вирішення відповідно до закону питання про мову (мови), якою користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях»[11].
Знаменним кроком для подальшого утвердження статусу української мови є Рішення
Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України стосовно застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування й використання її в навчальному процесі в навчальних закладах України [14]. Це рішення регламентує, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади й органами місцевого самоврядування (мовою актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також у інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції
України). Поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і в порядку, які визначаються законами України.
У пункті 2 вищезазначеного Рішення чітко виписані гарантії використання мов в
Україні, в тому числі в навчальному процесі; мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах
є українська мова.
Порушено проблему використання мов національних меншин у державних та комунальних навчальних закладах, де поряд із державною мовою згідно з положеннями
Конституції України, зокрема, частини п’ятої статті 53, і законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися й вивчатися мови національних меншин [14].
Суттєвою для подальшого формування мовної політики України стало ухвалення 24 грудня 1999 року Верховною Радою Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин». Закон створює особливий статус для мов таких національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдаван, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків. Причому в разі, якщо число осіб, які належать до вказаних національностей, перевищує в межах певної адміністративно- територіальної одиниці 20 відсотків, ця мова де-факто отримує в межах цієї одиниці статус офіційної [13]. Ця норма не є нормою самої Хартії [15], вона виписана власне українськими законодавцями, але, на жаль, нечіткість її формулювання дозволяє різнотлумачення: чи йдеться про 20 % представників саме національної меншини (в цьому разі російська мова отримує привілейований статус в областях сходу й півдня), чи йдеться про 20 % тих, хто говорять цією мовою (тоді російська мова отримує статус регіональної офіційної практично в усій Україні, за винятком хіба що Галичини).
Ще одне явне протиріччя закладене в пункті 5 Закону, в якому зазначається, що при застосуванні положень Хартії не допускається скорочення мережі освітніх, культурних та
інших закладів, в функціонуванні яких використовуються мови національних меншин

[13]. Нечіткість цього формулювання, покликаного з одного боку захистити мовно- культурні потреби меншин, на практиці може використовуватися проти дальшого розширення мережі україномовної середньої освіти.
У подальшому вважаємо за необхідне переглянути норми вказаного закону з метою приведення їх у відповідність до рішення Конституційного Суду України від 14 грудня
1999 року, підтримуючи при цьому її положення, скеровані на захист культурної і мовної самобутності меншин.
Не можемо оминути увагою ще один важливий документ, який перебуває у стадії прийняття – Концепцію державної мовної політики України [16]. Її було розроблено
Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, ще в 2006 році, опрацьовано в Секретаріаті Президента та в основному схвалено Національною радою з питань культури і духовності та Радою з питань етнонаціональної політики при
Президентові України. На жаль, робота над цим важливим документом призупинена на сьогодні, що викликає певні занепокоєння, бо саме чітка Концепція державної мовної політики України допоможе у вирішенні цілої низки проблем в даній сфері: застаріле і недосконале законодавство; формування негативних стереотипів у громадян України щодо української мови; питання статусу російської мови, яке є інструментом політичних спекуляцій; слабкі позиції української мови у мас-медіа; недостатні розміри державної підтримки українського книговидання.
Концепція складається з 7 розділів, кожен з яких містить детальний аналіз сучасного стану мовної державної політики та пропозиції щодо шляхів і способів розв’язання мовних проблем в Україні.
Метою Концепції є визначення стратегічних пріоритетів і орієнтирів у подоланні деформації національного мовно-культурного та мовно-інформаційного простору, гарантуванні мовних прав громадян та забезпеченні політичної і державної єдності
України.
В документі чітко визначено напрямки державної мовної політики, основними з яких є:
• приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України про тлумачення її статті 10, насамперед в частині, що стосується вимог володіння нормативною українською мовою народними депутатами України і державними службовцями усіх рівнів, призначення на посади в системі державної влади та місцевого самоуправління, системі освіти, науки, культури, Збройних Сил, державних засобів масової інформації, а також обов’язкового складання вступних
іспитів з української мови у вищі навчальні заклади та її застосування в роботі всіх державних навчальних закладів України;
• створення належної нормативної бази підтримки і пільг для українськомовних ЗМІ, книговидання українською мовою, українського кіно і української пісенної продукції;
• створення системи дієвого контролю за дотриманням мовного законодавства [16].
Для реалізації державної мовної політики передбачається підготувати та внести на розгляд Верховної Ради України відповідні проекти законів, розробити та забезпечити виконання державних цільових програм, вжити заходів для підтримки громадських
ініціатив, налагодження конструктивного діалогу між органами державної влади, органами місцевого самоврядування і громадськими організаціями щодо розв’язання мовних проблем.
Але в Концепції, на нашу думку, є певні недоліки, а саме: не зазначено чіткого механізму фінансування щодо її впровадження, не визначено термінів реалізації конкретних положень Концепції та не передбачено відповідальності установ та осіб щодо невиконання даних положень. Спірним на сьогодні видається твердження про те, що українська мова є мовою міжнаціонального спілкування на території України, хоча, в

ідеалі воно повинно бути так. І досягнення дієвості цього твердження – є незаперечною умовою для подальшого розвитку мовної політики на державному рівні. Також викликає запитання поділ громадян за рівнями володіння української мови. Ці рівні нечітко прописані, і не передбачено конкретні кроки щодо подолання цього проблемного питання.
Тому вважаємо за необхідне затвердити фінансове забезпечення реалізації Концепції державної мовної політики, встановити конкретні терміни впровадження основних положень Концепції та передбачити види відповідальності за недотримання термінів впровадження положень Концепції конкретними установами, посадовими особами, які є відповідальними за реалізацію положень Концепції.
Слід звернути увагу на ще одну важливу обставину: держава майже не робить спроб сприяти розширенню сфери вживання української мови суто економічними, неадміністративними методами. Чи не єдиний виняток – в пункті 1 статті 5 Закону
України «Про оподаткування доходів підприємств та організацій» у редакції від 21 лютого
1992 року, де, серед іншого, звільнялися від сплати податків «доходи видавництв, що здійснюють випуск літератури українською мовою та малотиражних видань мовами національних меншин, якщо ця література становить не менше 70 процентів загального обсягу їхнього виробництва»[4]. Проте цю норму було скасовано вже з 1 січня 1993 року
Декретом Кабінету Міністрів «Про податок на прибуток підприємств і організацій» від 26 грудня 1992 року. Подальші спроби запровадити подібні заходи на підтримку українського книговидання й періодики були невдалими.
Отже, можна з впевненістю констатувати: на сьогодні в Україні не існує чіткої та гармонійної системи бачення державної мовної політики, правових та організаційних засад розвитку і застосування державної мови та мов національних меншин. Тому практика застосування прийнятих законів потребує внесення до них певних коректив.
Особливо це стосується нормативно-правових актів, які характеризуються непослідовністю щодо утвердження статусу української мови як державної та офіційної в усіх сферах суспільного життя, в тому числі – державного управління.
Позитивні зрушення щодо вирішення зазначених проблем у сфері реалізації мовної політики на загальнодержавному рівні можуть спричинити такі практичні кроки:
1. Ухвалення нового закону «Про державну українську мову», який регулював би особливості функціонування й державного захисту саме державної мови та чітко визначав би пріоритети державної мовної політики. Це дасть змогу подолати наявну безсистемність в сфері мовної політики.
2. Приведення норм Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин» у відповідність до рішення Конституційного Суду
України від 14 грудня 1999 року, підтримуючи при цьому положення, скеровані на захист культурної і мовної самобутності меншин.
3. Затвердження фінансового забезпечення реалізації Концепції державної мовної політики, встановлення конкретних термінів впровадження основних положень Концепції та передбачення видів відповідальності за недотримання термінів впровадження її положень конкретними установами, посадовими особами.
4. Сприяння розширенню сфери вживання української мови суто економічними, неадміністративними методами.
У подальшому вважаємо за доречне порушити питання мовної толерантності, розглянувши її як одним із найважливіших чинників громадянського миру і консолідації українського суспільства в сьогоднішніх умовах, а також створення такої суспільної атмосфери, яка б унеможливлювала будь-які ускладнення чи конфлікти на мовному
ґрунті.
Література.
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня
1996 р. – К.: Просвіта, 1996. – 5 ст.

2. Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону). Української РСР: Закон
Української РСР від 27 жовтня 1989 р. / ВВР УРСР. – 1989. – № 45. – ст. 629.
3. Закон про мови в Українській РСР: Закон Української РСР від 28 жовтня 1989 р./
ВВР України, 1995. – № 13. – ст. 85.
4. Про оподаткування доходів підприємств та організацій / Закон України від 21 лютого
1992 р. / ВВР України, 1992. – № 23. – ст. 330.
5. Основи законодавства України про культуру: Закон України від 14 лютого 1992 р. /
ВВР України, 1992. – № 21. – ст. 294.
6. Про інформацію: Закон України від 02 жовтня 1992 р. / ВВР України, 1992. – № 48. – ст. 250.
7. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України від 16 листопада 1992 р. / ВВР України, 1997. – № 5. – ст. 115.
8. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 р. / ВВР
України, 1994. – № 10. – ст. 43.
9. Про рекламу: Закон України від 6 липня 1996 р. / ВВР України, 1996. – № 39. – ст.181.
10. Про освіту: Закон України від 23 вересня 1996 р. / ВВР України, 2003. – № 21. – ст.
84.
11. Про місцеве самоврядування: Закон України від 27 травня 1997 р. – К.: Вид.
Паливода А.В., 2008. – 71 с.
12. Про видавничу справу: Закон України від 05 червня 1997 р./ ВВР України, 1997. –№ 32. – ст. 206.
13. Про ратифікацію Європейської Хартії / Закон України від 24 грудня 1999 р. / ВВР
України, 2003. –№ 30. – ст. 259.
14. Рішення Конституційного суду України про офіційне тлумачення положень статті
10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування: Прийнято 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 4. – Ст. 125.
15. Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин: Законодавство України
(станом на 15.12.05 р.). – Харків, 2005. – 60 с.
16. Концепція державної мовної політики: Українська Гельсінська спілка з прав людини // Режим доступу: http://www.helsinki.org.ua/index.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал